Рауль Чілачава. «Сходження на Зедазені»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (365), вересень 2024

 

ДО 120-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ БАЖАНА

 

Глава з щойно виданої книги «Бельканто». (Ярославів вал. Київ. 2004).

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

 

***

З початком Другої світової війни полковий комісар М. Бажан став редактором газети «За Радянську Україну» і до листопадових днів 1943 року, коли столиця України була звільнена від фашистів, залишався військовим журналістом.

Наприкінці 1943 року поета було призначено заступником Голови Раднаркому республіки. Він зізнавався: «…У мене в Раді Народних Комісарів справ було більше, як по горло, і лише під ранок я повертався додому, заклопотаний і виснажений».

Проте, навіть обіймаючи важливу державну посаду, М. Бажан продовжує торувати вже знайомий йому шлях – слідом за Руставелі він береться за переклади Давида Гурамішвілі, творчість якого особливо близька йому: адже доля поета так міцно пов’язана із землею України Сучасник Сковороди, він потрапив до Росії, а потім через «лихоліття Грузії» – в Україну, що з надзвичайною поетичною силою описав в одноіменній поемі.

На II з’їзді письменників України О. Корнійчук досить різко критикував М. Бажана за нічим не виправдану велику творчу паузу. Насправді ж ця «пауза» була наповнена працею над перекладом «Давитіані». Та для такої солідної роботи, як переклад усієї збірки, часу дуже бракувало. І ось 18 жовтня 1949 року поет повідомляє Маріці та Симону Чиковані: «Передовсім, поздоровте мене – збулося те, про що я і Ніна мріяли, чого я так добивався. Віднині я знову можу писати, можу займатися літературою. На моє прохання, завдяки М. С. Хрущову, котрому я до кінця життя буду вдячний, мене звільнили від обов’язків заступника голови».

Для М. Бажана звільнення від чиновницької посади мало справді принципове значення. З браком часу для творчості ще сяк-так можна було змиритися, але з тим, до чого його посада змушувала й до чого інколи штовхала, змиритися він уже не міг.

Відтоді, як М. Бажан залишив Раднарком, йому більше не доводилося поступатися своїми власними переконаннями І перше, що він поклав зробити після перепочинку в Криму, – це взятися за переклад творів Давида Гурамішвілі фундаментально.

Втішений високою оцінкою перекладу «Витязя в тигровій шкурі» не лише в Україні і в Грузії, а й в усьому Радянському Союзі, М. Бажан зауважував: «Я знав і знаю, що оцінка мого перекладацького труда з боку грузинських друзів зависока. Я був і є зобов’язаний їм за ту підтримку і схвалення, яке від них, щедрих і доброзичливих, почув. Пізніше я дізнався, що завдяки своєму труду здобув не тільки похвалу, а й значно більше… Свій борг міг бодай частково сплатити тільки подальшою працею. Я вирішив узятися за переклад твору другого великого поета Грузії – Давида Гурамішвілі. В його житті, діяльності, поезії винятково виразно втілилася ідея дружби народів, про що прекрасно сказав у своїй “Пісні про Давида Гурамішвілі” Симон Чиковані. Я хотів зробити українському читачеві цю своєрідну, неповторну в усій світовій літературі постать людини і поета ближчою, відомішою, зрозумілішою».

Тут, як і у випадку з Руставелі, виникає запитання: наскільки сам Бажан знав і розумів поезії Давида Гурамішвілі, коли брався за переклад? Взагалі, що було відомо про Гурамішвілі на той час?

М.Бажан і О.Гончар на Декаді української літератури в Грузії. 1964р.

Щоб відповісти на це, доведеться почати з біографії поета, яка простежується в його творчості: біографічні моменти органічно вплелися в художню тканину всієї поезії Гурамішвілі. Наче про нього писав Ш. Руставелі:

В чому суть твоя, о світе? Чом ти крутиш нас юрбою? Хто тобі довіривсь, – плаче, як це сталося зі мною! Ти людей ведеш і губиш їх мінливістю лихою,

Та не кида Бог людини, що покинута тобою.

