“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024
Життя Феодосія Рогового – то яскравий приклад духовного аристократизму, коли людина, відхиливши легкий вибір, стає на важку і високу дорогу пошуків Істини й Правди і готова платить стражданням за принципи. Доля письменника, як і більшість тих, хто жив чесно й совісно, була нелегкою, але особливо многотрудною була його літературна доля: десять років замовчувань, невизнання, постійні повчання, звинувачення у «збоченнях», «ідейних нечіткостях», намагання «спрямувати», переінакшити, увібгати в певні ідеологічні і стильові рамки. «Перші роки мої, наймолодші, вважай, пропали намарне. По закордонах експлуатували мене, дорікали нелояльністю до пануючої ідеології. Навіть до ув’язнення. Все це відклало відбиток і на стилі мого письма, і на подальшому розумінні світу», – пояснював письменник свій спосіб художнього думання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як майже все покоління тих, хто був ровесником початку побудови «нового і щасливого життя», Роговий зазнав багатьох втрат, надто духовних, і це не могло не позначитись на його творчості.
Голод і колгоспні злидні відняли у нього радощі дитинства, війна позбавила юнацької романтики і батьківського тепла. І нарешті, за часів «бурхливого розвитку НТР» у нього було відібрано все (а Батьківщина, місце, з яким зрісся душею і тілом, для Рогового – це дійсно все): у 1959 році рідний хутір письменника Пугачівка разом з його казковою природою, могилами предків і справічним козацьким духом відійшов у вічність, ставши дном Кременчуцького водосховища.
Без рідного Посулля, без того життя, яке йому випало, мабуть, не було б з нього письменника. Важко уявити, що б міг написати Ф.Роговий, якби не зазнав трагедії затоплення своєї «малої» Батьківщини. Як письменник, він народився з болю за долю свого рідного краю. Розгортаючи тему понищення унікального куточка української землі, він і сам розкрився як людина, як митець високого гуманістичного звучання. Творча постать Рогового постає перед нами як «постать неспокійна, з низьким больовим порогом, щира й по-справжньому талановита».
* * *
Мабуть, багато хто сьогодні ще пам’ятає, якої шаленої популярності в СРСР набула видрукована в кінці 1976 року повість В.Распутіна «Прощання з Матьорою». Скільки говорилось і писалось тоді про неї! Але мало хто знає, що в той час у видавництві «Радянський письменник» лежав (ще з 1973 року) рукопис роману «Свято останнього млива» Феодосія Рогового, який порушував ті ж проблеми, що й твір російського письменника: беззастережне нищення природних багатств сучасною цивілізацією, в конкретному випадку – затоплення величезних територій водами «рукотворних» морів і переселення цілих регіонів, у результаті чого руйнувалися народні традиції, рушився усталений спосіб життя, що призводило до обездуховлення, викорінення національного духу. Ім’я автора роману тоді нікому ні про що не говорило – не те, що ім’я Распутіна, уже визнаного майстра. То чи ж могли дозволити письменникові-початківцю подібну зухвалість – поставити під сумнів будівництво таких «гігантів соціалістичної індустрії», як гідростанції? Та й письменником він був українським, і йому належало б знати (чи хоча б здогадуватись): не все з того, що можна «старшому» братові, дозволено «молодшому». Тому й «редагували» «Свято…», підганяючи під усталений стереотип, майже ціле десятиліття.
У 1982 році після нелегких блукань по видавництвах та редакціях роман таки був надрукований. Але, як кажуть, дорога ложка до обіду. На початок вісімдесятих основне на цю тему було сказано, і «сільська» тема майже вичерпала себе. Уже набули широкого резонансу «Знак біди» В.Бикова, «Цар-риба» В.Астаф’єва; «Буранний полустанок» і «Білий пароплав» Ч.Айтматова, «Прощання з Матьорою» В.Распутіна, «Закон вічності» Н.Думбадзе, «Твоя зоря», О.Гончара, «Втрачена домівка» Й.Авіжюса та ін. Зрозуміло, що така запізніла поява «Свята останнього млива» уже не могла викликати належного ефекту. А вийди твір тоді, коли він був поданий до друку, – на початку сімдесятих… Безсумнівно, він зайняв би одне з почесних перших місць у ряді вищезазначених творів. Та попри все, «Свято…» – роман високої художньої якості, а порушені в ньому проблеми збереження і зміцнення людського духу завжди залишаються актуальними.
