“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024
Тридцять років тому, в липні 1994-го, другим Президентом України було обрано Леоніда Кучму. Не встряваючи в політичні грища, конспірологічні витрішки та небилиці навколо нього, хочу сказати своє слово про двоєдину книгу – «Україна – не Росія. Двадцять років потому», презентовану в листопаді минулого року.
Маю на те моральне право, бо, працюючи на початку століття генеральним директором Культурного центру України в Москві, негайно написав й опублікував у всеросійській газеті «Трибуна» рецензію на перше видання – 2 вересня 2003 року, тобто до її офіційної презентації, та, здається, того ж дня вручив її Леоніду Даниловичу, який відвідав стенд Української книги на Міжнародному книжковому ярмарку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тим більше, що вже після виходу історично нової книги Леоніда Кучми карикатурний Дмитро Медведєв харамаркав, що «ця концепція повинна щезнути назавжди… Україна – це безумовно Росія».
ПЕРЕДСЛОВО
Мій украй швидкий відгук на книгу «Україна – не Росія» у 2003 році зумовлювався тим, що, гасло, проголошене в самій назві, цілковито відповідало сутності діяльності Культурного центру України в Москві. Важливо нагадати й особливу оцінку загальної ситуації в Росії, коротко висловлену мною ще до роботи в Українському домі, буквально наприкінці ХХ століття – 30 грудня 1999 року в уже згаданій газеті «Трибуна», – у… мистецтвознавчій статті «Христос у пустелі ХХ століття. Портрет Ісуса художник Крамськой писав сльозами і кров’ю». Процитую в оригіналі:
«Глядя на “Христоса в пустыне”, невольно сравниваешь его с теми фигурантами современной политической жизни, которым абсолютно чужды подобные нравственные страдания, но с лихвой присущи всепоглощающее своекорыстие, продажность, наглое стремление к государственным рычагам управления во имя личной выгоды. Это их облик определяет коррупционное лицо российской власти, это по их вине миллионы россиян живут за чертой бедности, а страна пребывает во смуте…».
Відомо, що наступного дня – 31 грудня 1999 року – після відставки Бориса Єльцина виконуючим обов’язки президента Росії було призначено Володимира Путіна. Звісно, в моїй публікації йшлося, наскільки це було можливо, й про нього…
Сподіваюся, це пояснює чому з таким натхненням я зустрів у Москві через три з лишком роки труд Президента України Леоніда Кучми. До речі, в переосмисленій версії 2023 року Леонід Данилович прямо заявив, що Борис Єльцин, який, на його думку, «був другом України», допустив «страшну помилку», «оголосивши 31 грудня 1999 року… своїм наступником Путіна».
ЦІННІСТЬ КНИГИ ЛЕОНІДА КУЧМИ В ТОМУ, ЩО МАКСИМА «УКРАЇНА – НЕ РОСІЯ» ЗАЯВЛЕНА АКСІОМОЮ
Згадана моя стаття більш як двадцятирічної давності про книгу Леоніда Кучми «Україна – не Росія» починалася так:
«Мабуть, ніхто не висловив настільки коротко суть наукової концепції батька української незалежності Михайла Грушевського, ніхто не назвав настільки невідпорно історичний факт, який у сучасній Росії багатьма не приймається або не розуміється. Мова йде про українську самоідентифікацію, котра багато в чому й виражена у формулі “Україна – не Росія”. Безглуздо було б проголошувати, скажімо, що Україна – не Туреччина, це зрозуміло і так. Але після того, як українці третину тисячоліття прожили з Росією під одним державним дахом, їх ототожнення в незалежній Україні просто неможливе без інвентаризації в головах і душах: це – Україна, а це – Росія.
Цінність книги Леоніда Кучми в тому, що така інвентаризація проведена на рівні українського президента, і максима “Україна – не Росія” заявлена аксіомою».
