“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/vasyl-lyzanchuk-znakova-sutnist-natsionalnoi-osobystosti/
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
НЕЗГАСНІСТЬ ВОЛЕЛЮБНОСТІ
Закордонне видавництво «Смолоскип» у своїй передмові до видання наголосило на важливості цих журналів: «Публікуючи «Український вісник», ми хочемо вірити й надіємось, що кожний українець, хоч би яких політичних переконань він не був і хоч би де він жив, він сприйме його як преважливий документ нашої доби, без якого прямо неможливо було б зрозуміти ті події, які відбуваються на Україні, де наш народ бореться за свою свободу. Не можна було б зрозуміти того ферменту, який поширюється на всі ділянки життя в УРСР, і не можна було б відчути й осмислити, що сьогодні є найважливішим для нашого народу й чим ми могли б йому допомогти, живучи на чужині».
Отже, «Український вісник» у той час виконував надзвичайно важливу геополітичну роль. Уже в самій назві журналу відображалася його цілеспрямованість і змістова сутність. Громадськість цивілізованих країн планети дізнавалася про жорстоке переслідування українців в Радянському Союзі за їхнє прагнення розвивати й утверджувати в життєвому середовищі українську мову і культуру, здобувати освіту українською мовою, вільно висловлювати свої думки і прагнення.
Матеріали «Вісника», у яких розвінчували московську шовіністично-імперську політику щодо знищення українського етносу, його національного духу, систематично читали по радіо «Свобода». Голос правди про колонізовану Україну, боротьбу українців за національні права також звучав англійською, німецькою, французькою мовами.
«Український вісник» поширював правдиву інформацію, якої не було в офіційних радянських виданнях. Ідеологічний задум видання полягав у тому, щоби розкрити аморальність і лицемірство тодішнього тоталітарного режиму, який не дотримувався своєї Конституції, власних законів, принципів суспільної життєдіяльності – демократії, свободи слова, віросповідання. Інформаційний простір СРСР був переповнений пропагандою про розквіт націй, культур, мов, а насправді здійснювалося поглиблене зросійщення радянських народів, насамперед українців і білорусів.
І сьогодні історично цінними, актуальними є всі публікації «Вісника» для поглиблення навчально-виховного процесу учнівської і студентської молоді, цілеспрямованої просвітницької пропаганди щодо розвінчування віковічних московсько-російських ворогів-нищителів, формування в усіх українців національної гідності, державницького переконання, загальнолюдських морально-духовних цінностей.
Матеріали усіх шести «Українських вісників» опубліковані у третьому томі десятитомного видання творів В’ячеслава Чорновола (упорядник Валентина Чорновіл, передмова Михайла Косіва). Під рубриками «Хроніка», «Різне», «Заяви» здебільшого друкували короткі, а подекуди розширені повідомлення про масові переслідування чесних людей – обшуки, звільнення з роботи, відрахування з навчальних закладів, арешти, допити, суди по всій Україні. Наприклад, «Весною 1968 року в Києві поштою були розіслані листівки зі зверненням «До всіх громадян міста Києва» з приводу заборони відзначати 22 травня – день перевезення тіла Шевченка з Петербурга на Батьківщину. У зв’язку з поширенням листівок наприкінці червня 1968 р. був заарештований робітник Київської ГЕС, студент-вечірник 2 курсу історичного факультету Київського університету Олександр Назаренко. Одночасно кагебісти обшукали (за неточними підрахунками) 20 помешкань».
«5 листопада 1968 року, перед 51-ю річницею Жовтневої революції, у Києві на Хрещатику здійснив самоспалення український патріот Василь Омелянович Макуха. Він обілляв себе пальним і виголосив коротку промову, в якій говорив, що Україна є колонією Росії, що проводиться російщення України, закликав протестувати проти цього. Потім підпалив себе й з вигуками «Хай живе вільна Україна!» побіг у бік площі Калініна. Це ж гасло вигукував він і тоді, коли його почали гасити. Обпаленого відвезли в Жовтневу лікарню Києва (про це є відмітка в санпропускнику). Опіки виявилися смертельними, і Василь Макуха невдовзі помер. Де поділи його тіло – невідомо. Дружині й двом дітям Макухи про його смерть офіційно не повідомили. В. Макуха мав 50 років, родом він із села Карів Сокальського району на Львівщині. Був в’язнем сталінських таборів. Після звільнення поселився на Дніпропетровщині, вчителював».
