Націоналіст Кузьма Гриб…

 
Олесь ВОЛЯ
 
Гриб Кузьма Кіндратович народився 1910 року в селі Верхівка Тростянецького району.
Село по обидва береги річки Берладинки, за 8 км від районного центру і найближчої залізничної станції Тростянець-Подільський.
Засноване в середині 15 століття.
З жовтня 1941 року до січня 1942 року тут діяла підпільна антифашистська група.
У роки Другої світової війни загинуло  248 верхівців.
У голодовку 1933-го – понад 500 душ.
 
У комуні Ободівки життя в натурі: працювали, мали що їсти, грошей не бачили.
Дали мені в торбу великий буханець і ринку меду, мати вторгувала за огірки три карбованці й 60 копійок на квиток від Крижополя та ще 60 копійок на зельтерську воду. На базарі в Ободівці – що твоя душа забажає. Сало – 15 копійок кілограм, чобітки – за 8 карбованців. Їдь, учись, хлопче, а не тут будеш байдики бити та волам хвости крути.
Це був останній рік НЕПу, осінь 1928 року.
А в 1929 році захурделило колективізацією, навіть курей ловили – підкрадався голод…; студентам у їдальні давали на перше й друге тільки варений буряк і триста грамів хліба. Щоб не так знесилюватися, я книги читав лежачи. На літературному факультеті нас усього тринадцять. Я сидів поруч за столом із Михайлом Стельмахом і Михайлом Косяком. Лобасті хлопці, а що ще й бідові до науки. Про них казали: талановиті.
І ввірвались якось до аудиторії агенти ДПУ, скрутили руки професору психології, повели кудись. Ми, студенти, обурилися, а догідливий стукач-прихвостень Іван Ле сказав: «Туди йому й дорога – націоналісту!»
– А ти стукач! Про це всі знають!» – не втерпів я.
Ох, як скипів тоді гнівом Іван Ле за правду про нього. На другий день зібрав молодняківців –  почали мене «промивати» і в хвіст, і в гриву:
– Сьогодні ми повинні дати оцінку поемі Кузьми Гриба, що надрукована в газеті. В ній повно наклепів на нашу квітучу радянську дійсність. Кузьма, шаленіючи від злості, пише: «Іду межею двох світів, обтяжений в традиції…». Хай автор краще відповість прямо, чесно, по-більшовицькому, чому не йде з нами, непохитними борцями за комуністичне майбутнє, а рухається посередині між нами й класовими ворогами-куркулями? І хай скаже, не  приховуючись, які це в нього петлюрівські, буржуазно-націоналістичні традиції? Які, товариші? Є пропозиція: «Заборонити від сьогоднішнього дня друкуватися на території СРСР».
Так і записали. Проголосували. Постанову надрукували в газеті. Прощай, кафедро… Я йду в село Юзвин, де народився співець селянської долі Микола Некрасов. За містом наздогнав якогось дядька:
– Тепер, сину, настали такі чортячі часи, що підводи не діждешся… Треба пішки шмаляти.
Назустріч люди. Чоловіки, жінки з дітьми. Худі, кволі, без вітру хиляться до землі.
– Це вони до міста бредуть, щоб урятуватися, – пояснив дядько. – Там на суперфосфатному заводі по триста грамів хліба видають… Та не всі, бідолахи, доходять. Он, бачиш, на узбіччі вже лежить одна…
– Але ця жінка ще жива!
– Скоро віддасть Богу душу – завтра підвода підбере. Під хутором велика яма – туди  скидають.
За чотирнадцять кілометрів шляху я нарахував двадцять мертвих. У школі, куди  нарешті добрів, минаючи трупи, директор співчутливо зміряв мене очима, ковзнув поглядом по стоптаних сандалях моїх:
– Учителю так негоже. Підете в магазин – там продавець Роза видасть у рахунок зарплати черевики.
Взуття попалося на три номери менше. Нестерпно ходити в ньому. Я сідав у класі за стіл й одразу скидав черевики. Шкарпеток чи ще чогось іншого в мене не було – ноги босі.
Одного дня директор поважливо каже:
– Завтра, Кузьмо Кіндратовичу, у вас урок: «Поліпшення добробуту робітників і селян за часів переможної ходи радянської влади». Не підведіть!
На другий день я зайшов у клас. Сів до столу, вкотре оглянув дітвору. Більше половини вимерли. Очі великі, лиця скулясті – кістки аж ніби світяться. Одні стрижені наголо, другі чухматі – сироти. Лузають соняшникове насіння.
– Це нам зернят баба Горпина Кривулиха принесла повен гладущик, – пояснили. Кажуть, це те, що комісія не знайшла. А сама баба пішла на цвинтар помирати. Просилася, щоб у одежі її закопали, бо вона холоду боїться…
Я зупинив свій погляд на Лесикові. Йому тринадцять. Він найздібніший. Що намалює, в нього виходить наче живе. Чи то коня, чи людину, чи церкву – тепер уже без хрестів-дзвонів (у церкві добрива складали). Фарби з горіха і трав вичавлював, а кісточки зі свого чубчика висмикував. Вчора я сказав йому: «Глянь у вікно й опиши віршем, що бачиш…».
Лесик подивився, а здіймалася якраз хурделиця. Він глянув на мене, сказав: «Надворі сніг розпатлав білі коси, дротами вітер перебіг – голосить…».
Але що мені сказати цій голодній дітворі про добробут радянських людей, сказати про їхнє «щасливе дитинство», коли вже третина села вимерла?
Он сидить Галя Яблонська. Батьки її сконали, з сестрою живе. Обличчя опухле, оченята ледь світяться.
– Дітки! – починаю  голосно, – в майбутньому скоро вчені придумають такі маленькі пігулки, що з’їсиш одну – весь день їсти не хотітиметься. Тому животи у людей будуть з кулачок і руки маленькі, бо за нас машини працюватимуть. Голови стануть великі, як баняки, щоб думати більше й більше, як життя зробити комуністичне.
На дошці крейдою намалював людину майбутнього, кажу:
– А ви, дітки, щоб не померти, допомагайте один одному. Ловіть птахів і все, що можна їсти. Будьте добрими, як баба Горпина.
– Уже нема що ловити, – вихоплюється Лесик. – Собак поїли, а коти подичавіли й у ліс геть повтікали.
 