То таки була справжнісінька першина! Кажучи по-шевченківськи, – блискавка, що хмару роздирала…
У рецензії було чітко наголошено: Леонід Кучма категорично не сприймає позицію російських діячів нової формації, котрі вважають, що Україна – історично невід’ємна частина Росії, яка відкололася з якогось дивного збігу обставин або навіть одвертого чудацтва. «Тривожить автора книги і сучасна російська “україністика”, яка стверджує, наприклад, що “Україна не має ніякого геополітичного смислу”. Поготів, що подібні “наукові” заяви відображаються в побутовій свідомості. До речі, коли на Арбаті я писав ці рядки, якийсь мужичок напідпитку істерично кричав у вікна Культурного центру України в Москві: “Ну что, украинцы? Запомните, Украина – это русская земля! Русская! Понятно?!”».
Як директор Українського дому, постійно відслідковував угарні вихлопи московітськіх «україністів» і разом із колективом розвіював їх у болотному повітрі. Щоб не бути голослівним, процитую свою статтю в українському діаспорному журналі, який ще тоді виходив:
«По російському телеканалу можна почути, що “нинішня Україна – це шматок Російської імперії” й у неї нібито немає культурних ресурсів для улаштування нинішньої території… бо тільки російська культура має унікальну можливість об’єднувати народ. Або ж “Комсомольская правда в Калининграде” заявила, що “коли-небудь… Київ знову буде руським містом, і руські прикордонники будуть стояти не під Бєлгородом і Курськом, а під Львовом і Тернополем”. Так що, на жаль, досі живе й діє імперська установка на те, що “право більшості (росіян. – В. М.) в цілому вище, ніж право етнічної меншості (українців. – В. М.), що до неї входить”».
Своєю постійною роботою ми наполягали, що «Культурний центр покликаний активно сприяти тому, щоб у росіян сформувався нарешті певний заділ правдивої інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу, як окремої самобутньої частини людства, а України, як суверенної, соборної держави… Необхідні наполегливість, твердість і послідовність у виконанні історичного надзавдання в утвердженні української мови, українського слова, гнаних і цькованих упродовж століть. Згадаймо Тараса Шевченка: “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди”… Проте дороги в імперське минуле немає…».
Все це написано у самому центрі Москви, на Старому Арбаті задовго до виходу в світ книги «Україна – не Росія», а тому незаперечно свідчить про справді нагальну необхідність появи саме такого твору.
Дозволю собі процитувати й пізніший свій текст із монографії, виданої в Москві 2005 року:
«Імперські амбіції з новою силою виплеснулися після виходу в світ книги Леоніда Кучми “Україна – не Росія”. Одна з російських газет, нічтоже сумняшеся, написала:
“Визнати Україну не «Росією» для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжя – це не Росія, Урал – не Росія, Сибір – тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков – не Росія, як і Смоленщина, яка опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна…”
Таким чином, і в наш час у декого в Росії не віджило прагнення “зробити українську народність непомнящим родства Іваном”. (Грушевський). Отже, ми не повинні ховати голову в пісок від очевидних гірких реалій…».
Два десятиліття потому хочу додати: «Браво, Леоніде Даниловичу, що таки сполошили тоді московітів!»
Нарешті, зауважу, що мені хотілося привернути увагу читачів до роздумів Леоніда Кучми про тодішню демократичну Україну, яка не стоїть на заваді особистості в її культурному й етнічному виборі, тим більше, не силує до нього. Втім із особливим задоволенням процитував його слова: «Разом з тим, давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає роздвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості – взагалі погана річ. Тяжкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, я буду вважати, що трудився не марно». Звісно, Леонід Данилович працював не даремно…
Проте, завершуючи свій відгук на його твір, іще раз повернувся до сподівань автора: «Серед головних адресатів своєї книги в Росії Леонід Кучма назвав тих російських політиків, які до сих пір не розуміють або не хочуть зрозуміти, що Україна – не Росія. “…Не бажаючи нікого образити, – пише автор, – висловлюю надію, що подібні погляди поміняються у тих, які прочитають пропоновану книгу”». Цього не сталося…
Виступаючи на презентації оновленого видання, другий Президент України наголосив, що нова книга не намагається нічого пояснювати чужим, ворогам. Адже формула «Україна – не Росія» діє на російських можновладців, як на чортів свята вода:
– Значить, вона має звучати далі, і звучати голосніше. Україна – не Росія. Аксіома, яку мені довелося доводити 20 років тому. Тоді вона була викликом, майже революцією. Сьогодні вона звучить як очевидність, майже банальність.
