« Із сліз її займались діаманти…»

РОЗДУМИ НАД НОВОЮ КНИГОЮ ПРО МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ

Надія ОНИЩЕНКО. «З золотого гніздечка Заньковецької. Ніжинські родини в колі видатної актриси».  Ніжин. ПП Лисенко М. М.  2020.

Про геніальну й знамениту на весь світ актрису Марію Заньковецьку ( справжнє прізвище Адасовська) написано дуже багато.  Від звичайних газетно-журнальних статей на честь дня народження чи дати смерті до поезій, з яких, цілком ймовірно, можна скласти антологію, до монографій, у яких її життя, доля та чин сценічної діяльності розглядаються мало не під мікроскопом. Що стосується віршів, то серед них особливо мені лягла на серце поезія славного  Олександра Олеся. Саме він на тридцятилітній ювілей праці артистки проникливо сказав:

Де йшла вона – там сходили троянди.

Куди дивилася  – зірки.

Із сліз її займались діаманти,

З зітхань – знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ

Зелений стояв у нашому гаю;

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Що стосується монографій, то про одну з них авторства доктора філологічних наук  С. М. Дуриліна  Надія Онищенко відверто зізнається читачам, що шановний літератор був змушений у ті часи опускати багато її біографічних фактів, «бо не може відкрито посилатися на джерела, на заборонені імена й прізвища репресованих дослідників театру, друзів актриси».

Авторка книги Надія Онищенко кожним рядком дослідження  переконує читача, що увага до життя і творчості Марії Заньковецької, яка в знак подяки і поваги до отчої землі в основу свого сценічного псевдоніму взяла назву рідного села Заньки на Ніжинщині, не випадкова. Ще б пак!  Адже, посилається авторка на спогади представниці родини конструктора Сергія Корольова Наталії Сергіївни, у родині якої зберігали легенду про дружбу з Марією Заньковецькою, вона вже в першому спектаклі грала і співала з таким почуттям, що в самої текли сльози, а зал ридав… А далі, як справедливо підкреслив Олесь, «де йшла вона, там сходили троянди…»

Яких тільки величних епітетів, незвичних,  але справедливих порівнянь ви не надибаєте в прижиттєвих та й посмертних публікаціях про зірку першої величини на театральній сцені. У багатьох випадках безжалісні критики не могли відступитися від справедливості, коли ставили знак рівності між Марією Костянтинівною та італійською  примадонною сцени Елеонорою Дузе, яку в ті давні часи називали найславнішою артисткою світу. Отже, така характеристика стовідсотково стосується й нашої землячки. Очевидно, така оцінка була відома й Голові Центральної Ради УНР, першому президенту Української Народної Республіки Михайлу Грушевському, який назвав Марію Костянтинівну справжньою царицею сцени. Письменник і світової слави драматург Антон Чехов, отой, що неодмінно наголошував про своє народження в українському місті Таганрозі, називав її українською королевою, якої Україна ніколи не забуде. Антон Павлович  збирався спеціально писати для неї п*єси, навіть рідною українською мовою, і цим піднести на небувалі вершини театр Кропивницького, в якому наша землячка найдовше виступала. Хоч для неї і для слави українського театру вже писали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Тобілевич, Панас Мирний.

Славний композитор Станіслав Людкевич, якого справедливо вважають речником інтелектуалів-патріотів, поетів, письменників, науковців, митців, без творчості яких і стремління до поступу нидіє не тільки національна, але й убожіє загальнолюдська культура, говорив, що найбільших артистів ніхто не звільняв від того, щоб вони  всі свої сили, все своє мистецтво присвятили своїй нації. Звісно, на правому фланзі цієї шеренги митців він бачив Марію Заньковецьку. Бо в період  російського посиленого режиму і українофобства саме вона – найвидатніша українська артистка того часу – була прикладом такого патріотизму й жертовності.

Коли читаєш сторінки книги «З золотого гніздечка Заньковецької»,  мимоволі для більш повного змалювання того ганебного періоду в історії російської імперії постають напрочуд цікаві факти, відомі з тих же досліджень істориків, краєзнавців і театрознавців. Так, у 1882 році майбутня найперша народна артистка Української РСР  дебютувала з небувалим успіхом на сцені театру Марка Кропивницького в ролі Наталки Полтавки. А вже у 1886 році Марія Заньковецька гостює з цим же театром у столиці тодішньої імперії Петербурзі. Вистави української трупи двічі  відвідав імператор Олександер Ш з родиною і почетом. Він настільки вражений талановитою грою українки, що не стримував захоплення і пропонує їй місце в імператорському театрі з нечуваним на той час річним «жалованьєм» у сумі 24 тисячі рублів. Але навіть така велетенська сума не спокушає Марію Костянтинівну. Вона оправдовується поганим знанням російської мови та сильним українським акцентом у розмові. Наступного року – шалений успіх на сценах Москви. Своєю грою вона викликає бурю емоцій, ентузіазму та захоплення не лише у масової публіки, але й покоряє серця асів тогочасного бомонду російської інтелігенції. А серед них – Лев Толстой, Іван Павлов та митці українського походження Ілля Рєпін та згадуваний уже Антон Чехов.