 

Не покинув Бог Гурамішвілі, хоча відведені йому вісімдесят сім років наповнив такими трагічними подіями, таким горем і лихоліттям, що стало б не на одну людину.

Дитинство майбутнього поета збіглося чи не з найпохмурішим в історії Грузії періодом. Втративши внаслідок нескінченних війн централізоване управління, країна розпалася на кілька ворогуючих царств і князівств. Скориставшись міжусобицями феодалів, Іран і Туреччина рушили на Грузію. Картлійський цар Вахтанг VI уклав воєнний союз з Петром I. Той мав намір виступити проти персів разом із грузинами, та похід не відбувся. Перси затялися помститись Вахтангу за російську орієнтацію. Цар, безсилий дати відсіч загарбникам, улітку 1724 року залишає країну і в супроводі своїх прихильників вирушає до Москви.

Константіне Гамсахурдіа вважав Давида містиком, але налашто- ваним антиклерикально, містиком, який сумнівається. Поет місцями печальний, але його журба не скидається нічим на нічний погляд К’єркегора, Новаліса, навіть Шопенгауера. Сум Гурамішвілі – як тьмавий ранок, що увірвався в грузинський ландшафт і гойдається, виблискуючи на крилах легких і прозорих туманів. Напевне, К. Гамсахурдіа міг поділитися цими та іншими думками про поезію Давида Гурамішвілі зі своїми новими українськими друзями.

«Ви, як і українська культура, матимете в моїй особі вірного друга і сподвижника. Ми всі ланки одного містичного ланцюга – о, велика містерія в поезії, як далеко діє людське слово, і скільки сили воно має!» – так висловлювався К. Гамсахурдіа в іншому листі до П. Тичини. І саме йому судилося стати ініціатором і каталізатором нової хвилі грузинсько-українських літературних відносин. П. Тичина став його однодумцем і гідним партнером. Можна припустити, що після особистого знайомства з грузинським романістом Павло Григорович ще ретельніше почав вивчати постать Д. Гурамішвілі. Це він перший висловив несподівану, але привабливу думку про ймовірну зустріч Давида й Сковороди, торкнувшись цієї теми в «Кінці феодала» – уривку із симфонії «Сковорода», видрукованої в «Літературній газеті» 7 листопада 1933 року. Там знаходимо такі рядки:

 

– Так ви Давид Гурамішвілі? Чудесно. Це ж – Грицько Сковорода, Громадянин усього світу, старчик.

Знайомтесь. Х-ха! Поет грузинський, князь, Покривджених заступник, ще й поміщик, –

І мандрівний селянський наш філософ.

 

Поет С. Тельнюк, відомий дослідник творчості П. Тичини, розповідав, що в теці П. Тичини «Сковорода й Гурамішвілі» поряд із цікавими виписками з творів українського та грузинського поетів є аркушик, на якому написано: «…І ми, на превеликий сором, дуже мало приділяємо уваги такому великому синові нашої рідної землі прекрасної. Ще не розроблено як слід питання про вплив Сковороди на Давида Гурамішвілі…»

Забігаючи вперед, зазначу, що П. Тичину цікавив і зворотний процес – вплив Гурамішвілі на Сковороду. Двадцятого грудня 1937 року дорогою на Грузію він пише вірш «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі» (перша назва – «Давид Гурамішвілі і Сковорода»), який зустріли палкими оплесками на Руставелівському пленумі СП СРСР у Тбілісі. Тут, у поетичній формі, П. Тичина втілив думку, яку він виголосив на тому ж пленумі: «…Про Руставелі в XVIII столітті могли вже знати ті українські письменники й діячі, які були знайомі з Гурамішвілі. А про те, що вони були знайомі з ним, свідчить той факт, що Давид Гурамішвілі переклав пісні українські на грузинську мову. Перлами руставелівськими хотів за ці пісні віддячити Україні Давид Гурамішвілі».

