Частина 1. КАНІКУЛИ В АЛЬМІНСЬКІЙ ДОЛИНІ
В садибі Тимкового дідуся з’явився молодий коник. Голос у нього ще не зміцнів, хоча дитячий вік давненько промайнув у чималому табуні на далеких заквітчаних луках високогірної яйли. Дідусь, наслухавшись на шляху з ярмарку, де придбав собі в помічники коника, тривожного іржання, яке час від часу зривалося чи то на плач, чи то на сміх, вирішив дати новому підопічному найбільш підхоже, як на його погляд, ім’я – Жайвір. Оскільки високі ноти в голосі Жайвора ще ні на грам не перевершувалися низькими, то назвати коника Соколом дідусеві й на думку не спало. Міг би, звичайно,
кликати його спочатку Соколиком, допоки змужніє, однак роздумувати вже запізно. Жайвір – таким зафіксував Тимко ім’я свого гривастого приятеля в паспорті, який власноруч виготовив з цупкого картону. Сфотографував коника, наклеїв його портрет на першій сторінці документа поряд з ім’ям, а на другій вказав місце реєстрації – тобто свою адресу.
– Заховайте в скриньку – туди, де лежать документи Пилипка та Смаглявки. Все-таки паспорт – офіційний папір, – вручив онук саморобну книжечку в руки діда Івана.
– Архіваріус свої обов’язки знає, – усміхнувся у вуса дідусь, відкриваючи різьблену дерев’яну шкатулку, придбану на морському узбережжі у знайомого продавця сувенірами.
Якщо порівнювати людський вік із тваринним, то Тимко з Жайвором були однолітками і, коли б коник навчався в людській школі, то восени вже сидів би за партою в четвертому класі. Але коники в людську школу не ходять, закладу освіти для них у селі, звичайно, немає, тому навчання Жайвір мав продовжувати індивідуальним порядком у дідуся Івана. У нього вже виховувалися в’єтнамська свинка Смаглявка та кролик Пилипко, названий бабусею Мариною на честь відомого співака-болгарина Кіркорова за красиві темні очі.
– Знайомтеся: Жайвір – відрекомендував дід Іван новосела в перший день своїм постійним мешканцям хліва. – Живіть дружно і не ображайте один одного!
Смаглявка втупилася очима на дебелого новачка й довго роздивлялася його гриву та хвоста. На її тілі таких прикрас не було, інакше б вона побачила їхнє віддзеркалення в калюжі після дощу. Відбиття у воді свого закрученого бубликом хвостика вона теж ніколи не помічала, настільки він був куцим, а, можливо, навіть й не підозрювала про його існування. Пилипко задля цікавості та ввічливості теж кинув погляд на новенького сусіда крізь заґратовані дверцята клітки.
У хліві кожен мав свій окремий закуток. Для Жайвора теж було підготовлене стійло – ліворуч біля дверей. Прив’язувати коника дідусь не квапився, бо надворі розкошувало літо, а в теплу пору його підопічні звикли
щодня вигулюватися на луках біля Альми – неширокої річечки, що бігла з гір до моря вздовж широкої долини, поряд з селом.
– Гайда на прогулянку! – відчинив дверцята високої Пилипкової клітки та низенької загородки свинки Тимко, який був присутнім при знайомстві мешканців хліва. – Нумо показуйте Жайвору дорогу до річки!
Кролик хутко стрибнув на підлогу, свинка ще хуткіше за нього торпедою вилетіла у двір, розполохавши різноперих курочок. Вони взимку жили в сусідньому сарайчику, а на літо переселялися у повітку.
«– Вкупі радо крокуємо ми
до левади на берег Альми!» –
наспівував на ходу хлопчик придуману ще минулого літа бадьору пісеньку.
– Хрю-хрю-хрю – кувікала, підтягуючи Тимкові, Смаглявка.
Коник чув мелодію вперше і тому підтримував мовчанкою безголосого кролика. А насправді, йому хотілося несамовито іржати на все село, бо відчував, що попереду на нього чекає багато цікавого в цій незнайомій красивій долині.
– Іго-го! – вирвалося нарешті з глибини його горла, як тільки-но з пологого пагорба він угледів широку луку з в’юнкою річечкою, що час від часу ховалася в закучерявлені глодом береги.
– Пропоную наввипередки! – підтримав його захват Тимко і майнув навпростець через луг.
Неважко здогадатися, що Жайвір у тому забігові був у лідерах, маючи переваги і в довжині ніг, і в обтічності тіла. Швидкість Тимка гальмувала надута вітрилом сорочка, Смаглявки – коротенькі ніжки та надмірна вага,
а Пилипкові завадила нерозважливість, бо замість того, щоб відразу з бігу взяти старт, нічого кращого, як розпочати рух стрибками, не придумав. За інерцією спрацювала звичка сидіти в обмеженому просторі.
Наздогнав коника Тимко вже на невисокому, але крутому березі Альми, на краю якого Жайвір з несподіванки став дибки. Хлопчик обійняв його довгу пульсуючу жилами шию, а той ткнувся носом йому у вухо. Після такої невимушеної хвилини ніжності Тимко пішов показувати Жайворові місце, де зручно спускатися до водопою. Смаглявка серед долини завалилася в траву та відхекувалася. Пилипко смакував соковитою травичкою.
– Стій, Тимофію! Замри! – почув хлопчик знайомий дівчачий голос, як тільки-но спустився з Жайвором до річки і підкотив вигорілі джинси. – Буду малювати картину з назвою «Купання гнідого коня».
На протилежному березі з етюдником на колінах сиділа двоюрідна сестра Настя, на кілька років старша за Тимка.
– Ну ще чого придумаєш? Сфотографуй, якщо хочеш, а тоді малюй собі на здоров’я, на світлину погля даючи. З натури не вийде, бо ми з Жайвором обидва непосидючі. Купатися будемо, а позувати – ні. Якщо встигнеш накидати ескізи – тоді, будь ласка, ми не заперечуємо. Авжеж, конику?
Жайвір підняв з-під ніг водяну хмару, рвонувши уздовж річкової мілини. Тимко припустив слідом. Ох вже й набігалися, ох і накупалися! Після водних процедур Жайвір спритно вискочив на траву і струсив з себе зайву вологу. Тимко вбрід перейшов на другий берег та зазирнув у сестрині замальовки.