Далі цитую з Передмови:
«Тоді це означало – “не те саме”. Не тотожне. А тепер це означає – “нічого спільного”. Протилежність. Абсолютна протилежність.
Як мир – це не війна.
Як світло – це не темрява.
Як добро – це не зло.
Так і Україна – не Росія»
Як не зрозуміти і не підтримати такий емоційно-нищівний антиросійський посил у сучасність українського Президента! Втім історична заслуга Леоніда Кучми найперше в тому, що на початку цього століття в умовах незалежної України він однозначно проголосив абсолютно незаперечну наукову істину, сиріч аксіому, яка вже тоді мала вповні лягти та не лягла в основу національного державотворення й стати та не стала його незмінною точкою опори. Тоді як нові смисли у сказати б, аксіоматизації системного процесу, поготів в умовах повномасштабної війни з імперською Росією, ми неминуче будемо здобувати…
КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР УКРАЇНИ В МОСКВІ БУВ ІСТОРИЧНО ДОСКОНАЛОЮ ДІЮЧОЮ МОДЕЛЛЮ ФОРМУЛИ «УКРАЇНА –
НЕ РОСІЯ»
Не промину заторкнути практично невідомий, але вкрай важливий у контексті нашої теми сюжет, пов’язаний з україноцентричною діяльністю Леоніда Кучми. Найперше нагадаю, що, будучи Прем’єр-міністром України, Леонід Данилович підписав 14 травня 1993 року Постанову Кабінету міністрів «Про створення Культурного центру України у м. Москві». Через двадцять років у вітальному листі до колективу зізнався: «Приємно усвідомлювати, що й мені, у ті часи главі уряду, випала велика честь бути серед фундаторів Культурного центру України в Москві».
Культурний центр України в Москві був офіційно відкритий 27 листопада 1998 року. Але перший запис у «Книзі відгуків почесних гостей» зробив іще 2 лютого 1998 року Президент України Леонід Кучма: «Хочу побажати головного! Стати центром всього Українського».
Стоп! Здається, Президент України по суті лапідарно сформулював історичне надзавдання створеної в серці Москви духовної інституції, що своєю реальною діяльністю доказувала би щоденно: Україна – не Росія… Не скажу, що саме так він і замислив, бо цей запис не був публічним, а Леонід Кучма ніколи й ніде не трактував його. Між іншим, у тій же «Книзі відгуків почесних гостей» Прем’єр-міністр України Віктор Пустовойтенко, який брав участь у відкритті Українського дому, висловив офіційне переконання, що «Центр сприятиме подальшому розвитку дружніх зв’язків між народами України і Російської Федерації». Та й сам Леонід Данилович, оцінюючи роботу Культурного центру відзначав: «Тисячі громадян Росії уперше почули на “українському Арбаті” виступи наших талановитих співаків, музикантів, поетів. Усе це сприяє зближенню народів незалежних України та Росії, поглибленню рівноправного взаємовигідного співробітництва між нами на різних рівнях».