Грузинський поет у вірші Тичини постає веселим життєлюбом, за першотвором – «життєупругим», котрий пропонує Сковороді познайомити з дівчиною. Неважко здогадитися, що це – красуня зі знаменитого вірша «Зубівка», який Павло Григорович переклав 1933 року, започаткувавши освоєння творчості Д. Гурамішвілі українською мовою (про цей переклад йтиметься далі). Позаяк рядків Давитіані ще не торкнулося перо перекладача і зміст усієї книжки навряд чи міг знати Тичина, то можна гадати, що трактування його образу як борця й шукача «в людині криці» – відгомін думки К. Гамсахурдіа, котрий цілком справедливо стверджував: «Гурамішвілі по самій натурі своїй протестант, бунтівник, вічно невдоволений, заклопотаний постійною боротьбою зі своєю чорною долею».

Так чи так, але без сумніву одне: П. Тичина першим підняв в Україні ім’я Давида Гурамішвілі й неодноразово повертався до нього у своїх статтях та виступах. (1935 року він писав: «Я дослідив матеріали і вже працюю над поемою про грузинського поета XVIII сторіччя Давида Гурамішвілі…». А трохи згодом: «Продовжуватиму цикл віршів про Давида Гурамішвілі…»). Створити задуманий цикл П. Тичині не вдалося, але він залишився авторитетом з питань життя і творчості Д. Гурамішвілі.

У 1939 році депутат Миргородської міської Ради Григорій Рогозовський повідомляв редакцію «Літературної газети», що один місцевий аматор-антиквар виявив якийсь портрет, виконаний олівцем. Він просив ознайомитися з ним зацікавлених осіб, аби встановити, чи є знахідка справді портретом великого грузинського поета. Редакція передала цього листа П. Тичині. Він, напевно, і вивчав разом з експертами цей портрет, та, на жаль, припущення не справдилося.

Хоча П. Тичина сам висунув ідею можливого знайомства Д. Гурамішвілі й Г. Сковороди, він дуже обережно ставився до цієї гіпотези: адже нема фактичних підтверджень.

Р.Чілачава, С.Голованівський. М.Бажан, І.Драч, П.Воронько, Київ, 1978.

Якось О. Новицький видрукував у пресі статтю «З берегів Арагві», у якій писав: «Часто, повертаючись з подорожування по селах і містах України, в гості до Гурамішвілі приходив Г. С. Сковорода». Далі автор переповідає вигадані історії. П. Тичина вирізав цю статтю й на її полях червоним олівцем зробив зауваження: «А де докази?»

Саме до виявлення доказів – передовсім місця поховання та біографічних свідчень – заохотив П. Тичина молодого літературознавця Д. Косарика. М. Бажан, поглинутий працею над перекладом «Витязя в тигровій шкурі», фізично не міг тоді братися за Гурамішвілі, але від імені Руставелівського ювілейного комітету СРПУ гаряче підтримав ідею П. Тичини. Пізніше він скаже: «По-справ­жньо­му відкрив для українського читача значення і велич Давида Павло Тичина».

На Руставелівському пленумі СП СРСР у Тбілісі М. Бажан заявив:

«Ми знаємо ім’я і другого поета Грузії – Гурамішвілі, що жив і вмер на українській землі. Українські радянські письменники почали шукати матеріали про життя Гурамішвілі на Україні. Ми вже маємо перші плоди цих шукань».

Микола Бажан мав на увазі успіх Косарика: після копіткої праці в Полтавському державному архіві йому пощастило знайти три ревізькі казки (тодішні переписні листи, що реєстрували населення), з яких стало відомо, що Д. Гурамішвілі постійно проживав у Миргороді і батька його звали Георгієм, що мав поет дружину Тетяну Василівну.

Натхнений знахідкою, Д. Косарик продовжив свій слідопитський «рейд» в архіві міста Лубен. На сторінках одного з томів пожовклих книг Успенської соборської церкви міста Миргорода він прочитав, що Д. Гурамішвілі помер 1 серпня (за н. ст.) 1792 року. Перечитавши записи ще за два роки, він знайшов реєстрацію смерті і його дружини Тетяни Василівни. Сумніву не було: грузинського поета поховано на Успенському кладовищі!

