Роман Лябига. Ламбрески. – Брустури : Дискурсус, 2024. – 188 с.
У світовій культурі, як знати, віддавна існує цілий жанр авторських інтерпретацій сакрального матеріалу – художнього тексту, кінострічки, музичного твору – який час від часу виникає у масовому форматі сучасності. Свого часу, наприклад, вийшов альбом «Діланески» Брайана Феррі про його любов до пісень Боба Ділана, а трохи пізніше – «Гільямески» Террі Гілліама, правда, вже про себе коханого і його власні фільми, а з книжкового світу пригадується «Дублінеска» Енріке Віла-Матаса про захоплення, відповідно, Джеймсом Джойсом.
Тепер ось «Ламбрески» Романа Лябиги – збірка поезій, яка цілком вписується у цей світовий «орнаментальний» жанр, і у назві якої термін, що ним позначають декоративні елементи інтер’єру. Який же інтер’єр декорує автор? Чи це довколишня реальність, що нині розсипається не через брак декору, а через тектонічні зсуви у самій світобудові? Чи це внутрішні ландшафти особистого життя, які щоразу доводиться декорувати новими спогадами, рефлексіями, спостереженнями? Варто приглянутися пильніше.
Одразу зауважимо, що відкриває збірку цикл «Записки подорожнього», а завершує «Ча-ча-ча у театрі життя», і, отже, думка про характер (і сенс) «декорування», яке майстерно використовується автором у згаданих випадках «поетичного» буття, цілком слушна Утім, наскільки дозволяє одна з професій автора вже сих рядків, а саме – реставратора (втрачених цінностей) – поетичне «декорування» в «Ламбресках» щоразу набуває більш питомого значення, переходячи від реалістичних пейзажів («Чи бував ти колись у Венеції») до цілком ефемерного (ефірного?) лесування, якщо згадаємо, що цей термін у малярстві означає зміну текстури заради кольорового нюансування нового типу. Тобто, як зазначалося вище, для переходу до інтимного регістру оповіді. «Як палають зорі, / Розгортаю книгу, / Та вночі малюю, / Створюю картину», – цей вірш, яким завершується збірка, поставити б заспівом до творчості автора.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Загалом, якщо мовити про шлях української поезії, беручи її пропедевтично-патріотичні маршрути і міряючи їх від «Саду божественних пісень» Григорія Сковороди до «Саду нетанучих скульптур» Ліни Костенко, то «Гола баба у Стрийському парку» Романа Лябиги – черговий дороговказ її правдивого сенсу: «Вона стоїть в індиферентній позі. / Незамаскована апатія до всіх. / Бо є вона. Вона стоїть на розі: / Від неї та до неї – всі шляхи». І чи вже це образ чергової нашої «чайки-небоги», а чи символ Лесиного «фемінізму» – домальовувати в уяві належить нам, читачам і спостерігачам за авторським перформансом. А Вона, спитаймося? Символ чи то жінки, а чи чогось більшого за будь-який символ… «Замріяна, заплакана, тривожна. / Зажурена, самотня і сумна. / Здається, що на все Вона спроможна / І що сильнішої немає, ніж Вона». Хай там як, але хоч «у минувшини очі красиві», переконаний автор, ще й «за ширмою краси ховаєш душу», «та із тисячі різних облич / тебе, мила, одразу впізнаю».
До речі, тема жіночності – окрема й непроста у збірці. Її представниці ходять цими сторінками з автоматом, надають медичну допомогу, їдуть у далекі світи, кидаючи ліричного героя виживати самого. Іноді це занадто рвучко, швидко, войовничо. Особливо, коли про наше сьогодення, і метафори злітають у політичний вирій: «Життя – як акордеон / Один тягне ліворуч (Росія) / Інший – праворуч (США) / І виходить дивна музика / Музика життя / Під яку танцюєш ти / Під яку танцюю я / Під яку танцює світ». Хоч автор все-таки тяжіє до традиційних розмірів та ритмів, практикуючи душевну мелодику і щиру, відверту інтонацію мудрого співрозмовця, коли пише чи то про екзотичні мандри, сучасну молодь, а чи про кохання і втрати, щастя і страждання. Люди для нього – наче говорючі мушлі з однойменного вірша, а життя – дорогоцінна колекція їхніх доль: «Берег зберіг біографію мушель, / Піна пильнує архіви». Така метафоричність неабияк важить у сприйнятті поетичної праці, і саме за це дякуєш автору як очевидцю баченого і небаченого, але почутого серцем. Тут вже в якості мотто пасував би Драй-Хмара з його закликом: «Шліфуй, обточуй райдужний опал, / вкладай всю душу в дорогі клейноди – / для людства – це найвищий ідеал».
