“Українська літературна газета”, ч. 10 (366), жовтень 2024
Ткач М. М. Тепло забутого сонця. Оповідання, новели, повість, публіцистика, критичні статті та відгуки літературознавців на твори М. Ткача. Чернігів: Десна Поліграф, 224. 288 с.
На початку року Михась Ткач опублікував нову книгу. Здається, міг би собі дозволити знаний письменник хоча б якийсь перепочинок, тим паче, що регулярне видання лише журналу «Літературний Чернігів» під час війни з повітряними тривогами, реальними ракетними обстрілами й відключеннями світла – доволі непроста справа. Незважаючи на це, книга побачила світ. Жартівлива порада Тараса Шевченка в одному з листів до брата Микити – «нічого байдики бити, треба трішки й полежати…» не для нього, адже справжнє покликання митця – творити, а не спочивати на лаврах.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дитинство Михася Ткача, як і цілого покоління його ровесників, було вкрадене війною. В автобіографічній повісті «Чужинці» письменник поділився спогадами про те, що вперше побачив німецьких завойовників 19 вересня 1941 року, саме в день свого народження, коли йому виповнилося лише чотири роки. Чужинці із заходу йшли і йшли через село, їхали на машинах. Михасик «вискочив на город, зняв штанці і спрямував голу попу вбік вулиці. Німці помітили мене, то почали показувати один одному та реготати. Наразі котрийсь зняв із плеча автомата. І це помітила у вікно мати. Вона миттєво вискочила, вхопила мене і занесла до хати».
Далася взнаки генетика. Як колись запорозькі козаки, почеплені за гак, сміялися над своїми ворогами у Цар-граді, чи писали дошкульного листа турецькому султану у себе на Запорозькій Січі, так і маленький хлопчик зреагував на появу німецьких завойовників.
Новітні чужинці прийшли з північного сходу, прагнули оточити Чернігів, знищити його захисників. На початку березня 2022-го московити вже стояли на околицях міста. Один із ворожих снарядів поцілив у будинок, у якому живе письменник. Осколками повибивало шибки в його квартирі, понівечило балконні двері і раму. На щастя, ангел-охоронець і цього разу врятував життя Михасеві Ткачу.
Як показав час, територіальні претензії путінських ординців виявилися менш підступними, ніж їхні експансіоністські зазіхання на нашу духовну територію – чужинці ставлять за мету «денацифікувати» кожного, хто вважає, що Україна має бути українською.
З огляду на сказане, книгу «Тепло забутого сонця» варто сприймати як особистий внесок М. Ткача у нашу спільну боротьбу з підступним ворогом. Видання містить низку оповідань і новел про матір, наше тривожне сьогодення, про російсько-українську війну, повість «Очі зеленого гаю», публіцистику митця, критичні статті про його творчість і відгуки літературознавців.
Назву книзі дав перефразований заголовок новели «Світло забутого сонця». Цю назву концептуально узагальнив і образно відтворив на обкладинці М. Ткач у живописному малюнку: сліпучо-білий диск сонця, що сходить над диким полем, польова дорога, яка веде за обрій назустріч небесному світилу, дерева на горизонті на тлі безмежного високого неба.
Композиційно в основі новели «Світло забутого сонця» лежить монолог-сповідь ліричного героя, alter ego автора. Оповідачеві наснився мамин лист (а це віщує дорогу до дому). Все, що не сказав матері за її життя – як любив її щиро, як інколи дещицю приховував від неї, бо хотів, щоб вона вірила в його нелегке щастя, що прагне у слові сягнути маминої простоти, – зривається з вуст наратора біля її могили, ніби біля рідного дому. «Світ мені цей такий милий – і небо високе, де пливуть бузкові хмарини, і сонце ласкаве, що дивиться мені лагідно в очі, як мати». Світло, тепло забутого сонця – це втілення вічної туги письменника за матір’ю.
Варто зауважити, що подібне ставлення до матерів було типовим для покоління дітей війни, чиї батьки не повернулися з фронту. Так, відомий український поет Петро Засенко у вірші «На свято до мами» висловив свій біль через вічну розлуку з матір’ю у таких рядках:
Біжать осокори рядами
Обабіч дороги в село,
А сонечко з ласкою мами
Дарує осіннє тепло.
І холодно в світі без мами,
Хоч сонце теплом огорта.
