Аліє Кендже-Алі. «Ай-оґʼлани (Місячний хлопчик)»

I.

1993 рік. Над спекотним липневим кримським степом опускалася ніч, проте вона геть зовсім не несла прохолоди. Запахи достиглих трав, вологих від впалої роси, наповнювали повітря. Цикади так звучно бриніли на старті ночі, що починало дзвеніти у вухах, і добре, що інші звуки іноді перебивали цей настирливий хор: гавкіт собак біля ворин сільських хат, мукання недоєних ще корів у хлівах, бекання запізнілих з пасовиськ овець, котрих заганяли у повітки.
Цього вечора Енвер добряче затримався в гостях у двоюрідного брата, який мешкав у сусідньому селі, і запізнився на автобус: навіть біг за ним слідом, але водій чи то не побачив хлопчика, чи зробив вигляд, що не побачив. Як казав батько Енвера: «Час важкий, заробітну платню скрізь затримують, а водії – теж люди і вони нині озлоблені».
Цей рейс був другий і останній за день – не густо, звичайно, для такого великого району, як Джанкойський. Тому місцеві часто-густо ходили з села в село пішки, або пересувалися на велосипедах.
Наразі Енверові потрібно було якось потрапити додому, і його тітонька стояла з ним край дороги, міркуючи, яким чином відправити племінника. Вже стемніло, а шлях в три кілометри – не такий і близький. Раптом вони помітили Бедріє кʼартану, яка теж, схоже, була в гостях, а тепер прямувала у бік їхнього з Енвером села.
– Бедріє кʼартана, сєлям алєйкум! – звернулася до неї Наджіє тізе. – Чи не могли б ви взяти з собою Енвера? Ми запізнилися на автобус, а його самого я боюся відпускати в таку дорогу.
Бедріє кʼартана доброзичливо посміхнулася Наджіє тізе, поглянула на Енвера і погодилася:
– Звичайно! І мені не страшно й не одиноко буде йти в темряві – я теж у дочки засиділася. Хоча, чого нам боятися: погляньте, який місяць сьогодні!
Енвер і Наджіє тізе підвели голови й угледіли, що на небі й справді незвично великий та яскравий місяць, – схожий на театральну люстру. Таку Енвер бачив у книзі про мистецтво, знайденій у сільській бібліотеці, де він був одним з кращих читачів серед дітей.
– Ходімо, вже Енвере! Застиг на місці… задумався… – голос Бедріє кʼартани відволік хлопчика від думок і він побіг за бабцею, квапливо розпрощавшись з тітонькою.
То була вражаюча картина: дорога серед степу, вздовж якої росли нечасті дерева лісосмуг, і величезний біло-жовтий місяць, що висів над шляхом. Енвер зачаровано дивився на місяць, розглядав його химерні візерунки, схожі на заплутані дороги, кратери, що нагадували зіниці.
– Енвере, не дивися так довго на місяць. Хіба ти не помічав: коли на нього довго дивитися, – він починає притягувати? – таємничим голосом промовила Бедріє кʼартана.
– Я не знаю… ніколи не думав про таке, – відповів Енвер, хоча відразу ж згадав, як заворожує його лик місяця, коли він дивиться на нього. Немов і справді притягує.
– Старі люди казали, що місяць приваблює до себе і навіть забирає дітей, які в нього подовгу вдивляються. А люди дарма говорити не будуть, – підвела підсумок кʼартана.
– А я не боюся! Місяць мене точно не забере, – за звичкою бадьоро проголосив Енвер, хоча сам здригнувся від розповіді старенької.
Бедріє кʼартана скинула свої убогі стоптані пантофлі і вже йшла босоніж обочиною дороги, яка тепер була з солончаків – так сильно тут, в степу крайнього північного Криму, відчувалася близькість Сиваша – мілководної морської затоки. Дивлячись на стареньку, Енвер теж роззувся й був дуже здивований своїм відчуттям: м’який шовковистий ґрунт ніжив ступні, наче йшов він не по землі, а по килиму.
– Запам’ятай цей дотик, Енвере! Чіпляйся міцно ногами за нашу землю, –  ми так довго мріяли про змогу отак просто ходити по ній. Тримайся за неї і руками, і серцем, і душею, щоб ніякий місяць не спокушав тебе красою і не приваблював невідомістю…
Далі Енвер уже не слухав. Він знав, про що буде розповідь: про повернення, про любов до Криму і розлуку з ним. Він дивився на місяць і йому здавалося, що той наближається й наближається – немов заманює його, притягує, наче магніт, – у хлопчика навіть з’явилося бажання відірватися від шляху й полетить назустріч місяцю – такому красивому й величезному.

***
– Та куди ж ти поділася, дурна істото? Зулько, Зулько, йди сюди, йди, де ти є? – голос Енвера зривався від крику, хлопчик бігав між полями, намагаючись відшукати зниклу корову, яку пас того дня.
Треба ж було такому статися! Зазвичай спокійна й слухняна Зулька кудись поділася, а виною всьому була нова книжка, яку він взяв у бібліотеці. «Острів скарбів» так захопив Енвера, що він протягом кількох годин не міг відірватися від сторінок, лише час від часу поглядаючи у бік корови. Але потім настільки заглибився в читання, що й забув, де знаходиться, і що потрібно дивитися за Зулькою.
– Знайдись, благаю тебе! Зулька! Зулька! – вже зі сльозами в голосі кричав Енвер, розуміючи що насувається темрява, що він далеко від дому, і що йому добряче перепаде від батьків, якщо повернеться додому без корови.
Темінь окутувала степ, і вже нічого не можна було побачити: лише місячне сяйво освічувало високі трави, кущі й дерева. В повному розпачі Енвер  вхопився за голову і заплакав ридма, здригаючись плечима. Що ж тепер робити? Корову не подоїли, а вона ж годує всю їхню родину. Мабуть Зульку вкрали або ж вона заблукала – спробуй тепер її відшукати вночі…
Підвівши голову і вже зібравшись плентатися додому, Енвер раптом помітив яскраво освітлену площину на середині сусідньої ниви. Цікавим було те, що світло не жовте, як зазвичай буває від спалахів полумʼя, а сріблясте: таке, ніби величезне свічадо віддзеркалює собою місяць. Спочатку сяйво засліпило Енвера, потім перетворилося на маленьку цяточку і почало миготіти, немов кликало хлопчика до себе. Підкорившись якомусь магічному тяжінню, Енвер пішов у бік сяйва. В душі – замість сум’яття – запанував спокій і навіть радість.
Коли до світла залишалося зовсім близько, Енвер почув тихе протяжне «м-у-у-у» – це жалібно подавала голос Зулька, що лежала посеред поля.
– Куди ж ми тобою забрели, Зулько? В якій стороні наш дім?
Вночі контури всіх знайомих доріг та дерев змінюються, і наляканий Енвер зрозумів, що не знає, в якій стороні батьківська домівка, і куди їм потрібно йти. Та раптом за кілька сотень метрів знову заблимав сріблястий відблиск, неначе кликав: «Йди за мною». Й Енвер пішов разом із Зулькою, іноді підганяючи її тоненьким прутиком. До мигаючого сяєва неможливо було наблизитися – воно весь час віддалялося, заманювало хлопчика йти за собою. Згодом Енвер із коровою опинилися на дорозі поблизу села, а вогник непомітно зник.
В садибі все стояло догори дриґом: схвильовані батьки вже були на вулиці біля воріт, налаштовані йти на пошуки сина. Вони дуже зраділи, коли побачили його живим та здоровим.

                                                            

Певно, немає такої дитини, яку б у дитинстві не лякали тим, що її хтось може забрати за погану поведінку. «Будеш погано поводитися – Бокачана прийде й забере з собою!» – погрожували дорослі, залякуючи малечу й разом з цим – таким чином виховуючи. «За ворота не виходь, не наступай на погані брудні місця!» – наказували своїм підрослим чадам. Діти, зазвичай, відмахувалися від повчань дорослих, сприймаючи їхні настанови за страшилки. Бо ж знали, відчували, що промовляється все те не зовсім серйозно, не до кінця відверто, бо й самі дорослі не вірять, що звідкись з’явиться невідома істота й схопить когось. А може – даремно не вірили? Можливо ці жахливі істоти – не видумка, а реальність?

