“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
У червневому номері «Української літературної газети» за цей рік опубліковано молитву Ларіона «До Бога від усієї землі нашої» (ХІ ст.), якою відкривається Антологія.
Пропонований читачам переклад «Благання» Данила Заточеника є заключним твором нашої поетичної Антології ХІ – початку ХІІІ століття. Жоден із авторів княжих часів не дійшов до нас у такій кількості списків, які має «Моленіє» і «Слово» Данила Заточеника. Причина в тому, що це був новий поетичний голос, нова ідеологічна і художньо-естетична спрямованість літератури, літератури, яка, з одного боку, була явищем пізнього Середньовіччя, опертого на Біблійні книги Старого Завіту, а з другого боку, була містком до літератури гетьманських часів («Слово»). Це і дало підстави Юрію Косачу назвати Данила Заточеника «батьком української літератури» (див.: Студії з україністики: Юрій Косач. На варті нації. Вип. XXII. К., 2017).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В історії, очевидно, починалася культурна епоха Ренесансу, і виходила вона з княжих часів. «Я, диякон Григорій», – заявляє переписувач «Остромирового Євангелія», «я… молодий віком, а мудрість досвідченої людини маю» – повторює Данило Заточеник. Особистісність, підкреслена займенниками я, ти, він, вона, була найпершою ознакою літератури Ренесансу. Ренесанс утверджував культ розуму і знань, що виразно добачаємо і в «Благанні» Данила Заточеника. Звертаючись до біблійних текстів, Данило надавав їм цілком світського змісту. Ми з науковою відповідальністю можемо стверджувати, що «Благання» є утвердженням процесу секуляризації літератури. Ренесансні вияви є першим сміливим і новим акордом української літератури.
Друга характерна ознака тексту Данила Заточеника є звернення до народних мотивів, народної мудрості і тогочасного літературного і народного побуту. Ця особливість твору фактично звернена уже до літератури гетьманських часів або до барокової літератури. Ренесансні особливості були заглушені татаро-монгольською навалою і поруйнуванням культурного життя Русі, і коли б не ця навала, то можна було б стверджувати, що ренесансні мотиви, пошуки нових джерел краси і духовності, зміни тогочасних наукових уявлень про світ і людину були б започатковані на теренах нашої землі раніше від подібних з’явищ в європейській літературі. Ми тільки заявляємо принагідно, без наукових висновків, що таких творів, як «Про Закон і Благодать» Ларіона чи «Благання» Данила Заточеника Європа точно не мала. Поява «Благання» засвідчила початки нової історико-культурної епохи, образно кажучи стала поетичним акордом на літературних просторах ХІІІ і наступних століть.
Про списки «Моленія» і «Слова» Данила Заточеника написано десятки статей-досліджень. Російський вчений М. Зарубін біля двох десятків найдавніших списків зібрав в окремій книзі і видав ще 1932 року (Слово Даниила Заточника по редакциям XII и XIII вв. и их переделкам / Подгот. к печати Н.Н. Зарубин. Л., 1932). Вчений-літературознавець В. Перетц у першому томі «Трудов Отдела древнерусской литературы», 1934 р., надрукував фундаментальну статтю-рецензію на видання Зарубіна. В. Перетц і сам опублікував новий список «Слова» Данила Заточеника (ТОДРЛ, 1956, Т. 12). Творчості Данила Заточеника були присвячені праці І. Франка, В. Щурата, М. Грушевського, В. Перетца і М. Возняка, який один із перших зробив український переклад фрагментів «Слова». Після М. Возняка український переклад подали С. Бондар і В. Крекотень.
Незважаючи на десятки статей про цю пам’ятку, низка питань залишається нез’ясованими і до сьогодні. Жоден із російських та й українських дослідників не встановив роки життя самого автора, за що і коли він був висланий на безлюдний острів на озері Лачо, не встановлено які вставки переписувачів чи інших авторів додано до первісного тексту і перу Данила Заточеника не належать. При перекладі ми звернули увагу на такі деталі: жодний біблійний персонаж Нового Заповіту у тексті «Благання» не названий, автор оперує персонажами Старого Заповіту Біблії. Це дає нам підставу стверджувати, що Данило Заточеник був послідовником вчення новгородського єпископа Луки Жидяти, який визнавав Богом даними тільки книги Старого Заповіту і започаткував нову течію в християнстві, відому під назвою «жидовствующих». Ця течія проіснувала на наших землях до 1504 р., коли всі «жидовствующі» були вислані з наших земель до Сибіру. Лука Жидята за наклепом був осуджений на три роки і відбував покарання у Києві, очевидно на Псиному острові навпроти Вишгорода на Дніпрі, де в той час була тюрма Києво-Печерської лаври. У 1058 р. Лука Жидята був звільнений із ув’язнення і поїхав до Новгорода, щоб зайняти свою єпископську кафедру. В скорому часі Лука Жидята помер.