– Дід Іван навмисне придбав коника до твого приїзду, щоб канікули веселішими видалися, – мовила Настя, обводячи олівцем контури намальованих силуетів.
– Я ж не тільки задля розваг приїхав у село. Залюбки буду опікуватися коником та виховувати його разом з дідусем.
Тимко вже відчував відповідальність за Жайвора, як давніше за Смаглявку з Пилипком.
– Але ж і вражень набратися в селі не завадить – буде що згадати взимку в місті. «Як я провів канікули» – цю традиційну тему твору в перші дні навчального року ваш клас ніяк не обійде, гарантую. Можеш вже зараз писати.
– Еге, так я й розігнався… – не стримався, щоб не хмикнути Тимко. – Саме для цього канікули.
За хвилину на березі з боку левади, немов з-під землі, з’явилася бабця Марина.
– Вам – аби виграшки! Обідати пора, борщ холоне. Нехай вже тваринам годинник ні до чого – вони напаслися та напилися з річки… А ти, онучку, поцікавився б у свого мобільного, котра година. У тебе ж телефон! – здалеку погукáла бабуся . – О, і Настуся тут, теж голодна, напевне! А ну хутко до двору, обід на столі чекає…
Додому Тимко йшов поряд із Жайвором. Смаглявка підтюпцем бігла за ними, чеберяючи маленькими ніжками. Пилипко знову плентався позаду всіх.
Бабуся Марина, окрім борщу, встигла напекти ще й пиріжків, теплó яких зберігав вишитий рушничок на столі в саду. Влітку в хаті не снідали, не обідали і не вечеряли – на свіжому повітрі апетит дужчий, страви смачніші та ще й, як добавка, краєвиди мальовничі. Хіба що в дощову погоду стіл накривався на веранді з широкими панорамними вікнами.
Поряд з глибокою тарілкою з пиріжками червонів полив’яними боками блискучий глечик з густими прохолодними вершками. Зрадлива слина наповнила рот хлопчика. Все ж встиг зголодніти…
***
Наступний ранок розпочався з пригоди. Вірніше, була то не пригода, а якась дивина. Дід Іван вивів з хліва Жайвора, розгублено роздивлявся його руду гриву та цмокав язиком:
– Це хто ж такі дрібні кіски позаплітав коневі? І не порахуєш, скільки їх… Давно такого не бачив – з дитинства, напевне. Тоді Домовихи-Нічки розважалися в оселях, поки господарі спали. Та то коли було! Я вже думав, що вони геть перевелися на селі. Виходить, ні…
Тимко тер заспані очі і не міг второпати, про які кіски йдеться мова, про Домових-Нічок і поготів нічого не розумів. Лише коли обійняв за шию коника, відчув під рукою цупкі вервечки. З подивом глянув на гриву, перевів запитальний погляд на дідуся, одначе звернувся все ж до Жайвора:
– І хто це вже встиг навідатися до тебе в гості з самого рання? Звідки дівчача зачіска? Ну ти й докотився, друже…
– Здається мені, що це – нічні візитери, – відповів за коника дід Іван.
Жайвір мовчки тримав інтригу. Байдуже щось дожовував, і кіски в цім йому зовсім не заважали.
– Дідусю, то що б це значило? Про яких Нічок ви тут говорили?
– Он у бабці розпитай, вона тобі розповість. Дивина та й годі…
Ледве дочекався Тимко, доки бабуся помиє посуд після сніданку. Запропонував навіть свою допомогу, щоб сісти врешті спокійно та послухати оповідку, яка мала бути цікавою.
Бабуся Марина впоралась зі своїми справами, за хвилину по тому підсіла до Тимка на лавку під грушею і повела розмову.
– З давніх часів, ще з язичництва, в хатах селян мешкали духи – помічники бога Велеса, який був відповідальним за лад у людських обійстях, за стан та здоров’я його улюблениці домашньої худоби. Домовики – це і є Велесові помічники-намісники. Ніхто з моїх рідних та знайомих тих домових духів і в очі не бачив, але не раз і не два відчували їхню присутність у домі
незрозумілими звуками, шумом, зітханнями. Це коли Домовик хоче попередити господарів оселі про якусь небезпеку, то знаходить спосіб, як це зробити.
– Було колись і у нас щось подібне, – згадав Тимко свою міську квартиру. – Дивилися ми ввечері телевізор у вітальні, як раптом почули, що в кухні кришка з каструлі на кахлі упала. Так голосно загриміла, що ми з мамою схопилися з місць та побігли на той звук. А там ніякої тобі кришки, тільки чайник на плиті парує і вже майже википів, вода ледь-ледь дно закриває. Мама тоді теж сказала, що це Домовик нас попередив, щоб обачними надалі були.
– Так-так… А якби пожежа сталася? Домовик сам її не загасив би, тож вам і влаштував отой переполох.
– Ти бач, який турботливий!
– А щоб було взаєморозуміння, мешканці оселі повинні поважати свого господаря – цим словом люди теж називають хатнього духа. Класти йому час від часу гостинці, їжу за піччю залишати – в цьому і має виявлятися їхня турбота та увага. А ще – підтримувати порядок та лад у домі. Бо сварок та безладу Домовик найбільше не любить. Сам тоді починає бешкетувати.
– Е-гей, бабусю, а про Нічок ви не забули? – нетерпляче нагадав Тимко.
– А Нічки – це пустотливі Домовихи, – пожвавішала бабця Марина. – Вони розважатися люблять. Домовик прилизує волосся коням, його за те ще й Лизуном нарекли, а Домовихи – ті, навпаки, заплітають в кіски хвости та гриви.
– Бабуню! Міфи-міфами, легенди-легендами, та невже й справді тут поруч з нами духи мешкають? – сторожко запитав Тимко, бо відчував, що словами тих таємничих персон теж тривожити не варто. Це навіть добре, що не в хаті ведеться розмова.
– Не бачила, але й заперечувати не буду, бо дива все ж трапляються часом. Сам бачиш.
– Бачу… – зітхнув хлопчик. – То що, розплітати гриву Жайвору? Нащо «парубкові» ті кіски здалися?