***

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

– Не беріть з собою Енвера в ніч! – намагалася заперечувати мама, коли батько та старший брат почали збиратися на нічну риболовлю і піддалися на вмовляння Енвера взяти його з собою. – Він ще дитина, нехай залишається вдома!
– Та ми ж далеко не поїдемо, тут поблизу – на нашому каналі будемо, – пробував заступитися батько за Енвера, який давно був напоготові і навіть вислизнув на вулицю – подалі від небезпечної розмови.
Сонце сховалося за небосхилом. Вже смеркло, коли батько з синами – Енвером та старшим Люманом – виїхали з двору на велосипедах у бік Північно-Кримського каналу.
Нічна риболовля в ту пору року була найбільш вдалою і носила назву «на дзвіночок», тому що на кожне вудилище прив’язували дзвоник і, коли риба клювала, він бринів.
Спочатку їхній шлях яскраво освічувався місяцем, та пізніше на небі почали збиратися хмари і час від часу затуляли місяць – в такі миті робилося зовсім темно. Тому всі разом вирішили, відправити Енвера назад у село за гасовою лампою, інакше насаджувати наживку на гачки буде складно. Відстань до садиби невелика – й кілометра не буде, – тому ніхто й не подумав, що для десятирічного Енвера, той шлях може бути небезпечним. І сам він не боявся ні темряви, ні знайомої – прямої аж до самого дому – дороги. Хвилин за десять діставшись домівки та взявши лампу, Енвер стільки ж часу витратив на зворотній шлях, але в тьмяному місячному сяйві ніяк не міг знайти місце, де залишив батька з братом.
– Люмане, Люмане! – гукав він у темінь, але ніхто йому не відповідав.
Хлопчика вже почав брати сумнів, що йому вдасться когось віднайти, та раптом завмер на місці і ледве не відкинув велосипеда, якого котив уздовж каналу, тримаючи за кермо. Перед ним знову почало блимати сріблясте сяйво, яке недавно допомогло йому знайти в полі корівку.
– Знову це світло! – промовив вголос злякано Енвер, міркуючи, що йому далі робити.
Але, як і минулого разу, він пішов за світлом і через хвилину вже спускався до каналу, почувши голос батька.
Риболовля виявилася настільки захоплюючою, що Енвер і думати перестав про те дивне сяйво. В якусь хвилину йому зробилося прикро, що дзвіночок на його вудці бринить рідше, ніж у батька з братом, і він відійшов трохи вбік, щоб там облаштувати свої снасті. До нього іноді доносилися приглушені знайомі голоси, тому й не було причини хвилюватися. До того ж і хмар стало менше, і місяць гарно освічував плесо каналу, вудилище і вербу, під якою Енвер чекав улову. Пройшло вже з півгодини, як раптом його дзвіночок лунко задзвенів, і Енвер схопився витягувати велику рибину. Краєм ока він помічав, що у воді щось світиться, але так був захолений своєю справою, що й не зацікавився тим світінням. Проте воно зробилося яскравішим, і Енвер, знявши з гачка рибу, все ж поглянув на сяючу воду. Спочатку йому здалося, що це небесне світило відбивається на плесі, але потім він впізнав у контурі світла людський силует і зрозумів, що дійсно – це він віддзеркалюється на водній гладі і знаходиться… поруч з ним справа! Енвер повернув голову праворуч і миттю відскочив. Зовсім поряд з ним стояв хлопчик такого ж віку, як і він сам, проте цей дивний нічний гість виглядав геть незвично: він весь світився сріблястим сяйвом, що оточувало його ореолом. Очі хлопчика були великими та ясними, шкіра блідою, а губи розтягнулися в посмішці, оголивши білі зуби. Каштанове волосся було злегка скуйовджене, а шия здавалася тонкою та довгою і, напевне, тому – плечі гострими.
– Ти? – Енвер не знав, як реагувати. Було б доречним – закричати, покликати батька, проте небезпеки він не відчував, навпаки – душа вщерть заповнилася умиротворінням.
– Так, я. І корову твою я допоміг знайти. І сьогодні трохи підсобив на місце доїхати, хоча ти був на вірному шляху і сам міг на нього натрапити.
– А… хто ти?
– Логічне питання. Але, розумієш, я не можу на нього відразу відповісти в повній мірі. Мене звати – Айдер, а хто цього не знає, називає Ай-Оґʼлани, Місячним хлопчиком.
Хлопчик засміявся і його сміх нагадав дзюрчання води в гірському струмку:
– Енвере, ти – я бачу – й досі знаходишся в шоці. Поглянь на мене, я – свічуся. Я залежний від Місяця: коли він є, з’являюся і я, а коли Місяця немає, то і я зникаю. Ти хочеш ще піймати рибу?
– Так, дуже хочу.
Айдер трохи нахилив голову до води, і дзвіночок на вудилищі відразу ж забринів. Енвер у захваті витягнув рибину, ще більшу за ту, яку спіймав першою. Місячний хлопчик повторив свій фокус ще кілька разів, і відро Енвера наповнилося великими рибинами, так, що зверху стирчали лише хвости.
– Як ти це робиш? – дивувався Енвер.
– Дуже просто! У мене здібності до чаклування.
– А скільки ж тобі років?
– Теоретично – стільки ж, як і тобі – десять. А фактично – я набагато старший, просто я більше не дорослішаю.
– А де ж ти живеш? – не міг заспокоїтися Енвер.
– Я… в Місячному царстві. Але кожної місячної ночі я тут, у Криму. Це моя територія.
– Не зрозумів, як це – твоя територія?
– Розповім колись пізніше! Сюди йде твій батько! – сказав Айдер і враз зник, залишивши Енвера, як йому здалося, в абсолютній темряві.
В ту ж мить, із-за верби й справді з’явився батько:
– Енвере, а як давно ти почав сам з собою розмовляти? – заговорив він, але враз угледів відро. – Нічого собі! Коли ж це ти встиг наловити? Тоді зрозуміло: ти розмовляв з цими великими рибинами! Оце так… Ніколи не бачив, щоб менше ніж за годину, такий улов влаштувати…
Батько продовжував дивуватися та нахвалювати Енвера, але той посміхався не йому, а своїм роздумам про нового незвичайного друга.

***
Дні проходили за днями, кожної місячної ночі Енвер бігав через вікно в сад, а звідти через паркан на вулицю, щоб зустрітися з Айдером. Вони гуляли безмежними полями і розмовляли про все на світі! Наче й не було між ними того дивного світла, що випромінював Айдер, та особливих умов для зустрічей, – коли світить місяць. Все це здавалося неважливим, і навіть майже не помітним, настільки їм було цікаво один з одним. Їхні погляди на історію народу й літературу співпадали, а в питаннях чесності й справедливості вони думали, наче одна людина.
В решті – життя Енвера протікало так, як завжди: він допомагав батькові в господарстві, ходив за травою, за дровами, пас корову. Літо вже підходило до кінця і настала пора готуватися до школи, коли сталася незвична і разом з тим страшна подія. В їхньому селі пропала дівчинка – однокласниця Енвера Едіє.
– Все сталося щойно, тільки-но стемніло! – розповідав односельцям убитий горем батько, стоячи посеред вулиці через якихось двадцять хвилин після зникнення дівчинки. – Вона вийшла за ворота і повернула за ріг –  вирішила віднести сусідській дівчинці ліки. І все, до сусідів вона вже не дійшла. Я відчув щось неладне й вийшов слідом, але ні крику, ні шуму не почув. Лише одне дивним мені видалося: від місяця в небі на землю був направлений промінь, і цим променем піднімався дитячий силует… – чоловік вхопився за голову й заридав. – Це місяць забрав мою дівчинку, мою любу Едіє!
Сельчани, які слухали його розповідь, заохкали й зашепотіли. А Бедріє кʼартана промовила:
– Цей клятий місяць знову почав красти дітей! – і жінка голосно заплакала.
– Тихо! – крикнув на всіх батько Енвера. – Нíчого паніку розводити. Все буде добре! Зараз жінки з дітьми нехай розходяться по домівках, а чоловіки беруть ліхтарі та палиці й вирушають на пошуки дитини. Потрібно негайно повідомити міліцію. Покличте поштаря, нехай з відділення пошти зателефонує в місто.
В селі Едіє шукали кілька днів, а потім ще тиждень – по всій окрузі, але так і не знайшли.
З того дня Ай-Оґʼлани перестав приходити до Енвера. А Енвер все думав і думав: «Невже це він, Айдер, украв дівчинку й забрав у своє Місячне царство? Гіркота підозри й розчарування підкрадалася, як тіні із-за рогу, і вже були ладні накинутися на Енвера.

              III.

Останні дні літа виявилися надзвичайно спекотними. Різнобарвні ряди айстр, висаджені дбайливими руками мами Енвера, погрожували зав’янути ще до свята знань, хоча призвані на цю землю саме для того – прикрасити собою шкільну лінійку в руках Енвера. Батько поливав із шланга післяобіднє подвір’я і частину вулиці біля нього, щоб прибити пилюку і трохи освіжити повітря. Сьогодні ввечері мають приїхати гості – рідний брат батька з дружиною та дорослими дітьми, тому в оселі панувала метушня, влаштована мамою в кухні: до приготування закусок та гарячого, а також до прибирання дому, вона долучала всіх, хто траплявся на очі. Старший брат Енвера слухняно підкорявся наказам, батько втік поливати обійстя, а Енвер ховався до самої темноти на сливовому дереві – і їжа поряд, і гілля широке, і вулицю видно: цікаво дивитися, хто проходить, хто проїжджає і чим заклопотані всі сусіди – теж видно.
Але гості чомусь затримувалися. Вони не приїхали до обіцяного часу і навіть дві години потому. Вечеря геть захолола, а батько схвильовано ходив подвір’ям від вхідних дверей будинку до воріт і назад, та ще іноді виходив за хвіртку поглянути на дорогу. Мама вже почала потихеньку примовляти, що напевне, щось трапилося в дорозі. Батько все ж наважився піти до сусідів, щоб зателефонувати знайомим своїх родичів, які чомусь не приїхали. Повернувся стривожений:
– Зоре, в селі сказали, що вони виїхали понад дві годин тому. Тут їхати якихось п’ятнадцять хвилин. Ми з Енвером візьмемо велосипеди й поїдемо ґрунтівкою на розшуки.
Батько викотив з гаража велосипед з рамою, Енвер взяв великий ліхтар і поїхав з батьком. Він сидів на рамі, та освітлював ліхтарем путівець. Потрібно відмітити, що з сусіднього села можна доїхати двома шляхами: путівцем через поля (так ближче) і асфальтованим, щоправда з гаком. Зазвичай всі вибирали коротший шлях, не дивлячись на вибоїни та куряву, яка проникала в салон автомобіля. Тому й цього разу батько Енвера вирішив, що родичі вибрали – скоріш за все – дорогу через поля.
Велосипед щосили трясло, сидіти на рамі було боляче, до того ж і важкий ліхтар в руках додавав клопоту… Енвер старався, як міг, але в якусь мить на купині, підскочивши, він випустив ліхтар, батько заїхав у вибоїну і вони впали. Енвер швидко скочив на ноги, а от батько не ворушився.
– Баба́, баба́, що з вами? – закричав Енвер кинувшись за ліхтарем, а потім посвітив на батька, який лежав без тями.
Енвер нахилився до нього, тряс і благав отямитися. На голові батька він помітив кров…
Ця мить була жахливою для хлопчика: він перелякано заголосив і закрив обличчя руками, та враз опустив руки, розуміючи, що криками тут не допоможеш. І раптом помітив далі на дорозі – метрах в трьохстах від них –місячний промінь, що падав з неба, а потім і блимаючу лампочку – такі світяться в салоні автомобіля, коли він не заведений. В цю мить батько застогнав і сів, приходячи до тями.
– Гарно ж ми приземлилися, – промовив він, обіймаючи заплаканого Енвера. – Погана була ідея їхати вночі на велосипеді.
– Баба́, я бачив на дорозі вогник лампочки, які бувають у машинах – ге-е-ен там, – згадав Енвер, і вони з батьком попрямували в той бік.
Останні кроків тридцять вони бігли, тому що дійсно там була машина, до того ж перекинута. В салоні знаходилися люди без свідомості. Батько з допомогою Енвера обережно відчинив дверці і дістав усіх трьох: дядечка, його дружину та їхнього сина. Через кілька хвилин всіх привели до тями. Звичайно, родичі були налякані і засмучені, проте цілі, не зважаючи на садна та синці, і те, що у всіх боліли го́лови. Не кваплячись, гуртом пішли до села, покинувши автівку й велосипеда, який був теж добряче ушкодженим.
Вже вдома, коли всі трохи заспокоїлися, батько Енвера розповів:
– Я помітив дещо дивне: адже ніч сьогодні похмура, і ми з Енвером їхали крізь суцільну темряву, дякуючи ліхтарю. Проте, коли ми знайшли вас, з неба, немов почав світити прожектор, спрямувавши промінь на нас, – наче ми на сцені. І це світло було з нами до самого дому.
– Напевне, хмари розсіялися, – розгублено сказала дружина дядька.
– Щось дивне коїться з цим місяцем останнім часом, – почав говорити батько, але мама так суворо зиркнула на нього, що він замовк.
– Енвере, тобі вже пора спати, – нагадала мама і провела до дверей сина, який пробував пручатися, щільно зачинивши їх.
Засинаючи у своєму ліжку, Енвер здогадався, що Айдер повернувся.