Дмитро Косарик свідчить: «Уперше могилу мені показав 64-річний Борис Хомич Гавриш, кладовищенський сторож, у липні 1940 року, потім у серпні 1946 р. її підтвердив А. Л. Маляр та 12 жителів Миргорода. До 1937 р. на могилі була чавунна плита з написом “Князь Давид Гурамов”, але ніхто тоді ще з жителів Миргорода не знав значення цього напису. 16. II. 1948 р. на підставі документів і свідчень громадян Миргорода комісія СРПУ та Миргородської міськради актом ствердила місце поховання».

 

Для Грузії це стало визначною подією; Д. Косарика запросили до Тбілісі, щоб із перших вуст довідатися про всі подробиці довготривалих і самовідданих пошуків. Незабаром, наприкінці липня 1948 року, на могилі Давида Гурамішвілі побувала перша грузинська делегація в складі письменників Ш. Дадіані, Л. Асатіані та професора О. Барамідзе. Тридцятого липня з цієї нагоди на Миргородському кладовищі відбувся багатолюдний мітинг. Ш. Дадіані, ставши навколішки, висипав на могилу жменьку грузинської землі, привезеної з Тбілісі. Він мовив:

– Уперше за півтораста літ Грузія звертається до тебе як до свого сина рідним словом, Давиде! Нехай рідна земля укриє тебе, вона буде тобі легкою, як була легкою земля України, що прийняла грузина у своє лоно.

«У цей день, – зазначив

Л. Асатіані, – у місті Сурамі трудящі Грузії урочисто встановлюють меморіальну дошку на будинку, де померла героїня українського мистецтва Леся Українка. Давид і Леся померли не в одне століття, але в один день –

1 серпня. Вони були дітьми братів-народів, великі поети здійснювали одну мету».

Сьомого серпня наступного року до Миргорода прибули інші грузинські літератори: С. Шаншіашвілі, К. Каладзе, М. Мревлішвілі, Б. Жгенті, знову ж О. Барамідзе, а також автори надгробного пам’ятника Д. Гурамішвілі – архітектори Ш. Чедія і К. Джанашія, скульптор Я. Ражба. Спілку письменників СРСР представляв головний редактор альманаху «Дружба народів» В. Гольцев. Делегацію діячів україн- ської культури, до якої входили П. Тичина, Д. Косарик, С. Скляренко, П. Панч, А. Штогаренко та інші, очолив М. Бажан. Він повідомив, що постанова Ради Міністрів України та ЦК КП(б) України про увічнення пам’яті класика літератур братньої Грузії втілюється в життя: одна з вулиць Миргорода названа ім’ям Д. Гурамішвілі, його ім’я присвоєно миргородській семирічній школі № 2.

Представницький загін митців радо зустрічали в селі Зубівка. Тут біля школи відбувся мітинг, присвячений встановленню меморіальної дошки. На ній – напис: «На цьому місці стояв будинок, у якому жив у 1738–1758 рр. класик грузинської поезії Давид Гурамішвілі».

Пізніше свято перемістилося на старе кладовище міста Миргород. Мешканці міста, а також сіл Зубівки, Великих Сорочинець, Хомутця, Почапців – понад двадцять тисяч осіб – стали учасниками хвилюючого мітингу, на якому лунали вірші та виступи грузинською, українською, російською мовами.

 

Карло Каладзе продекламував уривок із «Давитіані», переклад якого одразу ж прочитав напам’ять М. Бажан: це було перше публічне читання ним Давидових строф українською мовою.

Літературно-мистецьке свято, розпочате на Полтавщині, продовжилося 9 серпня у Києві в Зеленому театрі, розташованому на схилах Дніпра. З віршем Г. Леонідзе, присвяченим Давиду Гурамішвілі, присутніх ознайомив П. Тичина:

 

На Україні Картлі ти знайшов. Арагва теж і в Миргороді грає.

