Іван Чумак. «І відрада, й журба…»

“Українська літературна газета”, ч. 8 (364), серпень 2024

 

 

ЗОРЕ МОЯ!

Більш мені й не треба,

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Лиш були б Обірки.*

Там у мене – небо,

А на ньому – зірка.

 

Я її покличу:

– Зоре моя світла! –

І до мене личко

Схилиться всесвітнє.

 

– Квітонько русява,

Росами полита,

Ти – моя присяга

І моя молитва.

 

Пригорну руками,

Припаду вустами:

– Берегла роками,

Збережи й на старість.

 

І моє останнє

Слово на поруки:

– Як мене не стане,

Догляди онуків.

 

*Обірки – родовідний куток

письменника в селі старому.

 

ДОРОГА ЖИТТЯ

По землі, що є рідна, і по краю чужім

Мною стільки перейдено,

зором взято й наслухано…

І на тій я дорозі, немов на межі,

Між добою минулою і добою наступною.

 

Маю бути обачним щомиті й стократ

І тримати ходу обережною й рівною,

Бо дорога життя, як підступний канат,

По якому йдемо над безмежною прірвою.

 

На одному плечі – ваговитість звитяг,

А на другім звисають невдачі нездолані.

Ось така в нашім світі рівновага буття,

Що для кожного з нас обертається долею.

 

ПАТРІОТИЗМ

Яхти, літаки, автомобілі…

Пупа свого пнули ви задля?

Кане все на цьому світі білім,

Навіть наша Матінка-Земля.

 

Перевірте випадком єдиним:

Вознести себе над міражем.

Крикніть в небо: «Слава Україні!» –

Всесвіт вашу гідність збереже.

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Людство земне

ще з первісних початків,

Певну обравши собі територію,

Право на неї, неначе печаттю,

Кріпить творінням своєї історії.

 

На стінах печерних

кремінним зубилом,

В пергаментних скрутах –

клинописним карбом,

В рядках рукописних графітом,

чорнилом,

В книжковім відбитку

друкарської фарби.

 

Звергаючи кривду, гора за горою,

Серце скріпивши,

натуживши скроні,

Моя Україна на душах героїв

Пише історію кров’ю.

15.02.2024 р.

 

МЕНТАЛІТЕТ

Світ гармонійний

з нестатків і лишків,

Отак і ведеться

ще з першого роду…

Нації тіло

формує Всевишній,

Нації душу плекає природа.

 

Там, де квітуче

й джерельно-кринично,

Де землі родючі

й оселі охайні,

Там солов’їно у мові і звичках,

Там голубино в красі і коханні.

 

А де завелося життя

при болоті,

Зокремно, що бридко,

паскудно й жахітньо,

Ще й дме пузирі

дуросвітня голота,

І в тих пузирях –

уся велич жабітня.

 

НАРЕШТІ!

Ми довго терпіли московії зло,

Від цеї напасті – могили й могили.

Та, дякувать долі, мені повезло

Свідчить рашистську погибель.

 

Будь славен, хто перший

звитягу почав,

Осяйся, хто звершив розплату.

Нарешті заклякла на лезі меча

Горлянка кривавого ката.

 

Від княжих дружин

до повстанських когорт

Противились знову і знову.

Нарешті від орків очистив народ

Свою історичну основу.

 

Ми вільно і гідно між націй і рас

Звелись на імперських руїнах.

Нарешті планету збудив і потряс

Народ бойовий України.

 

НАЦІЯ

Такі вже стосунки склалися з долею,

Яка у святім сподіванні спасіння,

Як завше, нескорена злою бідою,

Розносить по світу вкраїнства насіння.

 

Засіяно простір від тундри до прерій,

І хто не топтався, і як не косили,

Скорить не вдалось планетарну енергію

Козацької волі, народної сили.

 

Не з кожним зустрітись у нашому таборі,

Замало життя обійти всю родину,

Та в небі над нами – єднаюча аура

І наш кровообіг судинно єдиний.

 

І де не ступали, і де ми ще ступимо,

І думи б які, й почуття не роїлись,

Прислухайтесь. Чуєте?

Стукає й стукає.

Це серденько наше.

І це – Україна

 

СТАРИНСЬКА ПРОВЕСІНЬ 2018-го

Цю власноруч писану добірку поезій підношу Володимиру Литвину – як дар душі за його сподвижництво в духовній розбудові Бориспільщини

 

АПОКАЛІПСИС

Повноважний Всевишнього янгол

Протрубив осіянно про ліс –

Між домашніх черешень і яблунь

Дикий пагін берези проріс.

