“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/kostiantyn-sushko-khto-vse-zh-taky-zakhystyt-khortytsiu/
6.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я, даруйте, – людина самодостатня. Ще, працюючи журналістом, звик уникати великих гуртів, чим сам собі довів: у такому способі власного існування більше переваг, ніж у колективно-колективістському гибінні. Надто – в кодлі. Петраю в археології, непогано знаю історію, а Хортицю – як власні п’ять пальців. Тож до свого директорства мав ув області неабиякий авторитет, у тому числі й серед більшості підписантів (Додонова, Лимана, Матвієнка та Ружина, на жаль, і досі навіть не бачив). Зі мною готовно спілкувалися, до мене (до моїх публікацій) дослухалися. Надто, стосовно облаштування Хортиці. Але доти, поки я був НА ВІДСТАНІ. Зокрема, й від керівного крісла, на яке багато хто претендував, Остапенко ж – ледь не «с младих ногтєй». Та ще й численні спільники підпихали Максима до посади з усіх боків. Бо всі пов’язані дайверським захопленням: нишпорять у водах Дніпра поблизу Хортиці, збираючи старожитності.
Скажу прямо: процес збирання підводних раритетів цими дайверами, м’яко кажучи, слабо контрольований. Не кажучи вже про те, що нишпорили «підводні археологи» переважно по затонулих суденцях періоду московсько-турецької кампанії 1734-1739 років та між ними. Деякі суденця витягали на поверхню й видавали їх або ж за відверто «козацькі чайки», або ж за «козацькі човни», або за «човни, виготовлені запорозькими козаками». Словом, підносилося публіці так, щоб у виключно «унікальних знахідках» завжди була присутньою «козацька складова» – вигідна, престижна пропагандистська фішка!
Ставши директором, я намагався впорядкувати цей процес. Принаймні, бодай у межах тієї частки Дніпрових вод, що контролюються заповідником, а також, щодо участі в «пірнаннях» своїх підлеглих. І наштовхнувся на шалений опір! І тоді багато в чому стали справджуватись мої давні підозри… (У згаданій книжці вони добре озвучені). А тут іще успіхи в розбудові заповідника, в яких – до дідька скромності! – відчувалася і моя присутність на посаді гендиректора. До цього в області був один-єдиний, так би мовити, історико-археологічний експерт, директор обласного краєзнавчого музею Жора Шаповалов, а тут з’явився якийсь Костик Сушко, і не лишень балакучий експерт-теоретик, як Жора, а й успішний практик! І куди він ото поліз, за що, дурбецало, взявся? Ну, писав би свої газетні й журнальні замітульки і книжечки – хто б його чіпав!
7.
Втім, отримував міністр культури Богуцький Юра, майже одночасно з вище процитованими, й інші листи, зокрема:
«К. Сушко на посаді гендиректора НЗ «Хортиця» аж ніяк не випадкова людина. Більше трьох десятків років були своєрідною підготовкою для цього (спершу аматорське дослідження острова, далі співробітництво із заповідником – лісник на пів ставки, згодом – близько 200 газетних та журнальних публікацій, 6 книг про Хортицю). К.Сушко глибоко відчуває хортицьку сутність (це – воістину жар Божий), і ця сутність відчуває, СПРИЙМАЄ його, а тому віддячує сприянням у благородній справі».
Листа підписали п’ятеро із усіх шести попередніх керівників Хортицького заповідника: Арнольд Сокульський, Людмила Юхимчук, Олександр Кириченко, Олена Хрипко, Георгій Кропивка.
Відповіді ні від міністра, ні від голови Запорізької ОДА Є.Червоненка не отримали.
Ще лист, до голови Національної спілки письменників України, голови комісії Верховної Ради з питань культури й духовності Яворівського В.О, та голови Запорізької ОДА Червоненка Є.А.:
«Треба дякувати Богові за те, що на 40-му році паперового існування заповідника він благословив на Хортицю її багаторічного невтомного пропагандиста і захисника, патріота України. Замість того, щоб віддати чоловікові належне, ми дозволяємо не лише заважати йому робити святу справу, а шматуємо його гаряче серце, паплюжачи його ім’я. Кого ж тоді вважати подвижником? До кого тоді привертати ШАНОБЛИВУ увагу людей, замордованих безкінечними змовами, зрадами, «розвінчуваннями» та звинувачуваннями? Руйнуючи людей справи, ми вбиваємо в суспільстві віру у справедливість, а відтак і в доцільність буття. Коли ж, нарешті, вгамуємося!»