Ти сад садив – то до людей любов:

Із серця твого корінь проростає…

У Сагурамо всі сади цвітуть,

І в Зубівці тремтять весняні далі…

Тобі від двох країв безсмертна путь –

Не знать тобі, не знать тобі печалі!

Це ж від обох країв тобі добро, Твоєму серцю і порада, й сила, Твоє ім’я усім несе Дніпро,

Бо це йому Арагва доручила!..

 

Георгій Леонідзе написав цей вірш з нагоди віднайдення могили Давида Гурамішвілі.

У цьому вечорі брали участь і читали власні поезії та переклади С. Шаншіашвілі, К. Каладзе, М. Рильський, В. Сосюра. З віршем В. Сосюри «Пам’ять Давида Гурамішвілі» читачі «Радянської України» ознайомилися тоді ж таки, 9 серпня. На святі головував і знову читав свої вірші М. Бажан. Український поет писав С. Чиковані: «Симоне, я тобі казав, що коли в мене вийде все гаразд, то я приїду в Грузію, аби перевірити підрядники Гурамішвілі, намітити, що треба перекласти і чого перекладати не треба, тобто попрацювати разом з Барамідзе, Іорданішвілі та Надірадзе». Далі М. Бажан цікавився, чи зможе Симон організувати йому кімнату десь під Тбілісі, щоб розпочати там роботу над перекладом.

Як друг виконав його прохання, поет з надзвичайним трепетом і внутрішнім теплом повідав у вірші «Перекладаючи Гурамішвілі».

…Перед очима постає романтична оселя між ущелин і розколин, куди щоранку до українського пілігрима навідується «юний олень» і з його долонь рожевим язиком лиже дріботку солі, купочку зернин.

 

Цей провісник світанку звеселяє глуху й затишну домівку поета, приносить сюди пахощі трав і тендітний промінець одвічного мемхетинського сяйва. Починається дивне перевтілення в Міндію, в провісника з поеми Важі Пшавели «Змієїд», котрий розумів мову рослин, птахів, звірів. На тлі казкової грузинської природи поет розгортає древню книгу і, «вдивляючись жадібно, гарячково у плин і плач Давидового сну», починає чаклувати над його рядками.

Триває нелегке, болісне, але захопливе осягнення суті, ладнаються римами катрени, і вони, народжені на березі тихого Хоролу, відзвонюють відлунням грузинської душі, що навік зріднилася з Україною. І коли наснага вичерпується, а митця охоплює сум і сумнів, приїздить друг і порадник, котрий ніби відчув, що його чекають.

 

Здаля приїхав друг. Я ждав його поради. Моє чекання він відчув крізь далеч сам.

Ні пасма гір, ні мла, ні відстань – не завади Його,

і в сліпоті прозірливим, очам.

 

Звісно, цей друг – С. Чиковані. Самотність Бажана – це скоріше поетична гіпербола, скоріш усамітнення, бо жив він восени 1949 року в Квішхетському будинку творчості грузинських письменників, розташованому неподалік від Сурамі, в мальовничій боржомській ущелині.

Свідок бажанівської праці над перекладом «Давитіані», грузинський поет О. Гоміашвілі згадує: «Над Квішхеті висіла ніч. Темна ніч, осяяна лише великими зірками, прибитими до неба. В кімнаті блимав каганець – світильник тих літ, і Микола Бажан до світанку, всю ніч просиджував над строфами «Давитіані” свого земляка – сина нашої Грузії Давида Гурамішвілі. Танцювали на стіні скісні відблиски каганця, і віднілось в них полум’я пожеж. І входила до кімнати сама історія. Так зазвучав українською мовою – мовою своєї другої батьківщини – Давид Гурамішвілі».

Те, що Бажан перекладав поезії Гурамішвілі в Квішхеті, засвідчує і академік О. Барамідзе – один із основних консультантів М. Бажана з питань творчості Д. Гурамішвілі.

 

Закінчення буде.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.