«20 червня 1969 р. в Києві був заарештований і відправлений у слідчу тюрму Львівського УКДБ економіст Степан Бедрило, родом із села Бартатів Городоцького району Львівської обл. Його звинувачено в «антирадянській націоналістичній пропаганді й агітації»».
У той час дніпропетровські кагебісти заарештували поета Івана Сокульського. Він спочатку вчився на філологічному факультеті Львівського університету, а згодом перевівся у Дніпропетровський університет, де виявився білою вороною і одразу впав у вічі своєю національною свідомістю. З п’ятого курсу його відчислили зі звичним формулюванням: «За поведінку не гідну радянського студента». У Новомосковську Дніпропетровської області каґебісти заарештували 22-річного Миколу Кульчинського, здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням. Звинувачений нібито за ст. 187-1. Хворіє виразкою шлунка й дуже мучиться на тюремних харчах. Тримається на слідстві з гідністю.
У в’язниці в Івано-Франківську вже майже три роки сидить під слідством Мирослав Симчич із села Верхнього Березова Косівського району, заарештований кагебістами 10 січня 1967 року. Симчич – колишній в’язень сталінських таборів.
На початку січня 1969 р. в Ярослава Кендзьора, львівського службовця, кагебісти зробили трус у зв’язку з повторним слідством у справі В. Чорновола. У Заяві начальникові управління КДБ Львівської області Я. Кендзьор написав: «Настирливі пошуки «матеріалів Чорновола» закінчилися вилученням з бібліотеки «Чорної ради» П. Куліша й «Відкритого листа до редакції «Літературної України»». Про мету обшуку неважко було здогадатися: у разі вилучення «матеріалів Чорновола» вони служили б речовим доказом розповсюдження, адже термін за написання В. Чорновіл досиджував, треба добавити ще й за розповсюдження. Це зрозуміло. Але який стосунок до В. Чорновола мав П. Куліш і його «Чорна рада»?
Під час обшуку у мешканця Коломиї Кузика забрали першовидання альманаху «Русалка Дністрова» й одне з перших видань «Кобзаря» як націоналістичну літературу. На домагання гр. Кузика повернути літературу працівник КДБ відповів, що ці реліквії все одно націоналістичні, бо внаслідок злиття народів «тут усе має бути російським».
Виключено з партії і звільнено з праці завідувача кабінету франкознавства Львівського державного університету Леськіва. Звільненню передувала стаття в стрийській районній газеті, в якій згадувалося про те, що Леськів після війни, коли мав лише 14–15 років, за дорученням оунівців розклеїв чи роздавав у селі листівки. Відтоді ніяких «злочинів» за Леськовим не помічено, аж поки не згадали дитячі «гріхи».
Ухвалою Косівського райвиконкому оштрафовано по 50 крб. близько 30-ти жителів села Космач за колядування на Різдво. Допитано з цього приводу близько ста осіб. Священик космацької церкви о. Романюк усунений на місяць від виконання обов’язків. Причиною названо те, що о. Романюк казав людям на проповідях, щоб вони носили гуцульський одяг, берегли старі речі та дотримувалися гуцульських традицій. На запитання, що в цьому поганого, уповноважений у справах релігії відповів: «Это пахнет национализмом».
У Львівському університеті розбирали справу студента 4-го курсу факультету іноземних мов Іванюка й увільнили його від обов’язків голови студради гуртожитку тільки за те, що він, не узгодивши з парткомом, організував в гуртожитку Шевченківський вечір, який провели літературний критик Михайло Косів та актор театру ім. Заньковецької Святослав Максимчук. Член паркому Іваненко, до речі, викладач історії України, кандидат наук, під час розгляду цієї справи заявила, маючи на увазі чи то Іванюка, чи то Косіва та Максимчука: «Я б таких націоналістів на уранові копальні відправляла».