***
Чи помічали ви, що тіні, які ховаються за вуглами, весь час ковзають, миготять, шепочуться і навіть сердито хихикають? Або ж стануть як вкопані величезною страшною химерою, і стоять, немов – це їхня земля; і ні місяць, ні сонце не можуть їх прогнати. Тіні з’являються там, де є великі й важливі речі, схожі на гординю, де не вистачає повітря та світла для добра. Їх потрібно боятися – про це скаже вам навіть дитина, а батьки заборонять ходити по вулиці після захо́ду сонця. Тіням нема довіри, вони непередбачені й злі, і безкінечно тупі, тому що вони лише тіні того, що є на землі, проте вважають, що світ належить їм тільки тому, що вони на нього падають.
Останнім часом, після того, як зникла Едіє, Енвер почав звертати увагу на тіні. Він почав їх чути і навіть відчувати. Енверові дуже хотілося знову зустріти Ай-оґʼлани Айдера, щоб запитати в нього, де ж Едіє, адже Айдер має знати про те, тим більше, що він знову допоміг – показав, де знаходиться дядьків автомобіль, а потім освітив їм шлях додому.
Як тільки настав пізній вечір наступного дня, Енвер непомітно вислизнув з дому й заховався у дворі за хлівом. В оселі всі вже полягали спати, тому що – з метою економії – у селі вимкнули світло, і батьки були впевнені, що й Енвер уже в ліжку. Енвер мав намір відсидітися в кутку садиби, а потім вирушити на пошуки Айдера – сидіти, склавши руки, він не мав змоги – потрібно було терміново шукати Едіє.
Визираючи з-за рогу на темний дім і розмірковуючи, як би пробратися за паркан, Енвер раптом почув голос згори:
– Це ти мене збираєшся шукати?
Підвівши голову, Енвер побачив Ай оґʼлани, що сидів на даху хліва. Це було так дивно: сяючий місячним сяйвом хлопчик сидів зовсім як звичайна дитина, високо піднявши коліна й обхопивши їх руками. Погляд його був таким чистим і ясним, що Енвер відразу ж забув про свої обра́зи та підозри, і мовчки усміхнувся приятелю, за яким встиг скучити.
Айдер подав з даху руку, і Енвер простяг свою у відповідь, хоча розумів, що не дістане. Та сталося ось що: якимось дивним чином їхні руки торкнулися одна одної, і за мить Айдер підняв Енвера на дах.
– Ух ти! – вигукнув Енвер. – Як тобі це вдалося?
– Місячне тяжіння – пожартував Айдер. – Розповідай, що трапилося.
– Це ж ти вчора допоміг знайти нам машину? – розпочав серйозну розмову Енвер.
– Так, я допоміг. Побачив, що люди в біді, і прилетів сюди. В цьому моє призначення…
– А як же тоді?.. Ти знаєш, що тебе бачили, коли тут у нас зникла дівчинка – моя подружка Едіє? Багато хто думає, що це місяць її забрав!
– Так, я знаходився тут у той вечір і бачив, як те сталося…
– Як! – Енвер хотів скочити на ноги, але скат даху був достатньо крутим, щоб з нього впасти, й Енвер захитався. Айдер підхопив балансуючого друга й посадив того на місце. – То це ти її забрав? – не заспокоювався Енвер.
– Звичайно ж, ні, як ти міг подумати! Я боровся з тінню, яка її вкрала! Але не зміг побороти, не зміг врятувати Едіє. Я починаю робитися слабким. Мій час сягає кінця.
– А де ж нині Едіє? На неї дуже чекають батьки; скажи мені скоріш, де вона?
– Я не знаю, де вона. Дітей тіні крадуть, забирають їх все частіше й частіше. За останні часи ці тіні розбушувалися, розмножилися. Вкрадених дітей вони десь тримають і живляться їхнім плачем та страхом. Згодом вони дітей відпускають, позбавивши пам’яті, але з них – як правило – виростають погані люди, і це неможливо виправити.
– Тобто, Едіє повернеться додому? – розповідь про незрозумілі тіні звучала неправдоподібно, але Айдер був чесним – Енвер те бачив і відчував.
– Якщо пощастить і її залишать саме на тому місці, звідки забрали. Тому, що пам’ять її буде стертою.
– А що це за тіні і що їм потрібно, Айдере?
– Як же тобі пояснити… це темні сили, з якими ми постійно боремося. Чого вони хочуть? Влади над людьми, над всім живим і неживим. Вони хочуть володіти всім, що бачать: всіма землями, що існують, всіма душами та умами, – щоб не було радості й щастя, а лише страждання. Вони хочуть накрити тінню весь світ і знищити сонячне й місячне сяйво…
– Це так… дивно. І так страшно… – прошепотів Енвер.
Раптом за воротами на вулиці почулися крики. Енвер стрибнув з хліва й побіг подивитися, що там діється. Вулицею – йому назустріч – бігла сусідка і радісно вигукувала:
– Едіє повернулася! Едіє знайшлася!

                                                           IV.

Поява Едіє була настільки радісною та хвилюючою, що Енвер не зміг спати до самого ранку. Зі слів батьків, вона зʼявилася так само неочікувано, як і зникла – просто вийшла з-за рогу. З нею все було в порядку: руки, ноги цілі, жодної подряпини, начебто, навіть ні одна волосина не змінила свого положення на голові: якою дівчинка пішла, такою й повернулася. Про те, що з нею відбувалося за три тижні відсутності, Едіє не пам’ятала, тільки плечима знизувала.
Того вечора у дворі й біля воріт родини Едіє зібралося багато народу, і Енверові не вдалося побачити подругу й поспілкуватися з нею, тому вранці наступного дня він відразу пішов до дівчинки. Людей біля будинку Едіє, як і напередодні, було багато, здалеку їхали й їхали родичі, які дізналися про радісну звістку, але Енверові все таки пощастило проникнути до неї в кімнату і радо обійняти подругу.
– Едіє, як я радий тебе бачити! – Енвер намагався зазирнути дівчинці в очі, але вона відверталася від нього.
– Так, так…
– У тебе все добре?
– Добре, добре… – Едіє сиділа, скосивши очі вбік і пальцем малювала якісь візерунки на покривалі.
– А ти пам’ятаєш, де була? – пошепки намагався продовжити розмову Енвер.
Едіє зробила вигляд, що не чує хлопчика. Вона виглядала й поводилася зовсім не властиво їй, здавалося, що перед Енвером зовсім інша людина.
Ввечері Енвер знову зустрівся з Айдером. Цього разу вони вилізли на копицю соломи перед будинком і звідти, лежачи, спостерігали за зорями й рухом місяця на небі.
– Едіє зовсім інша, я не розумію, що з нею сталося, – розповідав Енвер.
– Я ж тобі казав, що після зустрічі з тінями люди міняються: тіні живилися її плачем, її негативними емоціями, а потім відпустили, повністю вижавши з неї душевні соки. Вона нічого не пам’ятає?
– Я запитував, але вона навіть відповідати не захотіла!
– Воно й зрозуміло, дівчинка перетворилася на вижатий лимон: ніякого бажання розмовляти у неї немає.
Друзі ще довго обговорювали ситуацію, в яку потрапила Едіє, і сперечалися про те, що́ треба зробити, аби звільнити дітей і назавжди подолати тіні. Два хлопчики – такі схожі і, разом з тим, такі різні – один із плоті, а другий з місячного сяйва, могли розмовляти годинами. Воістину справжня дружба не має меж!

***
Бедріє кʼартана сьогодні прокинулася незвично рано. Вона й так завжди прокидалася з першими променями сонця, але сьогодні вона розплющила очі і почула кукурікання першого півня – ще вдосвіта. Спочатку Бедріє кʼартана випила кави, яку берегла майже цілий рік, ховаючи від усіх для особливої оказії, примружила від задоволення свої великі зелені очі, за тим поправила хустину, з-під якої вибилося руде кучеряве волосся – ще не повністю покрите сивиною, і промовила:
– Ну й діла! Що з нами тепер буде?
Сусідка Мусіме біта, яка теж завжди вставала на світанку і відразу ж поспішала на гостину, цього разу почула від Бедріє кʼартани наступне:
– Мусіме, мені приснився сон.
– Вай! – вигукнула сусідка й сплеснула руками.
Вона знала, що ці слова означають неминуче. Ще жоден сон не був посланий Бедріє просто так. Якщо вже вона бачила сон, він обовязково щось означав. Побачить уві сні сусідів – і того ж дня у них щось відбувається. Побачить уві сні родича – вісточка від нього тут-як-тут. І що дивно – жодної похибки за все життя! Сновидінням Бедріє кʼартани міг позаздрити найточніший прилад у світі.
– І що ж приснилося тобі? – понизивши голос, запитала Мусіме біта й поправила окуляри з товстенними лінзами.
– Мені приснилася чорна тінь, що накривала всю землю, а найбільше – наш Кʼирим! Потім земля задрижала і місяць засяяв так яскраво, наче сонце… І весь час плакали діти.
Мусіме біта прикрила рот руками, стримуючи крик. Значення цього сновидіння було зрозуміле обом жінкам – їх усіх, весь народ, чекає щось темне й страшне, немов чорна тінь.

