“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Коли рубали ліс
Коли сокири рвучко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З руки у руку – тріск
І падав ліс
Як чоловік
Навхрест. Навскіс
Як прилягла сокира
Як рука
Її направила
Рука
Не ліс рубала – звук
Із дерева
Надламаний
Направила
На патики
На платини. На сплав
І там у водах плакав
Той звук
Сокирою
Надламаний
А ти сказав не плакати
Злапавши в жменю
Тріску
І трішки потримавши
Пустив на берег
Вершником…
* * *
Баба пріде перед мене
Волічку
За мною – молитву
Сукає
Повісмом
Із сивого чупру
Із віку
Із вічка
Відшіптує в часу
Не в смерти – най омине
Маріє не бійся
Баба на рівних
Марії говорит: Небесна
Укрий ‘го
Бо я не досєгну – дилеко
Він відходив
У білій сорочці
В червоних хрестах
У жовтавих восках
Чи поверне?
Маріє не бійся
Небесна на склі
Ніби відбиток бабиних рук
Ніби подиху
Відпар
Небесна на склі
А чи баби обличчя?
Маріє не бійся
Я вертаю до хати
Пороги риплє
Як вози повні соли
Ті самі пороги
З котрих
Баба шепче за мене
З грудей
І з серця пріде
Молитви…
Данку не бійся
* * *
Котишся по городу
Гарбуз
Без галуззя
Питаєшся свого роду
Питаєшся свої хати
Питаєшся
Приглядаєшся
Де ж ти роду
Де предкове
Де домарства
І ґрунти
Хто приходив із косою
Хто косив нас
Навскоси?
Хто складав як у снопи
Наші сни
І наші мрії
Чи живі чи здорові
Чи вціліли
Хоч котрісь
Родичі гарбузові
Покорчовані
Як пні
Наші досвітки і дні
Й обермками на фіру
Кимось кинуті
Офіров
А за кого і пощо?
Без галуззя
Гарбузом
По своїм як по чужому
Котишся
По городу
Б’єшся тіменем
Об груду
Питаєшся свого роду
Питаєшся свої хати
Питаєшся свого
Імени…
* * *
У цих травах
Я падав і падав
Колінкуючи нижче і нижче
І ниць припадав
І не знав
Як піднятись
Заки заду коса
Навскоса розтинала мене
І стинала мене
Не постати
У цих травах я ліг
І заснув
І вмирання прийняв
Як кохання
Трава наді мною росла
Досягаючи неба
Як її не кохати?
І не падати ниць
Не постати
Заки заду коса
Розтинає мене
І стинає мене
Як її не кохати?
І був ранок
Трави обважені
На косу
Лігали
Як волос у кóсу
Дід плів
Гейби доньці – землі
Відданицьку косý
І тоді зрозумів:
Що правічний твій дід
Гейби праліс
І тоді ти удзрів:
Жили як корені сині:
Покутський
Орнамент
Що зшивают усе
Ніби волосом
Кóжух овечий
Батько землі
Заплітає й розчісує
Коси росою
Обважені
І тоді він сказав:
Не бісси увіруй
І послухай
Як латкає
Землє молода
Кожному з нас
Ніби першому з тих
Що до неї приходять
Припади ж – поцілуй
Най уста
Запичєтані
Що меду вз соти
Ні слова не зронять:
Ми приходимо
З криком
Щоб мовчки
Піти
Коли уст сік увесь
Повертається
В корінь
Бо кожен
Вслухає насправді
Співу утроби її
Востаннє
Що вперше
День перший:
Ранок
Трави обважені
Батько землі
Та, що греблі рве
У мові оцій
Що воді протічній що у потоці
Промовляти як прати пізньої осени:
Запарі руки викручують
Ноги виламує
Скоро по тім занедужаєш
А може і груди віхаркаєш
Як ті що до тебе в неї заходили
Заки вона їх не зносила
Об каміння як кандзур віжмакуючи
Шкіру здирала
Бо українські поети
Не носять шкіри
Не носять сорочок
І навіть спіднього
Мова здирає кожен листочок
Котрим прикриваєш голість
Бо входити в мову
Означає неодмінно дістати сухоти
Вихаркуючи
Кров і сіль
Вихаркуючи назад
Кожне слово
Бо ти носій
Тимчасово
Степанови Пенкалюку
Руки на плечі
Схреститись як рало і меч
Древній цей танець
Мій друже
Як смерть
І народження древніх
Вогонь під ногами не згасне
Приймім його спрагло
Як чарку
Із дружчиних рук
Мій друже
Ми смерти задружчимо
Може
Вона нас у танець покличе
Останній
Бо перший – вмирання
Коли всі слова
Як потоптані ружі
Втрачають свій запал і пил
Чарівна ж пора
Для вмирання
Для спраглости уст
І долонь
На плечі зіпершись
Востаннє
Танцюймо й ділімо
Цей ритм
Як прийдешнє
Як завтра
Бо видиш