Кажуть, усього того, що не описане художнім словом, ніби й не існувало в житті – воно зникає майже безслідно. Значна частина нашої території, що була залита Кременчуцьким морем, пішла б у небуття. Пам’ятали б про цю землю одне-два покоління переселенців – і все. Думається, що Посуллю, порівняно з тими землями, які були затоплені іншими морями, просто, скажемо так, пощастило. Пощастило тільки тому, що воно, Посулля, виростило і відправило у світ Феодосія Рогового, автора серії романів про край, якого сьогодні вже не знайти на карті України.
Роговий надзвичайно тяжко переживав розлуку з найдорожчими серцю місцями, і ностальгічний щем у душі ніколи не полишав його. До того ж письменник не міг залишатися байдужим до понівеченої долі своїх земляків, які вимушені були після переселення поневірятися по чужих землях, назавжди залишаючись там «притулянами». Усе його єство було переповнене болем за рідний край, що недалекоглядною господарницькою політикою був принесений у жертву «науково-технічній революції», за своїх посулян, безжалісно викорінених з обжитих місць і силоміць пересаджених на нові ґрунти. Єдиним порятунком від страждань для нього виявилось письменство. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати у художньому слові дух, досвід, надії народу стало основним мотивом творчості Феодосія Рогового і визначило його письменницьку спрямованість.
Та хай не складається враження, що Ф.Роговий – письменник такого собі народницько-етнографічного спрямування, літературна діяльність якого зводилась до відтворення способу життя, краси того краю, де народився, зростав і з яким його пізніше було насильно розлучено. Якраз навпаки – проза Рогового дуже далека від етнографізму та побутописання. Більше того, його творчість – це абсолютно оригінальне, нове для нашого вітчизняного письменства художнє явище, бунтарське по своєму духу, авангардне по суті. Звернення до теми понищення рідного краю давало авторові можливість порушити надзвичайно важливі проблеми сучасності, пов’язані з призначенням Людини на цій Землі, висвітлити їх не в контексті певних історичних подій, а в контексті буття. Художні ідеї, втілені в романах Ф.Рогового, стали справжніми відкриттями, які багато в чому випередили свій час.
І все ж найперше, чим привертає до себе увагу Ф.Роговий, так це неординарністю, незвичайністю манери художнього письма, серед найпримітніших однак якого переказово-споглядацький спосіб мовлення, відсутність сюжету в традиційному його розумінні, монологічна форма побудови художнього світу.
Романи Рогового, які він називав «душевними монологами», написані не за класичними зразками, основаними на інтризі чи сюжеті, а «потоком почуття». Такий його стиль довго не визнавався критикою, але письменник не зійшов з обраного шляху, зумів відстояти власне розуміння літератури і тим піднятися до рівня елітарної прози.
Усе життя він писав одну книгу – книгу з початком і без кінця. Говорив при цьому, що про своє Посулля «писати мусить доти, доки житиме». Сьогодні у вітчизняному літературознавстві ведеться мова про появу в українській літературі такого романного жанру, як сага, – «житомирська сага» В.Шевчука, «полісько-глобалістична сага» Є.Пашковського. Справедливо першою тут було б назвати «посулянську сагу» Ф.Рогового. Уже з самого початку в задумі автора визрівала саме сага, до якої мало увійти п’ять романів, а «Свято…» свою первісну назву мало «Сага про останнє мливо». Встиг написати три. Четвертий залишився незакінченим, п’ятий – лише у назві.
Любов Рогового до свого Посулля, до втраченої «малої» Батьківщини була просто вражаючою. То, сказати б, волаюча любов. Кожним словом, кожним реченням своїх творів він ніби намагався достукатися до серця читача, аби сказати йому: якби ж ви знали, який то був чарівний край – край безмежного простору, чистої, цілющої для здоров’я води, неляканих птахів і соковитих трав.
У розумінні Рогового любов до Батьківщини завжди мала конкретний характер. Починалася вона «з тих чотирьох стін, де вперше окликнувся луною твій голос», з родового луківського осокора і Вічного Шляху, врубцьованого босими ногами пастухів, незайманих сулянських плавнів і ще невідь-чого, але обов’язково того, з чим ти стикався з перших днів життя, що вросло в твою кров і плоть. Ще в часи, коли з усіх репродукторів лунала така тоді (невипадково!) популярна «Мой адрес не дом и не улица…», Роговий писав у «Святі…»: «Чи можна обходитись без батьківщини, без того рідного, свого, святого, що суть твою становить? Кого і що тоді така особа любить? Але любов завжди конкретна. Взагалілюбством прикриваються не люди, а лицеміри, так звані «внутрішні емігранти» та інша нечиста всячина. Всі-бо вони мають батьківщину за таку собі звичайну річ, якою вигідно користуватись».