Здається, новгородський князь Ярослав Володимирович прийняв благання Данила Заточеника і звільнив його з ув’язнення. Про це сказано автором в одному із списків «Благання»: «Ці слова писав я, Данило, на засланні білозерськім й запечатав у воску та пустив на озеро, й риба зловила його і пожерла, і зловив рибу рибалка, й принесли її до князя, і він почав її пороти, й побачив князь це письмо та звелів визволити Данила від гіркого заслання». Ця містифікація казкового характеру, очевидно, дописка пізнішого часу, але її автор, безперечно, знав обставини звільнення і майбутньої долі Данила Заточеника. На нашу думку, звільнений з ув’язнення автор, іменуючи себе ігуменом всієї Руської землі, а не якогось окремого монастиря, відбув до святих місць і став автором блискучих дорожніх нарисів під назвою «Житье и хожение Данила, Руськыя земли игумена». Це твердження потребує ретельного наукового дослідження. Ми виходимо з того, що на просторах Руської землі ім’я Данила, окрім Заточеника, не проглядається.
Переклади, подані у хрестоматії «Золоте слово» і інших виданнях, як і спроби М. Возняка, сьогодні нас не можуть задовольнити. Новий переклад «Моленія» («Благання») і «Слова» як морально-етичного напучення Данила Заточеника перекладено, враховуючи як буквальний підрядковий переклад, так і художню передачу змісту. Ми прагнули зробити переклад за найновішими вимогами теорії перекладу. Пропонуємо читачу не тільки переклад, а й мову оригіналу, з якого його зроблено. По-перше, читач повинен відчути особливості книжної мови ХІІ–ХІІ ст., по-друге, самому читачеві зробити спробу власного перекладу і, по-третє, скласти оцінку нашому перекладу, аби поліпшити його.
Василь ЯРЕМЕНКО
СЛОВО ДАНИЛА ЗАТОЧЕНИКА, ЕЖЕ НАПИСА СВОЕМУ КНЯЗЮ ЯРОСЛАВУ ВОЛОДИМЕРОВИЧЮ
Въструбимъ, яко во златокованыя трубы, в разумъ ума своего и начнемъ бити в сребреныя арганы возвитие мудрости своеа. Въстани слава моя, въстани въ псалтыри и в гуслех. Востану рано, исповѣмъ ти ся. Да разверзу въ притчах гаданиа моя и провѣщаю въ языцѣх славу мою. Сердце бо смысленаго укрѣпляется въ телеси его красотою и мудростию.
Бысть языкъ мои трость книжника скорописца, и увѣтлива уста, аки рѣчная быстрость. Сего ради покушахся написати всякъ съузъ сердца моего и разбих злѣ, аки древняя младенца о камень.
Но боюся, господине, похулениа твоего на мя.
Азъ бо есмь, аки она смоковница проклятая: не имѣю плода покаянию; имѣю бо сердце, аки лице безъ очию; и бысть умъ мои, аки нощный вранъ на нырищи, забдѣх; и расыпася животъ мои, аки ханаонскыи царь буестию; и покрыи мя нищета, аки Чермное море фараона.
Се же бѣ написах, бѣжа от лица художества моего, аки Агарь рабыни от Сарры госпожа своея.
Но видих, господине, твое добросердие к собѣ и притекох къ обычнеи твоеи любви. Глаголеть бо въ Писании: просящему у тебе даи, толкущему отверзи, да не лишенъ будеши царствия небеснаго; писано бо есть: возверзи на господа печаль свою, и тои тя препитаеть въ вѣки.
Азъ бо есмь, княже господине, аки трава блещена, растяще на застѣнии, на ню же ни солнце сиаеть, ни дождь идет; тако и азъ всѣмъ обидимъ есмь, зане ограженъ есмь страхом грозы твоеа, яко плодомъ твердым.
Но не възри на мя, господине, аки волкъ на ягня, но зри на мя, аки мати на младенецъ. Возри на птица небесныа, яко тии ни орють, ни сѣють, но уповають на милость божию; тако и мы, господине, жалаем милости твоея.
Зане, господине, кому Боголюбиво, а мнѣ горе лютое; кому Бѣло озеро, а мнѣ чернѣи смолы; кому Лаче озеро, а мнѣ на нем сѣдя плачь горкии; и кому ти есть Новъгород, а мнѣ и углы опадали, зане не процвите часть моя.
