Дід Петро до війни веселуном та балагуром був. Хлібом не годуй — любив жартувати. На весілля до сусідів і тамаду не треба було запрошувати — діда кликали. Влучний, незлий гумор завжди в ціні. Від легкого сарказму, скажімо, він теж не відхрещувався, хоча користувався ним лише за потреби.
Для тих, кого любив і поважав, жарти його були м’якими, іноді навіть теплими. Але стережіться, пустуни і капосники, якщо ви вже впали йому в гостре око! Гострим словом він так присадити міг, що ледь отямишся. Однак самоіронії теж не цурався…
Війна не змогла придушити цей його талант. Лише колір дідового гумору дещо змінився, і сарказму додалося.
Чотирнадцятого року він встиг побувати в АТО, був поранений. Тож про війну знав не з чуток.
Доля йому судилася непередбачувана: наче карти кидала — то всі козирі до рук — везіння, кохання, то самі сльози та втрати.
Так склалося, що вони з онуком залишилися удвох, і малий став його єдиною радістю і надією.
***
Маленький хлопчик вже вміє читати й писати. Однак маленький хлопчик в оточенні великої війни — на території, де постійно стріляють. Мамку вбило уламком снаряду. Татко наче під землю запався. А в якому саме місці — про те знає тільки Бог.
— Де мій татусь?
— Бозна де! — відповідає його сліпа бабця і мимоволі змахує рукою кудись праворуч.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хлопчак біжить у напрямку, вказаному сліпою, вибігає за хвіртку, а там стоп-контроль. На лавці, наче на блокпосту, сидить його дід, курить. Діда він любить. Дід взагалі-то хороший, тільки трішки п’яненький. А як інакше — на ньому тепер все тримається.
Він зараз пацану і за мамку, і за татка, і за бабу, і за діда.
Хлопчисько не наважується бігти далі, дивиться на діда впритул:
— Бог де? Відповідай! — Голос його, хоч і писклявий, наче в щуреняти, а звучить погрозливо. Пацанчик ніби притискає діда питанням до стіни. Ще мить, і воно вже перетвориться на ножичок і пристане до дідового горла. Дежавю якесь. Так вже було колись у його молоді роки. Був один вуркаган в їхньому дворі, намагався жартувати з ним у такий спосіб. Тільки питання тоді було простішим: «Гроші де?» На таке питання легко відповісти, коли в тебе давно вже кулаки напоготові.
— Це ти в мене питаєш? — Дід заходиться сміхом, виставляючи напоказ рештки пожовклих зубів, потім судомно закашлюється, відхаркується, намагаючись виплюнути разом зі слизом всю накопичену за останні роки злісну несправедливість.
— Чого смієшся? Бабуся казали, що Бог знає, де татка шукати.
— А, ну так. Знає. Вони з татком твоїм заодно.
— Заодно?
— Заодно, заодно. Ось тільки за кого — невідомо. Сідай, посидь поруч з дідом, поки не стріляють.
— Діду, а чому ти не хочеш мені казки читати? Мамка читала, бабуся читала, поки очі дивилися.
— Так усі ж книжки погоріли. І які зараз казки? Війна навколо.
— Давай про війну.
— А казок про війну не буває.
— Чому так?
— Тому, що немає у війни щасливого кінця.
— Сам тоді вигадуй. І щоб кінець був щасливий. І щоб по вусах текло.
— По вусах? А по бороді?
— І по бороді. Про Колобка давай.
— Про Колобка? Ну гаразд, слухай!
Дід відкашлюється і товстим голосом гукає:
— Гей ти, бомбо недороблена, куди поспішаєш?
— Це ви мені? — здивувався Колобок неделікатному окрику.
— А кому ж іще?! Що це в тебе замість вух цвяхи стирчать?
— Так борошна ж у баби з дідом не вистачило, всі засіки давно вишкребли. Про дріжджі я взагалі мовчу. А коли нема чого жерти, сам знаєш, колобки робляться з підручних матеріалів. А металобрухту тут на всіх вистачає.
— На кого полюєш, Круглий?
— Зайці, вовки мені не рівня, діду. З лисицею можна було б, звісно, позмагатися. Але вона на службі в дезинформаційних військах. На ведмедя піду. Ворога треба знати в лице.
— Вважаєш, що переможеш?.. Ти ж там дивись, щоб вибуховою хвилею село наше не знесло.
— Не бійся, дідуню. Усе прораховано. Онуку скажи, щоб вчився як слід, щоб помилок не робив. Помилятися нам сьогодні не можна. Прощавай!
— Прощавай так прощавай!
Дід шершавою долонею збиває малому русявого чубчика: «Ну от бачиш, внучок. Начебто бомба — не Колобок, а про майбутнє піклується».
— Діду, казки в тебе якісь… хоч і веселі, але страшні.
— Так і життя у нас, внучку, таке — хоч і веселе, але страшне. І це не кіно тобі — не вимкнеш.
Уночі така стрілянина була, страх! Гриміло, свистіло, гуло! Але кого цим тепер здивуєш? Не вперше. «Какофонія» — слово, додане до лексикона діда війною, стало найбільш уживаним в його мові, ніж такі слова, як «картопля, тютюн, самогон» та інші.
