Юлія Сільчук. «Живі і мертві душі»

“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024

ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ; ЛІТЕРАТУРА ТА ЇЇ ЖЕРТВИ

Йосип Струцюк. Живі і мертві душі. Луцьк, ФОП Іванюк В. П., 2023. 184 с.

…Обидва волиняни, народжені на моїй рідній землі, Йосип Струцюк та Ігор Павлюк увесь свій творчий вік дійсно намагаються писати так, як живуть, а жити так – як пишуть… Чи вдається у них це, судити не мені. Однак саме в цьому – суть мистецтва, яке зазвичай вимагає в жертву собі митця повністю. В цьому суть і людини, покликаної творити… Своєю художньо-історичною повістю «Живі і мертві душі» Йосип Струцюк намагається доказати, що визнані сьогодні нами генії Тарас Шевченко та Микола Гоголь і справді писали так, як жили, а жили так – як писали… І в цьому-то, саме в цьому – у принесенні власного життя в жертву літературі – весь трагізм існування справжніх письменників, яких навіть наступні покоління (не говорячи вже про сучасників) або не зрозуміють, або навіть засудять… Зрештою кожному з нас, маю на увазі людей творчих, доводиться раз і назавжди обирати: або служити літературі, або еґо людини… Одначе людині не догодиш ніколи, як би не старався.

А література – можливість торкнутися вічності, навіть якщо вона в силу нашої віри/невіри здається ілюзорною…

Мені завше було боляче і образливо за наших волинських літераторів, часто перфектних поетів і прозаїків, твори яких, на превеликий жаль, майже не читають на іншій території України. Такий собі «синдром провінційної літератури» – через географічну віддаленість від столиці і незгуртованість самих літераторів на Волині… Візьмімо, наприклад, Івано-Франківськ або Львів. Від Києва – також віддалені, однак імена івано-франківських чи львівських письменників – таки відоміші широкому загалу. Чому? Ми часто не розуміємо (або не хочемо розуміти), що наша міць – саме у єдності. На Волині, на жаль, нині немає жодного потужного літературного осередку, який займався би розвоєм і пропагуванням власної літератури хоча б серед місцевого населення. Однак таки були, були добрі часи…

Сьогодні хочеться згадати про «Лесин кадуб» – літературну молодіжну студію на Волині, керівником якої майже 20 років був Йосип Георгійович Струцюк (а також у різні роки керували студією Василь Степанович Гей, Ніна Петрівна Горик, Ольга Леонтіївна Ляснюк, Петро Йосипович Коробчук). З легкої руки Йосипа Георгійовича випурхнули в літературне небо України доволі потужні молоді поетки (Олена Пашук, Анна Луцюк, Ольга Ляснюк, Оксана Гундер, Софійка Стасюк, Тетяна Бондар, Юлія Хвас, Вікторія Литвак та інші). Життя пана Йосипа Струцюка складалося так, що він більше віддавав людям, аніж брав собі від життя… Потужний прозаїк, автор малих оповідних жанрів і багатьох історичних романів, перфектний поет, драматург, публіцист так багато писав (і пише), що в силу власної скромності книги виходять у світ невеличкими накладами. До того ж багато з них – за кошт автора. Де справедливість?.. І, що найважливіше, чи багато хто з земляків-літераторів (окрім Віктора Вербича та Миколи Жулинського) давав літературний аналіз творів Майстра або пропагував його творчість на теренах України?.. Чому ми не вміємо самі себе любити і поважати? Лишаючись егоїстами у власній, як нам видається, неперевершеності, не знаходячи часу (або бажання) сказати хоча б слово про своїх же, місцевих, письменників, ми, волиняни, хочемо того чи ні, прирікаємо себе на забуття… Знаю напевне, що земляки-літератори замість того, аби підтримати мене в цьому моєму судженні, почнуть ображатися на те, що не всіх їх назвала… (Не називаю навмисне – про маститих і добре відомих авторів мовчу. Про їхні книги колись будуть інші мої рецензії. У нас є цікаві поети, є декілька потужних прозаїків. Знаю і читаю всіх, але боюся когось назвати «не в тому порядку» – і потрапити у немилість… Бо таке вже траплялося…) Скажу єдине: волинські письменники (особливо окремі) нічим не гірші від київських, івано-франківських, львівських, чернігівських тощо. Якщо не кращі. А невизнання болить…

І ця невеличка книжечка «Живі і мертві душі» Йосипа Струцюка (не така вже вона й маленька – просто невеликі формат та літери) заслуговує бути виданою не накладом 30 примірників, а як мінімум 300, а в ідеалі – 3000… Проте особливо тішуся, що я таки – серед тих 30 щасливих читачів, у руках яких опинилася ця книжка.