Друзи же мои и ближнии мои и тии отвръгошася мене, зане не поставих пред ними трепезы многоразличных брашенъ. Мнози бо дружатся со мною, погнѣтающе руку со мною в солило, а при напасти аки врази обрѣтаются и паки помагающе подразити нози мои; очима бо плачются со мною, а сердцемъ смѣютъ ми ся. Тѣмъ же не ими другу вѣры, ни надѣися на брата.
Не лгалъ бо ми Ростиславъ князь: лѣпше бы ми смерть, ниже Курское княжение; тако же и мужеви: лѣпше смерть, ниже продолженъ животъ в нищети. Яко же бо Соломонъ рече: ни богатества ми, ни убожества, господи, не даи же ми: аще ли буду богатъ – гордость восприиму, аще ли буду убогъ – помышляю на татбу и на разбои, а жены на блядню.
Тѣмъ же вопию к тобѣ, одержимъ нищетою: помилуи мя, сыне великаго царя Владимера, да не восплачюся рыдая, аки Адамъ рая; пусти тучю на землю художества моего.
Зане, господине, богат мужь везде знаем есть и на чюжеи странѣ друзи держить; а убогъ во своеи ненавидим ходить. Богат возглаголеть – вси молчат и вознесут слово его до облакъ; а убогии возглаголеть – вси на нь кликнуть. Их же ризы свѣтлы, тѣх рѣчь честна.
Княже мои, господине! Избави мя от нищеты сея, яко серну от тенета, аки птенца от кляпци, яко утя от ногти носимаго ястреба, яко овца от устъ лвовъ.
Азъ бо есмь, княже, аки древо при пути: мнозии бо посѣкають его и на огнь мечють; тако и азъ всѣм обидимъ есмь, зане ограженъ есмь страхом грозы твоеа.
Яко же бо олово гинеть часто разливаемо, тако и человѣкъ, приемля многия бѣды. Никто же может соли зобати, ни у печали смыслити; всякъ бо человѣкъ хитрить и мудрить о чюжеи бѣди, а о своеи не можеть смыслити. Злато съкрушается огнемъ, а человѣкъ напастьми; пшеница бо много мучима чистъ хлѣбъ являеть, а в печали обрѣтаеть человѣкъ умъ свръшенъ. Молеве, княжи, ризы ѣдять, а печаль человѣка; печалну бо мужу засышють кости.
Аще кто в печали человѣка призрит, какъ студеною водою напоить во зноиныи день.
Птица бо радуется весни, а младенець матери; весна украшаеть цвѣты землю, а ты оживляеши вся человѣкы милостию своею, сироты и вдовици, от велможь погружаемы.
Княже мои, господине! Яви ми зракъ лица своего, яко гласъ твои сладокъ и образ твои красенъ; мед истачають устнѣ твои, и послание твое аки раи с плодом.
Но егда веселишися многими брашны, а мене помяни, сух хлѣбъ ядуща; или пиеши сладкое питие, а мене помяни, теплу воду пиюща от мѣста незавѣтрена; егда лежиши на мяккых постелях под собольими одѣялы, а мене помяни, под единым платом лежаща и зимою умирающа, и каплями дождевыми аки стрѣлами сердце пронизающе.
Да не будет, княже мои, господине, рука твоа согбена на подание убогих: ни чашею бо моря расчерпати, ни нашим иманиемъ твоего дому истощити. Яко же бо неводъ не удержитъ воды, точию едины рыбы, тако и ты, княже, не въздержи злата, ни сребра, но раздаваи людем.
Паволока бо испестрена многими шолкы и красно лице являеть; тако и ты, княже, многими людми честенъ и славенъ по всѣмъ странам. Яко же бо похвалися Езекии царь посломъ царя Вавилонскаго и показа им множество злата и сребра; они же рѣша: нашь царь богатѣи тебе не множеством злата, но множеством воя; зане мужи злата добудуть, а златом мужеи не добыти. Яко же рече Святославъ князь, сынъ Олъжинъ, ида на Царьград с малою дружиною, и рече: братиа! намъ ли от града погинути, или граду от нас пленену быти? Яко же бог повелить, тако будеть: поженет бо единъ сто, а от ста двигнется тма. Надѣяся на господа, яко гора Сионъ не подвижится въ вѣки.
Дивиа за буяном кони паствити, тако и за добрымъ князем воевати. Многажды безнарядиемъ полци погибають. Видих: великъ звѣрь, а главы не имѣеть; тако и многи полки без добра князя.