***
Едіє стояла в кутку й щось шепотіла перед тінню на стіні. В цю мить до кімнати увійшов батько:
– Едіє, що ти робиш?
Відовіді не було, Едіє продовжувала щось говорити комусь невидимому, темному й страшному.
– Едіє! – батько підійшов позаду й розвернув до себе дочку, але відразу ж відсахнувся – її очі були настільки чорними, що виглядали жахливо.
Та все ж батько обійняв свою дитину, підхопив на руки й вибіг з оселі.
Після кількох молитов у будинку мулли очі Едіє стали такими, як і завше, проте смуток у них… він нікуди не зник. Й Едіє нікому не могла подовгу дивитися в вічі, наче ховала в них щось недобре. Вона перестала радіти, сміятися і… любити дітей. Ніхто не впізнавав колишню Едіє. Раніше вона була першою бавицею для всіх діточок, які навідувалися в їхню оселю, і діти її дуже любили, з задоволенням гралися з нею. Тим більше, ніхто не очікував, що Едіє зможе скоїти такий страшний проступок, який примусив Айдера та Енвера приймати рішучі дії.
Через тиждень після повернення Едіє до них в гості приїхали далекі родичі з маленькою трирічною дівчинкою і залишилися ночувати. Едіє спочатку не звертала уваги на дитину, але в якусь мить взяла дівчинку за руку й повела кудись подвір’ям. За господарськими будівлями – там, де закінчувалося світло від вуличної лампочки (а було це ввечері), – Едіє комусь хижо посміхнулася, кивнула і… віддала дитину, немов передала її руку зі своєї в чиюсь чужу. В ту мить маленька зникла. А Едіє з кривою усмішкою – як нічого й не сталося – повернулася додому.
Айдер кидав камінці у вікно Енвера, який вже спав, оскільки дуже втомився на уроках в школі. Енвер відчинив вікно й почув:
– Вставай, Енвере. Твоя подруга накоїла такого, що тепер спати не можна!

                                                          V.

Місяць освітлював мокру – схожу на чорну випростану нерухому змію –  сільську вулицю з освітленими вікнами будинків по обидва її боки. Світло у вікнах запалювалося й запалювалося – це прокидалися люди, почувши страшну новину про зникнення ще однієї дитини. Енвер біг вулицею, і його ноги весь час потрапляли то в калюжу, то в багнюку, від чого ноги намокли і вже видавали звуки хлюпання з кросівок. Айдер біг поруч; сяйво від нього можна було використовувати замість ліхтаря, але наразі це було не важливим, ніхто з них обох не думав про дорогу.
Добігши до будинку Едіє, друзі зупинилися, не звертаючи уваги на людей, що метушилися навкруг.
– Інші можуть тебе бачити? – з тривогою в голосі запитав Енвер.
– Ні, якщо тільки я сам цього не захочу, не переймайся. Ось тут я відчуваю тінь – під цим парканом, – відповів Айдер і підійшов ближче, освітлюючи паркан. – Напевне, тут щось накшталт тунелю, але нам туди не потрапити. Я не зможу перебувати там, де немає місячного сяйва.
– Як же нам знайти цю зниклу дівчинку? В Едіє запитувати нема сенсу, вона, наче зачаклована.
– Потрібно спочатку знайти місце, де тіні тримають викрадених діток. Тут ми нічого не зрозуміємо, ходімо подалі, бо на тебе вже дивляться, з боку здається, що ти сам з собою розмовляєш.
На краю села, в лісосмузі, хлопчики сіли на пеньки перед виноградником і якийсь час сиділи мовчки. Мимо проїхала міліцейська машина, яку, напевно, викликали батьки зниклої дівчинки. Нарешті Айдер озвався:
– Я знаю, хто нам може допомогти.
– Хто? – вигукнув Енвер.
– Колись давно я врятував дівчинку з полону тіней. Вони її теж намагалися примусити працювати на себе, навчали приводити інших дітей, хотіли зробити її злою, та у них те не вийшло. Вона пам’ятала все, що з нею сталося, але місце, де її тримали, згадати не могла. Я її знайшов на березі озера біля міста, відбив від тіней, які її волокли. А потім ми довго з нею дружили… Вона була неймовірно сильна духом і справилася з цим злом, що мало намір заволодіти її душею.
– А чому ж перестали дружити?
– Їй виповнилося чотирнадцять років і вона перестала мене бачити. А я… перестав перед нею показуватися.
– Чому? – Енвер ніяк не міг зрозуміти товариша.
– Я… ми… – здавалося, Айдер був ладний почервоніти, але «місячний» колір шкіри не дозволив йому це зробити. – Вона мені дуже подобалася. А я, на жаль, не людина. І знаєш, я бачив, як вона плакала й просила мене знову з’явитися… це було найважчим.
Енвер дуже здивувався такій розповіді. Йому кортіло запитати в ту мить у Айдера: «І хто ж ти є?», але він стримався. Сум Айдера так стривожив його серце, що він поквапився змінити хід його думок:
– А де ж вона зараз?
– Ти її знаєш, це – Бедріє.
– Бедріє кʼартана?! – в Енвера навіть щелепа відвисла, відкриваючи рот, і він рукою поставив її на місце. – У мене шок. Але ж як? Це ж скільки років минуло. І зачекай… ви тут зустрілися ще до травневої депортації 44-го року?
– Так, все вірно. Бедріє виповнилося чотирнадцять літ, я зник, і того ж року сталося те страшне лихо… Я нічого не міг зробити, нікого не міг врятувати! – на очі Айдера накотилися сльози, потім потекли по щоках сяючими краплинами. – Їхній старий будинок ще зберігся ген там, далеко звідси. Скільки літ я провів на даху цього будинку, оплакуючи кожного, й особливо сумуючи за Бедріє. І найщасливішим став той день, коли вона повернулася з дітьми й навіть з онуками. Вона цілувала стіни своєї розваленої оселі, а я плакав ридма поряд, проте вона мене не бачила. Її очі зовсім не змінилися, залишилися такими, як і були…
Енверові складно було уявити Бедріє кʼартану юнкою, яка дружила з Айдером, але він спробував:
– Тобто, вона зможе нам допомогти, згадавши, де мешкають тіні?
– Я на це надіюсь, – відповів Айдер й підвівся з пенька, щоб іти до Бедріє кʼартани.

***
До світанку залишалося небагато часу, годин зо три, але Бедріє не спала. Вона прокинулася стривожена і почула на вулиці голоси, де й дізналася – коли вийшла – про те, що трапилося в селі цієї місячної ночі. Тепер вона сиділа в кухні, перебираючи квасолю – велику відділяла від дрібної, – і розмірковувала над тим, куди діваються діти.
В двері постукали. Злякано здригнувшись, Бедріє підійшла до дверей і спитала:
– Хто там?
– Це я, Енвер, відчиніть Бедріє кʼартана!
Бедріє відчинила двері й впустила Енвера. Він пройшов у кімнату, залишаючи на підлозі мокрі сліди.
– Енвере, у тебе мокрі ноги? Знімай хутко шкарпетки, я тут якраз нові сплела, – Бедріє відчинила шафу і, взявши з полиці нові вовняні, подала Енверові.
Енвер слухняно надів сухі шкарпетки і вже налаштувався щось казати, як Бедріє кʼартана охнула і сіла на стілець, дивлячись кудись за спину Енвера. Озирнувшись, він побачив Айдера, що стояв, опустивши голову.
– Ти поквапився, – дорікнув йому Енвер. – Я хотів спочатку підготувати Бедріє кʼартану.
– Виходить – ти дійсно існуєш? – тихо промовила жінка. – Я стільки літ запевняла себе, що видумала тебе в своєму важкому дитинстві… Де ж ти був, Айдере, куди пропав тоді? Ми стільки всього пережили…
– Я знаю, все бачив – відповів Айдер, підвівши очі. – Та нічим не міг допомогти, хоч і намагався. Тоді Кʼара – король тіней, вирвався назовні з підземелля, і не було кінця людським сльозам і крові…
Бедріє кʼартана плакала, Айдер теж ледве стримувався:
– Пробач мені, Бедріє. Я завжди пам’ятав про тебе й чекав тебе тут. Але зараз… нам дуже потрібна твоя допомога. Зникла маленька дівчинка сьогодні вночі, та вона не одна пропала, по всьому Криму тіні масово викрадають дітей, затягують їх у своє підземелля й живляться там їхніми криками й плачем. А потім викидають назовні як непотрібний, використаний матеріал, випивши всі їхні емоції й забравши сили. Едіє повернулася живою, але її душа змінилася, вона розпочала співпрацю з тінями. Від неї ми нічого не дізнаємося, але ти… ти, Бедріє, можеш згадати, як потрапила до них тоді, давно.
Бедріє кʼартана задумалась, потім промовила:
– Довгими роками я думала про те, як потрапила в їхню пастку, згадувала дні ув’язнення під землею. Там дуже темно й страшно, хоча й горять тьмяні смолоскипи. І неймовірна печаль охоплює душу: згадуються всі обра́зи, всі страхи, весь біль. Хочеться кричати від того душевного болю – що́ всі там і роблять. А тіні сміються і п’ють ту енергію болю. І видно, як вони збільшуються і вилітають, а на їхнє місце прилітають інші. Іноді нам приносили їжу й воду і навіть давали можливість поспати, а потім все починалося знову. Коли дитина втомлювалася плакати, робилася байдужою до всього – її виводили на поверхню. Так сталося й зі мною, я сиділа й дивилася в одну точку, мені було байдуже, що діється навкруг, і тоді мене витягли на землю біля того озера, де ти мене знайшов.
– А як ти потрапила до них, пам’ятаєш? Де вхід у підземелля? – з тривогою в голосі запитав Айдер.
– Я почала чути голоси тіней, їхній шепіт і сміх. А одного разу вночі просто пішла за голосом, дійшла до темного рогу – і враз тінь схопила мене за руку і потягла… немов у трубу провалилися. За мить ми вже були в підземеллі. Я думаю, що входу до нього нема. Вірніше, їх багато, будь-який темний куток може стати порталом, дверима; якщо тінь захоче забрати – вона забере.
Хлопчики задумалися, Бедріє теж мовчала. За вікном залунали перші півні, – це означало, що до світанку залишалася година.
– У мене мало часу, – сказав Айдер. – Здається, я знаю, що нам робити. Енвере, ти відправишся в підземелля й виведеш звідти дітей. Я не можу йти туди, де немає місячного сяйва, та й мене тіні не візьмуть.
– Але ж як я це зроблю сам? – Енвер підскочив, витріщивши очі. Такого повороту подій він ніяк не чекав.
– Я дам тобі камінь, ось він – це шматочок Місяця, – Енвер подав щось, загорнуте в білий клапоть тканини. – Візьми.
Енвер взяв згорток і почав його розмотувати. Всю кімнату раптом освітило яскраве місячне сяйво, осліпивши до болю очі. Довелося загортати камінець назад.
– Ти спробуєш потрапити в підземелля зараз же, а там розкриєш долоню, і світло від каменя освітить все темне, що там є, всі тіні виведе на видноту, тобто знищить їх, хоч і тимчасово. Потім ми знайдемо вихід із підземелля, угледівши з землі сяйво, яке вибиватиметься назовні, і допоможемо тобі вивести дітей.
Енвер задумався, а Бедріє почала збирати йому торбину з провізією для дітей, що знаходяться в підземеллі, хоча Айдер умовляв її не робити цього, бо такі збори заберуть багато часу. Енвер розумів, що іншого виходу немає, та все одно йому було дуже страшно.
– А як же мені знайти тінь, як умовити її мене забрати? – хвилювався Енвер.
– А ти думай про щось дуже сумне, можеш навіть заплакати, – повчала Бедріє кʼартана. – І йди за голосами, які чутимеш. Як дійдеш до темного місця, плач ще голосніше – тіні люблять, коли діти страждають – відразу ж налетять.
– Енвер з Айдером вийшли на вулицю, попрощавшись з Бедріє кʼартаною. Часу залишалося обмаль.
Енвер почав згадувати про свого маленького братика, який помер у ранньому віці від хвороби. Це був найстрашніший та найгіркіший спогад. Сльози самі потекли з очей. Айдер обійняв на прощання друга й підштовхнув його до темного провулка. Саме звідти доносилося шепотіння тіней і було чутне їхнє зле хихикання. Щойно Енвер, плачучи, зробив крок у темряву, як його засмоктало у темну воронку, і він зник з поверхні землі.