Чому назва повісті – «Живі і мертві душі»? Авторка чудової післямови «Шевченко і Гоголь. Мрії про плюсквамперфектне минуле» Леся Степовичка лише натякає на відповідь… І, слідуючи її натяку, висновкую: обидва герої повісті – Шевченко і Гоголь – виступають для читача таки «живими» душами; тоді коли ті, кому книжка адресована, не завжди душі «живі»… Як і угро-фінська московська орда (а книжка Й. Струцюка перегукується також із подіями сучасності), душа нинішнього молодого покоління у своїй більшості, на превеликий жаль, – мертва… Бо душа ця нині – нечитаюча, роботизована, а тому й нежива… (І нехай вибачить читач мені мій категоризм).

Отож, двоє головних героїв повісті Йосипа Струцюка – реальні історично-літературні постаті – Микола Васильовий Гоголь і Тарас Григорович Шевченко. Повість цю я б назвала художньо-документальною. Адже тут гармонійно поєднані художній авторський стиль і конкретні історичні факти, процитовано чимало листів тодішньої інтелігенції. Можна собі тільки уявити, скільки історичних, літературних та архівних матеріалів побували в руках Йосипа Струцюка під час написання цієї, як сам автор скромно висловлюється, повістинки… І якщо Шевченко як літературна постать, та й людина загалом, усім нам, українцям, навіть більше, аніж близький і зрозумілий (адже він ідейний провідник, наш Великий Батько, наш і тільки наш Кобзар…), то з Гоголем таки складніше… Адже за життя письменник і сам не зміг остаточно визначитися, хто ж він: українець, а чи московит… Звичайно, можна все списати на те, що великий митець просто навмисне «плутав карти», аби зрештою вижити – і залишитися в літературі… Хоча сучасність, я впевнена, не прийме такого виправдання… Бо «важко бути об’єктивними на відстані півтора століття і з висоти інтелекту і знань ХХІ століття!» – як правдиво зауважує у післямові до книжки Леся Степовичка.

Дуже влучно про творчість Миколи Гоголя висловлювався Герцен (його ж цитує і Йосип Струцюк). Перепрошую за російську мову, мову ворога, однак не хочу відходити від оригіналу: «В его душе есть как бы два течения. Когда он поднимается в покои российского департамента, губернатора, помещика… он желчен, неумолим, полон саркастического остроумия, которое то заставляет смеяться до судорог, то вызывает презрение, граничащее с ненавистью; но когда он имеет дело с ямщиками Украины, когда переносится мыслью к украинским казакам или крестьянам… тогда Гоголь совсем иной человек, с прежним талантом, но нежный, любящий, гуманный…» (с. 57) Тобто, як зауважує Йосип Струцюк, «вийшло якось так, що письменник буцімто виставив Росію й Україну для порівняння», а «це споконвіку найбільше дратувало московита…» (с. 57) А ще автор наводить навіть рядки Костянтина Аксакова з його листа 1842 року, де той передає свої враження про «Мертві душі»: «Гоголь не любить Росії: подивіться, яка гарна Малоросія і яка Росія… (…) І, зауважте, що й сама природа Росії не помилувана, і погода вся навіть мокра і брудна…» (с. 58) Однак «під моральним терором російського суспільства, під постійним цькуванням вірних церберів самодержавства» у другому томі «Мертвих душ» Гоголь намагається дати «позитивний ідентифікаційний код росії…» (Навіть сам Віссаріон Белінський визнав, що тут уже Гоголь перестарався…) (с. 58) Тобто можна висновкувати, що автор аж ніяк не ставить собі за мету виправдати чи вивищити Гоголя, однак, як доречно висловлюється Леся Степовичка, «Йосип Струцюк досліджує і відчуває небайдужим серцем усі варті уваги, хоча й крихкі та полохливі душевні порухи автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» в бік України і українства…» (с. 179), хоча й «ріже голісіньку чисту і строгу правду про автора «Шинелі» і «Метвих душ»…» (с. 177) Особливо ця правда стосується мови літературних творів Миколи Васильовича, а також невизначення Гоголя в конкретній політично-громадянській позиції: «…Сам не знаю, яка в мене душа, хохляцька чи російська…» – зізнається Гоголь у листі до Олександри Россет-Смирнової. Втім, зізнається, а чи просто лукавить, ми не можемо бути певними… Бо в листі до Максимовича Микола Гоголь пише зовсім інше: «Покиньте, насправді, кацапію і їдьте на Гетьманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім? Їдьмо!..» (с. 179).