– Нема чого робити, то розплітай. Але й вітер луговий їх розчеше за пару днів. Вибирай сам, чим зайнятися.
– То краще вже до Альми піти, якщо справа й так вирішиться. Подумаєш – проблема! Козаки також кіски носять.
На вулиці задзеленчав велосипедний дзвінок і хлопчик кинувся до воріт. Настя вже відхилила хвіртку та заводила у двір свого «залізного коника». На Жайвора, який поряд жував траву з невеликої копички, навіть і не глянула. Навмисне, а чи щось інше цікавило дівчинку – причини Тимко не знав. У нього навіть виникла здогадка, що це сестра могла заплести гриву, тому вирішив не згадувати ту халепу – може дівчина сама себе й видасть.
Настя покрутилася, зірвала з гілки кілька ягід ранньої вишні-лутовки, вкинула їх до рота і замилувалася в шибці веранди своїм віддзеркаленням, чим привернула до себе увагу бабусі Марини.
– Чи в перукаря вже побувала? «Під хлопчика» підстриглася, то й правильно зробила. Літо спекотне, а коси – не зуби, відростуть до осені.
– Я теж так думаю, – ще раз крутнулася перед вікном Настя.
– Он воно що… Похвалитися зачіскою приїхала – зробив висновок Тимко. – А те, що у Жайвора вона теж нова – і не помітила.
– Ти глянь, яка! – щиро здивувалася Настя, наблизившись до коника. – Це хто ж таку красу навів?
«Не вона…» – розчаровано подумки зауважив брат.
– Ти, Тимофію, чи хто? – допитувалася дівчинка.
– «Чи хто…» Якби ж те знати… Може сама підкажеш?
– Якщо перукар не об’явився, відповідь одна: Нічки!
– То ти, Насте, теж про них знаєш?! А чому ж раніше не розповіла мені?
– Бо ж коника не було, щоб Домовихи нагадали про себе, а мені для чого їх в голові тримати?
Настіна байдужість до такої сенсації збила геть Тимка з пантелику. Отак живуть собі люди, наче в казці, серед духів та див і сприймають це за звичну буденність. Напевне, якби й сам у селі мешкав, то ще багато чого б почув та побачив – вперше пожалкував хлопчик. Він був упевнений, що все видатне та найцікавіше коїться у місті, а село – це так, для відпочинку від міської суєти
та для порятунку від скуки під час канікул. Бо ж самому тинятися міськими вулицями та парками – мама з татом не дозволяють, а сидіти в квартирі з ранку до вечора – це ж справжня кара, а не спочинок.
День минув швидко, як і всі попередні: прогулянка з мешканцями хліва біля Альми, купання в мілкій річечці разом з гнідим коником, гасання лугом наввипередки. Тут, зазвичай, були активними і Смаглявка з Пилипком: перша – кувікаючи аж до вереску на бігу, а другий – стрибаючи та чхаючи дрібною комашнею, що лоскотала ніздрі. Під вечір встигав Тимко й на море
зганяти з сільськими однолітками. Вода вже прогрілася і на пляжах було людно та весело.
Відтоді, коли у хліві сталася та дивна пригода, пройшло кілька днів. Вітер і справді випрямив Жайворове волосся, тож Тимко запідозрив, що незабаром Домовихам знову заманеться побавитися вночі.
Згадка про Нічок збунтувала Тимковий спокій, коли все навкруги затихло. Село напнули сутінки. Вкладаючись у ліжко, хлопчик залишив відхиленими стулки віконної рами, щоб було чутно, що діється вночі на обійсті. Ліжко стояло біля вікна, тож Тимко час від часу підводився з подушки, спирався ліктями на підвіконня та, вслухаючись, пильно вдивлявся у темряву. Зірки з безхмарного нічного неба лізли в самі очі, часом підморгуючи, часом завмираючи у яскравому сяйві. Іноді котрась, зірвавшись, летіла на землю.
Раптом Тимко помітив, як щось двічі блимнуло під кущем бузку. Взяв морську ракушку з купки, що лежала на підвіконні, і запустив нею в бік куща. Істеричний крик сполохав темряву. Сусідські чи приблудні коти дременули врізнобіч, а Тимко несподівано для самого себе потягнув стулки вікна. «Це ж треба, так налякати…» – засоромився свого переполоху. Знову відчинив вікно, заспокоївшись думкою, що Домовихи – веселі істоти. Скоріш потішити мають, ніж налякати. Але й від думки про несподіваний регіт в такій темряві війнуло холодком, тому поспішив натягнути на себе ковдру.
– Гу-гу, гу-гу… – новий звук різонув темноту.
– А щоб тобі… – не встиг придумати, що б побажати старому пугачеві, який мешкав на горищі. – Так і до ранку не заснеш.
Довелося все ж зачинити вікно, про що вранці пожалкував, бо грива Жайвора знову була заплетеною. З надією знайти якийсь доказ існування Домових Тимко поліз драбиною на горище. Під дахом побачив силу-силенну різного мотлоху, і здогадатися, що могло служити знаряддям Нічок, виявилося справою не легкою. Та все ж на однім зі старих дерев’яних гребенів розпізнав волосся з гриви Жайвора. Прихопив з собою той речовий доказ та спустився вниз, відчуваючи себе досвідченим слідопитом.
Настя вже каталася на велосипеді ранковою вулицею.
– Ну ти й сплюха, Тимофію! Такі гарні досвітки проходять мимо твого вікна.
– Спробуй тут виспатися, коли Нічки раз-у-раз непокоїли! Лише вранці подрімати вдалося.
– Невже бачив?! – здивовано вигукнула сестра.
– Не дочекався, на жаль, але їхніх нічних приятелів добряче пошугав звечора. – То коти, то пугач сон відганяли – вешталися під вікнами.
– Хіба ти з відчиненим вікном спиш?
– Аякже, – хотів збрехати, але згадавши про вчорашній переляк, все ж схаменувся. – Кватирка до ранку відхиленою була.
– Щось я не помітила, – приснула Настя.
– Та то бабуня недавно зачинила її, щоб мухи не летіли в хату, – викрутився Тимко.