Підписали: кандидат технічних наук Г.Калайда; віце-президент Запорізької міської асоціації «Захистимо Хортицю!» С.Щербина; Владика Запорозького краю Рідної Правосланої Віри С.Пашник; голова громади «Хортиця» Собору Рідна Українська Національна Віра В.Мельниченко; член Запорізького обласного відділення спілки письменників України П.Юрик.
Відповіді не було.
Цитата з листа нардепові В.Яворівському, голові Всеукраїнського Товариства «Просвіта П.Мовчану, голові Українського Фонду культури Б.Олійнику, голові Товариства «Україна – Світ» І.Драчу, голові Конгресу Українських Націоналістів О.Івченку:
«Справа зайшла досить далеко, відтак потрібне негайне втручання справжніх патріотів України і діаспори, аби захистити чесне ім’я справжнього подвижника. Адже, здаючи наших окремих патріотів, ми поступово здаємо всю Україну».
Ф.Турченко – професор, доктор історичних наук, перший проректор Запорізького Національного університету (ЗНУ); В. Чабаненко – професор, доктор філологічних наук, завкафедри загального і слов’янського мовознавства ЗНУ; Т.Шевченко – доцент кафедри української мови ЗНУ; голова Запорізького відділення Товариства «Просвіта»; М.Калиняк – заступник голови Запорізької крайової організації Народного руху України; М.Левченко – голова Запорізької обласної організації Демократичної партії України; В.Тимчина – голова Запорізького обласного проводу Конгресу Українських Націоналістів.
Відповіді не було.
Цитата з листа міністрові культури Ю.Богуцькому (копія – віце-прем’єр-міністру Д.Табачнику):
«Зміна керівництва заповідника, якої домагаються ласі до державного майна люди, вдарить не по К.І.Сушкові (він – особистість самодостатня), а по Хортиці, по національній спадщині нашої держави. Сподіваємось на Ваше виважене рішення в цій державній справі».
В.Отрощенко – професор, доктор історичних наук, заввідділу археології енеоліту-бронзи Інституту археології НАН України, лавреат Державної премії в галузі науки і техніки; Л. Залізняк – професор, доктор історичних наук, заввідділу археології кам’янного віку Інституту археології НАН України, викладач Києво-Могилянської академії; Ю.Болтрик – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології раннього залізного віку Інституту археології НАН України.
Реакції – жодної.
Отакий епістолярний герць відбувся, спричинений «справою гендиректора НЗ «Хортиця» К.Сушка». Уважно придивіться до прізвищ і посад підписантів з обох боків. Пильно гляньте також на прізвища адресатів. Узявши до уваги, хто потерпів фіаско, який можна зробити висновок?
8.
Один-єдиний, короткий і безжальний до нестями: не було тоді (2007) у нас держави, на ймення Україна.
Її і зараз (2024) катма.
Де причина? Головна в тім, що, починаючи з серпня 1991 року, Україною стали (точніше, продовжили) керувати, загалом, НЕукраїнці за національним духом.
У кращому випадку – через свою ДОнезалежницьку керівну закваску, а в гіршому – Україна продовжувала управлятися Москвою. Руками своїх засланих і найнятих виконробів-прорабов у всіх (!) наших державних структурах. І на Хортиці 2007 року, у штовханині за крісло гендиректора заповідника, зійшлися… Власне, ніхто не сходивсь! У «бойовиську» не було двох сторін, виключно одна. Ота, що нападала. Мова спілкування – дрібниця? Якби ж! Хіба для двірників та сантехніків, а тут – працівники гуманітарної сфери. Та ще й – посадові працівники! Вона ж, мова, стосовно запорізьких підписантів листів проти мене, всуціль московська. Хіба, «за робочих обставин», вимушено переходили на державну. А так – шаповалови-лимани-матвієнки-козирєви-ружини-борисенки-нефьодови-кобалії-остапенки – незмінний московський сегмент.
Звісно, то була й суєта за посаду, відтак, за «сфери впливу» у заповіднику й довкіл нього, але більше – виконувалось антиукраїнське замовлення. Хортиця – духовний бренд України, її символ. І щоб не спрацьовував, його слід притлумлювати. Сушко К. заповзявся зміцнювати заповідник саме в національному дусі, через що його слід звідти прибрати. А приводів віднайти можна, скільки завгодно. Ондечки й «дивакуваті надгробки», й «потьомкінська Січ»… І що ж новий керівник заповідника Остапенко Максим? П’ятнадцять (!) років поспіль займав посаду, і жодного «надгробка» чи «скульптури» після себе не лишив. Бо сидів за частоколом «потьомкінської Січі», як та миша. Хіба тішив по телеканалах публіку козацькими й не дуже раритетами, захоплював легковірів «мечем Святослава» і НЕСвятослава, та радо сповіщав про чергове суденце «козацького типу», яке підняли з Дніпрового дна. На «Січі» ж приймав великих і не дуже людей і просто гостей, і «потьомкінство» закладу геть не заважало. А решта території заповідника – 2350 га? Чи й ступала туди нога обережного й далекоглядного директора… Чоловік суворо дотримувався слова, даного своїм благодійникам: якою Хортицю прийняв, такою і здам. Жодних змін!
