“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
(Михайло Наєнко. Листування – плюс… Київ, 2024. 356 с.)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Професор Михайло Наєнко – відома людина в українському літературознавстві, ширше – вітчизняному культурному просторі другої половини ХХ – початку ХХІ століття: Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, член Національних спілок журналістів і письменників, літературознавець, критик, організатор освіти, педагог, автор понад тридцяти монографічних видань і близько восьми сотень публікацій. Тож коли у 2015 році з’явилася його книга спогадів «Вечірні світанки: Берибіське Гуляйполе, «від Києва до Лубен» і літературні візії», вона вразила, крім інформаційної повноти – про рідне село майбутнього науковця, роки навчання і праці, численні зустрічі із сучасниками, особливою душевною камерною атмосферою, теплотою спогадів про найменші деталі, котрі з бігом часу набували нового значення і сенсу. Тоді подумалося – до всіх чеснот Михайла Кузьмовича неодмінно треба додати ще кілька: вміння пам’ятати і з вдячністю згадувати про людей, незалежно від їхнього професійного статусу, котрі в різний спосіб перетнулися з автором на життєвих дорогах і перехрестях. Водночас це й унікальне вміння спілкуватися, підтримувати дружні стосунки. Книга спогадів також стала ніби трампліном до рецензованої праці, у якій ретельно і з любов’ю зібрано та збережено десятки листів, адресованих її автору.
Сьогодні паперовий лист як діалогічний жанр відходить у минуле: на зміну йому приходить електронний текст і в приватному, і в діловому спілкуванні, молодь загалом використовує «пташину» мову у різного роду месенджерах і не знає відчуття трепету, коли відкриваєш поштову скриньку, а в ній – лист… Такі реалії нашого часу і технічного прогресу. Тому книга Михайла Наєнка – це книга-пам’ять про епоху, яка промайнула, але промайнула яскраво, незабутньо, адже адресатами автора стали десятки людей, котрі творили коло його спілкування. Саме ці особистості і є «героями» книги, а не лише їхні листи.
Той, хто читав книгу спогадів «Вечірні світанки…», вже переконався, що у долі Михайла Кузьмовича кожна постать непересічна, бо такою її бачить і відчуває сам автор книги. Така позиція прочитується і в книзі листування. Скажімо, важлива деталь – починається текст із листів від Антоніни Івашкевич – першої вчительки професора М.Наєнка в 1945-1949 роках: щирі слова вітання, чудовий каліграфічний почерк. Такий зачин – символічний, адже саме зі світу шкільного дитинства формуються не без впливу талановитих педагогів майбутні науковці. Саме основна сфера професійних зацікавлень Михайла Кузьмовича зумовила широке коло його листування із відомими літературознавцями / літературознавицями: це зокрема українські вчені Ніна Жук, Микола Жулинський, Іван Дзюба, Богдан Мельничук, Микола Ігнатенко, Зінаїда Голубєва, Нінель Заверталюк, Микола Степаненко, Ярослав Поліщук, словацький та український літературознавець, професор Університету імені Масарика у Брно Іво Поспішила (чеська республіка), професор Пряшівського та Бансько-Бистрицького університетів Михайло Роман (Словаччина) та інші. У цих листах, окрім вітань з уродинами чи іншими знаменними подіями, обговорення та узгодження планів щодо спільної співпраці – освітньо-організаційної, наукової, видавничої, і це закономірно, бо Михайло Наєнко як професор кафедри теорії літератури, компаративістики та літературної творчості, як декан філологічного факультету Шевченкового університету протягом кількох десятиліть ініціював створення нових спеціальностей і кафедр, сприяв «зростанню» нових кадрів – кандидатів і докторів наук, дбав про створення підручників і навчальних посібників, оновлених програм підготовки спеціалістів уже в часи української незалежності. Для автора книги важливим був обмін думками, співпраця на ниві педагогіки та науки.