– Ну-ну… А чесалку для чого взяв на горищі? Коноплі давно в городі не сіють. Чи може будеш гриву Жайворові розчісувати?
«То це конопляні нитки наплутались на гребені, а не волосся з гриви…» подумав і жбурнув знахідку в отвір горища.
– Хто заплітав, нехай і розчісує. Буду я час гайнувати…
– Домовисі-Нічці теж ніколи, – загадково посміхнулася Настя. – Вона заплітати любить, а не навпаки. Та й заняття із завтрашнього дня у неї буде інше – цікавіше та корисніше.
Настя ледве стримувала сміх, і так, і сяк натякаючи Тимкові на свою роль Домовихи.
– Ну, Настю!!! – дійшло нарешті до хлопця. – Я й не знав, що ти така брехуха!
– Я тобі щось збрехала? Про Нічок розповідала, так… Давненько про них чула. Але ж ти не підозрював і не питав мене, чи навідувалася я до вашого хліва.
– З самого початку здогадувався! Але ж ти так по-справжньому дивувалася всьому, що й не підозрював. Чому ж призналася? Дурила б уже брата до кінця канікул, – ображено закінчивТимко.
– Завтра почну працювати на мисі біля моря. Як і минулого року, приїхали археологи робити розкопки на місці старовинного грецького поселення Керменчик. Я тоді допомагала їм, і тому професор Микита Гордійович і цьогоріч запросив.
– Настусю, сестричко рідненька, – благально зазирнув у вічі Насті Тимко, – візьми мене з собою, я теж допомагатиму археологам.
– Якщо на те пішло, то «двою-рідненька», – засміялася Настя. – Але нехай буде й так, бо рідного брата не маю. Від мене це не залежить, Тимку. Школярів твого віку до археологічних робіт ще не допускають.
– Все одно піду!
– Ну пішли, покупаєшся в морі зранку, а то твоє товариство вже наспівує у хліві з нетерплячки:
«Вкупі зранку крокуємо ми
на леваду на берег Альми!»
– Нехай поспівають, я швиденько повернуся.
Тимкові не терпілося хоча б здалеку побачити стоянку археологів.
– Тоді сідай позаду мене на багажник.
Настя підвезла брата до морського узбережжя, залишила йому стерегти велосипеда, а сама піднялася стежкою на мис, боковий схил якого яскравів наметами студентів-археологів. Тимко заздрісно подивився їй услід, а потім, вгамовуючи заздрість, з насолодою шубовснув у море. До нього змалку був небайдужим.
Попірнав, поплавав, ліг на спину й завмер на поверхні води з розведеними в сторони руками й ногами. Сонце до зеніту ще не добралося і очі не сліпило. На тлі неба завмерли білі хмаринки та ще чайки з розпластаними крилами кружляли над морем. Кілька чорних бакланів, схожих звіддаля на маленьких пінгвінів, спочивали на невеликих виступах прямовисної кручі мису. Червона глина подекуди відривалася від нього, падала на берег, що постійно підмивався хвилями, і надавала воді рудого відтінку.
Ще вчора нічого підозрілого на стрімкій стіні з боку моря Тимко не бачив, але сьогодні його погляд зачепився за якийсь предмет, котрий наполовину стирчав з глини. Перевернувся на живіт і підплив ближче до
мису, що урвищем височів над морем. Щось схоже на горловину глечика висіло над піщано-глинистим берегом. Оце знахідка! Треба негайно повідомити головному археологові! Чимдуж рвонув угору до табору, де вже з віничком в руках на дні глибокого рівчака працювала Настя.
– Ти когось шукаєш, хлопчику? – звернувся до Тимка чоловік у широкому солом’яному брилі та окулярах.
– Там… там… там – глек! – врешті відхекався Тимко. – Напевне, від древніх греків залишився!
– Що це ти придумав? Який глек? – відірвалася від роботи Настя, почувши голос брата. Дівчинка зчищала ґрунт з кам’яної кладки якогось фундаменту.
– Нічого я не придумую! Йди та сама подивись! – не зовсім чемно відповів сестрі.
Тимко розвернувся та побіг вниз до своєї знахідки, повівши за собою увесь гурт дослідників. Микита Гордійович приклав до очей бінокль, що
висів у нього на грудях, і уважно роздивлявся глека. То дійсно був він – одна з тих дорогоцінних знахідок, заради котрих вже не перший рік тривали розкопки. Але досі траплялися лише черепки, з них потім складалися фрагменти різного посуду. А тут, схоже, ціла, неушкоджена ні людиною, ні часом амфора. Та ще й з розписами на боках.
– То як тебе звати, хлопчику? Ти не уявляєш, яке це відкриття!
– Це Тимофій, мій брат, – відізвалася Настя, не уточнюючи на цей раз – рідний чи двоюрідний.
«Ага, сестричко, вирішила погрітися біля чужої слави!» – запишався подумки Тимко.
– Так, мене Тимофієм звати, – голос його враз набрав ділового тону, проте збуджено бринів від захоплення. – Я просив Настю взяти мене з собою на розкопки, та вона сказала, що я ще не доріс, і Микита Гордійович не дозволить.
– Тимофію, рідненький! Та я буду радий щодня тебе бачити в таборі. Таке відкриття зробив! – вчений підхопив на руки хлопчину і пританцьовував разом з ним, до колін вимазуючи ноги мокрою червоною глиною.
Студенти вже спускали з гори розсувну драбину, щоб дістатися з берега до амфори. Микита Гордійович особисто піднявся нею майже до середини висоти кручі. Повільно, щоб не пошкодити дорогоцінність, виколупував її з глиняної стіни малесенькою лопаткою. Внизу всіх охопив професійний азарт і нетерпіння побачити цей старовинний посуд й доторкнутися до нього.
Першим це вчинив Тимко. Посудина була гладенькою та блискучою, щедро обліплена глиною. Йому захотілося ще раз зробити послугу професорові та вимити знахідку в морі.
– Ні-ні!!! Ні в якому разі! – злякався археолог. З глиною може відколотися осколок і загубитися у воді. – Ні в якому разі, тільки в таборі!
За мить він геть забув і про студентів, і про Тимка. Поважно і якось дуже урочисто почав підніматися на мис, тримаючи у витягнутих руках коштовну річ.