***
Розплющивши очі, Айдер зрозумів, що знаходиться в підземеллі. Тут пахло сирістю, десь високо під склепіннями тьмяно горіли смолоскипи,  а на підлозі – на якихось старих мішках – зграйками спали діти. Їх було так багато, що важко було порахувати. Зненацька вдарив дзвін, який розбудив дітей, і всі разом вони почали плакати. А тіні зареготали так голосно, що Енвер здригнувся. Він вже зібрався розтиснути долоню і розкрити місячний камінь – як вони планували з Айдером – але… йому зробилося так боляче в грудях, так страшно! Він виразно уявив собі день смерті братика, як плакала мама, як голосив батько, і цей спомин примусив його, Енвера, теж голосно заплакати. Він не міг стримати свої відчуття – не вистачало сили – так давили на нього тіні, так катували його душу.
У Айдера дійсно був хороший план, та він не знав одного: Енвер з дитинства, коли плакав і злився, то щосили стискав кулаки. До болю, до білих пальців стискав! І ніхто не міг йому розтиснути руки, доки він сам не вгамується. І зараз він зробив те ж саме – стиснув кулаки до болю, забувши про камінь і про все на світі, і лише згадка й біль оволоділи ним. Він плакав ридма, ревів як маленьке звірятко разом з іншими дітьми, а тіні реготали все голосніше й голосніше…
VI.
У Місячного падишаха сьогодні був невдалий день. Все почалося з самого ранку, коли із землі з великим запізненням повернулися всі місячні охоронці – вони вже майже злили́ся з сонячним сяйвом, не встигаючи сховатися в Головний кратер.
– І про що ви тільки думаєте! – дорікав криком Падишах на ранкових зборах, сидячи в срібному троні, витканому з рідкісної місячної повні. – Ви можете повністю розчинитися в сонячному промінні, і тоді нікому буде захищати ночами Землю. Ви хочете, щоб тіні вибралися на поверхню й захопили всі ваші території?!
Місячні діти – хлопчики й дівчатка – стояли, опустивши голови. Їм, звичайно, було соромно із-за того, що часто запізнюються й залітають на Місяць на останніх секундах нічної пори. Але ж їм так подобалася робота на Землі, що повертатися вранці додому їм зовсім не хотілося. Там внизу серед людей залишалися їхні друзі і тисячі невирішених справ. Скількох землян вони врятували за роки своєї місячної служби! Не перелічити, як і зірки на небі не можливо охопити і поглядом, і розумом.
Звідки ж вони взялися, ці дивні істоти, схожі на людей, не маючи до них ніякого відношення?
Колись – давним-давно – можливо мільйони років тому, Молочний шлях був пробитий з-під землі стовпом величезної чорної тіні – Кʼара кольге. Здавалося, що ця тінь закриє собою Сонце і знищить все живе на Землі. Зненацька з’явився Чародій з довгою палицею у руці. Він встромив свою палицю в планету, і так появилася вісь, що пройшла крізь усю Землю, і вона почала крутитися навкруг тієї осі. І виникли день і ніч, а Місяць зробився видимим із Землі й освічував ночі своїм сяйвом. В цей час появилися на Місяці доброзичливі чарівні істоти, схожі на людей, і разом з тим зовсім інші – сяючі, чисті, добрі, сміливі й хоробрі. Вони могли жити тисячі років, а потім зненацька згасали й відходили на Молочний шлях, назавжди зливаючись з ним. На їхнє місце з Молочного шляху приходили новонароджені місячні діти, тому що без них вже не могла існувати Земля, – вони її оберігали ночами, охороняли від зла, боролися з тінями.
Мільйони років ніщо не порушувало звичного розпорядку Місячного життя, аж поки одного ранку не пролунав несамовитий крик охоронця Головного кратера – він спостерігав за Землею вночі:
– Клянуся палицею Чародія – це тінь! Це величезна чорна тінь!
В цю мить Місячний падишах, який саме налаштувався читати своїм підлеглим нотації про дисципліну, не зовсім зрозумів, що хоче повідомити йому охоронець. Місячні діти теж здивовано дивилися у бік виходу. Був у їхньому гурті й наш Айдер. Він взагалі нічого не почув, та й не хотів слухати: всі його думки на цей час були з Енвером, який не повернувся вночі, як вони домовлялися. Він чомусь не розтиснув руку з місячним осколком, згідно їхнього плану, – але чому? Айдер цього ніяк не міг зрозуміти.
– Це чорна тінь! І вона піднімається на Кримом! – охоронець забіг у кратер, злякано витріщивши очі.
Місячний падишах пішов слідом до виходу – перед ним усі злякано розступилися. Айдер неусвідомлено поплентався за всіма, і лише глянувши на Землю, прийшов до тями. Над Кримом дійсно нависла величезна тінь, витягнувшись від поверхні Землі до найвищого шару атмосфери у вигляді переверненого трикутника з основою біля небес і вершиною, встромленою… Айдер придивився: вершина, схоже встромилася в те місце біля паркану, куди тіні затягли Енвера.
І тут Місячний падишах злякано проголосив:
– Лише найсміливіший воїн тисячоліття міг таке вчинити, перейшовши на бік пітьми. Хто це зробив? Як ви могли таке допустити? Кʼара розбуджений, світові загрожує смерть. Але до цього ми повинні битися з ним до останнього нашого воїна, до останнього місячного відблиску!

***
Енвер вже був мало схожим на себе: шкіра зробилася зеленою від сильного внутрішнього хвилювання, на чолі весь час виступав холодний піт, ноги підкошувалися. Діти плакали голосніше й голосніше, тіні ж – радісно кружляли навкруг. Про те, що коїться щось незвичне, Енвер зрозумів з шепоту тіней – він продовжував їх чути. Хижі голоси все повторювали, що ланцюги розірвані і віднині на світом володарює сам Кʼара, і що незабаром вічність накриє планету, а вони, тіні, перетворяться на одну чорну діру і почнуть ковтати зірки одну за одною, доки нічого не залишиться.
Під вечір зовсім не залишилося сил встояти на ногах, але спогади й біль настільки оволоділи Енвером, що, здавалося, він увесь стиснувся й трансформувався в осколок розпеченого каменя. Останньою крапкою був спогад про смерть молодшого братика, який помер в дитинстві від хвороби.
Як довго Енвер не згадував про це! Іноді навіть здавалося, що не було всього того жахіття, що звалилося на їхню родину, і лише сумні мамині очі, що залишилися назавжди такими, нагадували: було, було – це горе і ця втрата…
Наразі Енвер заново проживав усі подробиці, кожен день, кожну свою сльозу. Руки стискалися все міцніше, а тіні кружляли навкруг все швидше й швидше.