Гусли бо страяются персты, а тѣло основается жилами; дубъ крѣпокъ множеством корениа; тако и градъ нашь твоею дръжавою.
Зане князь щедръ отець есть слугамъ многиим: мнозии бо оставляють отца и матерь, к нему прибѣгают. Доброму бо господину служа, дослужится слободы, а злу господину служа, дослужится болшеи роботы. Зане князь щедръ, аки рѣка, текуща без бреговъ сквози дубравы, напаяюще не токмо человѣки, но и звѣри; а князь скупъ, аки рѣка въ брезѣх, а брези камены: нѣлзи пити, ни коня напоити. А бояринъ щедръ, аки кладяз сладокъ при пути напаяеть мимоходящих; а бояринъ скупъ, аки кладязь сланъ.
Не имѣи собѣ двора близъ царева двора и не дръжи села близъ княжа села: тивунъ бо его аки огнь трепетицею накладенъ, и рядовичи его аки искры. Аще от огня устережешися, но от искоръ не можеши устречися и сождениа портъ.
Господине мои! Не лиши хлѣба нища мудра, ни вознесе до облакъ богата несмыслена. Нищь бо мудръ, аки злато в кални судни; а богат красенъ и не смыслить, то аки паволочито изголовие соломы наткано.
Господине мои! Не зри внѣшняя моя, но возри внутреняя моа. Азъ бо, господине, одѣниемъ оскуденъ есмь, но разумом обиленъ; унъ възрастъ имѣю, а старъ смыслъ во мнѣ. Бых мыслию паря, аки орелъ по воздуху.
Но постави сосуд скуделничь под лѣпокъ капля языка моего, да накаплють ти слажше меду словеса устъ моих. Яко же Давидъ рече: сладка сут словеса твоя, паче меда устомъ моимъ. Ибо Соломонъ рече: словеса добра сладостью напаяють душу, покрываеть же печаль сердце безумному.
Мужа бо мудра посылаи и мало ему кажи, а безумнаго посылаи, и самъ не лѣнися по немъ ити. Очи бо мудрых желают благых, а безумнаго дому пира. Лѣпше слышати прѣние умных, нижели наказаниа безумных. Даи бо премудрому вину, премудрие будеть.
Не сѣи бо на бразнах жита, ни мудрости на сердци безумных. Безумных бо ни сѣють, ни орють, ни в житницю сбирают, но сами ся родят. Какъ в утелъ мѣх лити, такъ безумнаго учити; псомъ бо и свиниамъ не надобѣ злато, ни сребро, ни безумному драгии словеса; ни мертвеца росмѣшити, ни безумнаго наказати. Коли пожреть синиця орла, коли камение въсплавлет по водѣ, и коли иметь свиниа на бѣлку лаяти, тогды безумныи уму научится.
Или ми речеши: от безумиа ми еси молвилъ. То не видал есмь неба полъстяна, ни звиздъ лутовяных, ни безумнаго, мудрость глаголющь. Или ми речеши: сългалъ еси аки песъ. Добра бо пса князи и бояре любят. Или ми речеши: сългалъ еси аки тать. Аще бых украсти умѣлъ, то толко бых к тобѣ не скорбилъ. Дѣвиця бо погубляеть красу свою бляднею, а мужь свое мужество татбою.
Господине мои! То не море топить корабли, но вѣтри; не огнь творить ражежение желѣзу, но надымание мѣшное; тако же и князь не самъ впадаеть въ вещь, но думци вводять. З добрымъ бо думцею думая, князь высока стола добудеть, а с лихимъ думцею думая, меншего лишенъ будеть.
Глаголеть бо в мирскых притчах: не скотъ въ скотѣх коза; ни звѣрь въ звѣрех ожь; ни рыба въ рыбах ракъ; ни потка въ потках нетопырь; не мужь в мужех, иже кимъ своя жена владѣеть; не жена в женах, иже от своего мужа блядеть; не робота в роботах под жонками повозъ возити. Дивнѣи дива, иже кто жену поимаеть злобразну прибытка дѣля.
Видѣх жену злообразну, приничюще к зерцалу и мажущися румянцемъ, и рѣх еи: не зри в зерцало, видѣвше бо нелѣпоту лица своего, зане болшую печаль приимеши.
Или ми речеши: женися у богата тьстя чти великиа ради; ту пии и яжь. Ту лѣпше ми волъ буръ вести в дом свои, нѣже зла жена поняти: волъ бо ни молзить, ни зла мыслить; а зла жена бьема бѣсѣться, а кротима высится, въ богатествѣ гордость приемлеть, а в убожествѣ иных осужаеть.