– Тимофію, приходь завтра вранці на стоянку разом з Настею! – гукнув згори.
– Прийду обов’язково, Микито Гордійовичу! – радо пообіцяв Тимко.
– Я пишаюся тобою, брате! Ну ти й молодець – гострий зір маєш! Це ж треба: археологи зверху мис розкопують, а ти знизу угледів глека. Там, куди заступом і не дістатися. Це ж на скільки метрів мис збільшився
з часів давніх греків!.. А зараз сідай на велосипеда та жени додому! Тваринки зачекалися. А ввечері ми з тобою поміркуємо над розкладом занять на кожен день, щоб твої вихованці не нудьгували під час наших розкопок. Я всім знайомим розповім, який у мене брат! Оце пощастило саме тобі, а не якомусь «чорному археологові»! – ніяк не могла заспокоїтися дівчинка.
Слова Насті звучали переконливо. Цього разу він їй повірив, хоча ще зовсім недавно вона так уміло водила його за ніс зі своїми Домовихами-Нічками.
Тимкові несподівано згадалася тема майбутнього шкільного твору в перший день вересня. Буде – без сумніву – найкраща оцінка, яку він одержить за твір з української літератури. Кому-кому, а йому буде про що
написати, тим паче, розповісти друзям!
Хвацько перекинувши ногу через сидіння велосипеда, натиснув на педалі і, насвистуючи веселу пісеньку, помчав до дідусевої садиби.
06.01.2020
Частина 2. ПОЛІССЯ ДІДА МАРТИЯНА
Зовсім неочікувано в останній місяць літа Тимко потрапив на Полісся, де мешкали ще одні його дідусь із бабусею – татові батьки. Бабця Ніна образилася, що син не привіз їм на літо онука, і по телефону добряче
насварила свою дорослу дитину. До кінця канікул залишалося чимало часу, то ще не пізно було потішити батьків приїздом. Насправді Тимків тато був турботливим та уважним сином. Ото ж на початку серпня хлопчик вже гостював у поліському селі у бабусі Ніни та діда Мартияна.
Мартиян Іванович змолоду працював у лісництві. Він знав багато цікавого з життя тварин і рослин та був гарним оповідачем і співрозмовником. Тимко обожнював його розповіді, котрими дідусь супроводжував їхні часті лісові прогулянки. Розкішний віковий ліс оточив село з усіх боків. В який бік не підеш – все одно до лісу прийдеш. Навіть хмари дорідних набридливих комарів не псували хлопчикові настрій. Ці ненажерливі кровососи почуваються там у себе вдома. Їх вотчина – багаті торфом поліські болота. Вони починалися вже неподалік крайньої сільської садиби.
Тимко теж встиг скучити за бабцею й дідом та ще й не втрачав надії на захопливі пригоди, що траплялися з ним щоразу в селі. Пропонував і Насті, двоюрідній сестрі по материнській лінії, поїхати разом з ним. Багаті на кольори поліські пейзажі були б чудовою знахідкою для художньої творчості дівчинки. Настя враз загорілася бажанням хоча б не на довго змінити спекотний південний клімат на помірне підсоння українського Полісся і пообіцяла Тимкові на тиждень-два приїхати на гостину. Їй ще належало закінчити деякі справи на місці розкопок морського мису. Влітку дівчинка допомагала археологічній експедиції.
– Приїжджай обов’язково, жалкувати не будеш! – запевнив на прощання брат.
Після щедрого частування смачними м’якенькими дерунами та розпитувань про відпочинок у кримських сватів бабуня Ніна пообіцяла онукові:
– У нас, Тимофійчику, нудьгувати теж нíколи буде. Дід Мартиян вже й рибальські снасті підготував для тебе, і кошик з верболозу сплів для ягід та грибів. На річку будемо ходити гуртом, бо це далеченько, а от в іригаційній канаві можеш рибалити хоч щодня.
Тимко, як і всі тутешні дітлахи, вже знав значення цього дивного, навіть смішного, як спершу видалося хлопчикові, слова, що здавна було у вжиткові місцевого люду. В цьому болотистому краї надмірна волога з баговиння відводилася на посушливі ділянки довгими канавами, проритими в кількох місцях бульдозером. Таким чином осушувалися болота і разом з тим орошалися ниви. Відтоді, як Тимко про це дізнався, науковим терміном «іригація», що означає «зрошення», він міг здивувати хіба що когось зі своїх міських однолітків.
Коли під час весняної повені Юрівка виходила з берегів, річкова риба разом з розливом потрапляла у канаву і залишалася в штучній водоймі навіть після повернення річки в своє русло. Береги канави встигли вже зарости лепехою та осокою, а плесо деінде затяглося водоростями і ряскою. Невідомо в якому місці краще почувалася риба, але до наступної повені вибору в
неї не було, тож доводилося призвичаюватись у новій «оселі».
Бабуся Ніна відв’язала двох грайливих кізок, що намотували кола навкруг дерев’яних кілочків у саду, і разом з ними та онуком пішла стежкою через город до канави, тієї нехитрої гідротехнічної споруди. Сусід Данилко, ровесник і давній приятель Тимка, відпочивав десь в оздоровчому таборі, з дня на день мав приїхати додому. Хлопчики по-сусідськи гарно товаришували. А поки що і з бабусею Тимкові нудно не буде. Вона у нього весела, щедра на витівки.
Бабця Ніна відкрутила «голову» одному з високих соняшників з апетитними молочними зернятами в сірій шкаралупі, що нахилилися над стежкою.
– Це тобі на перекуску. А на зворотному шляху наламаємо кукурудзи – он які качани повні, аж листя репається. Нагадаєш, якщо забуду.
– А я нізащо не забуду, бо дуже люблю її солодке зерня, – дочасно усміхнувся хлопчик насолоді посмакувати кукурудзою.
Однією рукою він підтримував на плечі вудилище, а в другій ніс невеличке пластикове відерце з-під майонезу для майбутнього улову. Тимко знав, що вологий ґрунт на березі канави припас черв’яків на всі смаки: і тоненьких, і жирненьких, тож зарання про наживку не турбувався. Козенята запримітили пусте відерце і, заграваючи, по черзі вибивали його з Тимкової руки маленькими ріжками. Вони, мов горіхи, випиналися на лобиках.