***
– Бедріє! Енвер не з’являвся? – Айдер виглядав наляканим – здавалося, що зараз розплачеться.
– Ні, цілий день не було його. Справді, щось трапилося. Ще й з небом сьогодні щось неладне: наче чорний дим пустили, сонце ледве пробивається.
– Це, це… – Айдер ледь не задихався. – Це Кʼара прокинувся. Нам всім – кінець.
– Як? Той самий Кʼара, що закований в ланцюги під землею – ти про нього розповідав?
– Так, це він. Якийсь дужий воїн перейшов на бік пітьми й розбудив його! І це сталося саме тут! Він вийшов звідси! Може це тому Енвер там застряг? Чи живий він…
Бедріє замислилася. Хустина на голові збилася на бік, проте вона не квапилися її поправляти. Її руки за інерцією катали качалку, яку вона не встигла прибрати зі столу після приготування вечері. Бедріє кʼартана немов розкачувала невидиме тісто, з якого хотіла зліпити відповідь, але ніяк не могла піймати його край, щоб з’єднати з іншим…
Ніч наближалася до своєї середини, над півостровом нависла тривога. Всіх місячних охоронців Землі терміново викликали наверх. В Північному кратері світилося зелене світло тривожного вогню, навкруг якого сидів Падишах зі своїми підданими. Всі спостерігали за вогнем, не зводячи з нього поглядів, повних відчаю.
– Хто відповідальний за півострів Крим, встаньте! – наказав Місячний падишах.
Айдер підвівся й нахилив голову:
– Пробачте мені…
Сотні поглядів тепер були спрямовані на Айдера і йому було дуже кепсько від цього.
– Як можна було не впізнати воїна тисячоліття й відпустити його до тіней?
Айдер не знав, що відповісти, тому стояв мовчки. Він ладен був провалитися крізь Місяць аж до краю Всесвіту. Місячний падишах продовжував щось говорити, але Айдер не слухав – у думках він був на Землі. «Якщо ти чуєш мене, якщо відчуваєш, Енвере, я прошу тебе, тримайся!
***
Наступний день видався справжнім пеклом. Все небо над Кримом напнула величезна тінь Кʼара. Люди плакали, намагалися поїхати кудись подалі, збирали речі й цілими родинами вирушали в дорогу, не знаючи куди, – аби втекти від страшної істоти, що закрила сонце. А ті, що залишалися, впадали в загорьований стан: згадувалися жахливі миті життя, з пам’яті виринали гіркі образи. Від цього між людьми почалися сварки і навіть скандали, всі ходили заплакані, озлоблені до знемоги. А згори злісно реготала ростуча тінь.
– Всім приготуватися, розпочинаємо атаку! – командував Місячний падишах, і місячні діти – один за одним – стрибали в тінь.
Вони пролітали крізь чорний туман, залишаючи своїм світінням у ньому діру. Важливим було, приземлившись, відскочити в тінь, щоб часом не пропалили сонячні промені. Хто не встигав цього зробити – зливалися назавжди з сонячним сяйвом.
До Айдера, який вже намірився плигнути, неочікувано підійшла гарненька дівчинка Айлін: до цієї миті вони ніколи не розмовляли.
– Айдере, я знаю, що ви з Енвером накоїли. Але ти не переживай, він повинен щось придумати там внизу.
– Звідки ти знаєш? – запитав пошепки Айдер.
– Я побачила вас випадково, коли летіла на свою територію.
– Як можна побачити випадково? Ти слідкувала за мною? – Айдер дуже обурився, але Айлін лише засміялася й плигнула з Місяця вниз, залишаючи в чорній хмарі своє яскраве світіння.
Айдер стрибнув слідом, щоб закінчити цю розмову, але наздогнати спритну Айлін йому не вдалося.
Кʼара був схожим на решето. Безліч невеликих отворів відразу ж заповнювалися сонячним сяйвом і здавалося, що ще трохи й він розвіється, але ці отвори затягувалися знову й знову, і тінь робилася ще темнішою і щільнішою.
До вечора всі охоронці вибилися з сил, Кʼара залишався непереможним. Тепер ця тінь накрила територію ще більшу за Крим, і все розповзалася й розповзалася.
***

Енвер вже не міг стояти на ногах і змушений був весь день провести на колінах. В якусь мить він почув, як голосно тепер розмовляють тіні. А говорили вони про нього, про Енвера. Про те, як їм пощастило, що він до них потрапив, що його сила розбудила самого Кʼара.
– Весь світ буде наш-ш-ш-ш-ш, – звучало шипіння над головою Енвера.
– Хлопчина виявився саме тим, хто так був потрібний нам – лунало з усіх боків.
Енвер силкувався розтиснути руки, проте нічого з того не виходило. І сили, що витікали з нього рікою, теж закінчувалися. Серце застугоніло шалено, немов уостаннє, і зупинилося. Енвер упав на бік, втративши свідомість. Рука, що тримала місячний камінь, обмʼякла, розтиснулася, і усе підземелля вмить заповнилося яскравим місячним сяйвом!
В цю мить на вечоровому Місяці здійнявся радісний галас, яскравий місячний промінь бив від самої поверхні Землі і пробивав Кʼара наскрізь. Величезна хижа тінь заборсалася в тому промені, немов отруйна муха, що піймалася на голку, але не зникла, а залишилася пришитою цим променем.
Айдер підстрибував від нетерпіння й голосно вигукнув, геть забувшись від радості:
– Ну, нарешті! Як же я тобі вірив, Енвере!
І так вийшло, що ці його слова пролунали в повній тиші Головного кратера. Буває ж таке, що всі спочатку галасують, голосно розмовляють, а потім враз замовкають, а ти в цю мить промовляєш щось не дуже доречне, і всі повертають голови у твій бік. Це якраз був той випадок. Всі озирнулися на Айдера, а Місячний падишах поцікавився:
– І хто він – цей Енвер?

                                                     VII

Айдер ніколи не бачив Місячного падишаха одночасно в такому гніві і в такій розгубленості. Його мантія з тонкого місячного сяйва навіть сповзла з пліч, зелений атласний костюм ще дужче переливався на тлі зірок, обличчя виражало усі емоції Всесвіту, а руки нерухомо зависли у повітрі перед обличчям Айдера. Нарешті він знову заговорив:
– Якщо найсильніший воїн тисячоліття – десятирічний хлопчик, і його сила змогла звільнити самого Кʼара, значить тільки він зможе нам допомогти. Летіть за ним!
Айдер і ще кілька охоронців полетіли вниз, до джерела місячного променя, що бив з-під землі.  Знайшовши прохід, один за одним сковзнули по променю у підземелля. Тут під склепінням печери було багато дітей, які – здавалося – розмовляли всі відразу. Діти були заплаканими, але наразі вони раділи сяйву; щоправда дехто з тривогою поглядав на когось, лежачого на землі. Айдер підійшов ближче й побачив Енвера, який, схоже було, втратив свідомість.
– Енвере, Енвере, отямся!
Він доторкнувся до чола Енвера і той прийшов до тями.
– Де я? Що сталося?
– Тобі що – встигли стерти пам’ять? – розхвилювався Айдер.
Енвер сів:
– Ні, схоже, не стерли, я все згадав! Руку не міг розтиснути! Ти уявляєш, ці бридкі тіні примусили мене плакати тут, і в голові залишилися найстрашніші думки! Айдере, потрібно виводити звідси дітей!
– Не турбуйся, мої друзі вже цим займаються.
Енвер побачив, що місячні охоронці й справді вже виводять дітей з підземелля через відкритий широкий прохід.
Айдер продовжував заспокоювати Енвера:
– Зараз усіх дітлахів відведуть по домівках, їх зустрінуть батьки, і все буде добре. Але у мене є погана для тебе новина.
– Що сталося? Щось з батьками?
– Та ні ж бо, з батьками все добре, – Айдер підтримав під руки Енвера, яких хитався від немочі, коли скочив на ноги, почувши про небезпеку. – Випий спочатку ось це – подав Енверові сріблясту пляшечку.
– Що це?
– Це пилок рідкісної місячної квітки, він поверне тобі сили й дасть можливість… літати.
– Мені? Літати? Але для чого? – Енвер тримав у руках пляшечку, в якій пересипа́вся пилок, більше схожий на сріблястий пісок.
Під суворим контролем Айдера він переси́пав вміст пляшечки на язик, відчуваючи легкий медовий смак. Здавалося, що рот наповнився молоком з медом – таке мама давала Енверові, коли він хворів і кашляв.
Сили повернулися до Енвера, він розправив плечі, впевнено став на ноги й посміхнувся так широко, що на його рожевих щоках з’явилися ямки. Айдер не стримався і теж засміявся:
– Та як же цей добрий маленький хлопчик може бути воїном тисячоліття?
– Ким? – Енвер перестав посміхатися й очі його округлилися. – Ким? Це ти про кого?
– Про тебе, Енвере! Доки ти тут був, розбудив і звільнив самого Кʼара, який мільйони років знаходився під землею. Вітаю! Тебе ще й Місячний падишах викликає наверх.
– На який ще верх? Який Місячний падишах? – Енверові здалося, що Айдер кепкує над ним, як завжди, а зараз признається, що вся ця маячня затіяна ним, щоб повеселитися.
Проте Айдер не квапився розтлумачувати і жарт затягнувся.
– Енвере, давай поквапимося, доки Кʼара пришпилений твоїм променем до неба, тому що цього вистачить лише до світанку. Після світанку сонце його звільнить.
– Він реально на поверхні? А як він там поводиться?
В Енвера виникла тисяча питань, які він хотів задати одночасно, і Айдер терпляче на них відповідав.
– А тепер давай руку, нас чекають на Місяці, – промовив він нарешті.
– Я… не те, що боюся, але ж там немає кисню… – невпевнено сказав Енвер.
– А для чого ти пилок їв? – засміявся Айдер. – Не бійся нічого, ти зможеш дихати.
Він взяв Енвера за руку, подивився йому в очі своїми незвичайно чистими очима, й Енвер заспокоївся.
Вони злетіли миттєво, немов дрібні частинки, які видихає Земля. Нічний вітер обпалював щоки, і очі сльозилися, мимо проносилися вниз вогні, гори, хмарини… і Енвер заплющив очі, тому що враз стало дуже страшно, але й розплющив їх вже за якихось три секунди, тому що відчув під ногами ґрунт. Політ тривав не більше десяти секунд.
Відкривши очі, Енвер побачив величезний круглий зал із зоряним небом замість куполу стелі. Стіни були ввігнутими – наче ти стоїш на дні глиняного горщика – гладенькими, світло-жовтого кольору. В центрі залу височів надзвичайної каси напівпрозорий трон, перед яким горів вогонь. На троні сидів чоловік, чи хтось на нього схожий, в красивому царському одязі і з короною на голові. Енвер збагнув, що це і є Місячний падишах.
Дихалося легко і це дивувало Енвера, та всі його думки були не про це. В останні дні сталося стільки незвичного, та чомусь ті події так не дивували Енвера, як тронний зал місячного кратера з Падишахом на троні. І ось він підвівся й почав наближатися до хлопчиків. Айдер стояв, винувато схиливши голову.
– То це ти – Енвер, великий воїн тисячоліття? – з доброю й одночасно жалісливою усмішкою спитав Місячний падишах, дивлячись на Енвера.
– Я цього не знаю, – відповів Енвер. – Ми тільки хотіли врятувати дітей… вибачте мені.
– Ви змогли зробити те, з чим ми не могли впоратися протягом багатьох століть! Але… ти своїм болем розбудив самого Кʼара. Тепер всьому світові загрожує погибель! Вранці місячний промінь, який наразі тримає Кʼара, зникне, загубиться в сонячному промінні, і тоді він розростеться на все небо, закриє собою Сонце від усього світу! Люди почнуть плакати, страждати, а це лише на руку Кʼара та його тіням!
– Що ж ми можемо зробити? – нетерпляче стурбовано запитав Айдер.
– Ми повинні боротися. І воїн тисячоліття може перемогти Кʼара, хоча я не уявляю, що може зробити в такій ситуації дитина… – Місячний падишах гулко клацнув пальцями. – Принесіть мені обладунки з кратера артефактів! – голосно промовив він невидимим слугам, і хтось дійсно хутко затупотів у кінці залу в бік виходу.
Енверу ніяк не вірилося, що це коїться з ним насправді. Він навіть пробував себе щипати, чи це не сон, часом. Місячний падишах, було схоже, не довіряє чи не вірить в нього. Енвер і сам собі не вірив, йому найбільше хотілося потрапити додому, до батька з матір’ю, які, напевне, божеволіють там без нього…
Кілька місячних охоронців внесли в зал щось сріблясте, схоже на обладунки воїна середньовіччя. Їхній розмір був удвічі більшим за самого Енвера. Місячний падишах подивився спочатку на обладунки, потім на Енвера, зітхнув і промовив:
– Останній раз цими обладунками користувалися майже дві тисячі років тому, коли на Землю летів метеорит і його потрібно було зупинити… Правда, воїн був старшим за віком і дебеліший. Але, що поробиш, надівай – такі правила.
– Які ще правила? Не буду я їх надівати, вони на мене великі! – Енвер вже починав гніватися. – Це якась помилка, я не можу бути цим воїном… я дитина, як мені з ним битися?
Доки Енвер промовляв усе те, два місячні хлопчики наділи на нього верхню частину обладунків. І тут щось сталося неймовірне для всіх, хто знаходився в залі. Обладунки наче ожили: трансформувалися, зменшилися й щільно обліпили груди, спину та руки Енвера. Нижня частина теж, немов магнітом притяглася до хлопчика й обхопила його ноги й стегна.
Всі, хто був поряд, полегшено видихнули, Місячний падишах змінився лицем і наказав:
– Кличте всіх місячних охоронців вітати воїна тисячоліття!
Місячний кратер почав заповнюватися місячними охоронцями – сяючими місячними дітьми, які охороняють нашу планету. Всі вони стали в коло й захоплено дивилися на Енвера, який залишався стояти в центрі кола.
Самого Енвера охопили протилежні відчуття. Йому, як і дотепер, було лячно й хвилююче від всього, що з ним діється, та з іншого боку – ці обладунки здавалися живими, зливалися з ним в одне ціле. Вони не були важкими, як здалося спочатку Енверові. Навпаки кожен рух був плавним, обладунки немов тримали Енверове тіло в невагомості, надаючи йому легкості.
Поки місячні охоронці вітали Енвера, знайомилися й розмовляли з ним, до Айдера підійшла Айлін й подала йому складений аркуш паперу.
– Ти що, вирішила писати мені любовні записки? – засміявся Айдер.
Айлін засоромилася, зашарілася, проте відповіла спокійно:
– А ти прочитай спочатку, – а собі під ніс промовила: – Дуже ти мені потрібен, задавака.
Айдер розгорнув аркуш і прочитав: «Якщо не можеш перемогти ворога силою, використовуй розум, хитрість та терпіння. Тіні живляться людським болем та відчаєм. А якщо всі на Землі перестануть страждати? Що станеться з тінями? Любов здатна перемогти, любов і тільки любов. БЕРЕЖИ СЕБЕ. Бедріє.».
– Звідки ти знаєш Бедріє? – запитав Айдер у Айлін, але її вже не було поруч.
Над кратером світліли зорі…