На мій погляд, створення Культурного центру України в Москві було геніальною ідеєю – він став останньою могутньою спробою незалежної, цивілізованої, європейської України показати Росії єдину можливість мирного, культурного співіснування абсолютно різних держав. Про це можна було сказати поетичними рядками незабутнього Дмитра Павличка з його вірша «Пам’ять» (2002):
Ми вас не любимо, та жити
Потрібно так, щоб ворожда
Нас не спалила…
Росія вкотре вибрала за краще ворожду, більше того, повномасштабну війну проти України. Не випадково Леонід Кучма, презентуючи оновлену книгу, заявив, що «всі добрі слова про Росію, сказані раніше, спалила, випалила сама Росія…»
В історичному результаті головне полягає в тому, що парадигматичною віссю діяльності Національного Культурного центру України в Москві у 2001–2015 роках було фактично й по суті саме практичне вкорінення феномену, який Леонід Кучма сформулював однозначно: Україна – не Росія…
Утім у контексті цієї статті особливо важливим і показовим є висновок другого Президента України, зафіксований у «Книзі відгуків почесних гостей» Українського дому 3 січня 2012 року: «Шановні друзі! Ви дійсно стали центром всього українського. Дякую вам за таку плідну працю. Ваш Л. Кучма».
От і виходить, що Леонід Данилович, який цікавився нашою роботою, таки добре знав, чого чекав од Національного культурного центру України в Москві – реально діючої моделі його формули «Україна – не Росія»…
ЛЕОНІД КУЧМА: «Я ДОДАВ НАПРИКІНЦІ КОЖНОГО РОЗДІЛУ ТАКИЙ СОБІ КОРОТКИЙ ПОСТСКРИПТУМ…»
Нагадаю назви чотирнадцяти розділів книги, бо вони найкраще відображають її зміст, а осягнути його в одній статті неможливо: «Занадто різні країни»; «Народ у пошуках імені»; «Про український та російський характери»; «Про комуністів та комуністичний експеримент»; «Пишатися собою чи соромитися себе?»; «Тяжкий шлях від УРСР до України»; «Про ставлення одне до одного»; «Про національних героїв»; «Україна та російська мова»; «Про культурний простір та культурну спадщину»; «Про ракети “южан” та високі технології»; «Там, де сходяться слов’яни»; «Прощання з СРСР. Чи є Україна “історичним боржником”»; «Нові часи».
У Кучминих постскриптумах, представлених у сукупності, як «погляд на проблему двадцять років потому», і, звісно, в Передмові до видання 2023 року вмотивовано, переконливо і красиво зосереджено сутність переосмислення тексту двадцятирічної давнини: «Це – інша книга, хоча в її текст я не додав ані слова. У ній я вже абсолютно не адресуюся до росіян. Цією книгою я вже не розраховую щось пояснити чужим – вона тільки для своїх».
Символічно, що так званий конфлікт із Росією навколо острова Тузла розпочався наприкінці вересня 2003 року, тобто невдовзі після презентації книги «Україна – не Росія» і, звісно, не був у першому виданні відображений. Тому вкрай важливою є постскриптумна оцінка події Леонідом Кучмою двадцять років потому: «Це було перше зондування України на слабкість, на глибину можливого відступу. Це була перша гібридна війна Путіна». Надзвичайно показовою і повчальною була тоді виважена й рішуча поведінка Президента України, який, дізнавшись про пришвидшене будівництво росіянами дамби від свого узбережжя до українського острова, перервав візит до латиноамериканських країн і прилетів безпосередньо на Тузлу:
«На острові я побачив, що військові готові до рішучого спротиву. І це було найголовніше. Решта – організація оборони – було питанням більше технічним. Я попередив росіян, що у разі порушення ними нашого кордону ми відкриваємо вогонь. Росіяни почули – дамба зупинилася. Зупинилася лише за сто метрів до острова Тузла».
Пам’ятайте про цей історичний момент, читаючи книгу Леоніда Кучми!
І ще – з іншого постскриптуму – до спеціального розділу «Про ракети “южан” і високі технології»: «Тривожним дзвінком стала… Тузла. Після неї для мене все стало ясно і з Росією, і з Путіним. Та от тільки часу перебування на президентській посаді в мене майже не лишалося».
