“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
…Не впав з небес,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А духом зріс над світом…
І віщим Заповітом
Поверг царів
І сотворив Народ.
Станіслав Стриженюк
Цьогоріч негучними були великі Шевченківські роковини, бо відзначали їх українці під час воєнного стану. І план ювілейних заходів, прийнятий, як завжди, на засіданні Кабінету Міністрів України, і ювілейні програми громадських організацій могли вільно здійснюватися, на жаль, не на всій території України. Але традиції наших безнастанних звернень до Кобзаря і в найгірші часи не занепадають, а розгортаються, видозмінюючись згідно з велінням доби. Не стоять осторонь і окремі громадяни країни. Мій приятель готує до друку «захалявну» книжечку кишенькового формату для наших захисників на «нулі» – витяги з «Кобзаря». На «брониках» та інших деталях військового одягу наших бійців нерідко читаємо «Борітеся – поборете!» та інші крилаті вислови Тараса. Упродовж останнього десятиріччя дуже часто малюють Шевченка в шоломі, бронежилеті та зі сучасною зброєю у руках, щоби надихав.
Це поверхневий, сказати б, споживчо-ужитковий рівень наближення Шевченка до нас, нашого нинішнього, живого життя і нас – через віддаль у століття – до нього. На цьому рівні певною мірою утилізуємо постать поета на потребу часу. Та є інший, власне духовний рівень. Його має на оці Г. Пагутяк, коли стверджує, що Шевченко будить українців кожного разу, коли ті засинають мертвим сном. Він, раз запобігши духовній самоліквідації нашої спільноти, вдихнувши життя в нашу націю, яка в той час здавалася назавжди приспаною, щоразу у часи кризи піднімає свій люд до вершин духа, до національного самоусвідомлення, міцнішого за будь-яку крицю. Тоді ми осягаємо велич велета духу і самі вивищуємося. Це також політичний рівень, та політичний у тому сенсі, який мав на оці М. Гайдегер, стверджуючи, що політика є сприянням своєму народові в його пошуках дороги до себе самого.
Оскільки геній Шевченка багатоіпостасний, то й рівнів наближення нас до нього чимало. І упродовж століть різні групи людей і людські особини прагнули наблизитися до генія, нерідко навіть посягали на нього (як тут не згадати приватновласницьке «Мій Шевченко» Ю. Макарова?). Історичний час щоразу накладав свою печать на взаємини Кобзаря з його шанувальниками і хулителями. Тож взаємини ці не могли не бути мерехтливо розмаїтими. Серед них легко вирізнити альтернативні.
З одного боку, свідоме творення культу, обоження генія. Як емблематичну в культурі України особистість Шевченка легко піддати іконізації (до речі, як і символізації, та про неї згодом). Розмови про Шевченків культ (і разом із тим дистанціювання від нього) тривають уже понад півтора сторіччя. Галичина і тут вела перед, хоча з «Кобзарем» познайомилася пізніше, ніж Наддніпрянщина. Іван Франко констатував наявність культу тут вже на початку ХХ ст. Ще 1906 року львівський журнал «Світ» опублікував статтю «До історії культу Шевченка». М. Возняк починав свою дослідницьку шевченкіану 1911 року статтею «Народини культу Шевченка в Галичині». Але то була тільки одна сторона справи. Бо впливовий серед радикальних кіл Галичини М. Драгоманов, керуючись прагматичним підходом до мистецтва, ставився до Шевченка без жодного пієтету; понад те, ставив під сумнів талант поета і його світоглядну зрілість, розвінчував «безтямний і містичний» його культ. Ту ж позицію займав і вірний послідовник Михайла Петровича М. Павлик. Та й сам Каменяр з його упередженнями щодо культу одним із перших займався критичним аналізом творчості Шевченка, у нього біля 60 шевченкознавчих праць.
Зрештою, явних і уявнених прихильників культу як чогось беззастережного й абсолютного завжди бракувало. Справді, кому з людей мислячих охота ставати на бік феномену, суть якого зводиться до сліпого поклоніння комусь або чомусь, до безмірного схиляння перед якоюсь особою. Але й противники культу помічені не так у його поваленні чи розвінчуванні, як у завзятій боротьбі з тими, кого вважають споруджувачами культу чи його захисниками. Свого часу молодий ще О. Бойченко, виручаючи колег зі своєї тусівки від ядучої іронії ІБТ, заявив, що готовий «обійняти як брата» кактусоподібного харків’янина, коли той вістря гострих стріл спрямовуватиме проти «тарасолюбія», проти взятих у нищівні лапки «захисників Шевченка». Варто погодитися і з думкою про те, що детронізація Тараса нерідко спрямовувалася не так на Шевченка, як проти культу як явища «на прикладі Шевченка».