Несут нам в шпараґусі чарку
І дружка
Моргає встидливо
Аж серце затишує стукіт
Ступаймо ж
Назустріч
Уперся в твердь
І небо підоймив
Дощі великі
Розтрощили греблі:
Востаннє йдут
А так ніби уперше
Ідут вперед
Ніби услід
Старозавітнім
Але свого не досігнути
Арарату
Бо одступились
А сказали – танець
Раз-два
Раз-два
А третього
Не буде:
Усі слова ці не ковчег-бо
А лелечі гнізда
Які розтрощит дощ
У пух і прах
А ми зостанемось
З собою
Наодинці
І з порожнечею в собі
І у серцях що шклянці
Спитій
І назирці підемо
За водою
Немов за молодою
В танець перший
І бракуватиме лише
Свого малого
Арарату
Свого верхів’я
Що списа
Сотника в ребрі…
Бере по одному
А потім усіх
Що у сіті що в міх
Ми всі з оцих вод
Що ждали Месії
А він підсобив
Рибакам
А не нам
І вказав їм
Де наші глибіні
Ми потемки йшли
Бо музика грала з порогів
Мертвим
Гейби живим
І тим що ними
Не стались
А смерти
Гарбуз подали:
Хитро було – не рождатись
Ми пошепки йшли
Бо пороги скрипли
І знати було
Човен скоро надплине
І сіті впадуть
Із небес
Не усіх але когось же точно
Загорне Месія
Бо двох уже буде
Замало
Ми подумки йшли
Коли піймано нас
Коли сіті
Затисли між вод
Вірили-бо:
Вирватись зможем
Та була течія
І стрімкіша була
Од плавників
І надій
І нерождених слів.
Ти – язичник
Хоч зубрив що кобзар
(даруйте змилився) – буквар
Біблію Талмуд і Коран
І ходив пастушком
Визираючи Бога
Але щоразу ні з чим
Повертався додому
Щоб вклонитись до діда і баби
Думаючи що до ікон
Ти не знав
Що відходячи в пошуках Бога
Наближався до них
Бо велич правічну як праліс
Можна вздріти лиш з відстані
І коли підійшов
До предвічних релігій
Явилось
Що у світі твоїм
Богове – не ті
До котрих ти ішов
І котрих ти шукав
І питав
А від котрих відходив
Ця музика –
полумисок сметани
Упалий із віконня
На цемент
Усі слова порозлітались
Лиш дзень і дзень
Лиш вібрування
І хрип у грудях ґаздинів старих
Коли з подвір’я вирушали
Ти поруч йшов
Немов апостол зради
Уста як меч ніс
І устами
Ту музику збирав і нишк
За їхніми піснями і слідами
Коли з подвір’я вирушали
Коли пісні несли
Аки марця
І за піснями плакали піснями
Без слів
Без співу
Лиш грудьми
Немов за убієнними
Синами
Ти поруч йшов
Ти їх собі сподобив
Уста як меч настромивши
Сподобив
Цілуючи пісні сліди і рани
І обернувшись молодиця
Спитала тихо хто ти
Ти не знав
Що їй сказати
Лиш підійшов і у щоку
Поцілував:
Апостол зради
Богдан Гасюк – молодий український літератор з Івано-Франківська. Через певні сімейні обставини зростав і становлювався на Покутті, в селі Олеша, що згодом стало основою поетичної і прозової творчости, яка – за словами Іванни Стеф’юк – є «максимальним спорідненням людини з традицією». Через що його часто називають продовжувачем «Покутської трійці» (Петро Мідянка). Пише з наймолодшого віку. Дебютував 2020-го року в газеті «Злагода» (вірші), а відтак і в діаспорному виданні «Час і події» (проза). Друкувався в різних журналах, газетах, періодиці. Один із авторів антології наймолодшої української поезії «Ніжний вал» та антології «Місто ІФ». Лавреат премії імені Олеся Гончара за рукопис прозової збірки «Поки сонце росте». 2023-року побачила світ дебютна поетична збірка «Д’горі» з переднім словом Василя Герасим’юка, який зазначив: «Богдан Гасюк дорожить кожним атомом мови. Це особливо відчутно при вживанні діалектизмів, коли навіть непрямі відмінки займенників зберігають у нього місцевий колорит. І хай не бідкаються ті, хто надто переживає за звуження “зони впливу”, за проблеми з гіпотетичними перекладачами. Для таких, як Богдан Гасюк, це не проблема, а поклик.» Цьогоріч Богдан Гасюк став переможцем поетичночного конкурсу імені Марини Брацило та премії імені Василя Портяка з новелою «Бабине літо».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.