Что есть жена зла? Гостинница неуповаема, кощунница бѣсовская. Что есть жена зла? Мирскии мятежь, ослѣпление уму, началница всякои злобѣ, въ церкви бѣсовская мытница, поборница грѣху, засада от спасениа.
Аще которыи муж смотрить на красоту жены своеа и на я, и ласковая словеса и льстива, а дѣлъ ея не испытаеть, то даи богъ ему трясцею болѣти, да будеть проклят.
Но по сему, братиа, расмотрите злу жену. И рече мужу своему: господине мои и свѣте очию моею! Азъ на тя не могу зрѣти: егда глаголеши ко мнѣ, тогда взираю и обумираю, и въздеръжат ми вся уды тѣла моего, и поничю на землю.
Послушь, жены, слова Павла апостола, глаголюща: крестъ есть глава церкви, а мужь женѣ своеи. Жены же у церкви стоите молящеся богу и святѣи богородици; а чему ся хотите учити, да учитеся дома у своих мужеи. А вы, мужи, по закону водите жены свои, понеже не борзо обрѣсти добры жены.
Добра жена вѣнець мужу своему и безпечалие; а зла жена лютая печаль, истощение дому. Червь древо тлить, а зла жена домъ мужа своего теряеть. Лутче есть утли лодии ездѣти, нежели злѣ женѣ таины повѣдати: утла лодиа порты помочит, а злая жена всю жизнь мужа своего погубить. Лѣпше есть камень долоти, нижели зла жена учити; желѣзо уваришь, а злы жены не научишь.
Зла бо жена ни учениа слушаеть, ни церковника чтить, ни бога ся боить, ни людеи ся стыдить, но всѣх укоряет и всѣх осужаеть.
Что лва злѣи в четвероногих, и что змии лютѣи в ползущих по земли? Всего того злѣи зла жена. Нѣсть на земли лютѣи женскои злобы. Женою сперва прадѣдъ нашь Адамъ из рая изгнанъ бысть; жены ради Иосифъ Прекрасныи в темници затворенъ бысть; жены ради Данила пророка в ровъ ввергоша, и лви ему нози лизаху. О злое, острое оружие диаволе и стрѣла, лѣтящеи с чемеремъ!
Нѣ у кого же умрѣ жена; онъ же по матерных днех нача дѣти продавати. И люди рѣша ему: чему дѣти продаешь? Он же рече: аще будуть родилися в матерь, то, возрошьши, мене продадут.
Еще возвратимся на предняя словеса. Азъ бо, княже, ни за море ходилъ, ни от философъ научихся, но бых аки пчела, падая по розным цвѣтом, совокупляя медвеныи сотъ; тако и азъ, по многим книгамъ исъбирая сладость словесную и разум, и съвокупих аки в мѣх воды морскиа.
Да уже не много глаголю. Не отмѣтаи безумному прямо безумию его, да не подобенъ ему будеши. Уже бо престану с нимъ много глаголати. Да не буду аки мѣх утелъ, роня богатство в руци неимущим; да не уподоблюся жорновом, яко тии многи люди насыщают, а сами себе не могут насытитися жита; да не възненавидим буду миру со многою бесѣдою, яко же бо птиця, частяще пѣсни своя, скоро възненавидима бываеть. Глаголеть бо в мирскых притчах: рѣчь продолжена не добро, добро продолжена паволока.
Господи! Даи же князю нашему Самсонову силу, храбрость Александрову, Иосифль разумъ, мудрость Соломоню и хитрость Давидову и умножи, господи, вся человѣкы под нози его. Богу нашему слава и нынѣ, и присно, и в вѣк.
БЛАГАННЯ, ЯКІ ЗАПИСАВ ДАНИЛО ЗАТОЧЕНИК СВОЄМУ КНЯЗЮ ЯРОСЛАВУ ВОЛОДИМИРОВИЧУ
Заграймо, як у золотолиті сурми, в розмисли розуму нашого і почнемо грати на срібних органах звеличення мудрості своєї. Здіймися, славо моя, здіймися у звуках псалтирі і гуслів! Прокинуся рано і висповідаюся тобі. І розкрию в притчах думки мої, і провіщаю серед народів славу мою.
Бо серце тямущого зміцнюється в тілі його красою і мудрістю.
Була мова моя для мене, майстерного книжника, опорою і джерелом, і слова з уст моїх текли, як швидкоплинна течія ріки. І я зробив спробу оспівати гармонію розуму і серця мого і розбити зло, як древні розбивали кволих немовлят об камінь.