                                                       VIII

З кожною хвилиною наближався світанок, а чіткого плану – як діяти, у Місячного падишаха не було. Він лише ходив навкруг палаючого вогнища і немов щось читав на сторінках невидимих книг, які, здавалося, іноді брав до рук.
Місячні охоронці з тривогою чекали перших вказівок, і багато хто стояв на краю кратера, дивлячись на Землю. Енвер набрався сміливості і теж піднявся по стіні до отвору, який разом з тим був і стелею залу, і виходом з кратера. Простір, що відкрився перед ним був дивовижним: величезна блакитна планета повільно оберталася навкруг своєї осі. Вона була такою яскравою, такою сліпуче чистою, аж дух захопило. На самому краї планети, яка вже запливала на невидимий з Місяця бік, розповзалася величезна чорна тінь –  якраз над Кримом. Вона була схожою на скупчення масивних чорних хмар, які бувають перед страшною грозою.
– Зараз зникне місячний промінь і Кʼара розбушується… Цікаво, що там діється на Землі, в Криму? Ми не можемо потрапити наразі туди, тому що день, – промовив Місячний падишах. – Проте Енвер – він би зміг повернутися на Землю. Старі зоряні карти стверджують, що в обладунках воїна Енвер невразливий.
– І що ж я можу там зробити один? – боязко прошепотів Енвер, бо ж був він ще малим хлопчиком, хоча й одягненим у справжні обладунки.
– Ти можеш оцінити ситуацію, заспокоїти людей. Ми розпочнемо боротьбу сьогодні ж після заходу сонця. Але – скоріш за все – ми будемо наражатися на вірну смерть. Земля перекрита, місячного світла не буде, а без нього ми зникнемо…
Айдер підійшов до Енвера й непомітно подав йому записку:
– Прочитай.
Енвер розгорнув аркуш і пробіг по ньому очима:
– Я нічого не зрозумів. Але думаю, що мені й справді потрібно повернутися додому, подивитися, що там відбувається.
– Відбуватися може все, що завгодно. Кʼара – це втілення зла, це все лихе, що є у людства. І якщо ця тінь накриє всю землю, то люди стануть рабами тіней, – сумно проговорив Падишах.
Ще кілька хвилин Падишах і місячні охоронці обговорювали план дій. Енвер повинен був за день дізнатися про обстановку на Землі, дочекатися заходу сонця і разом з місячними охоронцями атакувати Кʼара, щоб загнати його знову під землю.
– Добре, тільки як я – назад? – невпевнено почав Енвер, і всі навкруг почали посміхатися, розуміючи, що йому страшно летіти одному на Землю.
Зрозумів це й Місячний падишах:
– Нехай Айдер проведе тебе до тіні, а потім спрямує вниз. Ти долетиш, не бійся.
Айдер взяв за руку Енвера і, як і минулого разу, коли вони летіли з Землі на Місяць, подивився у вічі.
– Я відпущу тебе на краю тіні, під верхніми хмарами, і штовхну вниз. Ти – головне – ні на що не відволікайся й лети прямо вниз.
Вони злетіли миттєво. Цього разу Енвер не заплющував очі, а захоплено милувався красою відкритого космосу. Місяць був надзвичайно привабливим, а Земля видавалася казково-фантастичною. Обладунки наче самі несли Енвера, вони додали йому сили, яку він і сам ще не зовсім усвідомив.
Панорама рідного півострова примусила серце Енвера здригнутися. Ось він – цей маленький шматочок Землі, єдина домівка для нашого народу. Іншої такої немає. Хіба можна віддати свій дім злій тіні Кʼара? Ні! Енвер в ту ж мить вирішив, що буде битися на смерть, але обовʼязково звільнить свій народ і свій Крим від зла.
У верхніх шарах атмосфери, перед чорною непроглядною хмарою внизу, Айдер щосили натиснув на плечі Енвера, спрямовуючи його вперед, вниз на Землю, а сам залишився і повернувся на Місяць. Через кілька секунд польоту крізь пітьму Енвер приземлився недалеко від рідного села.
Темно-сірі сутінки окутали все навкруг, не залишили про́світу жодному сонячному променю. Майже все небо закривала величезна тінь Кʼара, лише на небокраї пробивалося тьмяне сонячне світло. Прямо над головою Енвера в густій чорноті виднілася роззявлена хижа паща, ладна проковтнути усе живе, а величезні жовті очі дивилися так пильно, що здавалося – бачать тебе наскрізь.
– Нічого у тебе не вийде! – крикнув Енвер Кʼара, але той його не почув. Чи, може, не вмів слухати, як і не вмів говорити. Тільки зле шипіння та люте шепотіння доносилося з усіх боків – це тіні тепер літали безперешкодно повсюди, відчуваючи себе повноправними господарями.
З самого неба, з чорної тіні – як помітив Енвер – звисали чорні нитки, безліч мутних ниток, що як павутина тягнулися до землі. Що це – Енвер зрозумів, як тільки дійшов до села й зустрів перших мешканців. З голови кожного перехожого до Кʼара простягалися нитки, здавалося, що люди привʼязані чи підключені до цієї жахливої тіні. Перехожі рухалися, нахиливши голови, деякі з них плакали. «Як зомбі з фільму, який я недавно потайки дивився вночі», – подумав Енвер. «Не варто було таке дивитися, ось і збувається», – думки заважали зосередитися.
– Сєлям алєйкум! – намагався він заговорити зі стрічними, називаючи їх по імені, впізнаючи сусідів і навіть родичів.
Він стрибав перед ними, розмахував руками, гукав, штовхав їх – все було даремним. На нього ніхто й не дивився. Всі кудись брели, не знаючи куди і для чого.
Добігши додому, Енвер теж побачив жахливу картину: і мама, і тато, і старший брат – всі ходили подвір’ям прив’язаними до тіні такими ж нитками. Всі його спроби привернути до себе увагу були безуспішними, по щоках Енвера вже текли сльози, тому що неможливо було спостерігати за таким станом рідних йому людей. Він підійшов близько до матері й обійняв її:
– Ана́, невже ви не впізнаєте мене? Це ж я – ваш син Енвер! Вибачте, що покинув вас, вибачте, що не захистив… – Енвер плакав, обнімаючи маму, і її обличчя враз посвітліло.
Вона уважно подивилася на сина й промовила так, наче щойно отямилася:
– Енвере, синку, це ти? А де ж ти був?
– Ана́, ти мене впізнала? Я так тебе люблю!
Вони довго обнімалися й не могли наговоритися, чорна нитка з голови матері кудись поділася, і вона зробилася такою, як була раніше. Ще вона дуже дивувалася тому, як виглядають люди навколо і задавала тисячу питань про те, де був Енвер і що це за дивний одяг на ньому.
– Розкажи мені все, прошу тебе.
– Але… ти не повіриш! – промовив Енвер.
– Мені здається, що настав кінець світу, я повірю всьому! – відповіла мама.
І Енвер, як ніколи в житті, не враховуючи малолітства, довірився своїй неньці. Він розповів їй все, як розповідав би Айдерові. Вона слухала мовчки, не перебиваючи, іноді хапалася за серце від страху. Потім міцно обняла сина і, плачучи, довго не відпускала від себе.
Непомітно промайнув день, протягом якого Енвер з мамою намагалися знайти вихід – що робити, як врятувати людей.
А односельці слабшали, одні знесилено падали посеред вулиці, інші як одержимі починали молитися тіні на небі, повіривши в неї. Кілька разів Енвер чув крики і навіть бачив у вікно, як тіні волокли вулицею тих, хто не був прив’язаним нитками до неба. Якимось чином ці люди зберегли тверезість думки і тепер їх вишукували й тягли в підземелля. Енвер дуже боявся за матір, але надіявся, що обладунки допоможуть її захистити.