Прикладом власного життя підтвердив письменник відданість землі, яка щедро обдарувала його талантом, нагородила силою великої любові.
Феодосій Кирилович Роговий народився 27 серпня 1925 року на хуторі Пугачівка, що розкинувся на березі лівої притоки Дніпра Сулі, якраз у тому місці, де ці дві могутні ріки зливалися воєдино. Але усе його «доросле « життя пройшло в Устимівці Глобинського району. Тут, у місцевій восьмирічці (а згодом і сусідній, бо в своїй не набиралось годин на ставку), 27 років навчав він сільських дітлахів німецької мови. Тут, у невеликій чепурній хатині на краю сільської вулиці, болем лягали на папір рядки його романів-сповідей. Проте з Устимівкою він так ніколи й не зріднився. Цього й не приховував. «Радий був би стріти Вас… у нелюбій, але вже моїй Устимівці… – писав Миколі Негоді. – Я, гляди, Вам казав, як були разом, що рідна моя Пугачівка колишнього Градизького району затоплена водами Кременчуцького (так званого) моря… Звідти все моє найкраще, найсвятіше…».
Цієї назви ми не знайдемо у творах письменника, але саме Пугачівка явиться нам у «Святі останнього млива» і наступних романах з характерним порічанським іменем Мокловоди. Конкретний населений пункт буде настільки художньо узагальнений Роговим, що підніметься до рівня символу однієї з характерних часток України, на якій по-своєму відбилась її доля.
Ця могутня, всевишня любов до свого, до рідного передалася письменникові від батька-матері, тих «святих провісників, від яких ми найперше чуємо правду». Вони були з простого селянського роду, але міцного, козацького кореня. Жили, як і всі порічковики, небагато, зате по-особливому: з води, з риби, з сіна, з шелюгу – з усього, що давала щедра посульська природа. Але від неї не тільки брали – у природи вчилися, її тонко розуміли, з нею узгоджувалися. Життя їх проходило мудро й неспішно, у злагоді з самим собою, з людьми, з природою.
Деяка географічна відмежованість Посулля (з одного боку – Дніпро, з іншого – Сула), його віддаленість від великих шляхів і бурхливого велелюддя – така собі своєрідна відірваність від «цивілізації» – дозволила зберегти тут людям свою духовну незалежність, а від того – і моральне здоров’я. Загострене почуття власної гідності, особлива повага до давніх традицій і своєї мови, надзвичайна закоріненість у рідну землю – цим відзначалося мокловодівське існування. У такій високодуховній атмосфері, у постійному спілкуванні з природою і формувався характер майбутнього письменника.
Особливу шану в Рогових віддавали давнім родинним звичаям. Тут панував той традиційний сімейний лад, коли слово дідуся, бабусі, батька, матері, старшої сестри було узаконеним, звичайовим. А найбільшу вагу в роду мало звичайнісіньке слово «їй-богу», сьогодні зовсім спустошене, зневажене, витравлене з людських душ. «Навіщо, з якою метою вибивали з людей такий простий і такий надійно вірний народний звичай віри?» – на це питання письменник болісно шукатиме відповідь своєю творчістю.
Батько, Кирило Лукович, був рибалкою, працював у рибартілі. Він загине у сорок четвертому, неподалік від рідних місць – на Кіровоградщині. У пам’яті сина батько залишиться завжди босоногим, «з вічними мозолями попід пальцями».
Мати, Марія Олексіївна, прожила довге і нелегке селянське життя (померла у 1989 році – за три роки до смерті сина). Після затоплення рідного хутора жила біля Феодосія Кириловича в Устимівці. Багато рис для жіночих образів узяв письменник від цієї найдорожчої людини, їй першій читав написане, звіряв слова посульської говірки, уточнював їх значення. Разом вони тужили за рідними місцями, що навіки зосталися лежати під водою. «І коли нам з матір’ю стає сумно за рідним домом – відкриваємо книжку навмання і читаємо до сліз», – писав у листі до свого приятеля й однодумця, полтавського літературознавця Петра Ротача.