А також неможливо без усмішки читати гірке констатування фактів Василієм Розановим, який вбачав у Гоголі причину мало не всіх бід Росії: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 думаю: Ты победил, ужасный хохол. Дьявол помешал палочкой дно: и со дна пошли токи мути, болотных пузырьков… Это пришел Гоголь. За Гоголем все. Тоска. Недоумение… Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он открыл кингстоны, после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России…» (с. 57–58).

Леся Степовичка мудро висновковує: «Не визнати Гоголя українцем – неетично, бо це означатиме бути невдячними за «Диканьку» і за «Тараса Бульбу». Не визнати Гоголя українцем з висоти своєї еволюції громадянина Незалежної України 2021 року – було б дуже просто, примітивно…» (с. 172–173) А далі Леся Степовичка наводить переконливі аргументи на користь Гоголя-українця – саме для тих, «хто страждає від порівнянь». Зокрема, пані Леся вказує на козацьке походження Гоголя (його генетичний зв’язок з родами Дорошенків, Лизогубів, Скоропадських), наголошує на тому, що Микола Гоголь частенько послуговувався питомо українськими псевдонімами (такими як Рудий Панько, Пасічник, П. Глечик), а ще аргументує національну належність митця до України його досконалим володінням рідною мовою, зокрема усною народною, активною фольклорно-збиральницькою діяльністю і, звісно ж, низкою літературних творів, присвячених саме українській темі…

У повісті «Живі і мертві душі» Йосип Струцюк дуже доречно наводить слова Анни Ахматової (до заміжжя тієї ж самої одеситки Ганнусі Горенко): «Уявити собі Гоголя ніхто не може. Тут все незрозуміле від початку до кінця. З окремих рис нічого не складається. Навіть Лермонтова легше уявити собі: гусар, нахаба… А Гоголя – ні за що. І ніколи не зрозуміють…» (с. 68).

Можливо, я помиляюся у своєму припущенні, однак схильна вважати, що основною причиною м’якої, як видається декому, соціально-політичної позиції Миколи Васильовича Гоголя була фанатична релігійність письменника (а істинна віра в серці ніколи не диктуватиме ворожість навіть до явних ворогів – за вченням Ісуса Христа, який, помираючи, благословляв своїх же катів і просив у Всевишнього помилування їхніх гріхів…). Адже відомо, що народився і виховувався Гоголь у родині священників (майже всі в чоловічому роду Гоголя, починаючи від прадіда, були або архієреями, або принаймні вчилися у духовній семінарії), а все дитинство хлопець ревно відвідував богослужіння в храмі. А ще доказами правдивої релігійності Гоголя свідчить спосіб життя письменника – майже аскетичний: Микола Васильович строго дотримувався усіх православних постів, не вживав спиртного, і навіть… щоразу просив священників висвятити кімнати у квартирі, якщо в них напередодні ненароком ступила нога якоїсь жінки… Можна навіть зробити припущення, що він зовсім не знав жінки. Дехто з дослідників вважав Миколу Гоголя навіть пророком: письменник чітко відчував те, що має статися в майбутньому, а зокрема, наприклад, передбачив те, що його можуть поховати живим… (що зрештою і сталося). Також він наперед вгадував реакції суспільства на свої твори. Навіть за кордон виїздив саме тоді, коли, як йому здавалося, було просто необхідно… А дар пророцтва, як ми знаємо, дається лише людям, одержимим духом – або світлим, або темним… У випадку Гоголя – таки перший варіант, я майже впевнена в цьому (хоча, звичайно ж, можу помилятися…). Особливо у повісті Йосипа Струцюка запам’ятався і вразив-сподобався той момент, де Микола Гоголь утікає з театру опісля постановки його ж власної п’єси, «Ревізора», коли глядачі попросили автора вийти на сцену… Що це було? Зайва скромність? Панічна боязнь слави? Страх перед наслідками? (а вони в царській Росії не змусили б себе довго чекати…) А чи щось інше? Неперевершена інтуїція, наприклад… Або ж банальна боязнь гріха славолюбства… Сам автор повісті пояснює поведінку Гоголя страхом перед суспільно-політичними наслідками. Я ж дотримуюся трішки іншої думки…