З іншого боку, колишній та теперішній опір цьому культові нерідко досить природний. Особливо коли ловимо себе на тому, що дивимося на світ виключно Шевченковими очима, мислимо згідно з його способом мислення, почуваємо, резонуючи з його почуттями, тобто надто міцно прив’язані до нього, навіть трохи поневолені ним. І коли гіпертрофують таку «прив’язку» у дусі притаманного нам бунтарства, з’являються нарікання на те, що Шевченко, мовляв, заважає нам у саморозвитку. Я. Мельник, розмірковуючи над українським літературним епігонством, стверджував, що у зачарованому Шевченком колі рух, розвиток неможливі. ІБТ у передмові до «Пафосу» В. Єшкілєва наполягав: «Єшкілєв – це те, чим ми не стали через Шевченка». Тобто автор «Пафосу» у своєму саморозвитку оминув Шевченка і став чимось таким, чим волів би стати ІБТ, але йому перешкодив Шевченко.
ІБТ хизується своїм шевченкоборством разом зі «свідками цивілізованої Європи» кінця ХХ століття, як їх назвала Г. Пагутяк, які «самі призначили себе культуртрегерами, дратувались від хрущів над вишнями, вишиванок і гімну «Ще не вмерла Україна». Та докір ІБТ, як і песимізм Мельника, є всього лише плагіатом із Хвильового: той устами персонажа «Вальдшнепів» Карамазова докоряв «батьку Тарасові» не тільки за те, що він «кастрував нашу інтелігенцію», а й «затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю». Між іншим, звідси всього крок до проголошеного М. Семенком у рік сторіччя Кобзаря: «Час перевертає титана в нікчемного ліліпута, і місце Шевченка в записах наукових товариств».
Та от і сьогодні ледь не в унісон із Семенком з’являється заклик Вакарчука не піднімати Шевченка до неба, а приземлити. С. Жадан в одному з віршів опускає його не на абстрактну землю, а на конкретний міський брук в уже урбанізованій Україні, зате поруч із собою. У нього
… йшов врочисто тихим містом
в пивницях пиво пив імлисте
стріляв цигарку в перехожих
такий живий такий несхожий
дівчата парфумами вкриті
просили в нього закурити
їм отвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко
Чи не ще один варіант «наближення» Шевченка до сучасників, а заодно і його деідолізації? Нарешті, як констатувала із задоволенням інша сучасниця, зняли з Шевченка шапку, вгостили цигаркою, дозволивши йому тим самим зійти з ікони людиною.
Таке чи інакше заземлення в дусі боротьби з культом часто подається під гаслом олюднення або оживлення. Ще І. Франко закликав «виявити перед нами живий образ Кобзаря як чоловіка, артиста й громадянина…». Того ж таки «чоловіка» ставив за мету показати у своєму життєписі і О. Кониський. У наш час займалися цим не тільки поети на кшталт Бориса Олійника, для якого «Тарас Григорович із усіма своїми позитивами й негативами був живою людиною», а й деякі серйозні, вдумливі дослідники його постаті і спадщини. Леонід Плющ закликав бачити у Шевченкові «просто людину, з її вадами, помилками, наївністю тощо». Дослідник і поет В. Неборак, розмірковуючи над «Журналом», побачив у його авторі «звичайну людину, часто не впевнену у творчих силах і зовсім позбавлену відчуття власної значущості».
Зупинюся на цьому, бо вже й зараз читач буде вражений (адже вражений і я сам) тим, що людяність, звичайність, «неканонічність», простота Шевченка оприявнюється для багатьох переважно в його «негативах». Або у тому, що беззастережним шанувальникам поета видається особливо привабливим і шани гідним. Курйозний випадок (мабуть, не єдиний) трапився з уже згаданим публіцистом, випадковим головою Шевченківського комітету, автором документального телесеріалу «Мій Шевченко» і т. п. Ю. Макаровим. Не утримаюсь від ширшого, але дуже промовистого його цитування: «Безтурботний, веселий, навіть легковажний, Шевченко ладен був увесь час розважатися. Його знайомство з кращими родинами у Петербурзі перетворили корінного кріпака на вишуканого чоловіка, який носив хутра, наймав найкращих візників та марнував безліч вечорів у великосвітських салонах чи ресторанах…». Цей пасаж про людяність молодого художника і поета завершується твердженням, що він проте досягав великих успіхів у малюванні та «залишався прикладом (Чого? – І. Л.) для свого народу». Та, як слушно виснувала О. Забужко, гедоністичні цінності тогочасного російського суспільства, з таким смакуванням описані щойно, форми соціального пристосуванства і «петербурзтва» були геть випадковими й неістотними в духовній біографії поета.