Теми вдівства, жіночої та сирітської долі, материнського страдництва в книзі М. Ткача є пріоритетними. Ганна Марківна, мати письменника, від природи була наділена гарячковою волею і сильною вдачею, що допомогло їй, солдатській вдові, вижити і вберегти дітей на рідній землі під час німецької окупації 1941–43 рр. та в повоєнне голодне лихоліття, поставити на крило трьох синів-соколиків. Чи не фантастично, що згодом кожен із них спершу стверджувався будівничим, як батько Михайло Веремійович, відомий у Сахнівці тесля, який перед війною, за словами матері, пів села хат збудував. Але так сталося, що доля вивела Михайла (Михася) і Миколу, наймолодшого з братів, на професійну письменницьку стезю. Найстарший – Андрій іще юнаком у пошуках кращого життя «завербувався», як тоді говорили, на Північ, «щоб згодом побудувати на рідній землі собі оселю – втілити споконвічну мрію українців, що не втратила актуальності й до сьогодні» (М. Лелюк).
Однак Андрієві судилась інша доля: він залишився жити й працювати в Архангельську. Помер на чужині. Після його смерті брати Михайло та Микола упорядкували й видали його поетичну збірку «Сниться хатина під кленом мені» (2014), яка засвідчила справжній природний талант і самобутність Андрія Ткача. Отже, всі сини Ганни Марківни стали письменниками, знавцями людських душ, як і вона. У кожного з них глибокі й щирі почуття до матері були такими ж глибокими та щирими і до України, до свого народу.
Новела «Лебедині крила» теж присвячена темі материнського страдництва, усім матерям, які так само, як і Ганна Марківна, чекала приїзду Андрія з далекої чужини, чекають своїх дітей з фронту. Новела інтертекстуально перегукується з Шевченковою поезією «У нашім раї на землі…», зокрема в рядках про «щасливу» жінку, яка «гордіше самої цариці» йде вулицею з малим Івасем на руках, «І їй здається, все село / Весь день дивилося на його, / Що тілько й дива там було, / А більше не було нічого».
У новелі М. Ткача герой твору Остап уперше вдягає батькову вишиванку на випускний: «Куди це Палажка зі своїм сином причепурилася?» – «У школу – на випускний. Хлопець уже сім класів закінчив», – чується розмова на вулиці…». Вдруге – на проводи в армію: «І мати поруч – в очах її щось непоборне горде і красиве…». А втретє Остап іде вулицею села у батьковій вишиваній сорочці уже сам, на цвинтар. «А матір несуть лебедині крила назустріч тому, кого вона ждала все життя з фронту, кому вишивала сорочку в юності і берегла її як святиню до останніх днів».
Своєрідний гімн сонцю – символу життя на планеті автор виповів у новелі «Це було…». Справжній життєлюб і сонцепоклонник, митець зумів побачити красу в калюжі після дощу: «На дорозі ворона видивляється в калюжу. Вода віддзеркалює її. Красиво! Нахилилась нижче, впала у воду. Купається, підставляє груди сонцю. Воно величне. Все радіє йому, кохається в його любові».
Не залишать читача байдужими новели «Коли на твоїй землі війна», «Заповіт емігранта», «Я заберу твоє життя» та інші. Завершується цей діамантовий розсип оповідань і новел у книзі М. Ткача ліричною перлинкою «Дощ». Вона коротка, мов блискавка і така ж прекрасна й неповторна: «Все довкола дихає свіжістю, легкою прохолодою. І кожна крапля, як сльоза, світиться на листі, і стільки в ній первозданності і недоторканної чистоти. Світ радіє, обновлюється, і душа твоя ніби чистішою і прозорішою стає у ці хвилини».
Про дощ в українській літературі написано немало. Одразу спливають у свідомості рядки Михайла Коцюбинського: «Йдуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі…» чи поезія Володимира Сосюри: «Дощ пройшов шовковою ходою…». Вони теж чудові по-своєму. Проте у Михася Ткача емоційна наснага інша. Його дощ цілющий і життєствердний – «йде дощ – йде радість на землю…».
Оповідання й новели, вміщені у виданні, – радше події, спалахи, пережиті й пропущені крізь серце й душу автора, створені на реальних фактах його власного життя, переконують читача в тому, що письменник насамперед є літописцем своєї доби.
«Очі зеленого гаю» – повість про кохання з гірким присмаком мигдалю. Всі прагнуть зустріти свою другу половинку, мріють про взаємне та щасливе кохання. Але воно приходить не до кожного і не завжди буває взаємним, тим паче – щасливим.
Так трапилося з героєм твору Андрієм, місцевим художником, ще достатньо молодим, хоча самотнім. Зеленоока красуня Ліда зустрілася на його шляху, проте невчасно, адже Андрій щойно пережив біду – до оселі не повернулась його дружина Катря. Звернення до правоохоронців нічого не дало. Спливло три роки. «Хто я нині? І не вдівець ніби, і не парубок. Нема для кого ні жити, ні працювати. А Лідина присутність допомогла б мені піднятися над самим собою. Вона зараз мені потрібна, як світло кожній живій істоті», – розмірковував Андрій. Втім, уже надто пізно. Ліда, очі якої «проймали його зеленим одсвітом, мов весняний гай», вийшла заміж за іншого.