Але боюся, пане, осуду твого.
І я залишаюся подібним шовковиці безплідній: не маю плоду покаяння; маю серце, як лице без очей; і розум мій затемнений, як нічний ворон на руїнах; і зламалося життя моє, як войовничість ханаанського царя; і покрили мене злидні, як Червоне море військо фараонове.
Написав це, відступаючи від закону творчості моєї, як рабиня Агарь від Сари, пані своєї.
Коли побачив, пане, доброту твою до мене, то прихилився до неубутньої любові твоєї. Сказано в Писанні: «Тому, хто просить у тебе – подай; тому, хто стукає до тебе – відчини, і не будеш позбавлений царства небесного». Написано також: «Доручи печаль свою Господу, і він підтримає тебе у віках».
Я ж бо є, пане княже, подібний траві прив’ялій, що росте під стіною, на неї ні сонце не світить, ні дощ не падає. Так і я всім покривджений, бо є застрашений гнівом, що міцно затвердився у тобі.
Благаю: не дивися на мене, пане, як вовк на ягня, а дивись на мене, як мати на дитя. Поглянь на птиць небесних, що ні орють, ні сіють, але живуть з милості Божої. Так і ми, пане, бажаємо милості твоєї.
Бачиш, пане, кому Боголюбово, а мені горе люте, кому Біле озеро, а мені – чорніше смоли; кому Лаче – озеро, а мені, сидячи на ньому, – гірке ридання; відколи ти в Новгороді, відтоді я в кутках, що осипаються, через те не квітне доля моя.
Друзі мої і близькі мої, і ті відвернулися від мене, бо не накрив для них багатий стіл із різних страв. Багато приятелюють зі мною і їдять зі мною з одної миски, а при біді як вороги поступають і перешкоджають ході моїй; на людях плачуть зі мною, а в душі сміються з мене. Через те не йми віри другу і не надійся на брата.
Правду казав мені князь Ростислав: «Ліпше мені смерть прийняти, ніж Курське княжіння». Так і чоловікові: ліпше смерть прийняти, ніж у злиднях бути. Так і Соломон каже: «Ні багатства мені, ні убогості, Господи, не дай мені: бо коли багатий буду – то пихатим стану, а коли злиденним буду – то помишлятиму про злодійство і розбій, а жінки мої про розпусту».
Тому і благаю тебе, перебуваючи в злиднях: помилуй мене, сину великого царя Володимира, щоб не тужив, ридаючи, як Адам за раєм; розжени хмару над землею творчості моєї.
Отож, пане, багатий чоловік скрізь знаний і в чужих краях друзів має, а убогий у своїй зневаженим ходить. Багатий заговорить – всі замовкнуть і слова його вознесуть до небес, а убогий заговорить – всі його затюкають, хоча одяг його чистий, а мова правдива.
Княже мій, володарю, благаю, звільни мене від убогості цієї, як сарну із тенет, як пташку з сітки, як каченя з кігтів яструба, як вівцю із пащі лева.
Я, княже, подібний дереву при дорозі, гілля якого багато хто ламає і в огонь кидає; так і я всіма покривджений і перебуваю під страхом гніву твого.
Як розплавлене олово втрачає при частих розливах, так і чоловік, переживаючи багато горя. Ніхто не може одну сіль їсти, як і в печалі перебуваючи, тверезо мислити; кожен чоловік про чужу біду мудрує, а про свою нічого не тямить. Золото плавиться вогнем, а людина бідою; з вирощеної пшениці білий хліб випікають, а в перенесеній печалі чоловік світлий розум удосконалює. Як дрібна міль, княже, багатий одяг точить, так і печаль людину до кісток проймає.
Хто чоловіка в печалі розрадить, подібний тому, хто в спекотний день холодною водою напоїть.
Птиця радіє весні, а дитя матері; весна прикрашає землю квітами, а ти, княже, відроджуєш кожного милістю своєю, а сиріт і вдів від сваволі вельмож.
Княже мій, володарю, благаю, прийди до мене, щоб почув я голос твій солодкий і побачив лице твоє прекрасне; мед проливають уста твої, і воля твоя як райській плід.
Коли ти на пишній трапезі багатими стравами насолоджуєшся, згадай, що я хліб сухий їм; коли ти вживаєш солодкі напої, згадай, що я в цей час теплу воду п’ю у порубі задушливому; коли ти лежиш на м’якій постелі під соболиними одіялами, то згадай мене, що я дрантям укритий і взимку замерзаю, і каплями дощовими, як стрілами, до серця пронизаний.