Хоч, можливо, збірка Романа Лябиги – це все ж таки не прикрашання реальності, а оголення її семантичних зв’язків з приватними «краєвидами» творця. Або навіть читача. Чи вже зовсім будь-кого, хто у наш трагічний час шукає хоч якоїсь розради в житті, як у темній хаті, наслухаючи виття сирени і мріючи про своє, рідне, невимовне. Що наразі озвучує, вимальовує автор, у черговий раз «декоруючи» дійсність, і в цьому, здається, сенс його дару провидця:
Вікна будинків – як з трафаретів,
Та в кожному – дивний всесвіт
Таких виняткових, несхожих сюжетів
Без начерків та закреслень.
Без певних сценаріїв і репетицій,
Можливо, що трохи зі сценами.
Вікна – це схованки різних традицій,
Це – історія поміж цеглою.
Так само щодо «біографічних» цеглинок, з яких складається поетичне буття, коли при слові про ті самі «скульптури» Ліни Костенко, згадуєш лише власні пошуки цієї книжки у далеких вісімдесятих, коли навіть в Ірини Мироненко з тодішньої Нової Водолаги, що на Харківщині, питався, чи не привезли бува до її райцентру цей поетичний «дефіцит», бо по всіх столицях його вже розібрали. І не в останню чергу – знов-таки, дотично до нашої «мистецької» розмови – через оформлення збірки гравюрами крамольного Івана Остафійчука, який свого часу привітав авторового брата, харківського художника Валера Бондаря на початку його творчого шляху.
Отже, біографізм. Саме він допомагає «лесувати» реальність, додаючи їй більш теплого, приватного характеру, спрощуючи всі маршрути до однієї-єдиної стежки. «Тут колись до Валентини / Вечорами йшов Максим…» І не дивно, що у «Ламбресках» все починається більш-менш оптимістично, адже на початку завжди віриш у можливість і «написати», і «намалювати», а головне – змінити довколишній краєвид, залучивши до його опису частку й свого, авторського. Як залучає автор збірки біблійні алюзії до циклу «Римське Євангеліє». Або навпаки – увібравши сакральний ландшафт, привласнивши, долучивши його, як коштовний експонат, до своєї колекції життєвих пригод. Недаремно у «венеціанському» циклі автор згадує випадок, коли в серпні 1911 року працівник музею Вінченцо Перуджа викрав знамениту картину Леонардо да Вінчі «Мона Ліза» і протримав її в себе вдома три роки, після чого її випадково знайшли й повернули в музей. Що він робив із нею? Що ви робитимете із цим фактом? Знайдете «Ламбрески», щоб прочитати, поки їх не розібрали у столицях та райцентрах, як вищезгадані «сади»? Принаймні щодо автора, який у своїй поетиці цілком невловний («я загублюсь у жилах Риму», «я загублюсь в Стамбулі між мечетями», – нагадує він, побувавши більше ніж у 20 країнах світу), головне, не втратити таку можливість.
І все ж таки «невимовного більше, ніж сказаного», як зауважує автор. Адже в реальності завжди чогось бракує. «Мені бракує світла у вікні / Тієї хати, із якої вийшов в люди», – звіряється поет, тому й «Буває холодно мені, / Буває, серце завмирає» і часом хочеться «просто помовчати / Й тихесенько дивитись у вікно». Нехай навіть у вікні, та й навколо, як у деяких гірких спостереженнях поета – лише «люди з кам’яними лицями», «рептильні інстинкти», «удавані німби» і «шрами, що їх ракети лишили». Бо насправді поетове слово «Описує той світ, який він бачить, / Змальовує той світ, де він живе», а вже «Глядач їх слухає, аж серце завмирає, / Можливо, хтось побачив там себе». Тож поету варто говорити, а нам – слухати й лаштувати свій власний декор, щоб краще зрозуміти його слова, бо вони – як орнамент нашої спільної долі.