– Ото вже розбишаки пустотливі. Непосидющі – жах! – ніби виправдовувалась перед онуком бабуся.
– Та нехай граються! Вони мені не заважають. Ох і гарненькі ж!
– Ці бешкетники спокою тобі не дадуть, ото тільки мотузка з кілочком і рятує від їхньої настирливості.
– Не турбуйтеся, бабуню, з козенятами ми порозуміємося.
За городом кізки пустилися вскоки і опинилися далеко попереду Тимка й бабусі Ніни. Задерши свої куценькі хвостики, підкидали вверх задні ніжки з темними блискучими копитцями, твердими та гострими, немов камінчики. Про це Тимко дізнався вже, сидячи з вудкою на березі канави. Малеча з розгону заплигувала то на коліна хлопчика, то ззаду на плечі, і відразу
– навтікача. На погрози бабусі прив’язати неслухів до кілочка не реагували.
– Від їхніх стусанів вся риба з гачка позривається. А то ще й тебе в канаву турнути можуть. Я вам дам, хулігани малі!
– Таке скажете! Що я ж дистрофик якийсь, чи що? От рибу можуть розполохати, – погодився Тимко.
На прив’язі козенятам довелося трохи вгамувати свій шал, але ненадовго. Вони то паслися, то вступали у двобій, смішно падаючи разом у траву, не втримуючись на ногах.
Бабуся Ніна прихопила з собою серпа і легеньку ряднину, взялася жати траву для домашньої худоби. Вона потроху віддалялася, вишукуючи кращої паші.
Тимко не спускав очей з червоних поплавців. У відерці вже плескалось з десяток пічкурів, що першими накинулися на наживку, але рибалка не втрачав надії і на вагоміший улов лящиків, карасів чи линків. Непомітні в повітрі прозорі бабки, всідаючись на довгенькі шпилі поплавців або злітаючи з них вгору, розгойдували їх та вводили в оману раптовими колами на воді. Тимко схоплювався з місця, та марно. Все таки незабаром один поплавець занурився повністю. Далі все залежало від спритності та уміння, й він почав обережно накручувати волосінь на котушку. Лише вгледівши блискучу спинку рибини, висмикнув її з води. Волосінь забриніла, її вібрація передалася легкому вудилищу, і врешті чималенький золотистий карась засіпався на гачку. Такий Тимкові трапився вперше. Зазвичай попадалися сріблясті карасики, а цього й карасем не назвеш – Золота Рибка тай годі.
– Як для юшки, то на маленьку каструльку риби вдосталь, – бабуня Ніна з в’язанкою трави вже стояла поряд. – На перший раз – улов непоганий…
Вдома Тимко набрав води в трилітровий слоїк та випустив у нього рибу. Поставив на підвіконня й вийшов на вулицю: йому здалося, що з сусідського двору лунав знайомий голос. І не помилився: мама Данилка привезла сина з табору.
Обидва засмаглі, з вигорілим за літо волоссям, ще й одного зросту – хлопчики були схожими, мов брати. Здавалося, що ні дня не провели
окремо один від одного. От лише розповіді відрізнялися своєю тональністю та колоритом. Друзі навперебій ділилися враженнями від літнього відпочинку, аж поки довкілля не набуло надвечірніх ознак: тіні від дерев видовжилися, полуденну спеку змінила приємна прохолода.
– А я риби встиг сьогодні наловити, – згадав Тимко свою риболовлю. – Пішли в хату, покажу: навіть Золоту Рибку спіймав!
У дворі друзів зупинила бабуся Ніна:
– Тимку, а куди ти свій улов подів, щось не видно ніде.
– Слоїк з рибою я поставив на підвіконня, прикрив шторкою, щоб кіт, бува, не угледів.
Тимко відхилив фіранку, і від несподіванки всі зойкнули: поснулі пічкурі плавали доверху животиками. Лише Золота Рибка спроквола рухала хвостом та плавниками.
– Ото біда! Не прослідкувала за онуком… Взялася качани розбирати, щоб ставити на плиту. Для чого ж ти на осоння виставив слоїка? Вода ось-ось закипить. Рятуй мерщій Золоту Рибку, а то й вона скоро перекинеться!
Тимко занурив руку у слоїк і відчув, що вода й справді добряче нагрілася.
– Коли ставив, сонце з іншого боку було, та й води налив прохолодної. Я і не подумав, що вона так швидко зігріється, – з жалем промовив хлопчик.
Карась у руках ледве пручався.
– Наразі його лише шокова терапія спроможна врятувати … Давайте у колодязь кинемо, там вода холодна, то може й оговтається бідолаха, – знайшла вихід бабця Ніна.
Хлопчики кинулися до межі, де колись дідусь Мартиян з Данилковим татом спорудили колодязь для потреб обох садиб. Вода в тутешньому ґрунті залягає на невеликій глибині, тому колодязь вийшов неглибоким. Тимко випустив Золоту Рибку з долонь в ту мить, коли позаду пролунало:
– Щоправда, корм для карася, навряд чи знайдеться в криниці. Доведеться вам, хлоп’ята, виловлювати його завтра цеберкою.
– А карасикові доведеться поголодувати сьогодні, не будемо ж ми хліб вслід йому кидати, – додав онук.
На цьому операція з порятунку Золотої Рибки не закінчилася. Наступного ранку друзі по черзі крутили корбу: цебро то летіло порожнім в колодязь, то повільно підіймалося вгору. Велика діжка неподалік цямрин майже вщерть наповнилася водою, допоки нарешті піймався карась. Був він набагато жвавішим, ніж напередодні ввечері. Хлопчики перелили кілька літрів води разом із Золотою Рибкою у пластмасове відерце.
– Після всього пережитого було б злочином його засмажити. Пішли, Тимку, випустимо нашого героя в канаву. Буде на розплід. Карась з золотистою лускою – тут рідкість, – запропонував Данилко.
Так і зробили. Попрямували стежиною через город до іригаційної канави, де урочисто відпустили Золоту Рибку в компанію звичного їй товариства.
