Побачила світ нова книжка французького письменника Шмітта, перекладена українською

 
Дмитро Дроздовський, DT.ua
Побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта “Концерт пам’яті янгола” (“Видавництво Анетти Антоненко”), український переклад — Івана Рябчія.
Люди Шмітта — трансґресія, вони живуть у вимірах світло—тіні, але не є чорними чи світлими, вони вагаються, перебуваючи на хисткій межі, що називається “тіло”. Вони їдять, відчувають пристрасті, народжують…мають свободу.
Шмітт у післямові пише, що для нього ці історії — про межі свободи в людині. “Ці оповідки пробігають звивистими стежками існування, спонукаючи до осмислення того, куди ведуть: до свободи чи до детермінізму? Вільні ми чи ні? Це питання значно живіше за відповіді — і переживе відповіді на решту запитань. Бо мені здається нечесним, безцеремонним і нерозумним стверджувати щось із цілковитою впевненістю. Коли ми спілкуємося, вагаємося, робимо вибір, то нібито почуваємося вільними. Та хіба це відчуття не є ілюзією?”
З огляду на весь той світ, який зображує Е.-Е. Шмітт, чи можна взагалі сподіватися на щось святе і світле?
У Шмітта специфічна манера письма. Він, конструюючи текст так, ніби ось-ось має статися щось світле, насправді руйнує сподівання.
Не скажу, що Шміттові вдається подати психологізовані деталі того світу, про який пише. Його найкращі деталі “ідейні”, вони мають семіотичне навантаження й сукупно утворюють у сприйнятті читачів оманливий світ, загорнутий у шкаралупу комфорту, в якому водночас є пліткарство, в якому людина живе інстинктивними мотивами, і ніщо світле не здатне на неї вплинути. Чи міг би Кріс приборкати себе й не бігти по скарби, а повернутися до Акселя, щоб порятувати? Чи людина запрограмована на те, аби в межових ситуаціях чинити підло, цинічно, віроломно? Розумію, що всі ці поняття насправді можуть видаватися порожнім звуком у трешовому світі, де панує хамство, егоїстичне споживацтво і вульгарність, де інстинкт тяжіє над розумом світла. Шмітт уміє сконструювати складні ситуації, в які загалом віриш (у мене сумнів викликає хіба новела “Поверенння”, бо не можу уявити ситуації, щоб батько міг забути про одну зі своїх доньок, — а якщо й міг, то тоді правомірно говорити вже про зовсім іншу психологію “батьківства”).
Е.-Е. Шмітт чудово дає раду ідеям, але йому годилося б більше уваги приділяти смакуванню того, що описує. Почасти речення видаються занадто холодними, вони констатаційні, афірмативні, але в них немає уваги до деталей, що ховаються від читача. Навпаки, Шмітт оголює речі й показує те, що оголилося, виносячи його на перший план. Така стратегія письма, безперечно, має право на життя. Мені ж часом було недостатньо описів того, як простує вулицями Марі Морестьє, і що в цю мить про неї кажуть інші.
У світі, в якому живуть герої Шміттових драматичних історій, немає Бога. Довго не розумів, що об’єднує ці новели. Свята Рита, як заявлено в анотації? Мені здається, що центральною лінією всіх екзистенційних, психологічних, ідентичнісних перероджень і колізій, із якими маємо справу, постає саме життя без Бога, світ без “усевидящого ока”, й передусім без віри в те, що з твоєї душі потім спитають про всі добрі й лихі вчинки, які ти скоїв. Така думка не навідує жодного з героїв, навіть тих, хто знає про свій близький фізичний кінець. Ті, про кого пише Шмітт, живуть за законами інстинктивної волі, їхня релігія — це споживацтво, задоволення, перемоги.
Герої живуть у світі, де є священики, церкви, служби, миряни, але насправді між Богом і людьми тут нездоланний мур. У першій історії про отруйницю Марі Морестьє Бог ніби й штовхає героїню до переродження, проте у фіналі читач розуміє, що все це намарне, її душею керує геть не Бог і не Світло Правди. Страшна, агресивна, монструозна людська натура перемагає. Марі ніби й готова прийняти розгрішення, готова розповісти поліції про злочини з минулого, але, щойно об’єкт її жадання зникає, вона перестає відчувати будь-яку потребу у встановленні справедливості. Вона ж була готова зробити це заради того, кого полюбила, але в осерді її кохання — пристрасть і бажання бути святою для себе й нього. Її любов’ю керує не Бог, а егоїзм, прагнення бути святою у власних очах.
У всіх новелах, по суті, або перемагає темрява, або ж шлях до примарного спокою і стабільності пролягає через такі темні глибини людини, які аж ніяк не дають підстав вірити в чудо. Здається, що президент Франції, потрапивши під вплив усепереможної любові своєї дружини, долає ту червоточину, яка сидить у ньому. Але така перемога після смерті коханої людини — лише міраж, примарний ідеал, що досягається мисленнєво, імагінативно, але не посутньо.
Після смерті дружини Анрі Морель створює культ тієї, котра лишила по собі книжку про найкращого, найбільш люблячого у світі чоловіка. Але насправді в цьому культі, як і в будь-якому культі (згадайте лише однойменний американський серіал про послідовників Едгара По), немає справжньої віри, що виростає з любові, натомість є тваринне служіння, інстинктивна відданість на межі з фанатизмом, коли щезають бар’єри між тими категоріями, які, з погляду здорового глузду, видаються неприпустимими: заради культу можна й убити. І я не впевнений, чи не здатен Анрі убивати далі, бо, фактично, всі його перемоги на президентських виборах “зобов’язані” нещасним випадкам, які влаштував він сам, щоб зманіпулювати громадською думкою й думкою медіа. Спершу він постав супергероєм, який женеться за нападником, але таки вертається до автівки, щоб урятувати водія. Згодом перемагає вдруге, але коштом життя власної дружини, яка чудово знає про тваринну сутність чоловіка. Чому ж тоді пише свої мемуари, підігруючи монстру, усвідомлюючи, що він — убивця, який мав би відповісти за злочини?
Що ж, знакові новели: вони показують кризу людини, кризу філософії (метафізики, зокрема), кризу релігії, кризу церкви, кризу моралі… У чому Шмітт майстер, то це в тому, що вміє чудово писати про людину. І всі його новели антропологічні й антропоцентричні. На відміну від багатьох філософів наших днів, він ніколи не виносить питання про людину за дужки. Його цікавить показ учинків, цікавить, що відбувається в героях, котрі всі інфіковані вірусом нарцисизму. Епізод, коли Кріс розглядає власне тіло й милується ним, — взірцевий.
Шмітт поданий максимально доступно, — правда, перекладач Іван Рябчій — фаховий, один із найкращих творців українського тіла для сучасних франкомовних літератур, — любить уживати слова з категорії “забутих” (як “трапунок”), силоміць вилучених з узусу української мови. Він прагне актуалізувати в нашому мовленні питомо українські лексеми, які свого часу було вилучено. Переклад художньо одухотворений, на відміну від того світу, в якому живуть герої.
Найбільше відкриття Шмітта, як на мене, в тому, що ці герої мають душу. Вони живі. Але письменник показує не чорно-білу душу, і в ній перемагає лють, інстинкт самозбереження, хіть, амбіції, одне слово — прагнення бути “людиною”.