Зі школи розходяться тихо. Без галасу, статечно, наче старі. Завтра когось не дорахуємося…
Столувалися вчителі в директора, віддаючи йому свій пайок. Дві скибки хліба я приносив Лесику. Того вечора він благально дивився на мене, питаючи:
– Ви мені вірите?
– Вірю.
– …Позичте  мені червінця до ранку.
– Будь ласка, – простяг я гроші.
Уранці ще в коридорі Лесик віддавав борг:
– Спасибі, що повірили. – Обличчя його світилося радістю.
Я зайшов до класу. Привітався з учнями. Опухлої дівчинки  не було.
– Де Галина?
– Вранці гарбою її на цвинтар повезли. Померла.
Несподівано на партах  побачив перед кожним учнем купку медяників і цукерок. Діти всміхаються, підносять їх до рота, не спішать їсти, хочуть, щоб і я побачив те диво. Я зацікавлено стенув плечима.
– А це нам Лесик купив! – пояснили учні.
Я вдячно глянув на Лесика, сів до столу, відкривши класний журнал. Раптом двері з гуркотом відчинилися – до класу ввірвалася продавщиця, кинулася до Лесика. Протягуючи над головою червінця, закричала:
– Бачите, який бандит! Намалював червінця, набрав медяників, цукерок, ще й здачі йому дала. Він думав, що я сліпа…
Я вийняв з кишені червінця, подав продавщиці. Вона тицьнула намальованого. Намальований – копія! – був ідеально подібний до справжнього. Сховав у кишеню.
…Того вечора Лесик не прийшов до мене, а вранці постукали –  я відчинив двері. До кімнати ввійшли два чоловіки, за ними – Лесик.
– Ми з ДПУ, – пояснили чоловіки й одразу обшукали мої кишені. В боковій був фальшивий червінець, намальований Лесиком. Господи, чому я його не викинув, навіщо тримав у кишені…
Перед уроками всі вчителі стривожилися, осудливо дивилися на мене, адже Лесика забрали в тюрму, а звідти майже ніхто не повертається. І я цьому виною, я! Тепер життя моє немов сенсу не мало, жити  не бажав. За спробу самогубства секретар райкому комсомолу єврейчик Беня Калинівський виключив мене з комсомолу:
– Таким не місце в рядах борців за комунізм!
 
