Ігор Бондар-Терещенко. «My lord, я голову закину, або Де живе Шібболет»

…Світи, які ми вигадуємо в еміграції, не завжди співпадають з їхніми реальними обрисами на географічній мапі. Іноді навіть важко сказати, з чим вони тільки (не) співпадають. Хіба що з легендами і міфами про давню Трою – віднайдену Шліманом наприкінці ХІХ століття мало не в бур’янах. Маленьке занедбане село, що колись було уславленим мегаполісом. Майже те саме в поезіях Матвія Смірнова, чия збірка «Шібболет» щойно побачила світ в поетичній серії журналу «Крещатик». Іноді здається, його Україну (якої чимало у цій книжці) не можна побачити ані в телескоп, ані в мікроскоп. Воно й не дивно, коли зважити, що, як пише автор, «я там не був, але я там виріс». Де там, спитаймося? Та либонь у тій самій Україні, що, наче Макондо в Маркеса чи Йокнапатофа у Фолкнера, майорить десь там, де третя ранку за Гринвічем сходиться з хрещенським морозом за Цельсієм. Або, як уві сні пригадує автор: «Там теплий вітер і сонце гріє, / Високі трави, і хмари в небі, / Усіх жінок там зовуть Марія, / А всі садки коло хат – вишневі».

Навряд чи ви бували у тих краях, а самотужки їх не знайдеш, коли «ти заблукав, і геть уже не ладен / Знайти на мапі Вифлеєм і Львів», бо в кожного, виявляється, вони свої, але ні в кого не подібні. «Доброго вечора, ми – з берегів Дніпра, / Кальміусу, Йордану, Інду і Гангу», – кажуть тамтешні герої з «Шібболету». І було б дивно, якби в поета це виявилося лише копіюванням сучасності, а не фантастичним палімпсестом, що складається з культурних нашарувань всіх світів і народів. Тож варто приглянутись. «Це край далекий, обітований, / В садах – криниці, на площах – храми, / Чоловіки там завжди – Івани, / Або подеколи – Авраами». Як бачимо, приватна географія автора, коли згадані міфи з легендами про Шевченків рай «олюднюються» в його віршах, набуваючи розмірів справжнього поетичного всесвіту (куди там тій «мегаполісній» Трої в провінційних рушниках) – це те, що робить з його поетики цікавий експеримент. Про який навряд чи хтось напише, бо всі ж на війні, чи не так? «Памʼятаєш, про що у січні газети писали? / Ми читали, читали, але зрозуміти не вміли. / Цього міста колись не стане, казав Ісая, / А цього й поготів, повторював Єремія».

До речі, збірка недаремно називається «Шібболет», як то кажуть на івриті про людину, яка розмовляє нерідною для нього мовою. Тобто автор, який народився, виріс, навчався і працював у Львові, перенісшись на початку нульових до Англії, віднайшов лише свій рідно-український broken English, так само малопридатний для спілкування, як іврит в Лондоні? Або, як каже його ліричний герой, «Я заснув тринадцятирічним, / А прокинувся в сорок п’ять»? Чи мова про ширшу проблему ідентифікації себе зі світом, де всі ми – вигнанці, чужинці та ізгої, тому й блукаємо у пошуках рідного краю? У будь-якому разі, автор впевнений в одному: «І коли в результаті миру після війни / Попливуть кордони на контурній карті світу, / То залишаться білі аркуші, а на них — / Впорядковані знаки нашого алфавіту». (Читаючи таке, їй-бо, навіть забуваєш про «Когда наши танки въедут в Москву» Захара Мая).

Хай там як, але автор пропонує чимало моделей існування на цьому світі, який в його книжці, куди увійшли поезії написані між 2019 та 2024 роками, насправді не вкладається в етнографічне «кубельце спогаду». Так, за програмовим «Вирієм» на початку збірки бачимо триптих «Речі, міста і букви», і рахманна Україна, що з дитячих спогадів, розсипається у ньому на безліч болісних фрагментів сьогоднішньої війни.  З яких, знов-таки, наче Неопалима купина, утворюється образ Вітчизни – споконвічної чи то Катерини, а чи Берегині. «Там стоїть вона, на узбіччі війни, похилена, / Наче цей розбитий, навислий над нею ліс, / Ігнорує дощ, який налітає хвилями, / І збирає те, що розсипалось із валіз, // Розлетілося, впало, випало, покотилося / Із тривожних торб, мішків, рюкзаків, кишень, / Капюшон намоклий тулиться до потилиці, / А над нею – сяйво, кругле, немов мішень». В автора навіть є вірш з листом до самого себе, уявляєте? І теж про світи, освіту, просвіту самого себе… «Коротше, малий, в найкращому зі світів / Тепер доведеться жити нам із тобою / Бо інших світів нема. А як ти хотів? / Хто винен у цьому? Вони, ну і ми обоє». Хоч «зайці не винні», як мовляв Вовк в «Малій Книжці прощань» Володимира Рафєєнка, і як підтверджує автор книжки, бо «винні всі ми».