Повість прикметна органічним синтезом різнобарвної кольорової палітри, щоправда перевага віддається зеленим тонам з огляду на колір очей красуні Ліди, грою світла й тіні, пластичних образів, що наближає художнє слово письменника до техніки акварелі – письма прозорою водяною фарбою у живописному мистецтві.
Публіцистика Михася Ткача представлена у книзі культурологічними статтями та нарисами, творчими портретами митців рідного краю, рецензіями на видання знаних літераторів, що народились на Придесенні, і початківців. Зокрема, в нарисі «Видатний діяч українського народознавства» висвітлено маловідомі події з життя Опанаса Марковича, фольклориста й етнографа, невтомного збирача народнопоетичних перлин, який тривалий час жив і працював у Чернігові, помер у 45 років, похований на Іллінському цвинтарі (Болдині гори). Автор тактовно, але з опертям на факти переосмислює заідеологізовані раніше уявлення про сімейні стосунки О. Марковича з дружиною Марією – відомою письменницею, що виступала під псевдонімом Марко Вовчок.
«Десь на дні мого серця» – есе про корозію таланту Павла Тичини, трагізм існування геніального митця в умовах радянського тоталітаризму. Автор прагне відшукати істину, відчути, як між рядками партійних лозунгів, що все частіше виходили з-під пера поета, тужно озивалися сонячні кларнети, його «біль за Україну…».
Стаття «Поет доброти і мудрості» – теплий спогад про відомого земляка, поета Олексія Довгого, який став для автора книги «хрещеним» батьком. Саме з легкої руки Олексія Прокоповича, на той час кореспондента Березнянської районної газети «Шляхом перемоги», в одному з травневих випусків за 1959 рік з’явився перший вірш М. Ткача під назвою «Весна»: «Вона прийшла сьогодні рано – / ласкава, чиста, як сльоза. / Яскраве сонце і багряне / всміхнулось ніжно в небесах».
У статті «Від пензля до пера» автор розповів про перипетії власного творчого шляху, про юнацьке захоплення малюванням і живописом, яке не пройшло марно. Завдяки малярству, розвинулось образне мислення митця, а, зрештою, в подальшому втілилося в слово.
Поглиблює письменник своє відчуття кровного зв’язку з рідним краєм у статті «Менщина – моє натхнення». Саме тут, у селі Сахнівка Менського району на Чернігівщині, на берегах голубоокої річки Снов, промайнуло дитинство автора. Тут, між яблунями, на гойдалці часу досі виколисується його поважно виважене слово.
«Світло душі української» – блискучий зразок письменницької рецензії як літературознавчого жанру. Написана вона пристрасно, на одному диханні після прочитання книги поезій Олега Гончаренка «Собор одкровень», у якій «напрочуд зримо постають, ніби фрески в Соборі, два світи. Перший – світ істини, ідеалу і добра, дарований Богом у віровченні Христа – Святе Євангеліє, опоетизоване автором… Інший світ – сучасний, той, в якому живемо, який витворили самі, відступивши від Господніх заповідей…». Справжня поезія, на думку рецензента, як і пісня, стає часткою душі народу, якщо вона вистраждана поетом, пройшла крізь призму його серця.
«Життя прожите в любові до слова» – це творчий портрет наймолодшого брата Миколи Ткача, відомого в Україні поета, етнолога, професора, дослідника давньоруських святинь «Слово о полку Ігоревім» та «Остромирової Євангелії». «Микола безмежно любив маму, якій присвятив безліч віршів, наше рідне село, неповторну природу, яка в тяжкі повоєнні роки наснажувала і духовно збагачувала його», – констатував автор.
Стаття «З любов’ю до науки» присвячена і моїй скромній персоні з нагоди недавнього – мого ж таки – 65-річчя. Оскільки скромність – це прямий шлях до невідомості та забуття, тому, гадаю, вона має бути такою, щоб усі її бачили. Щиро дякую Михайлові Михайловичу, моєму давньому й вірному другові, за тепле слово про мене, за те, що тепер усі будуть знати – скільки мені років.
Вміщено у книзі також рецензії «Зберегти душу в чистоті – то святе» на книжку поезій П. Свища «Розкривши душу», «Бузковий подих пробуджує весну» – на низку оповідань Аліни Шевченко та видання інших авторів.
У художньому оформленні книги, здійсненому О. Єрмоленком, використані малюнки, як уже було зауважено, самого письменника. Відзначу добротну поліграфічну реалізацію видання, якісний папір, тверді обкладинки. Комп’ютерна верстка та оригінальний дизайн зі смаком виконані Валерієм Лозовим.
Сподіваюсь, нова книга Михася Ткача, справжнього майстра з неповторним пером і добрим серцем, стане для спраглого читача надійною духовною опорою в боротьбі з російськими загарбниками за суверенну Україну. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…»!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.