Власне, зміни сталися. У двох місцях Хортиці – дуже помітні. Насамперед, Остапенко дозволив оселитися на Хортиці приватним фірмам, що мають у своєму розпорядженні табуни коней. І коли раніше, з перших днів існування того ж «Кінного театру», факт перебування за межами огорожі гривастого красеня, або ж двох чи трьох, розглядався як надзвичайна подія, і конюхи хутенько заганяли тваринок на місце, то ось уже добрих сім чи вісім років табуни коней безборонно й безконтрольно бігають ледь не по всій Хортиці цілодобово. Коні вибили ділянки, на яких почав відновлюватися Першостеп (зараз там розкошують злісні алергени – амброзія і циклахена), обгризають молоді деревця, й не сотнями, а тисячами. Через коней з Хортиці щезли усі птахи, які мешкають на землі, зокрема, всюдисуща на материку посмітюха. Значно поменшало їжаків та фазанів, рідко стрічаються зайці! У ЗА-ПО-ВІД-НИ-КУ!
Крім того, той же Остапенко дозволив плавати в озерах Хортиці (зона абсолютної заповідності!) каячникам, що призвело до зменшення кількості водно-болотяного птаства й значно скоротило плантації латаття білого й жовтого!
Я писав про це міністрам культури Є.Нищуку й О.Ткаченку, віце-прем’єрам В.Кириленку і П.Розанову – на півтора десятка листів отримав усього лиш кілька обтічних відповідей. Ситуація ж погіршується.
Виступав по телебаченню, друкував статті – жодних результатів. Видав книжки: «Бентежна Хортиця» (2008), «Інспектор Хорс» (2010), «Хортиця – Острів Святилищ» (2013), «Заворожений Острів» (2016), «Людина й Острів» (2018), «Звідкіль на Хортиці дуби?» (2020), примірники яких розіслав по відповідних міністерствах та відомствах – ніхто навіть не відгукнувся.
Отож, питаю: у нас держава ТАКА, що ми ТАКІ? Чи МИ такі, бо ондечки яка у нас ДЕРЖАВА?
А ви питаєте, за що я загуркотів із заповідника? Відповім без зайвої скромності: за те ж саме, за що позбавили життя В’ячеслава Чорновола, Вадима Гетьмана, Георгія Кирпу, Олександра Ємця, Анатолія Єрмака (нардепа із Запоріжжя). Не поважають, не цінують – НЕ ЛЮБЛЯТЬ – в Україні виконробів. Терпіти не можуть рішучих людей справи, а не ялових організаторів «круглих столів», усіляких маніфестацій, «фестів» і «толок». Бо збоку їм нашіптують «серйозні люди»: усе робіть – махайте руками й ногами, ляпайте язиками, навіть стрибайте – але не вчиняйте нічого КОНКРЕТНОГО!
Знаєте, чому вдалося бодай щось зробити для Хортиці? Так, мої не лишень глибокі знання Острова, а й тонке його відчуття; так, моя енергійність та наполегливість, проте значною мірою посприяла одна, ледь не анекдотична обставина: якимось чином у суспільстві розповсюдилася думка, буцімто я – ЛЮДИНА ПРЕЗИДЕНТА (В.Ющенка). Отак! Ця приємна деза значно зміцніла, коли за два місяці після мого призначення директором Хортицького заповідника, я особисто (це передбачав сценарій) приймав на Острові Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко. Й особисто зробив для обох тривалу екскурсію. Ну, й т.д.