Хворим, пригніченим повернувся я додому. Село Верхівка Тростянецького району. Прекрасне Поділля, «здається, що зроду недоля, що лихо тебе не зазнало!»
Палац Сабанського. Технікум, у якому  вчився. Церква. Ще недавно я агітував свого тата підписатися зняти дзвони. Він не послухався. Лежав тепер опухлий, тихо шепотів: «Спасибі, синку, що прийшов попрощатися. Я думав, ти вивчишся – матимеш хату, садочок, а я в тебе пасічником буду… Тепер, виходить, кінець. А ми ж із тобою в Котовського за щастя воювали. Але наших командирів перестріляли… і Левицького, і Мететелу…»
Сестра Паша лежить на лежанці, очей не розтуляє – теж пухла. Десятирічний братик Харитон у одній сорочині, ніжки й ручки, як у павука, животик м’ячиком, худий-прехудий. Кинувся рачки до мене. Я хотів підвести його й раптом побачив, що з нього випинається кишка.
– Це в нього часто, – пояснювала мама, – від голодухи. – Винесла з хатини пляшечку з олією, пірцем змастила кишку, запхала назад.
Увечері приїхав брат Марко з Тульчина. Він тепер командир ескадрону в Червоному козацтві. Ото назбирає недоїдків у казармі й щосуботи привозить, щоб батьки не повмирали, тридцять верств долаючи. Сестрички Оксана й Марусина – меншенькі, теж цим рятувалися.
– Марку, – радився я. – Може, їх до Білорусії відвезти. Там голоду нема. В білорусів картоплі не забирали.
– Туди нема ходу. Такий поступив наказ зверху…
Я одержав призначення до Михалпільської школи. Це недалеко від залізничної станції Деражня. Йшов пішки, спираючись на ціпка. А голодуючі до Проскурова йдуть та йдуть. Мертвий на мертвому на дорозі…
У Наросвіті одержав пайок – 10 кілограмів борошна. Голодні люди знову, мов примари, вештаються – хата не зачиняється. Чим їм допоможеш?
Зайшов чоловік – дебелий, високий. Дивиться на картоплю: «Помилуйте, спасіть…» А в мене нема жалю до нього – я ніби озвірів. Ніби згустком ненависті чорної став.
– Чого ж ви мовчите? – кричу до нього. – Чому не повстанене, як Гонта чи Залізняк…
А дядько просив-благав, поволі хилився. Тільки б не впав зараз і не вмер у хаті моїй…
– Нате, беріть, десь у полі спечете картоплю, – насипав йому десятків два картоплин у кашкета. Чоловік ухопив одну, почав гризти.
– Ідіть, ідіть!
Коли я йшов до школи, цей чоловік уже лежав на мосту  мертвим, тримаючи в задубілих пальцях кашкета. Картоплі там не було…
Викликав мене вночі сторож до школи. В учительській незнайомі чоловіки. Одного наче впізнаю… Та це ж комісар Балицький! Пам’ятаю, під час волинки  тридцятого року увірвався кінний ескадрон у село. Балицький тоді крикнув, витягши шаблю «наголо»:
– Рррр-разойдісь! Коні погибіли – баб рєзать будєм!
Балицький пильно вдивлявся в мене. Я в сивій шапці отій, що батько подарував. Прямо козак тобі.
– Так оце він такий – «козак запорозький», що заляпав усю Західну Україну червоною фарбою?!
– Це мапа діалектів української мови, – пояснював я. – Там живуть наші брати-українці…
– Наш кордон по Збруч! Ми жодної п’яді чужої землі не хочемо й жодного вершка своєї не віддамо. А ви, Кузьмо, український буржуазний націоналіст чистої води: перелізли чужий кордон, та й тішитеся дурістю… Починається, понімаєш, із діалектів, а кінчається гулом гармат. Знаємо таких…
Директор школи Йосип Сандигурський догідливо додав:
– А ви тільки послухайте, чого він дітей учить: «Чорна гречка, білі крупи – тримайтеся, дівки, купи. Як не будете триматись, будуть хлопці з вас сміятись…». Цим він учить куркулів, щоб гуртувалися, а то радянська влада передушить їх.
Тієї ночі до мене приставили міліціонера. Я залишив стражу біля напівзруйнованої вбиральні і на ранок опинився в Одесі. Відділ сільського господарства послав мене інспектором конярства в Новоархангельськ, крайній район області. Купив я квиток до станції Тальне. На хліб грошей не вистачило – тільки на півкілограма моркви. З Тального до Новоархангельська ніякого транспорту. Радять добиратися до уманської траси, і отак я надвечір потрапив у село Тальянки. Підходжу до хати над дорогою. На призьбі  хлопчина років десяти білочубий. Плаче.
-Що з тобою? – питаю його.
І він розповів, що з осені в них почався голод. Усе забрали. Мати працювала в колгоспі. Одного дня пішов з нею на базар у село Легедзино. Дуже їсти хотілося, і мати купила холодцю. Він сьорбнув ложку, другу. Холодець трохи солодкуватий. Зачерпнув третю ложку й крикнув:
– Мамо, тут дитяче вушко!
Побігли до сільради. Коли повернулися, торговки вже не було.
А недавно батько сказав матері: «Готуй білизну – піду з хлопцями на заробітки, де є харчі…».
На другий день люди попередили:
– Ваш Купріян у ярку лежить!
Пішли. Батько ще дихав, але сказати нічого не міг. Захарко побіг у колгосп узяти підводу. Коли приїхав, батько був мертвий.
Похоронили батька. Мати пішла до тітки на Ступник. Нема й нема. Захарко пішов слідом. Вона лежала мертвою в бур’яні під плотом. Поховав Захарко її без домовини;
Залишився Захарко сам на господарстві. В хаті молодший брат Іванко вже опух – Захарко пішов до радгоспу. Там давали триста грамів хліба й кандьор, а на роботу він ще малий. Пішов на кухню, допомагав дівчатам: то дров принесе, то помиї винесе. За це йому дали півхлібини й лушпайок картопляних, і він пішов додому опівнічної пори. Йшов радіючи, що погодує Іванка. Раптом хтось ухопив його в темряві за горло, став душити. З рук вузлик випав.
– Не ріж його, а то сліди залишимо… – почув голос Захарко. Він напружився з неймовірною силою і вирвався з рук бандитів. Недалеко була порожня комора. Заліз під поміст. Дорослому туди не просунутися. Розбійники не знайшли.
Вранці розшукав вузлика з хлібом та лушпайками в бур’яні. Хліб поклав Іванкові під голову. Пішов знову на кухню. Повернувся оце – Іванко плаче-реве, бо ж хліб дядько забрав. А Захарко дядька боїться.
– Давай, Захарку, підемо до дядька й відберемо той хліб, – кажу.
Пішли. Постукав у двері. Мовчання. Заходжу в хату. На постелі чоловік – ліва рука опущена на долівку, а в ній затиснутий шматок хліба. Дядько мертвий.
Уранці я попрощався із Захарком.
Він – вижив! Захар Купріянович Горяний. У 1941 році ми з ним організували партизанський загін.
 
