…І я пішов по пиво.
Ю.Покальчук
Втаємничені
йшли до Римара,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а
просунуті – ті по пиво.
Я б
життя не римами виміряв,
й
не жінками – з якого б дива?
Не
роками й не роковинами,
Не
руками – не завше миті.
Не
оргазмами, не провинами,
не
сумнівним ловінням миті.
Не
пляшками –
їй-бо.
Для виміру –
перемоги
чи клоунади.
Щось
та вимарив.
Як
там в Римара –
під
ногами хрустять цикади?
Що
не викреслив – я би викресав,
марнотратний,
усе й одразу.
Подивіться:
оце краса –
доля,
викремсана зі сказу.
Пахне
травами, наче трунками,
літня
ніч чи пак ностальгія.
Залишаються
за лаштунками
Мессаліна,
меса, месія.
Кругляші
рахівниці клацають –
замарудився
відкидати:
недобахур
і
недокласик,
досхочу
не пив «Арарата».
Недовіршник
і недовершник,
недогрішник
( і те лиш гірше):
не
докаявсь бо.
Був
не першим.
Є й
плюси – не друкую віршів.
Еталон
ностальгічних вимірів –
химородництво
та химери.
Поміж
вірними та невірними,
втаємничений,
йду до Римара.
А
просунуті, ті – до Гери.
* *
*
Ірині
Забудь.
Будь
– за
чи
поза,
просто
будь.
То
не сльоза,
то
– подарунок Бога.
Не
перебрешуть, то переберуть
закляті
друзі –
заздрісно
й убого
чи
славу,
чи
слова –
не
в тому суть.
Не
поговір, то наклеп.
Накип,
осад.
Поглянь
– нікчемні, як вони несуть,
як
посаг,
свій,
на
друзки битий,
осуд.
«Стилет
і стилос» –
кожному
своє.
Хто
на хресті –
тому
вже не до ренти.
А
місто над рікою постає
марою
стародавньої леґенди.
Тут
кожен другий – Каїн, а не Кий.
І
четверо з п’яти –
недавні
зайди.
Тут
під ногами – давні черепки й
дідівські
черепи.
Та
хто їх знайде?
Примір
на себе шати тих примар:
волхвів,
ченців, героїв, отаманів,
князів.
За данину
у
давнину аж в Дар-
ниці
у них купляли хани
хисткий
і нетривкий недовгий мир.
…Націлені
на Бога храмів бані.
Тут
лиходій, лихвар, крадій, упир,
пророк
і янгол –
бажані
й жадані.
Отож
– забудь.
Будь
поза.
Просто
будь.
У
всіх свої пророки
та
проріхи.
Крізь
долі та міста вони течуть –
чи
то роки, чи наші древні ріки.
***
Пливуть холодні дні байдужими рядами…
Ю.Покальчук
Спливають
сірі дні — холодні та байдужі,
І
через океан не наведеш мости…
А
туга — чорний кат, що розтинає душу,
Бо
в серці тільки ти, бо в серці — тільки ти.
Кохання
небеса лиш обраним дарують,
Любов’ю
небеса карають без жалю…
А
серце і душа і вірують й вирують,
Бо
я одну тебе, як небеса, люблю.
Між нами і літа, і океанські хвилі:
Безжальні і гірки — убрід не перейти.
Спливають сірі дні — бездарні та безкрилі.
А в серці — тільки ти. І — тільки в серці ти.
***
М. Матіос
Я
п’ю любовних снів солодкий трунок.
Я не встидаюсь провінційних слів,
Мої пісні — чарівний візерунок:
В них квіти, ноти, плями кольорів.
Душа — не дримба, ніжна то челеста,
І їй небесні звуки до снаги…
Пісні душі лунають з перехрестя
Шляхів любові, туги та жаги.
***
Іванові Андрусяку
Весна
отямиться та – упаде дощем
вночі
на лід столичних тротуарів.
безсонням
прийде запізнілий щем,
що
ти, як світ, безжалісно постарів.
І
що проходять дружби та дощі,
а
перехрестя вже – не роздоріжжя.
Що
більше не хмілієш від дещиць
вина.
Що не живеш в Парижі.
Та
і на біса він уже тобі:
там
шастають чорняві й франкофонні.
Вже
не пече: ту бі чи не ту бі,
Й
плювати на балкони в тій Вероні.
Весна
отямиться, та що тобі – сезон,
Як
не кортить кохати та бухати?
Сезам
закрився: вічність – не резон,
бо
і її розтягнуть на цитати.
Весна
– отямиться?
***
Анні Малигон
У
знесилених храмах
постарілі
святці
протирають
жертовники,
миють
скрижалі.
Хоругви
потьмяніли,
постаріли
бійці:
їм
давно вже дзвенять
не
мечі, а медалі.
Тут
Славутич й Данапріс
впадуть
в Борисфен,
тут
потужна давно
лиш
Десна – не десниця,
ще
гуляють відлуння
великих
імен –
чи
то в гирлі Почайни,
чи
на Щекавиці.
Та
програли, поставивши
долю
на кон,
і
каліфи на мить,
і
прикинуті таті.
Скорбні
лики вглядаються
з вікон, з ікон
та
колишніх палаців
пройдешньої
знаті.
Тільки
небо нічого
не
знає про те,
що
споборники йдуть,
подались
побратими.
Пиятика
поетів
колись
проросте
крізь
похмілля –
у
сонячні ритми та рими.
***
Петрові
«Істинно кажу вам, що митарі
та блудниці поперед вас підуть
в Царство Боже» (Мф. 21, 31).
Ми
йдемо до Голготи,
та
тільки — з хрестом чи зі списом?
Нетвереза
голота
Комусь
закричить — «Розіпни!».
Хтось
як митар до раю
пройде
— бо фігурує у списках.
…
Хто записки читає,
що
ховаються в древній стіні?
Чи
з Валдаю тече
Всеблагая
волога
Йордану?
Не
вмивали ми ще
рук
водою тієї ріки.
Тридцяти
тетрадрахм
нам
і пропонувати не стане
той,
у білім плащі,
що
нізащо не дасть нам руки.
Ми
— заручники всі
у
Голгот, у голоти й Кальварій:
хтось
призначив — неси
як
не криж і не спис, то суму;
в
ній залізні цвяхи —
так
для чого ми їх назбирали?
Йдуть
на гору шляхи,
а повз неї – катма.
А
чому?
м. Київ