Юлія Вишницька. «Слова любови і слова війни», Або для чого згодяться цвяхи

“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024

 

Лазо С. Цвяхи. Тернопіль: Підручники і посібники, 2024. 96 с.

«Цвяхи» – нова збірка поезій і перекладів Сергія Лазо, створених поетом упродовж останніх десяти років: від початку новітньої війни росії проти України. Тому темою війни, а відтак – мотивами екзистенційного вибору, пошуку власної і національної ідентичності, пронизано всю збірку. Книжка має два розділи «Напередодні» і «Війна», що ніби розмежовують «до» і «після»: до широкомасштабної навали московії і в час великої війни. Невипадково дві частини розділені віршем, промаркованим датою напередодні: 23.02.2022. У творі «Крок» поет ніби передбачає «шлях, на незнане гострений», сповнений страху, болю, крови, смерти, який доведеться проходити українцям і Україні.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Обкладинка книги відразу накидає ласо на читача, подаючи ключовий образ цвяхів загостреними й ніби прошкрябаними літерами назви збірки. Цей графічний образ виринатиме сторінка за сторінкою – то явно, то приховано, де слід від цвяхів зчитуватиметься в низці мотивів та образів, які відкриватимуть чи замасковуватимуть семантику цієї сильної позиції тексту. Образна домінанта збірки простежується також у чорно-білих фотографіях Павла Мазая із серії «Дерть», «Último aire», «Doubt», «Межа», створених митцем у 2021–2024 роках. «Цвяхи» «виростають» графічно в образах трави, пагорба, людини на горі, гільзи, свічки, «цвяхи» впізнаються в сірому кольорі (асфальту, цементу, бетону) як склеювання, зчеплення, просочування шарів між «цеглинами» твору. У вірші «Сіра смуга, чорна смуга» сірий, як і чорний, уособлює смугастість життєвої дороги: «Сіра, чорна – всяка треба, / Розганяйся і котись», і поштовх діяти – «шлях у вись». Ці два різновиди смуг – дорожньої розмітки й злітної смуги – ніби накреслюють горизонтально-вертикальний маршрут подорожнього.

У першому вірші простежується мотивна траєкторія всієї збірки – світобудування/життєтворення. Сценарій творення реконструюється в синонімічних сакральних ремеслах: зодчестві, різьбярстві, креслярстві, кладкуванні, проєктуванні, садівництві, що є метафорами творення власного життя. Міцна споруда зі стінами, баштами, фундаментом, вікнами, дахом символізує надію на захищеність дому.

Тема творення віддзеркалюється в мотиві ловів живого слова, на які здатні поети – «слуги водночас і королі» («До Дня поезії»), ловів щастя, що гойдається «наче маятник в леті / Туди-сюди» («Зіпсований час розлітається в друзки»). Ловитва-гонитва за тим, що важко спіймати, перетворюється на  мотив пошуку-блукання («Заблукали, наче діти, ми…»), розкриваючи один із основних концептів збірки – час. У багатьох віршах спогади про прожите матеріалізовано образами речей, дотик і колір яких воскрешають минуле (див. поезію «Я дверці шафи відчинив»), та й сама пам’ять здатна оприявнюватися у  «старій листівці» чи у «вишневій батьковій наливці» («А решта – то лише слова»).

У поезіях Сергія Лазо час має свій просторовий вимір, здається, ніби час облаштовує собі для сховку певні місця (варто згадати одну з попередніх книг автора «Майстри часу та ще чогось» (2012), де з часом відбувається щось подібне). У «Цвяхах» читаємо:

 

Дитинство – край, де живуть казки.

Юність – місто, де будують палаци.

Зрілість – дім, де розбивають серця.

Старість – підвіконня, де вмирають надії.

 

Примарність, ілюзорність часу, який тільки те й робить, що «розлітається» і «тоне в воді, за колом коло», не спроможні розтлумачити навіть провидці («Зіпсований час розлітається в друзки»). У вірші «Направа годинників» мотив лагодження, майстрування реалізовано образом годинника, налагодження годинникової, хвилинної і секундної стрілок якого стає, власне, «налагодженням мовчання» (простежуться місточок до п’єси Анни Багряної «Над часом»). А в поезії «двічі на день» мотив блукання трансформується в мотив зустрічі із «заблукалим щастям». Застиглий час, у якому «світ зупинився», отілеснюється  «босим, мальованим, світловолосим», безтурботним дитинством («Минуле») і відлунює лише в спогадах (Тягнуться дні, наче вікна вагонів»). Часопростір сповільненого, стишеного крайобрію, куди човен перевозить душі на спочинок і де губляться літа (алюзія на міфологічний сюжет про річку Лету й перевізника душ Харона), з’єднує верх і низ, нахиляючи долу зірки й віддзеркалюючи вгору свічки (вірш «Мамо…»). Семантику життєдайності відтворює образ річки, що тлумачиться як медіатор між світами, між двома точками небесно-земної вертикалі, «де зірка, де свічка, рідня, / Де з очей очі п’ють».

Саме людські чесноти стають пропуском до сакрального світу текстотворення (як у поезії «Коли ні болю, ні слів нема»): здатність співчувати, відчувати, страждати, любити, вловлювати найважливіше (інтуїцією, внутрішнім слухом-зором, як пси й вовки – нюхом), бути готовим боротися й боронити (як воїн – списом і стрілами) – носій таких цінностей здатний лікувати словом.

Поет повсякчас ставить філософські питання «Хто ти і де ти?», «Що у задумах ваших?», «хто ти тепер, / Або де ти, і що буде далі?», що провокують  пошук власної ідентичності. У вірші «Соломонові нотатки» автор ніби  прописує алгоритми дій чи не на всі випадки життя:

 

Проходячи повз мудрих – зупинись.

