28 і 29 вересня в КАМТМ “Сузіря” відбувся показ нового мистецького продукту – моновистави «Колишні. Монолог із бомбосховища». Автор та виконавець – Заслужений артист України Володимир Голосняк, режисер – Народний артист України Олексій Кужельний, музичне оформлення – народний артист України Роман Гриньків, асистентка режисера – Анастасія Левченко.
Моновиставу «Колишні. Монолог із бомбосховища» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стипендія». Ця моновистава пластична, інтелектуальна, з філософськими рефлексіями, які утверджують відомий принцип carpe diem – жити одним днем, цінувати кожну хвилину, підтримувати любов, усвідомлювати важливість традицій.
Життя саме по собі є крихким. А війна – це завжди загострена екзистенція розламаного буття, гіпертрофовано жахливого й неприродного в своєму єстві.
Пластика актора переконлива, емоційні переходи й змістові акценти в мізансценах автентичні, психологічно точні. Можна говорити про різні аспекти моновистави, яка є результатом стипендійної підтримки від УКФ для В. Голосняка.
Найперше зупинюся на мотиві одноразовості, який оприявнено в моновиставі. Цей мотив представлено як пересторогу для сучасних глядачів, які, можливо, переживають ту саму екзистенцію, що й актор у сценічному амплуа пекара Роберта, який приїздить до Харкова з Польщі, щоб зустрітися з дівчиною з минулого.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У моновиставі йдеться про розрив людини з традицією. Цей мотив посилюється ситуацією війни й ударами від бомб. Проте в моновиставі йдеться і про глибшу рефлексію стосовно людської екзистенції, яка “виривається” з корінням з одвічного плину енергій і колообігу досвіду, якщо в такій формулі можна узагальнити, те про що говорив актор. Одним із філософських пуантів вистави є акцент на тому, що сьогодні молода людина вже не буде запитувати в батька або ж у діда про те, як щось зробити краще, як щось полагодити тощо. Ми живемо в постінформаційну епоху, й гаджети замінили традиційного носія досвіду, який був “інкорпорований” у досвід і мудрість поколінь. Сучасна молода людина буде шукати відповіді в телефоні й зробить так, як їй підкаже гаджет. У тому світі, який пам’ятає головний герой моновистави, все відбувалося інакше: був культ батька й ще більше культ діда, який вважався символом мудрості.
В останніх репліках Роберта відчувалась туга за втраченим часом. Із цього випливає мотив перестороги людству: на планеті відбувається тотальна зміна в системі взаємодії між людьми всередині родини, роду, покоління, епохи… Що буде далі – невідомо, чи зміниться докорінно реальність, чи відбудеться повернення до джерел – лише час дасть відповідь.
Роберт наголошує на тому, що сьогодні щось змінилося навколо нас: і йдеться не лише про пришвидшений час, про карколомні можливості, про цифрові технології, які поєднують нас у великому глобальному просторі, даючи можливість доторкнутися до подій, що відбуваються на іншому кінці планети…
Ми стали тепер “одноразові люди”, – зауважує не без гіркоти Роберт. Така одноразовість загострює екзистенційну проблему переживання кожним своєї реальності: картинка світу закривається після фізичного кінця й не відбувається розвитку індивідуального в родовому (німецька ідеалістична філософія фіхтеанства набуває крайнього, межового вияву). Якщо Емпедокл у Гельдерліна стрибає в кратер вулкана без страху, бо в цьому знаходить порятунок: індивідуальне розчиняється в родовому, залишаючи досвід, який буде накопичено примножено й передано далі з покоління в покоління, то сьогодні картинка світу обмежується фізичним простором і переживаннями кожної людини в її часі. Смерть стає остаточним пунктом неповернення, й про перехід мудрості й досвіду вже не йдеться.
Ще один важливий мотив моновистави – відчуття страху, через яке проходили тисячі або ж мільйони на наших теренах. Життя за радянських часів асоціюється для Роберта й Каті з відчуттям несвободи, коли характеристика, видана спеціальними органами, могла повністю зруйнувати людську долю. Була сформована особлива система суспільного осуду в радянському паноптикумі, який утривалював відчуття боязні. “Ми весь час боялися”, – говорить устами актора Катя, до котрої приїхав пекар Роберт.
Вистава в її режисерському оформленні природним чином виростає з моновистав, над якими працював художній керівник КАМТМ “Сузір’я” Олексій Кужельний. Під час перегляну в пам’яті виникають образи з моновистави “Прекрасний звір у серці!” з Народним артистом України Євгеном Нищуком. Окремі елементи декорацій, робота з металевими конструкціями, котрі, по суті, є трансформерами, що закручують навколо себе матерію простору, типологічно подібні в моновиставах режисера О.П. Кужельного й виявляють оригінальний режисерський стиль. Сценічне рішення є вдалим і цікавим.
Наскрізна в моновиставі ідея перемоги любові й життя. Фінал оприявнює безпосередню зустріч людини з вибухами “війни”. Коли ти виходиш із бомбосховищ, то опиняєшся віч-на-віч із ракетою, яка може втрапити до аптеки, куди Роберт іде, щоб купити ліки для коханої.
Життя крихке, реальність війни посилює цей катастрофізм екзистенції. Але мотив продовження індивідуального в родовому увиразнений ретардаціями й екскурсами в минуле, коли Роберт переносить оповідь психологічно в час своєї молодості, коли відчував спорідненість близьких душ.
Окремо варто наголосити на художній мові: вона образно соковита, з вкрапленнями забутої, але питомо української лексики. Мова вражає глядачів і залишається в пам’яті, що, безперечно, засвідчує інтелектуалізм постановки.
Зрештою, одним із найважливіших мотивів у моновиставі є мотив випікання хліба, тобто творення завтрашнього дня, майбутнього… “Якщо є добрий хліб, то буде й добрим день”. Це своєрідне мотто вистави. Вимішування тіста завершується інтерактивним долученням глядачів до спеченого хліба: кожний має можливість відламати шматочок. У цьому прочитується символічне втілення перемоги життя над смертю й долучення усіх до завтрашнього дня.
Дмитро Дроздовський,
к.філол.н., Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,
секретар НСПУ