Вражає також миролюбна відповідь Миколи Гоголя на нищівну критику його творів несамовитому Віссаріону Белінському: «О, да внесут святые силы мир в вашу страждущую, измученную душу! (…) Что до политических событий, само собою умирилось бы общество, если бы примирение было в духе тех, которые имеют влияние на общество. (…) Зачем вам с вашей пылкою душою вдаваться в этот омут политический, в эти мутные события современности?.. (…) Вы сгорите, как свечка, и других сожжете…» (с. 86), – яка, знову ж таки, свідчить по непідробну релігійність автора цих слів. А міркування Гоголя про літературу у його «Авторській сповіді» також позначені печаттю релігійної любові до людини: «Литератор существует для другого. Он должен служить искусству, которое вносит в души мира высшую примиряющую истину, а не вражду; любовь к человеку, а не ожесточение и ненависть…» (с. 129) Так, необхідність визначатися з політичною позицією та мовою своїх літературних творів гнітила письменника, який туманні настрої його сучасності вважав річчю другорядною і скороминущою, а натомість спрямовував свою творчість в русло інше – духовне… І, звичайно ж, факт залишався фактом: живучи у Москві, писати українською він і справді не міг – з об’єктивних причин.

Свою повість Йосип Струцюк будує так, наче цікавий міні-роман про суспільно-творче життя царської Росії початку і середини ХІХ століття, розгортаючи події навколо трьох головних героїв: Тараса Григоровича Шевченка (зокрема, його життя на засланні), Миколи Васильовича Гоголя, а також Олександра Сергійовича Пушкіна. У канву твору майстерно вплітаються і жіночі образи з їхніми любовними колізіями, що суттєво пожвавлюють сюжет повісті. Такі моменти читати особливо цікаво. А якщо взяти до уваги ще й те, що такими другорядними сюжетними лініями Йосип Струцюк насправді достеменно пояснює історії походження деяких літературних персонажів (і/або ліричних героїнь) згадуваних письменників, то можна висновкувати, що твір «Живі і мертві душі» має також літературознавче навантаження і навіть може слугувати джерелом матеріалів для вивчення світової та української літератури у старших класах… (Втім, із відомої усім нам причини твори Пушкіна та Гоголя уже зняті з українських навчальних програм. Правильно чи ні зробили – розсудить лише час…).

Сюжет повісті переповідати не хочеться. Та й навіщо? Хоча повістинка ця (власне, її половина, бо інша частина відведена висвітленню психологічного портрета Гоголя) – своєрідна міні-енциклопедія життя Тараса Григоровича Шевченка на засланні… Більшість із нас, особливо літератори, всі ці факти дуже добре знає. Але читати цікаво… Бо мають місце експресивні психологічні замальовки і влучно підмічені пером письменника чужинецькі пейзажі… Однак особисто мені найбільше імпонує вміння автора тонко, художньо і майстерно, а водночас лаконічно змальовувати портрети жінок, які мали місце в житті Тараса і яким судилося стати прототипами ліричних героїнь його віршів (наприклад, образ княжни Репніної). Щемно вражають також зображені письменником життєві лінії другорядних персонажів повісті (кріпака-втікача з Херсонщини Скобелєва, земляка Андрія Оберемка та ін.) А загалом, образ самого Шевченка змальований щемливими переконливими тонами – власне так, як ми і звикли сприймати поета. Читач проникається болем та безнадією Кобзаря і на тлі його безрадісного існування на засланні, описаного Йосипом Струцюком, глибше розуміє теми і мотиви Шевченкових віршів…