На наш погляд, ці та десятки-десятки інших повідомлень, коментарів, заяв про московсько-більшовицькі репресивні форми і методи переслідування українців немає потреби роз’яснювати.
ОДУХОТВОРЕНІСТЬ ОСОБИСТІСНОГО СВІТУ
Привертаю увагу до різножанрових публікацій, тематика і зміст яких не втратили своєї актуальності у нинішній період російської повномасштабної геноцидної, терористичної, руйнівної війни проти України. Тяглість проблем, породжених антиукраїнською московсько-комуністичною ідеологією і політикою, на жаль, не перервана, до кінця не розв’язана. Важливі національно-духовні думки висловив Василь Стус у листі до голови Верховної Ради УРСР О. П. Ляшка і секретаря ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка:
«Кожне нормально організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов’язкова умова людського існування. При відсутності такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей.
…Ось уже чи не третій місяць перебуває в ізоляторі Донецького КДБ викладач Донецького медінституту, кандидат медичних наук Іван Степанович Сук. Він мав пристойну українську бібліотеку, уважно вивчав українську літературу, мистецтво, історію. Бувши науковцем, він залишався інтелігентом. Марно й говорити, що ніякої агітації проти режиму чи поширення забороненої літератури Іван Сук не вів.
Тим більше, що йдеться про Донецьк, украй зросійщене місто, де немає жодної української школи, де в педінституті навіть історію України якийсь час читали російською мовою, де урядові постанови з Києва спочатку перекладають по-російському, потім «доводять» до мешканців, місто, де живу розмовну українську мову сприймають за одне з чудес світу».
Василь Стус наголосив, що «кожне суспільство потребує індивідуально зрілих людей, особистостей, а не людиноїдів, тоді воно гарантує індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі – право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички…».
У нинішньому розумінні «мати світ у собі» – це українськоцентричний світогляд, націєтворча позиція і доброчесна діяльність. Якщо уважно прочитати лист творчої молоді Дніпропетровщини про репресії, який опублікований у «Віснику», то також відчуваємо його українськоцентричну сутність, хоч автори спираються на так звану ленінську національну політику. Цитуємо окремі місця цього обширного, ґрунтовного, розвінчувального документа, який також у той час був надрукований за кордоном:
«Звертаємо увагу комуністів, керівників та громадських діячів нашої суверенної держави – Української РСР, однієї з держав – засновниць ООН, на той погромницький шабаш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних і відданих справі побудови комунізму українських громадян. Ця кампанія є настільки безпардонною і безпринципною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів.
…Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв’язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор». У зв’язку з кампанією обпльовування «Собору» пожвавили «виховну» роботу місцеві кагебісти. І знову поповзла ними ж пущена чутка про «националистическую опасность». Смішно навіть говорити, що ця «националистическая опасность» з’явилася саме в Дніпропетровську, де немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою.
…Невже є ворогами ті чесні громадяни Української РСР, що збагнули цю трагедію свого народу й не хочуть цуратися рідної мови, не хочуть цуратися себе, з приводу чого великий росіянин – письменник В. Солоухін сказав: «Если бы я родился украинцем, ни за что не хотел бы стать русcким»?
Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національну гідність, національну гордість за свій великий і талановитий український народ?…
Нам дорога й Запорізька Січ, яку К. Маркс у своїх «Хронологічних нотатках» назвав козацькою республікою, і пам’ятники минувщини, нехай то будівля церковної архітектури чи козацький курінь, за шанування чи збереження котрих так вагомо бореться Гончарів «Собор».
У листі названо два десятки прізвищ людей, яких переслідують тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школа, технікумах і вищих навчальних закладах.
У кількох випусках «Українського вісника» опубліковано матеріали про жорстоке переслідування багаторічного політичного в’язня Святослава Караванського тільки за те, що він хотів бути самим собою, тобто українцем, творити українську філологічну науку.