Заходу сонця не було видно, але зробилося набагато темніше, тобто насувалася ніч, а він, Енвер, ще не знайшов виходу. Наразі має початися битва місячних охоронців з тінню, і вони всі можуть загинути в нього на очах.
Раптом вони з мамою почули несамовитий крик. Вулицею дві величезні тіні волокли Бедріє кʼартану. Її хустина впала з голови, і тонке світле волосся розтріпалося на вітрі. Кʼартана пручалася й кричала:
– Ви не зможете позбавити мене дому! Ніколи! Ніколи!
Цього Енвер вже не міг стерпіти. Він вискочив з оселі, почувши вслід мамине: «Енвер…». Опинившись перед тінями, він не знав, як йому діяти, й зробив те, що першим прийшло в голову: відштовхнув щосили обидві тіні від Бедріє. Тіні з вереском відлетіли. Бедріє кʼартана непритомніла, тому Енвер підхопив її на руки й швидко поніс додому.
Мама привела до тями Бедріє кʼартану і ось та вже сидить за столом у маминій хустині з пігулкою валідолу під язиком.
– Саґʼол, Енвере! Я завжди знала, що наші діти зможуть нас захистити, – тихо промовила вона. – А цих я… ненавиджу. Ви бачите, що коїться?
– Кʼартана, як вам вдалося протистояти їхньому впливові? – Енвер ходив з одного кутка кімнати в інший, доки мама варила каву – оскільки ніщо не може завадити їй зварити каву, як любила казати вона.
– Я не знаю… я просто весь час думала про дітей, про нашу землю. Згадала, як виростала тут, як потім скучала за нею. І продовжувала любити, як написала в записці.
– Послухайте, – звернулася раптом мама. – Але ж я прийшла до тями, коли побачила Енвера і раптом згадала, як він народився! Якими ми були щасливими, як любили його. Моє серце наповнилося любов’ю і я знову стала собою.
Енвер задумався, а в цей час за вікном почалося щось незвичне, і хлопчик зрозумів – це місячні охоронці. Всі вибігли з оселі надвір і побачили, як місячні промені то появляються, то зникають в пітьмі Кʼара. Один промінь сяйнув як раз над їхнім подвір’ям, потім погас, а на землю зі свистом упав місячний охоронець. Наляканий Енвер підбіг до нього:
– Я не розумію, що з ним! – репетував розгублено.
– Не бійся, він нібито спить, дихає… – заспокоїла мама, і вони занесли охоронця в дім – в ту кімнату, де вже сиділи зачинені ззовні батько та брат Енвера.
– Я зрозуміла, що треба робити, – раптом сказала мама. – Потрібно розповідати людям про хороше, про те, що викличе у них любов…
Енвер і Бедріє кʼартана зрозуміли все і першими розбудили рідних Енвера, а потім уже вп’ятьох побігли до сусідів.
– Згадай, як ти народжувала своїх трьох дітей! – вигукувала мама й трясла сусідку. – Згадай, якою ти була щасливою!
Сусідка раптом завмерла й усміхнулась, і лице її посвітлішало, а над головою кудись поділася бридка нитка.
– Отямилася, вийшло! – радісно примовляла мама.
А Бедріє кʼартана в цей час говорила сусідові:
– Згадай, як твоя улюблена молодша донька ходити почала, а ти, Сервере, все боявся, щоб не впала. Пам’ятаєш?
І сусід теж отямився. Далі вони побігли до інших сусідів уже всі разом, залишивши вдома лише дітей.
Через годину прийшло до тями все село, тому що все більше й більше людей будили один одного.
– Хто ми? Пригадай, хто ми! – вигукував на вулиці старий дід, тримаючи за руки такого ж діда. Той почав посміхатися у відповідь, і вони обнялися.
Автівки роз’їжджалися в різні сторони від села, а дехто вирушив пішки, щоб і далі будити людей з усього Криму. Енвер перелітав від одного села чи міста до іншого і продовжував рятувати людей.
А на той час тінь над селом помітно посвітлішала і тепер вже проглядав місяць. Деяким місячним охоронцям щастило втримуватися на своєму промені і не потрапляти в темну пастку. Вони все літали то вниз то вгору, намагаючись пробити собою Кʼара.
До ранку майже не залишилося ниток, які живили тінь, і вона вже навіть розпалася на кілька частин.
Енвер знайшов Айдера, лежачим на краю села:
– Друже, прокинься, прошу тебе! – плакав він, але Айдер не відкривав очі.
Тоді Енвер згадав, про що вони говорили раніше: Кʼара потрібно загнати під землю. Але для чого нам під землею ця чорна тьма? Щоб знову виповзала? І тут Енвер зважився. Він угледів на небі ті три частини, на які розділився Кʼара. Сам не помітив, як злетів до них і щосили штовхнув одну з частин далеко в космос. Дивно, але у нього все вийшло! Та частина тіні зникла з неба, наче й не було її. Затим Енвер штовхнув і другу, і третю частину в різні сторони, звільнивши все небо!
Величезний повний місяць освітив землю, і на ній залунав спільний радісний галас. Енвер спустився до Айдера, коли той уже розплющував очі.
– Енвере, ти що, виштовхнув Кʼара в космос? – засміявся він.
– Так, не хочу його бачити ні на землі, ні під землею! Нехай летить геть!
Майнув сріблястий промінь і поряд приземлилася Айлін:
– Хлопці, я така рада бачити вас живими! – вигукнула вона. – Але… Енвере, мене послали за тобою.
– Хто послав? – разом запитали Енвер з Айдером.
– Місячний падишах, він упав у горах і, здається, дуже хворий. Кличе Енвера.
Всі троє дітей направилися туди, куди вказала Айлін. На гірській яйлі, в оточені місячних охоронців, лежав Місячний падишах. Він звернувся до Енвера, який підійшов до нього:
– Ти впорався, воїне тисячоліття! Ти переміг Кʼара, і поступив навіть краще – вигнав його назавжди з планети Земля!
– Я задоволений тим, що впорався, проте мені було страшно, – чесно признався Енвер.
– Мені теж було страшно дві тисячі років тому назад, – сказав Падишах. – Тим воїном тисячоліття був я. Тоді ми зупинили метеорит, але ти – ти зробив набагато більше, повір мені. А нині… я дуже ослаб. І ця битва забрала у мене останні сили. Я відчуваю, що відходжу на Молочний шлях…
Всі місячні охоронці – їх все більше й більше збиралося навколо – сумно зітхнули, деякі навіть заплакали.
– Не плачте, вірні мої охоронці! – звернувся до них Падишах. – Ви залишитесь і будете продовжувати захищати людей і Землю від зла! А замість себе я залишаю… Енвера. Він по праву тепер – Місячний падишах.
– Як? Я не хочу, ні, будь ласка! – закричав Енвер. – Залишайтесь і самі керуйте там, на Місяці. А я хочу жити на Землі.
– Ти можеш жити на Землі – сказав Падишах. – Це твій вибір, проте Падишахом ти бути не перестанеш. Я теж спочатку жив на землі зі своєю родиною.
Енвер не мав наміру давати згоду на трон Місячного падишаха. Та в цю мить над справжнім Падишахом засяяло світло – величезний сніп сяйва, що йшов у небо.
– Прощавайте, діти мої! – вигукнув Падишах і зник разом зі світінням.
Всі зойкнули й заплакали ще голосніше. А потім повернулися до Енвера і з надією подивилися на нього.
– Навіть не думайте на мене так дивитися! – сказав Енвер. – Ніяким Падишахом я не погоджувався бути. Я взагалі додому, до мами хочу!
Енвер полетів до своєї домівки, скинув обладунки й заховав їх у шафу.

***
Наступної доби серед ночі хтось постукав у шибку. Заспаний Енвер виглянув з вікна. То була Айлін.
– Чого тобі? – запитав Енвер.
– Я до тебе в справі, яку не можна відкладати. На однім з островів у Тихому океані тримають в полоні людей. А я не знаю, як їм допомогти. І ще… там, у Місячному царстві, теж ніхто не знає, що робити. Сидять в тронному залі, плачуть, жаліючи землян…
Енвер глибоко зітхнув.
– Гаразд, почекай, я лишень дістану свої обладунки.

2024 р.