 

Його знищать, ніщо не сповістить,

Як трагічна обставина ця:

Манюпуська убита первісність –

Усесвітній початок кінця.

Ніч на 20 лютого

 

НОСТАЛЬГІЯ

Як вабить лід зашерхлої ріки,

На ньому люду – ледь помітний перед.

Й шубовснують під кригу рибаки,

З них рідко хто виповзує на берег.

 

Ой, скільки переплакало родин,

А скільки ще згорюється потому…

Людину, котра виникла з води,

Туди ж і манить доля, як додому.

Північ 22 лютого

 

ПРАВЕДНІСТЬ

Зіп’явшись на ноги, йтиме людина,

Ноги нестимуть допоки.

Зупинки, заминки, та напрям єдиний:

Крізь муки, крізь терни – до Бога.

 

Й ніким не здолається відстань ота

До самої смертної скрути.

Інакше повічно дорога свята

Стане туристським маршрутом.

Полудень 22 лютого

 

МОДЕЛЬ

Бідні й багаті. Між ними ніколи

Радого ладу, як в гарній сім’ї.

Ще не було, щоб голодний і голий

В ситих обіймах зімлів.

 

Кривду нажиту ніхто не замолить

Й не оправдає ніде.

Суть непорушна: голодний і голий –

Людини первинна модель.

Полудень 25 лютого

 

НЕВІДВОРОТНІСТЬ

Безліч доріг: невідомих, відомих,

Доля ж людська невідмовна одній –

Все, що нажите, коштовно вагоме,

Піде, як миле, на цвинтар по ній.

 

Нишком і скритно заповниться яма

Гривнею, доларом, євро, рублем…

І наостанок відійде хазяїн –

Царство небесне. Й ніяких проблем.

Вечір 28 лютого

ІЛЮЗІЯ

За вікном зимовіється стужа,

Та садок ожива, як на те.

Вся в синицях, як в пуп’янках, груша,

Снігурами черешня цвіте.

 

Коло шибки на видиво тичусь –

Голубаве, рожеве, злате.

Я б і вийшов – стривожаться птиці,

Цвіт зимовий з дерев опаде.

Північ 1 березня

 

САМОЗАХИСТ

Хоч перебіжно, та істотно,

Набутий спогляд це довів:

Якщо у вас корова здохла –

Найбільше радості довкіл.

 

Й не вірте в послане здоров’я,

Сприймайте стримано привіт

Та заведіть собі корову,

Бо це надійний зловідвід.

Полудень 1 березня

 

КАРАВАН

Заспокій геть, якщо ти пан

В здобутках, здібностях, жаданні…

Іде великий караван,

Дрібне обтявкує шакалля.

 

Готове згризти наповал

В презлючім жадібнім оскалі…

Але якби не караван,

То хто б дізнався про шакалів?

Північ 2 березня

 

ТВОРЧІСТЬ

Думав силою оклигать,

Поки зимонька дріма…

Два морози, три відлиги,

Скоро й березня нема.

 

І квітнева стежка стрімко

Від садибного кута,

Як будильникові стрілка,

На городи поверта.

 

Там надія, честь і совість

Призведуть до куражу…

Ось побачте, нову повість

Я сапою напишу.

Ранок 12 березня

 

ОТЧІСТЬ

Де б не був, куди б не захотів –

Все чуже, бо є обійстя кревне.

Запахи протоптаних слідів

В кожного землянина окремні.

 

Де б і я по світу не гасав,

Всюди мені море по коліна…

Смажена домашня ковбаса –

Дух моєї хати в Україні.

Досвіток 13 березня

 

ЗАЗДРАВИЦЯ ГАЮ

Вісім десятків вже маю,

Мо’, доживу і до ста…

Я народився під гаєм,

Поміж дерев виростав.

 

Дуб мене затишком пестив,

Цвіту акацій радів,

Вільхи сприймались як сестри,

І ясени – за братів.

 

Як це вихвалюю дуба?

Вільхи сподобались чим?

Гай научив мене думать,

Слухати світ приучив.

Тут я і дужий і гожий,

Тамую душевну жагу.

І, чуючись в корені кожнім,

Вірю й до ста доживу.

 

ПШЕНИЧНІ ТУМАНИ

Каштан ворухнувся зігрітий в руці –

Достиглого літа дарунок.