Помітила таку особливість: якщо образ Шевченка і події навколо нього автор розвиває, так би мовити, сюжетно і поверхово (де основну роль відіграють дії і персонажі), то Гоголя, цього глибокого інтроверта, Йосип Струцюк намагається зрозуміти зсередини – створює так званий психологічний портрет класика. (Чого варте хоча б майстерне зображення автором Миколи Васильовича у наймежовіших життєвих ситуаціях – коли, наприклад, той палить усі свої рукописи… Або змалювання видінь Гоголя – коли гостре і точне перо Йосипа Струцюка віртуозно пише майстерні художньо-метафоричні замальовки, з психологічними вкрапленнями і візіями…). Гадаю, таким чином автор підводить нас до осмислення глибокої і складної душі цього неоднозначного генія, довкола постаті якого сьогодні так багато полемік, – аби читач зрозумів Гоголя хоча би внутрішнього – цього «істинного знавця серця людського і наймудрішого філософа», як про нього висловлювався сам Шевченко. Аби зрозумів і прийняв (або не прийняв) його українськість…

Зрештою, навіть сама природа смерті покарала обох великих геніїв… Якими, все ж таки, були різними їхні відходи, а також поховання і перепоховання їхніх тіл… Гоголь – похований заживо, бо впав у летаргійний сон, і перепохований у холодному грунті Новодівичого цвинтаря у Москві… (Під час перепоховання власне і були виявлені сліди мученицької смерті чоловіка уже в гробі – синці на руках і голові, дерев’яні скалки під нігтями покійника…) «Тарасовий же прах, пролежавши два з половиною місяці на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербургу, нарешті знайде прихисток і упокоїться на Чернечій горі, у Каневі, в самісінькому серці України…» (с. 180) Під час перепоховання Шевченка його тіло нібито, за свідченнями деяких очевидців, було наче живим – покійний мав вигляд людини, яка просто спить – так буває лише у святих; і пізніше навіть точилися дискусії про можливе канонізування Тараса… (Втім, цю інформацію я почерпнула не в повісті Й. Струцюка, а з уст екскурсовода біля могили Т. Г. Шевченка ще в далекому 2002 році.) Таким чином вони обоє, Шевченко і Гоголь, зважаючи на їхні біографії, стали мучениками ще за життя…

Також автор з десяток сторінок повісті відводить для Олександра Пушкіна. Навіщо? По-перше, Пушкін – сучасник Шевченка та Гоголя. По-друге – напевно, для того, аби на прикладі контрасту показати читачам, як царська влада карала своїх лакеїв (навіть за гострі сатиричні вірші), а як – вільнодумних українців… Для Пушкіна – заслання у село Михайлівське або Одесу (з можливістю заводити знайомства та бенкетувати), для Шевченка ж – солдатська муштра, заборона і писати, і малювати, а головне – неволя роками (якби не зміна царя, мучився би Кобзар довічно у холодних мурах фортець). А ще мені як колишній вчительці світової літератури дуже цікаво було знайти в повісті Йосипа Струцюка інформацію про прототипів героїв «Євгенія Онегіна» О. Пушкіна: Олександра Раєвського, молоду графиню Єлизавету Броніцьку та графа Михайла Воронцова. Ба більше: у любовний трикутник Єлизавети Ксаверівної потрапляє начебто і сам Пушкін (така художня правда Йосипа Струцюка). Читати і справді прецікаво… До того ж, саме в Україні, перебуваючи в засланні, Олександр Пушкін познайомиться також з прототипом свого енциклопедичного вірша, який має присвяту «Анні Петрівні Керн» – тобто з Ганнусею Керн, внучкою знаменитого українського бас-баритона Полторацького. Горда Ганнуся не відповість на поетові залицяння. Однак красуня-українка таки стане натхненницею відомої поезії Пушкіна.