Окрім демонстрації людяності Шевченка на противагу його ідолізації, мотивом осучаснення його образу є прагнення наблизити його до молоді, чиї уявлення про нього, як стверджують, спотворені шкільною іконізацією. Справді, деякі спроби такого наближення (хоча би наспівування його віршів рок-музикантами) вдалися. Але це не стосується варіювання кітчевих зображень поета, що зацікавили частину молодих. Передусім ту частину, що прагне вважати себе і демонструвати елітарною. А за репери елітарності приймає нарочиті «добрі манери». Це середовище виявляє їх не тільки в одязі, поставі, способах проведення дозвілля, жестах фізичних, а й у жестах ментальних. До них передусім належить скептичне або й зневажливе ставлення до культурних героїв. Такі маркери в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» пропонував і Ю. Макаров, дякуючи бузині за те, що той своєю книжкою про Шевченка «привернув увагу до цього персонажу». Дійсно, вже тривалий час репером елітарної постави для посвячених «своїх» у вітчизняних інтелектуальних колах служить стягування із п’єдесталу то Лесі Українки (вона, на думку відомої літературознавиці, потрібна сьогодні, особливо молоді, з зеленим волоссям), то Івана Франка (його готові взути у кросівки), а найчастіше «цього персонажу» – Тараса Шевченка. Мені не йдеться про блюзнірства й блазнювання дрібних інтелектуальних хуліганів, що тривають дуже довго. За свідченням С. Єфремова, вже на початку ХХ сторіччя на голову поета лилися епітети на кшталт розпусник, п’яниця, вигаданий, підроблений, безграмотний тощо. Мова про тих гуманітаріїв, претензії котрих на інтелектуалізм не такі вже й безпідставні.
Колись популярний літератор А. Курков кинув гасло: «Бути українцем без Тараса Шевченка!» Не стверджуватиму, що реальний смисл цього заклику – «Не бути українцем!» чи «Бути неукраїнцем!», хоча аргументи на користь такого тлумачення знайти не важко. Можна прочитати це гасло ще радикальніше – «Бути ніким!» (тобто «Не бути!»). Бо ж ідеться про відмову від ідентифікатора, який і робить особу українцем, тобто кимось, визначеним, самототожнім. Слушно стверджував Гайдегер, що передусім поети надають народові його ідентичність. Це стосувалося Гьольдерліна, але не меншою мірою Лесі Українки, Стуса і передусім Шевченка.
У підтексті пропозиції Куркова явно проглядає трактування Шевченка не в дусі культу, а як символу. Інакше кажучи, Курков закликав відмовитися не від культу, а від символу Шевченка. Хоча цей символ, як і будь-який інший – на одміну від лінійно прочитуваного культу – не звучить однозначно, він передусім для нашої спільноти є символом українства. До речі, 1914 року київська влада мимохіть викрила підложжя урядової заборони Тарасового ювілею, наголошуючи: уряд забороняє вшанування не поета, а символу.
Образ Шевченка перетворюється у символ – ключ до найширших смислових кодів української свідомості. Шевченко-символ як дієвий системотворчий елемент національної культури є сьогодні для українців сакральним феноменом. А будь-яка його десакралізація не є намаганням, як вважають, удоступнити особу поета, а свідомим чи несвідомим позбавленням української спільноти належної та виправданої ціннісної орієнтації.
Відому формулу Дж. Грабовича «Шевченко-міфотворець» можна витлумачити як констатацію належності поета до найпродуктивніших відкривачів і утверджувачів, а заодно й виразників смислу українського буття. Його творчість є одкровенням своєму народові тієї Правди, яка тотожна міфові у тому, що ядром її є екзистенційні як для етносу-особистості, так і для українця-особи смисли. Адже образ Шевченка, набуваючи статусу символу, несе у собі не так епістемологічний, як ціннісний зміст. Саме у символах такого кшталту, як Шевченківський, екзистенційні смисли нероздільно зливаються з образом і закріплюються на віки. Образ і смисл утворюють два елементи символу, немислимі один без іншого. А спроби заземлення Шевченка здебільшого зводяться до невиправданої десимволізації його образу і заодно позбавлення його зазначеного смислового наповнення. Та коли культ не лише зводять, а й повсякчас намагаються повалити, то символ таким процедурам не підлягає.
Звісно, можна довідуватися й розповідати, з ким Шевченко збирався одружуватися, яким головним уборам надавав перевагу, де саме на Україні збирався розташувати свою домівку та іншим сторонам його приватного життя; можна бачити Шевченка у майстерні Ширяєва, у царській армії, в компанії «мочемордів», у класах Академії художеств тощо. У всіх цих частковостях дійсно не складно віднайти людину, принаймні дрібку живої людини. Але цілісний у своїй незавершеності образ Шевченка, що завершеності не підлягає, постає тоді, коли ми осягаємо його як символ українства. Тоді витає він і над хулою, і над культом.
Іван ЛИСИЙ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.