– Ти знаєш, Тимку, добре діло ми з тобою зробили. Не можна допустити, щоб такого красеня до Червоної книги рідкісних порід занесли. Сьогодні – це вже вдруге за літо я взяв участь у спасінні живої душі від загибелі.
– А що ж трапилося першого разу? – зацікавився Тимко.
– Слухай! – охоче відізвався Данилко, всідаючись на лавку, і розпочав свою історію…
***
«Трапилося це на початку літа, коли ластівки будували гнізда. А у нашому хліві вже який рік висить під сволоком ластів’яча хатинка. Тож щовесни розпочинати будівництво нашим ластівкам не треба, бо прилітають на все готовеньке, як то кажуть. В теплу пору хлів зачиняємо лише на хвіртку, саме тому перепон для птахів немає ні вдосвіта, ні вночі. Літай – коли заманеться! Ми з татусем поралися в садибі – кожен мав свою справу. Я мив та начищав до блиску велосипеда, татко в хліві порався в загородці для кабанчика. Коли дивлюся, він обперся на вила і, підвівши очі, за чимось уважно спостерігає.
– Що там цікавого? – питаю.
Відставив у бік велосипеда та намірився іти до хліва. Тато застережливо приклав до губів вказівний палець, мовляв, «тс-с-с…», а потім поманив тим же пальцем до себе. Я навшпиньках наблизився до відчинених дверей і заглянув усередину. А там – справжня баталія розігралася! Битва на життя чи на смерть… Пара ластівок намагається потрапити у своє гніздечко, але в ньому вже давніше, як виявилося, облаштувався горобець. «Ах ти, окупант бездомний!» – я ледве стримувався, щоб не накричати на сіромаху та не розполохати ластівок, бо все ж хотілося побачити, чим закінчиться цей поєдинок. У хліві скрізь літало пір’я: чи то з гнізда, чи з оперення пташок. Ластівки дзьобали нахабу, намагалися витягти його через кругленький отвір назовні, одначе горобець настовбурчився, вперся крильми і – хоч стріляй… Мовляв, дзуськи вам! Крик такий здійнявся, що й кабан отетерів від несподіванки. Встав на задні ноги в своїй загородці та спостерігав за метушнею пернатих. Ми з татом не втручалися, мовчки чекали розвитку подій.
Враз ластівки, немов змовившись, шугнули з хліва у відчинені двері і ми подумали, що хазяї капітулювали. Та ні! Хвилин через п’ять чи десять ціла зграя ластівок залетіла у хлів і за якусь мить, немов будівельники цементом, глиною заліпили вхід до гнізда. «Окупант» опинився у пастці, а зграя вилетіла та всілася на електричні дроти, щоб відхекатися після роботи.
– Оце так! – видихнув я врешті. – Що тепер з ним робитимемо?
– Прийдеться рятувати, синку. Не пропадати ж горобцю ні за цапову душу…Але нехай трохи посидить у темнику та подумає над своїм вчинком. Буде наука, як на чуже зазіхати.
Зграя, напевне, віддихалася, бо ґвалт на вулиці зчинився неймовірний.
– Обговорюють подію з нашими ластівками. Міркують, як допомогти родичам, – виказав здогадку тато.
– Але ж і не відлітають, чекають чогось.
– А ось чого…
Тато підняв вила і стукнув знизу по гніздечку, щоб надломити його та звільнити з пастки горобця. Висохлий шматок стінки відвалився і впав разом з горобиним кубельцем. Наляканий, той прожогом кинувся навтіки, рятуючись від зграї, яка, схоже, саме цього очікувала. Житло ластівок татко не дуже поруйнував, тож пташки його швидко відремонтували. Уже й жовторотики їхні славно підросли і пробують вилітати з гнізда».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
– Цікава пригода! Ти, бач, що значить уміти не поступитися своїм! Хоча довелося вашим ластівкам відбудовувати домівку, одначе відвоювали власну територію! Пова-жа-ю… І для людей повчальний урок дали птахи.
– Так, чого тільки не трапляється в природі. А ми повинні оберігати її та не бути байдужими, – по-діловому ствердив Данилко.
…Під вечір Тимко з дідусем сиділи на лавці у дворі і вели розмову про багате на живність поліське довкілля та розмаїття рослинного світу. Таких мальовничих дібров, таких темних соснових борів та різнобарв’я квітів ще пошукати треба на земній кулі!
Аж раптом обидва прислухалися, бо зовсім поряд запрацював дзьобом
дятел. Звук видався дивним: якимось глухим і майже не чутним у надвечірньому просторі. Що то був дятел, сумніву не було. Дід Мартиян обдивлявся дерева, що росли під тином, проте птаха не помітив на жодному
з них.
Тимко притулив вухо до стовбура старої липи і відчув: той стук лунає з середини стовбура. Міцна деревинá не випускає звук назовні, тому він і видався таким глухим. До внука підійшов і Мартиян Іванович. Він теж прихилив голову до дерева і зрозумів, що дятел знаходиться там.
– Дивно, а де ж дупло, через яке птах потрапив у тіло дерева? Як же це я проґавив його у себе під носом? Потрібно негайно рятувати, захворіла, Тимку, наша липа…
Поміркувавши, дідусь дістав з-під стріхи довгу тичину та дістався нею до молодого віття, яке кущем виросло майже під кроною з боку вулиці.
– Так і є… Колись за порадою електромонтерів я відрізав на цьому місці гілляку. Вона могла сягнути електричних дротів. Зріз не обробив, як належало, потім його заховала молода поросль. Після дощів там, певно,
надовго затримувалася волога, деревина почала гнити, а з часомі дупло утворилося…
– То давайте, дідуню, поставимо драбину тай почнемо рятувати стареньку.
– День-два погоди не зроблять. Нехай дятел вже доведе справу до кінця – обіб’є своїм міцним «долотом» трухлість до живої деревинú, визбирає личинок і жуків, а вже тоді я поставлю липі пломбу.
– Пломбу? – здивувався Тимко. – Як стоматолог?
– Саме так! А ти думав, як лікують дерева? Як і людей. Це ж живий організм. Після того, як дятел закінчить свою роботу, слід очистити дупло від тирси, трісок, потім залити цементом, щоб далі не руйнувався стовбур. Ще поживе наша липа не один десяток років!