Колишній перший заступник генерального конструктора КБ «Південне» і генеральний директор ПО «Південмаш», який має нечуваний в українському президентстві довголітній дорогоцінний досвід, говорячи по-шевченківськи, «серцем плаче», що унеможливити збройне нашестя Росії було б можна, якби всі роки від початку російської повзучої агресії у 2014 році Україна готувалася до відсічі, тобто, розвивала і модернізувала Збройні Сили по-справжньому, повноцінно, всебічно:
«Так, українська армія з найперших хвилин російського вторгнення справді проявляє себе як військо героїв… Але героїзм може давати ще більш вражаючі результати, коли він підкріплений найновітнішими технологіями, найсучаснішою зброєю… Всі ці роки в мене серце обливалося кров’ю, коли у розмовах з колишніми колегами я чув про абсолютну байдужість держави до того інтелектуального та технологічного скарбу, яким є ПО “Південмаш” та КБ “Південне”… КБ “Південне” та “Південмаш”, вже стільки зробивши для України в минулому, здатні принести їй ще більшу користь у майбутньому».
Серед найважливіших звернень другого Президента України до своїх – до українців особливо виокремлю таке:
«Сподіваюся, що в українського народу тепер вистачить мудрості, щоб не дати знову зайняти таку важливу політичну нішу (йдеться про “ліву нішу” – В. М.) тим, кому насправді байдужі інтереси і суспільства, і держави (а найголовніше – тим, хто захищає інтереси держави, але чужої)».
Як на мене, це стосується й інших «політичних ніш» у нашому розшарпаному суспільстві…
Окремо приверну увагу до питання про… Втім процитую:
«… Нині, особливо після початку повномасштабної війни, я бачу … тривожну тенденцію – фактичну відмову деяким із наших видатних земляків у праві бути частиною нашого “пантеону”. Зазвичай підстава для цього – їхній тісніший, ніж нині вважається за прийнятне, зв’язок з Росією. Деякі з цих імен, як на мене, стали б гордістю та прикрасою будь-якої національної культури, ми ж немов соромимося їх. І це мене не тішить… Ми не лише віддаємо без бою тих, за кого б варто було битися – ми ще й плюємо їм у спину. Ми такі щедрі на імена світового рівня? У нас є зайві? Чи в нас ще мало вкрали? Я впевнений, що брати у національний пантеон України треба кожного, хто гідний того за масштабом своїх діянь і творів».
Щодо мого розуміння конкретних імен, то задовго до виходу книги, про яку йдеться, зробив розгорнуті публікації про згаданих у даному контексті Леонідом Кучмою письменників Володимира Короленка, Антона Чехова, виснувавши, що вони – українські російськомовні письменники, а у спеціальній статті розкрив творчість Іллі Рєпіна саме, як українського художника.
Цю книгу, за словами Леоніда Даниловича, допомогли написати фахівці, яких автор вважає своїми повноправними співавторами, втім, ясна річ, відповідальність за твір несе тільки він сам. Якраз добротний текст із уважним заглибленням до джерел іноді викликає бажання додати, звісно, коротко, щось усе-таки пропущене, маловідоме, по-новому наголосити в окремих випадках історичні імена…
Скажімо, хотілося б, аби у постскриптумі до розділу «Народ у пошуках імені» значно вагоміше прозвучало прізвище Михайла Грушевського, котрий на початку вікопомного 1917 року видав працю «Хто такі українці і чого вони хочуть», в якій містився стрижневий історичний начерк про походження назв «Україна» та «українці». Учений спирався концептуально на власний виклад осібного історичного шляху українського народу, вперше сформульованого ще на початку ХХ століття в програмній статті «Звичайна схема “русской” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» та фундаментально реалізованого у видатній «суцільній історії України». Нагадаю, що вже у «Вступних замітках» до «Історії України-Руси» Михайло Грушевський невідворотно заявив стосовно українського народу, що «його старе, історичне ім’я: Русь, Русин, руський, в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом». Очевидно, що не було іншого історика, який підтвердив би свою наукову концепцію такою капітальною працею.