А вже згодом розкусили й спохватилися…
Та я встиг отримати для Хортиці Державного акта на право користування усією землею Хортиці (жоден український заповідник не має такого документа!); створити потужний охоронний підрозділ; обладнати меморіально-туристичний маршрут «Тарасова Стежка»; меморіально-туристичні комплекси «Скіфський стан», «Протовче» та «Запорозька Січ»; капітально відремонтувати адмінбудинок і Музей історії козацтва; розпочати берегоукріплювальні роботи на східному узбережжі Острова. Це – лишень основне. І все – за 2,5 роки (2005-2007)! Мав і нагороди. Зокрема, медалі «За розвиток Запорізького краю» та «Митецький Олімп України», медаль і Почесну Грамоту Верхової Ради України, кубок за перше місце в конкурсі «Сім чудес України» (2007), ставилося питання про Шевченківську премію за «Скіфський стан», але…
У підсумку ж – три кримінальні і дві цивільні справи після звільнення «за результатами здійснення комплексної перевірки діяльності заповідника…». Фраза висмоктана з пальця. Не випадково, лишень ознайомившись із наказом міністра, ув якому було три факти (!!!) порушення закону, моя київська адвокатка (із фірми Юлії Тимошенко!) сказала, що «я вас, Костю Йвановичу, поновлю на посаді за 15 хвилин». Таким же чином підбадьорили мене позаштатний радник Президента України Микола Жулинський, народні депутати Микола Томенко, Юрій Артеменко та Володимир Яворівський… І коли після двох судових засідань на третьому мало пролунати рішення на мою користь, адвокатка раптом телефонним дзвінком повідомила, що вона відмовляється вести далі мою справу…
Чому?!?!?! Порадила запитати у Миколи Томенка. Але той на мої дзвінки відповідати враз перестав. Так само як і Жулинський та Яворівський. Я ж поїхати до Києва, аби знайти нового адвоката, не зміг: з мене оперативно взяли підписку про невиїзд.
Згодом відомий історик та громадсько-політичний діяч, академік, голова правління Національної спілки краєзнавців України, Герой України Петро Тронько, дізнавшись про мої проблеми, докоряв, чому я вчасно не звернувся до нього за допомогою. Та чи мав я право турбувати 92-літнього чоловіка? Так я Петрові Тимофійовичу й сказав, і він підготував до мого роману «Бентежна Хортиця» власну передмову, яка, мабуть, урятувала не тільки мою книжку (її не хотіли друкувати), а й мене самого від значно серйознішої розправи, ніж вервечка судових розслідувань…
Словом, три кримінальних справи і дві цивільних. П’ять років судових розборок. Вердикт: на все моє майно і на квартиру накладено арешт, аж поки я не виплачу державі суму, майже еквівалентну двом десяткам моїх місячних зарплат. Ані готівкою, ані на банківському рахунку таких грошей у мене не знайшлося, тож довелось щомісяця відщипувати од своєї пенсії п’яту частину. Станом на липень 2019-го розрахувався з Державою сповна. І за весь цей час, упритул до сьогодні, ніхто зі столичних покровителів на мої дзвінки не обзивався. І в справи мої не встрявав. І я б не писав про це так детально, якби вони встрявали у хортицькі справи, а то ж ні!!! Що б на Острові не коїлося – з патріотичних столичних кіл – ані звуку.
Тож питання: а чи є вони у нас, оті «кола», насправді?
9.
…На Хортиці ж є ще одне остапенківське надбання – обруч на рукотворному кургані… Безликий, всуціль космополітичний обруч – замість виразної скульптурної груп «Козаки в дозорі» (3 тонни бронзи зникли, невідомо куди) або ж гранітної фігури кобзаря.
Так то вже (обруч) – із подання криворізького блазня…
А з чийого подання нахабно законсервували – подалі від людських очей! – святилище (ІІІ тис. до н.е.), повністю досліджене упродовж 2003-2005 років, неподалік опор нового мостового переходу, у північно-східному куточку острова?
Хто «порадив» засипати землею воістину унікальне скупчення сакральних об’єктів, майже стовідсоткової збереженості, біля ІКК «Запорозька Січ», досліджених археологами за мого директорства?
Офіційні мотиви: об’єкти законсервовані з метою їхнього збереження. Камені занадто довго лежали в землі, тож, опинившись на повітрі, стрімко почали руйнуватись… Хто почав руйнуватись – 3-мільярдного віку граніти і гнейси? А чому не руйнуються такі ж камені й стели на головному святилищі, яке прикрашає другу за висотою найвищу точку Хортиці – Брагарню – між балками Совутиною та Великою Молоднягою? Бо те святилище, виявлене видатним археологом-розвідником Олександром Бодянським (1916-1992) в 50-х роках ХХ століття, й згодом (1993,1998,1999) повністю досліджене, за моїм розпорядженням 2005 року облаштоване для відвідин туристами. Як же тепер його прибереш, коли упродовж мало не двох десятиліть Святилище розрекламоване усілякими буклетами й довідниками!