Особливо теплими і зворушливими стали для мене згадки про учасників Філологічного семінару, який стараннями професора Михайла Наєнка було відроджено, – Нілу Зборовську, Нонну Шляхову, Ярослава Поліщука, Іво Поспішила. Це ціла сторінка не лише в історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а й вітчизняного літературознавства (про становлення і здобутки Філологічного семінару, його програми та учасників Михайло Кузьмович детально проаналізував та узагальнив у книгах «Філологічний семінар – школа наших традицій». 2012, 2017).
Також серед адресатів автора – письменники (Олесь Гончар, Феодосій Роговий, Василь Латанський, Микола Холодний, Марина Павленко, Ганна Чубач), діячі культури (Іван Козловський, Лариса Хоролець, Неллі Даниленко, Валентика Антонюк), однокурсники та земляки автора. Їхні листи – а написані вони рукою талановитих людей, переважно філологів, які майстерно володіють словом, – зразки епістолярного стилю, починаючи від звертань до викладу основного змісту та побажань. Скажімо, листи Якова Івашкевича, вчителя-україніста, який поєднував викладацьку працю із літературною та журналістською діяльністю, незмінно закінчуються оптимістично-стверджувальним, таким народно-глибинним, напівіронічним виразом: «Отож будьмо – і себе не гудьмо!» А вітальний лист Лариси Хоролець звучить як поезія в прозі: «Дорогий і чаровитий Михайле Кузьмовичу! Славлю пресвітлу мить Вашого народження і благаю маестро час грати Вам многії літа… Ваше життя для мене – це спів, що не замовкає, а дозріння Ваше із пошуку іде, несучи у світ добро. Бережу Ваші літературні самоцвіти як талісман на щастя, як сходження на пік нових надій».
Рецензована книга має у заголовку, без перебільшення, загадкове слово «плюс». Під ним автор вдало приховав … відсутність обміну листами із деякими із сучасників, але засвідчив зв’язки ділові, наукові, громадські. Скажімо, у розділі «Від Оксани Забужко» надруковано заяву відомої письменниці до проректора з навчальної роботи Київського національного університету імені Тараса Шевченка, написану гостро іронічно, з ігноруванням стильових правил ділового мовлення. Призвідцем такої заяви мимоволі став Михайло Кузьмович, який запропонував Оксані Стефанівні прочитати курс творчої майстерності для студентів спеціальності «Літературна творчість». Проте знаній письменниці було відмовлено на рівні ректорату. Про цю майже детективну історію (радше – суто українську за виявом амбіцій тих, хто при посаді) можна прочитати на сторінках книги. Цей сюжет має несподіване продовження: як охолонули стосунки між Михайлом Наєнком як критиком роману «Польові дослідження з українського сексу» та його авторкою, як Оксана Забужко модерувала зустріч із Світланою Алексієвич-нобелянткою, як автор книги опублікував у «Літературній Україні» (від 18 серпня 2016 року) статтю про білоруську письменницю і її антиукраїнську позицію щодо участі українців у Другій світовій війні на теренах Білорусії. Подібних «поворотів» – цікавих, пізнавальних в плані історико-літературному у цьому «плюсі» («плюсах») чимало.
Закінчується «Листування…» післямовою, у якій зокрема наведено кілька родинних кореспонденцій – сестри Михайла Кузьмовича Марії, його дружини Зої Андріївни, таких домашніх, атмосферних, з «теплотою родинного інтиму», за висловом Станіслава Чернілевського. Так замикається коло спілкування автора, у якого професійні інтереси та вболівання органічно поєднуються із приватними.
Хочеться сподіватися, що книга Михайла Наєнка достойно впишеться у невеликий, але такий потрібний доробок осмислення уже раритетного письмового листування останніх років і займе своє місце поряд із розвідками «Світ Івана Драча в коментарях Віталія Абліцова» (2016) та «Листи до Олеся Гончара» (двокнижжя, підготовлене до друку Миколою Степаненком, 2016).