На мою думку, Михайло Грушевський заслуговував на згадку й у розповіді про Івана Мазепу, хоча б у переліку «облич на купюрах» між Григорієм Сковородою та Володимиром Вернадським. Утім, особливо вражаюче було би згадати добрим словом яскравий спалах українського єства Миколи Гоголя, неодноразово й доречно цитованого Леонідом Кучмою, котрий у маловідомому нарисі «Роздуми Мазепи» (середина 1830-х років) залишив унікальні судження про український народ, «такий відмінний від росіян», про колишні «вольність та молодецьке козацтво», «самобутню державу», в якій українці прагнули «пожити своїм життям» (паралель до Шевченкового «в своїй хаті»).
У цікавій розповіді про російськомовну творчість Тараса Шевченка як «непідвладний зруйнуванню міст до російської мови» небагато місця зайняли б історично важливі рядки молодого Кобзаря з його листа до Якова Кухаренка від 30 вересня 1842 року, тобто після закінчення роботи над поемою «Слепая»: «Переписав оце свою “Слепую” та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом… Не хочеться, дуже не хочеться мені дрюковать “Слепую”…» В оцінці російськомовного Шевченкового Щоденника науково, концептуально точно варто наголошувати на тому, що за своєю сутністю цей твір, як і «Кобзар», є основоположним у неперервному самоототожненні українців і їх ідейному позиціюванні у сучасному та майбутньому світі.
Це не забаганки і не підказки – лише міркування з приводу глибокого штрихового відтінення виваженого, витонченого тексту з історії і культури України.
На завершення нагадаю фундаментальні висновки другого Президента України Леоніда Кучми. Принаймні, два. Перший. Загарбницька війна Росії проти України є для нас екзистенційною. І тотальною. «Тобто війна без жодних обмежень. Війна, у якій задіяні усі засоби, війна, у якій ніхто не готовий зупинитися, доки не захистить свою сутність, свою екзистенційну серцевину. І це не просто війна Росії проти України – це ще й війна нелюдів проти незламних». Другий. Очевидно, що Росія, стосовно якої у нас були ще якісь ілюзії, – та Росія померла. Втім лишилася інша Росія – країна Z. Розташована поруч і наїжачена зброєю. Яка нічого не забуде й нічому не навчиться. Яку нам треба буде розуміти і прораховувати, якщо ми не хочемо прорахуватися. «Та для початку ми маємо виграти вирішальні битви, викинути окупантів з нашої землі, стати членом НАТО. Навіть якщо це не припинить екзистенційну війну».
ПІСЛЯСЛОВО
Знаменитий твір «Україна – не Росія» Леонід Кучма вивершив на межі століть і тисячоліть, а наприкінці першої чверті XXI століття переосягнув сказане в історично новому часі збройного вторгнення Росії в Україну. Другий Президент України не міг інакше, бо в повну силу заявив у березні 2022 року: «А на адресу РФ скажу лише, що приєднуюсь до слів моїх співвітчизників, які в один голос кажуть: будьте вы прокляты!»
У передмові до видання 2023 року Леонід Кучма запекло наголосив:
«У ті дні Росія для мене вмерла. Чекати вже було нема чого. Тоді я написав звернення до росіян. Його головний зміст був у словах “будьте ви прокляті”. У цьому ж зверненні, до речі, були й такі слова: “Україна – не Росія. І ніколи не стане Росією. Не дочекаєтеся”».
У своїх коротких постскриптумах Леонід Кучма поєднав, здається, непоєднуване: чесну й довірливу розмову зі своїми і вмотивований, справедливий моральний вирок імперським чужим.
Наприкінці праці Леонід Кучма зауважив, що його книга залишається «зліпком часу» і «приречена залишитися з відкритим фіналом». Адже він закінчив її тоді, коли ще не закінчується війна… Саме так!
Але, вельмишановний пане Президенте, невідворотно і те, що Ваша книга вже посіла знакове, видатне місце у духовному просторі України XXI століття і ніколи не буде забута, бо в історично новому часі Ваші труди відповідні Шевченковим заповітам щодо Московщини, в якій «кругом чужі люде…».
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.