Минаючи полеглих – пам’ятай,

Проходячи повз грішників – прощай.

Якщо назустріч честь – бережи,

Якщо вирують пристрасті – біжи.

 

Одним із гострих «цвяхів» книги є іронія, що однаково січе різками «двох закоханих»: коронованого (а потім, імовірно, й страченого) і владу, які забавляють безлику юрбу «строкатими акціями», а та, своєю чергою, завзято плескає в долоні, одночасно затягуючи зашморг. Іронією просякнуто й опис «планети Інтернет», що існує за законами гри й нехтує справжністю почуттів  (вірш «Комп’ютерне кохання нині в моді»).

У збірці натрапляємо на чимало віршів, де світ живої, одухотвореної     природи віддзеркалюється на внутрішній стан людини (згадаймо «пейзажі душі» французького символіста Поля Верлена). У Сергія Лазо гладке листя дерев уподібнюється долоням коханої, а її сльози – «відгомону осінніх дощів» («Сині тіні твоїх дерев»). Сакралізований образ рук  – це або долоні Бога («В човенці – у долоні Божій»), або Мамині руки («Стара світлина»). Так само мірилом цілковитої любови є «серце» й «очі» (див., зокрема, «Це маленьке бабусине серце», «Тонкий підбор. Серця рух…»). У вірші «якщо відкриєш серце» серце осмислюється як центр мікрокосму, як око-слух, здатне побачити «те що ніде» й почути «того хто мовчить».

Другий розділ – «Війна» – відкривається в книзі фотороботою Павла Мазая, у якій зчитуються смисли живописного полотна Едварда Мунка «Крик». Експресію розірваного криком рота підкреслює викладене з лез слово WAR, яке прорізає, розтинає тіло світу болем і розпачем.

Вірші цієї частини нагадують замальовки: перед нами проносяться кадри війни, на кшталт передріздвяної телефонної розмови воїна з дружиною («Під Донецьком на подив тихо»), листування за мить до вибуху («Листи»), материнської молитви за сина («Молюся»), доньчиних спогадів про батькові очі («Коли я ще дитиною була»), звістки синові про батька, загиблого в Бахмуті («Восьмирічний хлопчик співав разом із усім класом»), ранкової миті до прильоту ракети по мирному місту («Воно») тощо. Війна персоніфікується в знеособленому «Воно» – «такому безжальному й такому тупому» чудовиську, що пожирає життя.

Якщо в розділі «Напередодні» ми поринаємо в затишні куточки мирного Львова (що нагадують своїми джазовими мелодіями легендарну «Дзигу»), то урбанізм другого розділу книги зовсім інший: війна проєктує зболілі, виснажені, спалені, покинуті, украдені, зруйновані міста. Намисто мирного щасливого життя із заколисаними в хмарах мріями розривають рашистські бомби (вірш «Пісня про покинуте місто»). А стражденний Маріуполь «із гніву, зі сліз і злив» проростає чорнобривцями, провіщаючи перемогу («Із тих – в Маріуполь – ночей»).

Топоси тут теж інакші: цвинтарі, де «тріснуті плити, похилі хрести», «мармурові портрети», дати, зів’ялі квіти – накреслюють маршрути для ідентифікації живими мертвих  («Побачення на цвинтарі»). Ще одним образом, що реалізує міфологему шляху, є залізниця, місія якої на час війни –  рятувати, а згодом – повертати українців домів («Українська залізниця»).

Образна домінанта збірки – «цвяхи» в поезії «Слова…» ніби укладає тлумачний словник війни: слова-зойки, слова-мовчання, слова-прокляття, слова-каяття, слова-(о)свідчення, слова-заклання, слова-заповіти, загублені і втрачені слова, слова-свідки з Ірпеня, Бахмута, Волновахи – усі вони – «Як ті забиті в гроб ворожий цвяхи».

Збірка символічно завершується авторськими перекладами з грузинської. Сергій Лазо рік за роком, книга за книгою відкриває українському читачеві грузинську поезію. Так, у 2017 році вийшла друком антологія сучасної грузинської поезії в українських перекладах «Просто неба», яка охоплює творчість двадцяти найкращих модерних поетів Грузії. За рік світ побачила ще одна книга перекладів з грузинської, а саме: поезій Като Джавахішвілі – «Колискова для чоловіків» (2018). А 2023 року в тбіліському видавництві «Сулакаурі» вийшла друком білінгва «Виявляється, Ти був у підвалі Маріупольського театру, Боже!», куди ввійшли, зокрема, і переклади Сергія Лазо. Перекладацьку  діяльність поета відзначено міжнародною премією ім. Е.Гемінґвея (Торонто, 2019).

Деякі поезії «Цвяхів» уже стали піснями. Як-от вірш «Коли я ще дитиною була», який надихнув композитора Ігоря Перчука створити пісню «Батькові очі». Композицію виконала співачка Надія Синенко і в Ізраїлі записала кліп. Пісня вже пішла світом і принесла авторам звання лавреатів Міжконтинентального радіофестивалю української пісні в США «Співай рідною» (Сакраменто, штат Каліфорнія, травень 2024 р.). Справжня поезія завжди має продовження.

Загалом усі тексти збірки «Цвяхи» Сергія Лазо, такі стилістично й жанрово різні, об’єднані концептуально. Теми життя і смерти, втрати й віднаходження, кохання, любови, болю сплітають докупи ключові образи й мотиви віршів, створюючи неповторне полотно поезій, у яких звучить то стишений, то надривний голос Автора.

 

Юлія Вишницька,

докторка філологічних наук,   доцентка кафедри світової літератури Київського університету ім. Б.Грінченка.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.