Я пішов у Новоархангелськ пішки за 25 кілометрів.
Унизу село. На дошці напис: «Торговиця». Нижче напису вже дрібнішими літерами: «Село закрите. Людей нема!» Страшно. Ніде ні душі. Вікна в хатах вибиті, тільки галки на дахах грудками чорними гуркітливими. Назустріч під гору – гарба, біля глибокої ями зупинилась. У ямі ще не засипані мертвяки, на гарбі напівголі трупи. Дядько зліз із передка, взяв ключку й стягує мертвих. Стяг жінку в одній сорочині, простоволосу. Вона впала на мокру землю, підвела голову  й благає: «Дядечку Максиме, не кидайте мене живою в яму. Я хочу ще побачити, як сонце буде заходити сьогодні…»
– Донечко, а мені ще три ходки робити – сморід піде. Тобі ж усе одно не жити…
Дядько не звертав на мене жоднісінької уваги.
– Що ж ви робите? – крикнув я сердито як звір.
Дядько здригнувся.
– Під суд вас віддам! – продовжував я наступати.
Дядько простяг мені свою ключку й батога:
– Товаришу уполномочений (він мене сприйняв за нього), ви мене судом не лякайте. В кутузці дають триста грамів хліба на сутки. А судити нас будуть т а м, – вихопив у мене з рук ключку. – Тепер робіть з мертвецями що хочете – з мене досить… Ви влада – ви й ховайте людей! – Рушив, мов п’яний, похитуючись, до гарби.
В цю мить крізь полудрабки випало голе дитинча. Якусь хвильку лежало на сирій землі, зіп’ялося на  павучасті ручки-ніжки – поволокло свій круглий животик геть від ями. Я – за ним. Із  дитинчати вилізла червона кишка, на яку одразу накинулися великі зелені мухи. Що робити? Схопив хлопчину. Кілька разів ретельно поплював на кишку, змочив  рівномірно слиною, запхав назад.
– Дядьку, верніться! Хлопчика я заберу, а жінку відвезіть додому. Голові колгоспу скажіть, хай дасть їй підтримку. Скажіть: представник із Одеси наказав!
Загорнув хлопчика в плащ і поніс через Синюху до містечка. Новоархангельський райком партії. Ресторан. Чується глуха музика. Торгсин. Продуктів у ньому – що душа забажає, за золото-срібло.
Зайшов у двір ресторану – ящики, бочки, купи сміття. Перевернув бочку, напхав туди соломи, паперу. На мотузці ряднина – стягнув і накрив нею хлопчика. Чекаю.
Нарешті з’явилася дівчина з відром, винесла помиї.
– Дівчинко, серденько! Ось тут я хлопчину поклав. Нагодуй його!
…Хлопчина той виріс у патронаті й пізніше загинув у партизанському загоні.
 
