«…Ну, то жив я чи ні..?»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024

 

ПАМ’ЯТІ ПИСЬМЕННИКА-ПОБРАТИМА МИХАЙЛА КАРАСЬОВА

Писати про людину, яку ти знав, тим більше про людину одухотворену, непересічну, творчу, віддану літературній праці − не так просто, як здається. А якщо ти спілкувався з цією осбистістю десятки років – то й поготів. Члена НСПУ, критика, поета, прозаїка Михайла Карасьова на превеликий жаль, з нами уже нема… Від тяжкої хвороби помер у вимушеній еміграції. Недавно його прах поховали в рідній обухівській землі.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Пригадується перше знайомство з Михайлом Володимировичем на засіданні районної літературної студії ім. А.С. Малишка. Це було багато років тому у приміщенні районної газети «Обухівський край». Вів студію наш уславлений журналіст і письменник Юрій Корнійович Домотенко. Багато хто з нашої творчої когорти зачитував свої твори, але чомусь мені запам’ятався саме виступ Михайла Карасьова: він читав чудовий вірш «Трипільські кручі». Твір схвально сприйняло товариство, тому що рядки його були проникливі і реалістичні. На жаль, з плином часу я їх достеменно не пам’ятаю, проте ніколи не забуду як з його вуст рефреном звучали слова: « …Трипільські кручі, трипільські кручі». Після того виступу звичний з дитинства Дніпро став для мене ще ближчим і ріднішим. Тоді ж я довідався, що вірш виринув зі спогадів про село Трипілля, у якому автор певний час працював у школі-інтернаті.

Михайло нерідко виступав на засіданнях літературної студії як літературний критик. Відзначу, його зауваження були завжди слушними й справедливими. Надзвичайно уважно ставився до творів початківців. Будучи людиною інтелігентною, ніколи не намагався, як мовиться серед письменників, «обрубати крила» молодому даруванню. За­па­м’я­та­лось, як десятки років тому першим підтримав вже на сьогодні відому письменницю з Григорівки Марину Пономаренко, коли вона ще ученицею старших класів читала свої перші поетичні твори, котрі, не зважаючи на її юний вік, вже тоді були талановитими і вдалими.

Варто сказати, що Михайло у товаристві був розважливий, щирий і щедрий на добре і дотепне слово, завжди справляв гарне враження.

Ближче з творчістю М. Карасьова я познайомився пізніше, коли прочитав його першу книжечку «Бандит» Зелений». Це вперше за довгі роки радянської влади були зібрані автором згадки людей про нашого трипільського отамана Зеленого. Книга була як вибух в тогочасній, ще не зовсім пробудженій від летаргічного сну Україні. Згодом у світ випурхнула «Дівич-Гора» – альманах обухівських літераторів. Це видання зіграло доленосну роль у творчому зростанні багатьох. Тут було вміщено й «Казку про Івана, який хотів літати» Михайла Карасьова. А потім з-під його пера вийшли книги: «Новорічний Колобок», «Зібране», «Часи сварожі» , «В пошуках українського героя», «Абетка натураліста», збірки сценаріїв для шкільного театру… численні публікації критичних статей у журналі «Київ», часописах «Українська культура», «Українська літературна газета».

Незабутніми стали наші спільні творчі поїздки з письменниками області під час проведення щорічного літературно-мистецького свята «Веселки над Київщиною». Неодноразово мав щастя виступати з Михайлом на одній сцені в закладах культури та освіти у різних районах столичної області. Скажу, що він читав свої твори дуже емоційно, знав, де поставити наголос, а де понизити голос. Все це виходило в нього гармонійно, природно, щиро. Окрім літературного хисту йому був притаманний талант читця, його слухали з великою увагою і захопленням. Часто імпровізував. В знак подяки отримував хвилю бурхливих аплодисментів і глядацьких симпатій. Уміло володіючи ораторським мистецтвом, він був співведучим культурно-мистецьких заходів, що проводились районним відділом освіти, коли працював директором Дерев’янської ЗОШ.

Михайло Карасьов зробив багато як письменник у справі збереження українського слова, залишивши по собі низку високохудожніх творів та критичних статей. А ще як справжній патріот рідного краю займав активну громадську позицію, написав і видав історію села Дерев’яна. Окрім поетичних та прозових творів є автором літературних текстів гімнів міста Обухова та Обухівського району.

В одному зі своїх філософських віршів Михайло риторично запитує себе: «Ну, то жив я чи ні?»

 

Перехрестя доріг,

Яблунівка село,

Я тут жив, я тут ріс, а немов не було…

Наче снігом сліди, наче камінь в ставок,

Наче в горах луна, чи вода у пісок.

Люди, жив я чи ні? Берег, річка скажіть…

Чую мудре: « Смішна проти вічності мить».

Я б у двору спитав – двір заріс, в бур’яні,

Я в кота – втік і кіт…

Ну, то жив я чи ні?

І нарешті почув,

те, що чути хотів:

«Жив!» – сказали мені

дві могилки батьків.

 

Жив, Михайле, жив! І залишив по собі непересічну спадщину – цілу низку казок, віршів, критичних статей, історичних та краєзнавчих творів. Ти жив красиво, жив творчим життям, багатим на зустрічі з гарними людьми, читачами, слухачами.

…Здається, нещодавно вітали його з 75-річчям, спілкуючись по вайберу з Обухівської книгозбірні. З екрана мобільного на нас дивився симпатичний чоловік з властивою йому щирою усмішкою. Показали на камеру, представлену до уваги читачів, виставку його книг. Треба було бачити ту непідкупну радість, що сяяла на його обличчі. Казав, що після повернення з Німеччини обо­в’яз­ко­во завітає до бібліотеки. Але… не судилося.

Світлий образ письменника-побратима, педагога, патріота ще довго проступатиме з-поміж його рядків опублікованих книг, а також тих, що іще чекають на видання.

 

Олександр Хмельовський,

м. Обухів 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.