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Загалом цю збірку важко вкласти в якийсь із зручних канонів сучасної поезії. Іноді так і хочеться вигукнути в нікуди: «Мій Шібболет, я голову закину…», але незручно, бо там же точно хтось є. Тож раз-у-раз й відволікаєшся на туманних предтеч, що склали мапу не для одного «загубленого» покоління пострадянських «бардів, поетів, лірників». Мандельштамівський «Евксинський Понт», бродський «і на санях, можливо, Бог (але це не точно)», гумільовський флер «кораблетрощ, кальмарів, хвиль, відпусток» (хоча харківські поети теж добряче додалися до львівської силабо-тоніки). Звичайно, таку поетику можна було би визнати за полістилістику буднів, коли традиційні ідіоми, ідіолекти й класичні теми, трансльовані з верховин постмодерну, творять свій власний жанровий всесвіт, де «На Купала ніч коротка, мов перекур / Вартового. / Літо – списане з укрліту». Тобто своєрідну поліфонію, в якій згадані «речі», «міста» і «букви» – цеглинки образного муру, який поет будує довкола свого «вишневого садка», щоби тут же розібрати, наче конструктор, склавши нову візію світу. Кордони бачення розширюються, рідний Львів віддаляється, мова змінює своє призначення, і лише поет, живучи «за тисячу миль від смерті, і від життя так само», вірить у «непевну надію букв». Сказати б, у «магію», але це вже буде ταυτό. Та й сам автор іноді прохоплюється про те саме: «Я – все, що сам колись пройшов наскрізь. / Я зашкарублий вузол ДНК, / Я сто вінілів у старих конвертах, / Дитяча книга – читана й подерта, / В перекладі поета Маршака».

Не дивно, що головна риса цієї збірки – її начебто «підсумковий» характер, коли автор збирає докупи спогади, цитати та інші парафрази, і це нагадує парад артефактів. Безумовно цінних не тільки для нього, але й для багатьох одинаків з його покоління «шібболетів». Можливо, це вада кожної колекції, чи пак збірки вибраного, хоча скоріше перевага (перемога?) мандрівця, який може вкотре спитатися в самого себе: «Що ти навчився, блукаючи у пустелі / Років здається сорок чи більше навіть? / От хіба готувати прості коктейлі, / А ще, можливо, редагувати пам’ять, / Не помічати давні і дивні зблиски, / Ігнорувати географічні карти…»

Але автор збірки все помічає, і мало що ігнорує на своєму шляху. Ось він пише про війну в Україні, ось перекладає українських поетів-військових (хоч і вважає, що «Варто писати про різні дурниці й дріб‘язок, / Адже усе складається саме з них»), ось палить за собою мости (і заодно книжки): «Паперовий Пушкін сторінками-крилами / Спалахує швидко, не дає тепла», просячи (наче Сінатра в «Убий мене ніжно»): «Українізуй мене лагідно, ніжно українізуй». І поетичні штампи-предтечі тієї ж радянської доби, буває, випаровуються з цих рядків. Ба навіть який інший пантеон ліричних примар зникає під перехресним вогнем неримованої реальності. «Все – я уже не можу! Я більше уже не хочу! / Можна я це закрию? Mожна я відпочину? / Дайте мені Сосюру, дайте мені Тичину, / Он же ціла полиця класиків і не тільки – / Де там подівся Рильський? Де Райнер Марія Рільке?» Бо війна, як у однойменному вірші «спрощує сенси», розбиває колекцію рим, трощить буденні ритми і «Змушує Давида закинути лютню, / Плести пращу зі струн, забувати псалми, / Всерйоз готуватися до зими / Починаючи аж з весни; / Римувати «весни» і «війни».

Варто додати, що «воєнна» тема – окремий пазл у строкатій поетичній мозаїці, представленій у збірці «Шібболет». За тією самою аналогією складається враження, що автор підходив до неї з різних боків своєї багатогранної поетики. Щоб не ускладнювати текст подібними «пропедевтичними» зауваженнями (а також важливим додатком про те, що автор є директором і засновником некомерційної організації «Shield UA», яка з перших днів повномасштабної війни Росії проти України займається допомогою воїнам ЗСУ), зазначимо, що рівень сприйняття війни маємо різний, але баланс, як то кажуть, дотримано. І він, як та писала, «плавно колышет градус» – від біблійних інтерпретацій, коли «через річку видно в монокуляр / Єфраїмлян коричневі однострої», і це «змушує Давида закинути лютню», до кухонних пристрастей в дусі чи то Шекспіра, а чи Подерв’янського у «Війні 2021 року»: «- …А що війна? – Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї – хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах – до речі, більшість їхали без масок – my lord, це до добра не доведе, дограються – от би рука тверда за них взялась!»

Перефразовуючи таких любих для декого бардових пророків, спитаймося в себе, відітхнувши від цієї строкато-барвистої навали образів і симфонії бравурно-журливих звуків: невже все це будуть читати? І відповімо: усе це, безперечно, варто читать! І не вірте авторові, коли він, іронізуючи пише про свій поетичний крам: «Листопадові вірші з неточними римами, / Випадкові рядки, що ведуть у нікуди, / Затихаючі звуки, згасаючі тремоло, / Словоформи, що ледве тримаються купи». Хоч насправді автору, який запускає у вирій не лише тіні забутих предків, але й більш актуальні сенси, здається, все одно, як його сприйматимуть по обидва боки Єфрату, Темзи чи Дніпра. І це вчувається в його поетиці, як у вічній вірі в те, що «будуть гнізда у старій вербі, / Барокова каплиця на горбі, / А ще – ортодоксальна синагога, / Щовечора димітиме димар / І білий дим торкатиметься хмар, / Подразнюючи очі пана Бога». І коли вже поетова абетка подразнить ще й сітківку зацікавленого читача, вважайте, що ви зрозуміли листопадові слова цього невпокореного «шібболета».

 

 

Матвій Смірнов. Шібболет. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2024