Хай не гнеться, княже мій, володарю, рука твоя для подаяння бідним: як не можна чашею моря вичерпати, так і нашими проханнями твій дім спустошити. Подібно тому, як невід не тримає води, тільки одну рибу, так і ти, княже, не тримай золота і срібла, а роздавай людям.
Оксамит, розшитий шовковими нитками, прекрасний вигляд має; так і ти, княже, завдяки славним мужам в інших країнах честь і славу маєш. Коли цар Єзекіїль перед послами вавилонськими похвастався золотом і сріблом, почув у відповідь: «Наш цар багатший за тебе не золотом і сріблом, а многотою воїв; бо з славними мужами золото добудеш, а золотом воїв не придбаєш». Так говорив і князь Святослав, син Ольги, ідучи на Царгород з малою дружиною: «Браття, або в Цареграді загинемо, або захопимо його! Все буде з допусту Божого: один має перемогти сотню, а сотня – тисячу. З надією на Господа будемо стояти непереможно, як гора Сіон».
Надійно з добрим пастухом коней пасти, так і з добрим князем воювати. Часто без врядування війська гинуть. Бачиш: безліч звірів, а гинуть через те, що не мають спільного вожака, так і багато війська гине без досвідченого князя.
Мелодію гуслів тримають пальці співця, а тіло тримають жили; дуб міцний безліччю коріння, так і град наш під твоїм князюванням.
Оскільки князь є щедрим батьком своїм слугам, то багато хто залишає батька й матір, а до нього горнеться. Доброму володарю служачи – досягає волі, а злому володарю служачи, ще більшого рабства. Князь щедрий – як ріка без берегів, що тече дібровами і напуває як людей, так і звірів; а скупий князь – як ріка в кам’янистих берегах: ні самому напитися, ні коня напоїти. А боярин щедрий – як солодкий колодязь при дорозі, з якого п’ють усі подорожні; а скупий боярин – як колодязь із солоною водою.
Не будуй собі дому біля царевого палацу і не селися біля княжого села: бо тивун його як огонь з осикових дров, і урядники його як іскри. Якщо від вогню можеш вберегтися, то від іскор не вбережешся, і штани пропалиш.
Володарю мій! Не залишай без хліба убогого мудрого, не піднось до небес багатого, але бездумного. Бо убогий мудрий подібний золоту в брудній посудині, а багатий пригожий і нетямущий – як оксамитова подушка соломою напхана.
Володарю мій! Не дивись на зовнішність мою, а заглянь в душу мою. Я, пане, одягом убогий, та розумом багатий; молодий віком, а мудрість досвідченої людини маю. Бо думками вільний, як орел у повітрі.
Окрім того, підбери такий гончарський посуд, щоб зібрати каплі квіткового меду мови моєї, – хай будуть тобі солодші за мед слова уст мох. Так каже і Давид: «Солодка суть у словах твоїх, ліпше меду для уст моїх». І Соломон каже: «Добрі слова солодощами сповнюють душу, тамують печаль в серці згорьованого».
Пошли, Господи, князю нашому Самсонову силу, Олександрову хоробрість, розум Йосифа, Соломонову мудрість і Давидову хитрість і примнож, Господи, людей під владу його. Богу нашому слава і нині, і прісно, і навіки.
Не дай, Господи, в полон землі нашої народам, що не знають Бога.
Подай, Господи, побіду над тими, що встають проти нас.*
* Рядки курсивом взято із статті
Ю. Косача «На варті нації»)
СЛОВА АБО МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ НАПУЧЕННЯ ДАНИЛА ЗАТОЧЕНИКА
Мужа мудрого посилаючи – не давай багато напучень, а нетямущого посилаючи – не лінуйся замість нього самому сходити, бо очі мудрих шукають благо, а очі дурня – корчму. Ліпше слухати сперечання розумних, ніж повчання дурнів. Вкажи мудрому на провину, і він ще мудрішим стане.
Не сій жито у борозну, а мудрість у серце дурня, бо дурнів не сіють, не жнуть і в комору не складають, вони самі народжуються. Як у драний мішок наливати, так і дурня навчати. Псам і свиням не потрібно золото і срібло, як дурню мудре слово. Мертвого не розсмішити, а дурня не навчити. Коли синиця орла з’їсть, коли каміння попливе по воді, і коли свиня почне на білку гавкати, тоді дурень порозумнішає.
Коли мені кажуть: «нерозумно ти мені сказав», – я не бачив ні повстяного неба, ні зірок ликових, ні дурня, мудрі слова промовляючого. Коли мені кажуть: «збрехав, як пес», – доброго пса князі і бояри люблять. Або мені кажуть: «збрехав, як злодій», – коли б я злодійство вчинив, то не благав би тебе, бо дівиця губить красу свою розпустою, а чоловік свою мужність злодійством.