– Цікаво дідусю, що птах це добре розуміє. Бач, як природа створила… Мені важко уявити наше подвір’я без цієї липи! Як добре, що дятел попередив про небезпеку.
Наступного дня на огляд лісу Мартиян Іванович вирушив разом з Тимком та Данилком. Такі походи завжди додавали хлопчикам знань, та й додому вони поверталися з повними кошиками грибів, суниць та чорниць. В день Настиного приїзду бабуся Ніна навіть вареників з лісовими ягодами наварила. Дівчинка казала, що зроду таких смачних не їла.
Настя приїхала з етюдником – прислухалася до Тимкових порад. Дідусь Мартиян показав їй найкращі галяви з лісовими дзвіночками та ромашками, пейзажні краєвиди з дібровами, густими очеретами на березі річки, соковитими луками з копичками накошеного сіна, поміж яких розгулювали лелеки, чаплі та інше річкове птаство. Дівчинка так захопилася малюванням,
що її акварелі та графічні замальовки почали розпирати робочу теку.
Якогось дня Насті з Тимком довелося добряче похвилюватися, але обоє залишилися задоволені результатом своїх дій.
В серпні саме відкривається полювання на болотну птицю. Поліські болота багаті на качок, гусей, глухарів, тетеруків та інших пернатих. За популяціями птахів і тварин турботливо стежать єгері, спеціалісти-мисливці, що ведуть облік фауни в лісах та відповідають за збереження різних її видів. Місцеві мисливці-любителі теж стараються не порушувати законів природи, проте, буває, їм все ж доводиться іноді стримувати свій мисливський азарт.
Ввечері, коли вже й дідусь Мартиян повернувся з лісництва, вся родина проводила час за розмовами на подвір’ї. Кілька мисливців, що йшли з полювання мимо садиби лісничого (а його у селі всі поважали), зайшли у двір привітатися та похвалитися своєю здобиччю. Один чоловік, трохи повагавшись, зняв з плеча чималенький луб’яний короб і поставив перед дідом.
– Погляньте, Мартияне Івановичу, що я спіймав? Думав, борсуки, але щось на них не схоже. Якось пообіцяв своєму дядькові дістати борсучого жиру на лікування, то й прихопив цуценят, самі ж на стежку вийшли… – нібито мисливець виправдовувався.
Дід Мартиян дістав гарненьке пухнасте цуценятко, погладив і замилувався його вродою. Тимко з Настею теж не могли відвести очей від звіряток. Ще одне злякано поглядало на людей з короба.
– Звичайно, це не борсуки! Єнотовидні собачки, їх нещодавно випустили в ліс на розплід. Для нашої місцевості – поки що рідкісна тварина. Тому я їх у тебе конфісковую, Михайле, на законній підставі. Запрошую до хати на «ліквідацію безграмотності».
Дідусь з коробом в руках увійшов до оселі, посадив цуценят під піч і закрив їх заслінкою. Гості повсідалися за столом і повели розмову. Тимко з Настею, переглянувшись, вийшли в сіни.
– Таких малих та гарненьких на жир пустити! Це ж треба таке придумати! Браконьєр, а не мисливець, їй-богу… Невже дідусь дозволить йому те зробити? – Настя аж розчервонілася від обурення.
– Давай ми їх вкрадемо з підпіччя й віднесемо назад до лісу, поки не пізно, – запропонував Тимко.
– Авжеж, треба рятувати тваринок! Значить так: ти навприсядки, щоб не було видно від стола, наблизишся до печі, а я в цей час буду відволікати чимось мисливців з дідусем. От хоча б компотом холодненьким з льоху їх пригощатиму. Поки буду наливати у склянки, ти нишком справишся. Чекатимеш мене за тином…
Мисливці подякували Насті за смачний компот з лісових ягід, продовжуючи бесіду з Мартияном Івановичем. Дівчинка хутенько вийшла за подвір’я, де з кошиком, обв’язаним бабусиною темною хустиною, на неї чекав Тимко.
– Підемо швиденько, бо смеркається. Поки мисливці не помітили пропажі.
На знайомій галяві Тимко перехилив кошика у траву, звірята чкурнули під ближній кущ, присіли і повернули голівки до своїх визволителів. Вдячні тваринки навіть не думали втікати. Вони уважно дивилися на Тимка з Настею, а ті спостерігали за їхньою поведінкою.
– Бач, не бояться, довіряють нам… – посміхнувся Тимко.
…Мисливці все ще сиділи в хаті, їхні собаки сумирно лежали на траві. Коли, врешті, піднялися з-за столу, то побачили, що заслінка під піччю відсунута трохи вбік.
– Втекли шибеники через шпарину і відчинені двері! – зовсім не розчаровано промовив мисливець, власник єнотиків. – Як же собаки їх проґавили та випустили з хати? Ні-і… вони б мали по сліду піти…
– Може десь під ліжко, чи за шафу заховалися? – обізвався інший мисливець.
Чоловіки, плазуючи по підлозі, заглядали у всі закутки: за диван, під ліжко, відсовували стільці та крісла, але марно. Єноти пропали безслідно.
– Вони ж не могли утямити, що ми збиралися їх відпустити на волю, от і рятувалися, як могли.
Мартиян Іванович час від часу поглядав на онуків, загадково усміхаючись. Тимко з Настею ледве стримувалися, щоб не зайтися сміхом і не видати себе.
***
– От тепер, Данилку, у нас – нічия! – сказав наступного дня Тимко. – Золотій Рибці ми разом дали волю, давніше ви з татом горобця звільнили з пастки, а вчора і ми з Настею душі єнотовидних собачок спасли!
Хлопчики ще довгенько насолоджувались розповіддю Тимка про таємний порятунок єнотів, лузаючи смачні соняшникові зернята з бабусиного городу.
Літні канікули сягали кінця і друзям хотілося наговоритися, згадати все, що цікавого трапилося цього літа. Вони наче боялися, щоб десь у пам’яті не загубилася якась, бодай найменша, дрібничка. Хоча упродовж навчального
року не раз спілкуватимуться по телефону, однак дружня розмова віч-на-віч – це зовсім інше…
21.02.2020