Святослав Караванський був засуджений Одеським військовим трибуналом на 25 років за звинуваченням у зраді Батьківщини. У грудні 1960 р. звільнений за амністією після відбуття понад 16 років ув’язнення, термін покарання йому при цьому скорочений наполовину — до 12,5 року. У листопаді 1965 року за поданням КДБ Прокурор СРСР Руденко анулював амністію і Караванського без суду й слідства послали досиджувати 25-річний термін. Причиною стали статті С. Караванського про зростаюче російщення вищих навчальних закладів і шкіл України. У листі до голови Президії Верховної Ради т. Ляшкові і прокуророві УРСР т. Глухові Іван Гель, Михайло Осадчий, В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ірина Сеник, Оксана Попович, Любов Лемик, Ярослава Менкуш, Ольга Горинь, Мирослава Зваричевська, Богдан Шастків, Богдан Горинь, Оксана Мешко, В. Худенко, Володимир Іванишин, Іван Русин писали: «Ми, колишні політв’язні, стурбовані тим, що останні місяці на Україні знову посилилися переслідування людей за переконаннями. Зокрема, занепокоїло нас недавно розпочате республіканським КДБ нове слідство над політв’язнем з Одеси С. Караванським, звинуваченим в «антирадянській агітації і пропаганді» під час перебування у володимирській в’язниці…
Але як не прагнула останнім часом офіційна й неофіційна – закулісна –пропаганда очорнити С. Караванського, готуючи моральне підґрунтя для нової розправи, ми так і не зрозуміли, які нові злочини вчинив Караванський, вийшовши в 1960 році на волю, за що, анулювавши амністію, його змусили в листопаді 1965 року досиджувати позазаконний 25-річний термін. Нам відомо, що на волі С. Караванський плідно працював як перекладач і мовознавець, уклав фундаментальний «Словник рим української мови». Ніяк не можна назвати антирадянськими його критичні статті про мовну політику в Україні… Тепер людині, якій лишилося майже 5 років до закінчення 25-річного терміну, загрожує нове засудження, невідомо на скільки років. Ідеться, отже, не про перевиховання, а про фізичне знищення людини».
«Вісник» всебічно висвітлював дискусію про дослідження Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» У V i VI випусках журналу опубліковано працю В’ячеслава Чорновола «Що і як обстоює Богдан Стенчук (66 запитань і зауваг «інтернаціоналістові»). Ця полеміка пов’язана із заявою Івана Дзюби до Спілки письменників України. «Справді, дмитеркам і козаченкам удалося витиснути всякими правдами-неправдами з І. Дзюби таку заяву, яка, поза сумнівом, є хибним кроком критика, – зазначав В. Чорновіл. – Але не менш хибно робити з однієї помилки, яка осібно стоїть у всій досьогоднішній творчості й діяльності Дзюби, незрозуміло поспішні висновки й об’єктивно шкідливі (поза всіма гарними суб’єктивними намірами) публічні заяви про згасання І. Дзюби, про відхід його з попередніх позицій на якісь інші, про невигойну кризову рану всього покоління «шістдесятників» і т. д. і т. ін.
А вам, Богдане Cтенчук, тим паче нічого тішитися Дзюбиною заявою. Бо ж, поза всім, він не зрікся в ній своєї праці й заявив, що його ідейна платформа залишилася незмінною. А яка це ідейна платформа, знає кожен хто, читав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»: це не виступ проти «націоналізму» у Вашому розумінні цього слова, а безкомпромісне засудження огидної великодержавної московської потвори – шовінізму».
У листі до редактора журналу «Вітчизна» Л. Дмитерка, який опублікував статтю «Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади», Василь Стус написав: «Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з’явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і Ко), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з’явилися вірші Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Є. Сверстюка та І. Світличного – людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблески нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання.
Зараз на голову одного з них чекає небезпека. Прикрившись вашим ім’ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя – за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно?
Насправді ж він готує розправу. Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівним якому радянська українська література майже не знала за своїх п’ятдесят років!
Горе тій країні, де цькують таких людей, як І. Дзюба, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті.
Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння».
Василь Лизанчук,
доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. Івана Франка