Металобрухту на городі додалося. Тепер, доки бійці не прийдуть і не перевірять, чи не залишилося десь снаряда, що не розірвався, — ходити туди заборонено.
Правила є правила.
Дід з онуком сидять в своєму надійному закапелку — підвалі, який дід сам будував, коли ще молодим був, як і будинок, від якого тепер тільки половина й залишилася. Цю половину він як прибудову для синів зробив. Причому знесло так, ніби лазерним променем відрізало, — навпіл. Пощастило. Інших обійшло таке щастя. У багатьох ні будинку тобі, ні сараю. Одні поїхали, інші, по людях пішли, щоб не нудьгувати, треті по покинутих домівках розселилися. А дружину свою сліпу дід нещодавно до сестер відіслав, на їхню гостру вимогу, кудись на захід.
Підвал у діда добрий, місткий — райське місце в години пекельних обстрілів. У діда із сусідами угода: він їм у підвал перепустку виписує (так дід зазвичай жартує), а вони за онуком його доглядають. Із сусідами їм пощастило. Навіть якби у діда не було підвалу, вони б все одно напризволяще їх не кинули.
Уже світає… а ніхто з підвалу виходити не хоче — бояться.
День так-сяк перебудуть, а як споночіє, знову всі в підвалі збираються. Онукові, як до війни було, мультиків хочеться:
— Слухай, діду, а давай ще казку, а то не засну.
— Ну яку таку казку? Не вийде в мене.
— Ну, з Колобком же вийшло. Тепер про рукавичку давай.
— Про рукавичку? Ах, про рукавичку! Так ти зараз в ній і сидиш, — сміється дід і сміються сусіди.
— Як це?
— А так. Підвал наш — це рукавичка і є. У нас бодай півбудинку вціліло, а в деяких сусідів лише рукавичка лишилася. Чуєш, стукають? Хто, хто в рукавичці живе? — запитують.
— Це я, мишка-шкряботушка. Пустіть до вас. Я вам новини з розвідки несу.
— А новини добрі?
— Свіжі, всі в дірочку, прострелені, наче сир.
Знову стукають. Та не просто стукають, а кувалдою б’ють, і какофонія така навколо — пищать, кумкають, хрумкають, виють, а про що — не розбереш. Мабуть, одне з одним чубляться.
— Ей, діду, так далі не піде! Давай їх по одному впускати і з кожним окремо розбиратися.
— Та ти що, внучку? Ми ж тоді до вечора з ними валандатися будемо! Та й де ж мені стільки сили взяти, щоб їх усіх перетрусити? Я ж не пив, не закушував! Тут хоча б їхнього ватажка не упустити, ось в чому питання. Чуєш, тупотить?
Знову писк, квакання, рехкання, виття і… тиша. А невдовзі рев — потужний, нахабний, вимогливий!
— Це хто тут мою територію освоює? — Тут все моє до самих до околиць!
— Клишоногий, ти чи що? — Дід замовкає, ніби відповіді очікує.
— Слухай, дідусю, а ти не переплутав казки?
— Може й переплутав, але злочинний герой в них все одно той самий.
— Згоден. Мишко — не мишка!
— Так, так. Поодинці не подолаєш.
— Що робитимемо, діду?
— Не знаю. Доведеться Колобка на допомогу кликати, а то Клишоногий усіх нас тут затопче.
А складати казку про курочку Рябу зовсім не обов’язково. Кури у діда живцем по двору бігають і в казку не просяться. Казка, вона як каструля, в ній і зваритися можна. Нехай їх не так багато, а око тішать — про щасливі дні нагадують.
Дід з недавнього часу ходить в камуфляжі — подарунок військовика. А кури в нього в камуфляжі ще від народження, — всі рябі. На війні як на війні. Якщо не замаскуєшся — не зустрінешся сам із собою завтра. І курник — останній твій оплот — розбомблять, позбавлять тебе мирного спілкування з малими світу цього.
Дід зі своїми «ципами» до певного часу в людських стосунках. Але говорити про цей час зараз недоречно. Він розмовляє з ними, ділиться своїми міркуваннями про війну та мир, матюкається при нагоді. Матюччя не деінде ліпить, а до місця ставить. Без приводу не користується. А серед усіх рябушок одну все ж виділяє. Так вона й сама виділяється статтю своєю. «Красава! 90-60-90», — сміється дід. Ні, вона не якась там немічна, як деякі людиноподібні. І яйця несе не прості — золоті…
Дід збирає яйця в коробку, і тут зненацька малий вибігає. Випадково чіпляє коробку, дід ледь встигає підхопити її, і одне яйце таки падає на землю…
— Ой, діду, дивися, яєчко-то цілим-цілісіньким залишилося! Впало і не розбилося. Золоте, певно? Дійсно, золоте!
— Розбилося, не розбилося… Без кільця воно, розумієш? Не граната тому що!..
Ось як воно буває. І не хотів, а казка вийшла…
Нещодавно діда вбили. І де зараз його онук — цей добрий хлопчик зі страшними казками в душі — невідомо.