В цій повісті читач також знайде цікаві дискусії тодішньої творчої інтелігенції про Московську і Київську Русь. Тобто у канву художнього тексту вміло, природно і невимушено вплітається жива історія, що робить повість Йосипа Струцюка іще ціннішою. На тлі сучасних подій російсько-української війни не можу втриматися, аби не зацитувати слова Олексія Толстого, згадані в повісті «Живі і мертві душі»: «Є дві Русі. Перша – київська, коріння якої сягають світової, або ж, як мінімум, європейської культури. Ідеї добра, чести, справедливости розуміла ця Русь так, як розуміє її весь західний світ. А є друга Русь – московська. Це Русь тайги, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику хіть. Ця московська Русь віддавна була, є і буде категоричним запереченням всього європейського і заклятим ворогом Європи.» (с. 67). Тут, як то кажуть, без коментарів…

Мене як українку не можуть не тішити висновкування Нестора, які наводить як аргумент Йосип Струцюк у повісті «Живі і мертві душі»: «Скажу дослівно: «Бо се тільки слов’янський нарід на Руси, – писав літописець [він же Нестор], – поляни, древляни, дреговичі, сіверяни, бужани…» По суті, це – територія України і Білої Руси» (с. 139). Шкода лише, що угро-фінська ненажерлива орда навіть з плином століть не міняє своєї завойовницької ментальної позиції… І шкода, що ми, слов’яни, виявляємося заручниками часу та обставин, коли не можемо дати їй належної відсічі…  Власне, розбереться історія… І вона ж, історія, запише на скрижалях «живі» і «мертві» імена…

Поліфонічні відчуття викликає в українського читача дилема стосунків Шевченка і Гоголя, а саме маю на увазі невизнання Миколою Гоголем Шевченка як великого поета – в той час, коли Шевченко визнавав Гоголя, захоплювався його творчістю і навіть присвятив Миколі Васильовичу вірш, у якому назвав Гоголя «великим своїм братом»… Чи ж оцінив Гоголь цей жест Шевченка? Йосип Струцюк подає власну високохудожню інтерпретацію осмислення і каяття генія… Читати цікаво. Однак тут Йосип Григорович постає у своїй повній іпостасі яко майстер художнього слова. Тобто майстерно змальована сцена мук сумління Гоголя – лише домисел автора. А суперечка Осипа Бодянського та Миколи Гоголя про Шевченка, яка й справді мала місце в реальному житті, стане, все ж таки, одним із каменів спотикання для прийняття українським суспільством Гоголя як істинного українського письменника… На сторінці 144 натрапляю на цікаву думку Йосипа Струцюка з приводу начебто принципового невизнання Миколою Гоголем таланту Тараса Шевченка: «Я заздрив Шевченкові. За те, що він зумів узяти в своє серце дух і силу землі, на якій виріс, мелодію мови свого народу і не розгубив їх, не перелицював… Я колись також був сповнений таким духом, але вистачило його лише на «Хутори поблизу Диканьки», «Тараса Бульбу». А потім він розвіявся на просторах Росії…» – начебто проникаючи в свідомість генія, дає майстерну художню інтерпретацію автор «Живих і мертвих душ»… І ця інтерпретація, впевнена, має право на існування і таки наближена до життєвої правди.

Часто люблю наголошувати, що все розсудить історія… Але сьогодні, під час повномасштабної людиноненависницької московської агресії проти України (вкотре за віковічну історію Русі), вірш Тараса Григоровича Шевченка, присвячений Миколі Васильовичу Гоголю, на превеликий жаль, таки здійснюється (як і більшість пророцтв Великого Кобзаря):

…Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Могилова, брате…

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже – викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

30.12.1844

С.-Петербург

Хочеться побажати Йосипу Георгійовичу Струцюку, цьому великому Літописцю сучасності і минувшини, Поету-лакмусу подій нашої епохи, невтомному трудівнику на полі високохудожнього Слова, мудрому Учителю і наставнику літераторів мого покоління – міцного-міцного здоров’я, невичерпної творчої наснаги, великих книжкових тиражів, вдячних читачів і всебічного дослідження та інтерпретування його творів критиками і літературознавцями.

Юлія СІЛЬЧУК,

учасниця НСПУ, Товариства письменників та журналістів України ім. Івана Франка

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.