Тумани, неначе пшеничні млинці,

В глибокій долині парують.

 

Усе так домашньо у світі мені

Здається, все мною нажито.

І ти вдалині, як у хатнім вікні,

Я чую твій голос крізь шибку.

 

Пшеничні тумани з долини пливуть,

Зігрітий каштан облоскочує руку…

І хочеться довше самому побуть,

І боязко звабить розлуку.

 

У ГАЮ СОСНОВОМУ

Гай за обійстям. Стежина туди,

Там я знаходжу, де себе діти.

Ще школярем я ці сосни садив,

Я їхній батько, вони мої діти.

 

Лагідний дух, ні журби, ні злоби,

Вірш до вірша, як душі заповіти.

Слухають сосни. А що їм робить?

Я їхній батько, вони мої діти.

 

Де б я не був, із-за гір, із долин

Маю вертатись і в стрічах радіти,

Сосни скучають, мені це болить,

Я їхній батько, вони мої діти.

 

Вічно б отак, аби змога була,

Та доведеться в захмар’я подітись.

Схиляться сосни… Й закапа смола…

Я їхній батько, вони мої діти.

 

ОДИНОКА БЕРЕЗА

Удалося зродитися пагону,

Між яких невідомо століть.

І тепер на піщаному пагорбі

Одинока береза стоїть.

 

Пастушкові дитячі забавини

І юнацький окрилений світ

Почались, відбулись,

де на пагорбі

Одинока береза стоїть.

 

Шум і гам

з дивовижними барвами,

Світ людський

поспіша шаленіть.

Край села на піщаному пагорбі

Одинока береза стоїть.

 

А роки – як ріка.

Упірнаючи парубком,

Вибираюсь на берег,

де маю старіть…

І відрада. Й журба.

На піщаному пагорбі

Одинока береза стоїть.

 

ОТОЧУЮЧА ВЕЛИЧ

Пригадую, дошкільним малюком

Я вибігав на піщане узвишшя,

Що слугувало затишком для хати

І вабило зирнути далі двору.

 

Понад садиби вуличних сусідів,

Понад верхів’я яблунь, груш і вишень

Аж ген за луг, що брався в сизий обрій,

Що чарував, як недосяжна відстань.

Від горизонту виростало небо,

Блакитна вись наповнювала дух,

І так хотілось жити, жити й жити,

Щоб осягти оточуючу велич.

 

За роком – рік… Дев’ятий вже десяток.

Я знову на піщаному узвишші

До обрію дотягуюсь рукою,

І до небес стає все ближче й ближче –

Готуюсь глянуть Богові у вічі.

 

ВУЛИЦЯ, КРАЙНЯ ВІД ЛІСУ

Змалку в селі не виднівся,

Як проклятуща сльота.

Вулиця, крайня від лісу, –

Ось хто мене доглядав.

 

Хліб і до хліба потрошку,

Ладність двора і кола.

Інколи чулась гармошка

Десь аж із центру села.

 

Ні злодіяк, ні пихатих,

Маєш худобу – годуй.

І поіменно, й похатньо

Кожен у всіх на виду.

 

Діток привчали до ложки

Мудрі бабусі й діди.

Вниклива в душу гармошка

Кликала знятись і йти.

 

В край за село і за обрій,

Звабу дорога трима…

Гей, ви, однолітки добрі,

Прошу, з’явітесь! Нема…

 

Інші повторюють все це,

Вулиця та, що й була.

Ще як гармошка озветься –

Вічна картина села.

 

НА ВІКУ

Володимиру Литвину

на згадку про мене

У тривалому часі

Я по світу натупавсь

Й знову там, де почавсь,

Де закопано пупа.

 

Ті ж соснові гаї

Й лугові оболоні.

А де ж літки мої?

Лиш сліди охололі.

 

Ні хлопчат, ні дівчат,

І ніколи, ніколи…

Тільки в мене в очах

Та в скучанні до болю.

 

Я з дитинства – один,

З тридцять сьомого року,

Та ще ангел святий,

Що від мене – ні кроку.

 

Нам всіляко жилось:

Де злетіло, де впало.

І мені довелось,

І йому перепало.

 

І який нам ще вік

Припаде коло гаю?

Але ангел прорік:

– Не спіши… Не встигаю…

 

А я ж дужий, відтак

Зримі далеч і висі…

Та ознака з ознак:

Ангел мій утомився.

8 травня 2021 року

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.