У Новоархангельськ дружина прислала мені вирізку з «Вінницької правди» за 12 квітня 1934 року. В статті «Викорінити рештки націоналізму в школі» якийсь Лукашенко писав:
«Ось, наприклад, у Михалпільській «зразковій» школі група націоналістів на чолі з викладачем мови  Грибом упродовж довгого часу спрямовувала роботу школи на рейки націоналізму, вела націоналістичну пропаганду… Бувший учитель Гриб лекції української мови пройняв націоналістичною пропагандою, зокрема, систематично підбирав і подавав дітям уривки з Чупринки, Олеся, Хвильового на зразок: «І тут, і там, і скрізь погано…», «Хто ж могутній заборонить встати нам від сна?» Цей учитель занедбав цілком і розвалив навчання російської мови в школі».
Розстріляли влітку 1937 року майже всіх учителів нашої школи. Мені знову вдалося втекти. У війну я організував партизанський загін, і бійцями його були мої учні з Новоархангельська й Тальянок. Ми боролися за вільну Україну. Головне, вважали – своя хата, а порядок наведем…
За боротьбу з фашистами одержав я два ордени і 15 років каторги. Мовляв, чому закликав за волю України, а не Родіни…
 
П.С. Архів органів Національної безпеки  (колишнього КДБ). Гортаю трепетно розпухлі «гросбухи» допитів «Дела» за № 32 104 на Кузьму Кіндратовича Гриба. Сторінки допитів написані від руки, чорнилом – більше двох тисяч сторінок. Допити велися переважно вночі з травня 1946 року. Енкаведисти-слідчі терзали душу й нерви одним і тим же: «У нас є дані, що ви, будучи керівником партизанського загону, громадянине Гриб, зустрічалися з націоналістами. Хто вони? Де вони?»
Урешті-решт сфабрикували злочин, і Кузьму Кіндратовича, одноногого інваліда, «ярого націоналіста», відправили в мордовські табори.
Ксерокопія листа звідти, з поселення Потьма, до тодішнього міністра внутрішніх справ Строкача друкується в моїй народній епопеї «Безкровна війна». Через вісім років після смерті Сталіна «ярого націоналіста» випустили на волю, згодом реабілітували за відсутністю складу злочину. А за те, що незламний патріот, герой війни протягом восьми років щодня терпів нелюдські наруги й знущання, ніхто, певна річ, жоднісінької відповідальності не поніс… «О прекрасний час, неповторний час!»
 
м. Київ, 17 – 19 квітня 1989 року