Батьки зробили все, аби їхній син здобув освіту. Він пройшов усі щаблі шкільної науки: початкова школа в рідному селі, семирічка і середня – в сусідніх. Але вибрати свою життєву дорогу одразу після завершення навчання Феодосієві не судилося: на самому початку вона перетнулася з війною. Сімнадцятирічного юнака чекала доля «остарбайтера». Попереду були німецькі шахти Рура, а після звільнення англо-американськими військами – радянські табори для інтернованих. Після повернення додому – колгосп, рибартіль, сільрада у рідній Пугачівці. І відразу продовження навчання: він закінчує трирічні Державні курси з німецької мови, а згодом – заочно Харківський інститут іноземних мов.
У 1950 році розпочалася педагогічна робота Ф.Рогового. На той час припадають і перші проби пера. Були то байки, які друкувалися навіть у поважних київських журналах. Але згодом відчув, що то не його жанр, що доводиться себе силувати, «не виливається воно само, душа не готова до цього всього». Так перейшов до прози.
Починав з художнього нарису. На початку шістдесятих ім’я Феодосія Рогового досить часто почало з’являтися на шпальтах періодичних видань, спочатку районних, обласних, а незабаром і республіканських – «Молодь України», «Сільські вісті», «Ранок». Уже тоді його нариси відзначалися образністю вислову і свіжістю стилю, що видавало в авторові справжнього майстра слова: дівочі коси пахли травнем, зірки на небі скидалися на квіти, що виросли за ніч на блакитних небесних луках, у річках їжачилися горбаті окуні, а все рідне пахло житнім цвітом, промовляло лагідно, тьохкало соловейком.
У 1966 році Феодосія Рогового, сількора з полтавської глибинки, запрошують до редакції обласної молодіжної газети на посаду старшого літературного працівника. Тематика його журналістської праці була повністю присвячена долі рідного краю, його природі й особливо людям. На цьому матеріалі Роговий ріс і складався як письменник, що основним об’єктом свого зображення обрав посульський край у найтрагічніший період його історії. Майже в кожній його публікації вчувалися нотки суму й болю, які в майбутніх романах зазвучать на повний голос, а мотив туги за втраченим краєм стане одним із провідних у творчості письменника.
Хоча тоді, як Роговий прийшов у газету, вже відчутно потягнуло холодом «застою», «Комсомолець Полтавщини» ще на деякий час залишався оазисом вільнодумства і творчого неспокою серед ідеологічної плісняви. Тут ще публікував свої «крамольні» вірші Михайло Булах, поет-борець, людина з виразним патріотичним спрямуванням, що в кінці сімдесятих розділить долю Гр. Тютюнника і В.Близнеця. Свої статті приносили П.Ротач, пізніше звинувачений в антирадянщині, та Олександр Іванович Ковінька, колишній гулагівський в’язень, останній із могікан «розстріляного відродження». Відповідальним секретарем тоді був Анатолій Островерхий, самобутній полтавський поет, змушений на початку сімдесятих під тиском тепер добре відомих «обставин» поміняти Полтаву на віддалені Кобеляки, обласну газету – на районну. В редакційних коридорах ще часто можна було зустріти Григора Тютюнника: у нього тут було багато знайомих (саме в цих стінах і відбулося їхнє знайомство з Роговим, яке згодом переросло у міцну чоловічу дружбу). При першій нагоді в редакцію забігали Борис Олійник та Іван Драч.
Як принциповий і чесний журналіст, людина великої душі, Роговий відразу завоював прихильність колег і співробітників газети. Він притягував до себе своєю відвертістю, непідробною щирістю, природною розважливістю. Навкруги нього почала гуртуватися творча молодь: М.Шевченко, Б.Чіп, М.Казидуб, Т.Нікітін, А.Нанкевич. На квартирі бували Тютюнники – Федір та Григір, Б.Олійник, І.Драч, М.Булах, якого вже тримали під суворим наглядом.
Тяжко доводилось Роговому в тій атмосфері: з одного боку – від нього вимагалася «плата» за роботу і квартиру в обласному центрі, з іншого – пристосуванство і зрадництво були не в його характері.
Він і в думці не міг допустити, що можна «настукати» на когось із товаришів, хоча його, за свідченням П.Ротача, й намагалися використати. Навпаки, завжди був готовий підставити друзям своє міцне плече, розрадити в скрутні хвилини. Роговий був чи не єдиним, хто не відвернувся від П.Ротача, коли проти того у січні 1970 р. з’явилася компроментувальна, розгромна стаття «Чортополох». Не побоявся підтримувати тісні дружні стосунки з «націоналістом» Булахом, звільненим із газети, а згодом арештованим (приводом до арешту стала несплата аліментів у сумі 110 крб. 94 коп.).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.