Пане мій! То не море кораблі потопляє, а вітри; не вогонь розжарює залізо, а роздмухування міхів, так і князь не сам приймає помилкове рішення, а за порадою радників. З добрим радником радячись, князь високого становища добуде, а з поганим радником радячись – і невисоке становище втратить.
У народі кажуть: не скотина серед худоби коза; не звір серед звірів їжак; не риба серед риб рак; не птах серед птахів кажан; не чоловік серед мужів, якого жінка в руках тримає; не жінка серед жінок, що маючи чоловіка ще й розпустою займається; не робота серед робіт на візку жінку катати. Дивніше дива, хто непутящу жінку обирає ради вигоди.
Коли бачиш невродливу жінку, яка від дзеркала не відходить і рум’янами красу наводить, скажи їй: не дивись у дзеркало, бо коли побачиш негарне обличчя своє, то велику печаль матимеш.
Коли радиш мені: «Женися на донці багатого батька і матимеш славу тестя і його стіл розкішний», та мені краще вола бурого в дім свій пустити, чим злу жінку привести: бо віл мовчить і зла не замислює, а зла жінка побита – біситься, а небита – величається, у багатстві пихатою стає, а в бідності інших осуджує.
Хто вона, зла жінка? – Господиня скупа, лихомовниця бісівська. Хто вона, зла жінка? – Сімейна гризня, засліплення розуму, творець всілякого зла, у церкві – здирниця бісівська, прибічниця гріховності, перешкода спасінню.
Коли чоловік тільки любується красою жінки своєї і слухає її лагідні і улесливі слова, а яка вона в роботі не відає, то трясця його вхопить і прокляття не мине.
Тож після сказаного, братове, розпізнайте злу жінку, яка говорить чоловікові своєму: «Пане мій і світло очей моїх! Я не маю сил на тебе дивитись: коли говориш до мене, тоді дивлюся і млію, і тремчу вся, і схиляюся до землі».
Послухайте, жінки, слова апостола Павла, який говорить: «Хрест – голова церкви, а чоловік – дружині своїй». Жінкам у церкві належить стояти і ревно молитися Богу і святій Богородиці, а чому хочете навчитися, учитеся дома у своїх чоловіків. А ви, чоловіки, навчайте жінок жити по закону, оскільки не легко знайти добру жінку.
Добра жінка – вінець чоловікові своєму і безтурботність, а зла жінка – люта печаль і спустошення дому. Шашіль дерево точить, а зла дружина дім чоловіка свого нищить. Ліпше у дірявому човні пливти, ніж злій дружині таємне повідати: дірявий човен штани намочить, а зла дружина своєму чоловіку все життя згубить. Ліпше камінь дробить, ніж злу жінку навчати; залізо переплавиш, а злу жінку не навчиш.
Зла жінка ні повчань не приймає, ні священика не шанує, ні Бога не боїться, ні людей не соромиться, а всім докоряє і всіх ганить.
Хто зліший за лева серед звірів, і хто лютіший від гадюки серед повзаючих по землі? – За всіх їх лютіша жінка зла. Нема на землі лютішої злоби, як злоба жіноча. Через жінку ще прадід наш Адам був з раю вигнаний, через жінку Йосиф Прекрасний в темницю ув’язнений був, через жінку пророк Данило левам у рів був кинутий, а вони йому ноги лизали. О, зла, гостра диявольська зброя і стріла отруйна.
Коли у когось померла жінка, він же після поминальних днів почав дітей продавати. І люди запитують його: «Чому дітей продаєш?». Він же відповідає: «Якщо подібні будуть на матір, то коли виростуть, мене продадуть».
А тепер повернемось до попереднього. Я, княже, ні за море не ходив, ні у філософів не навчався, але був як бджола, що збирає мед з різних квітів у щільники, так і я з багатьох книг збирав солодощі слів і значення їх, а не солону морську воду у бурдюці.
Ще трохи скажу. Не говори дурневі прямо, що він дурний, бо будеш йому подібний. Я не буду з ним багато говорити. Не буду, як мішок драний, губити мудрість бідним на розум; не буду подібним жорнам, які помолом жита багато людей годують, а для себе жодної користі не мають; не хочу бути набридливим світу безкінечною розмовою, як пташка у клітці піснею, що з часом набридливою стає. В народі говорять: краще довгий оксамит, чим довга промова.
Переклад Василя Яременка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.