Хіба залишити без догляду… Як в отих «протоколах сіонських мудреців»: «не чіпайте святині гоїв, залиште їх без нагляду, і вони руйнуватимуться самі».
Історична достовірність джерела у багатьох викликає сумніви, мені теж бракує підстав наполягати, що такий «протокол» справді десь існує чи, принаймні, існував, але зауваження про «святині гоїв» – блискуче. Зокрема, Хортиці воно стосується напряму: до Святилища на Брагарні руки штатних працівників заповідника не доходять – за порядком на ньому і довкіл стежать прихильники Рідної Української Національної Віри.
На Хортиці близько десятка відкритих, досліджених – але не підготовлених для туристичних відвідин – стародавніх святилищ. Усього ж сакральних об’єктів зафіксовано там значно більше. Через те у моїй книжці «Я вибираю Хортицю» (2004) вперше ужито вислів «Хортиця – Острів Святилищ», який знайшов кваліфіковану підтримку:
«Археологічні дослідження 1990-х років докорінно змінили існуюче уявлення про Хортицю. Якщо раніше острів вважався історичною пам’яткою, пов’язаною головним чином із запорозьким козацтвом, то після археологічних досліджень, завдяки яким на Хортиці було виявлено і реконструйовано низку святилищ доби бронзи, він став сприйматися островом-святилищем (виділено мною. – К.С.), сакральним топосом, витоки якого сягають щонайменше ІІІ-ІІ тисячоліть до нової ери».
Автор – доктор філософських наук, професор, викладач Києво-Могилянської академії Юрій Завгородній.
Ось і суть, і призначення Острова – Храм Просто Неба. Другого такого осередку, де винятковий зміст сакральних об’єктів так тісно поєднувався б із природними (флора й фауна) чеснотами, немає в жодному куточку світу.
Вимовляємо із завмиранням: «Стоунґе-е-ендж»? Нема заперечень. Але на Хортиці кілька таких стоунґенджів! Тільки менші за розмірами. Зате камені, із яких вони зведені – граніти і гнейси – старші за стоунґенджівського сарсенового пісковика вп’ятеро, вони ровесники фундаменту самої Землі. Значить, слід ці факти приховувати, відволікати увагу людей від того, що свідчить про глибоке Хортицьке коріння, бо то коріння самої України, нашого народу. Ось що воно у нас коїться! І не сьогодні, а з року в рік, з десятиліття в десятиліття.
Тепер вам відкрилася справжня сутність недорікуватого обруча на вершині штучного кургану біля Музею історії козацтва?
Отож.
Показово, що наші столичні митці, історики, письменники та ін. дороги на Хортицю не знають. Майже три роки відав я заповідником, чого тільки не випадало на мою долю, кого тільки там не приймав, і за цей час нікого з наших відомих і не зовсім гуманітаріїв на Острові не було. То ж вони й не відають, що тут коїлось тоді, що твориться сьогодні. Між тим, захопливі пасажі про «колиску запорозького лицарства» линуть із Печерських пагорбів безугавно. Що на презентаціях, що на симпозіумах, на толоках або ж у нескінченних теревенях, як зараз пишуть, – НА КРУГЛИХ СТОЛАХ (де відповідно, ні лапок, ні додатку «на засіданнях за…»)
* * *
На десерт – ось такий епізодик.
У лютому 2004 року мені випало бути повноправним учасником якогось зібрання Конгресу Української Інтелігенції в Києві. Будинок учителя. У перерві підходжу до одного знаного поета, Шевченківського лавреата, п’ятикратного нардепа Верховної Ради, незмінного лідера однієї впливової громадської організації: «Будь ласка, організуйте до Запоріжжя якийсь гуманітарний десант – з Хортицею біда!» – «Та зачекайте ви зі своєю Хортицею! – пролунало не без роздратування. – Дайте нам спершу владу взяти у свої руки».
Нагадую: то був лютий 2004-го, тринадцятий рік, якщо не помиляюсь, Української незалежності. В чиїх руках тоді була влада? А зараз – за 20 років – у кого вона?
Прифронтове Запоріжжя,
липень 2024
ПОСТСКРИПТУМ
Днями дізнався, що Максим Остапенко, який, кинувши Хортицю восени 2022 року, все ще ніяк не заопікується Києво-Печерською Лаврою. Ситуація в столиці у нього складна, через що його наступника на посаді гендиректора Хортицького заповідника тримають у статусі виконуючого обов’язки, щоб «у разі чогось», Остапенкові було куди повернутися.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.