Їй знову звучать запрошення перейти на російську сцену. Платня – астрономічна. Цього разу від професіоналів театрального світу  Олександера Суворіна і Федора Корша. Перший з них – справжній україножер, який робив такі пропозиції з неприхованою демонічною злобою та презирством на устах.  Інший  – власник театру – хоч і був лояльнішим до українства, та все ж не заслуговував довіри у артистки, що вже діставала зірки з неба.  І знову від майстрині сцени першої величини прозвучала відмова. А в автобіографії вона згодом напише, що   залишилася на своїй  милій, хоч тоді ще зовсім убогій  – і репертуаром, і становищем, і ставленням  до неї державної влади – українській сцені. Спіймавши облизня від артистки,  той же Суворін після гастролей трупи українського театру особисто писав про українку Марію Заньковецьку у реакційному «Новому Врємєні», що ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво. «Я одветро кажу, – зізнається Суворін, – іншої такої акторки я не бачив…».

І вже в 1898 році Заньковецька бере участь і виступає на першому Всеросійському з*їзді театральних діячів з доповіддю про тяжке становище українського театру як результат тиску і цензури, яка забороняла вистави про історичне минуле українського народу та про суспільно-економічні проблеми українського селянства, життя якого їй близьке і зрозуміле, адже й батька у вже згаданих рідних Заньках спіткала доля розореного дідича. Цілком ймовірно, що ці слова, інші її дії зі створення в Харкові українського театру з народним репертуаром, близьким і зрозумілим  народним масам, рідний їм  своєю мовою, дали підстави  генералу російських військ Муравйову в січні 1919 року на мітингу в Києві  із нагоди знищення студентської оборони Києва під Крутами заявити про те, якби вони в свій час  повісили Кропивницького, Заньковецьку, Садовського і Саксаганського, то про ніякий би націоналізм  не було б тоді й мови… Ця думка імперського сатрапа співзвучна з словами із карної справи співачки Марії Феофанівни Шекун-Коломійченко, з родиною якої дружила Марія Костянтинівна, розстріляної в 1938 році. Надія Онищенко вперше оприлюднює слова протоколу допиту, де Заньковецьку називають  «личностью, объединящей весь контрреволюционный элемент города Киева».

Як тут не погодитися з думкою автора передмови «Розворушує приспану пам*ять», написаної до книги доктором філологічних наук, професором Миколою Тимошиком,  про те, що ось яку силу мала й сьогодні має «ця дивовижна плеяда корифеїв українського театру, котру найбільше боялися  північні завойовники. І зіркою  першої величини в ній була наша видатна землячка Марія Заньковецька». Ось і авторка книги ще раз доречно наголошує нинішньому поколінню читачів, якому багато хто намагається витолочити національну пам*ять, що «Марія завжди була  українською актрисою й українською громадянкою. І саме тому вона  відмовилася перейти на російську сцену. Її талант був винятково національним, і це визнавали і Симон Петлюра, і Костянтин Станіславський, і Петро Чайковський, і Антон Чехов…

Авторка досить доречно тут цитує слова  Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри  і найбільш шанованого  театрала  Костянтина Станіславського, які наголошували про могутній талант Марії Заньковецької, який би зробив честь  найкращій європейській сцені»». «Талант винятковий, свій, національний. Я б сказав –  істинно-народний». І таїна цієї народності  починалася в рідному селі, з уважного спостереження за життям і побутом сільських жінок. Так поступово, але впевнено, пише авторка, харизма Заньковецької  наповнювала  високим змістом провінційне існування оцих жіночок. Наповнювала так, що зоря Заньковецької не згасає до цього часу і ще довго світитиме дороговказом для майбутніх поколінь прихильників Богині Мельпомени.

Їй пощастило  реалізуватися в ХІХ столітті, коли вкотре вибухнув інстинкт самозбереження нації. У тогочасному українському репертуарі  Заньковецька, підкреслює дослідниця, геніальною грою зуміла поєднати  і Шекспіра, і Гете, і Шіллера, і Островського. Реалізуватися не просто в мистецтві, а саме в українському театрі…  І далі авторка додає: «Заньковецька на сцені  виразила біль  української нації так само геніально, як Шевченко у слові». Прочитали б ці рядки і замислилися над своїми долями і вчинками різноманітні бур*яни з культурного поля держави: лободи, лораки, повалії, всілякі прорашистські «свати» та сотні акторів, які у нинішній важкий час для України зрадили Материзну, бо у їхній творчості принципами популярності є «какая разница» та «бабло не пахне…»

Витонченість фігури, незвичайна українська врода, обдарована Всевишнім чудовим драматичним сопрано, прекрасна дикція, тонка інтуїція, швидка спостережливість, вроджена особиста шляхетність, почуття міри – це далеко не повний перелік чеснот і принад справжньої майстрині сцени, про які йде мова в книзі Надії Онищенко. Саме це поставило її на перше місце не тільки серед корифеїв українського театру, але й зрівняли Заньковецьку  із зірками світової слави. Про це переконливо розповідає у наступних розділах й Надія Онищенко.  Як і в попередніх, у них авторка репрезентує хронологічно і фактологічно об*ємний масив новітніх, в тому числі архівних матеріалів.

Хоч скажу відверто, коли вперше береш до рук цю книгу, закрадається сумнів: що нового і незвіданого може сказати після таких оцінок авторка книги із провінціального хай і глибоко-патріотичного і шляхетного Ніжина. На щастя, це не так.  Коли ж перечитаєш «З золотого гніздечка  Заньковецької», то такі вагання й підозри розвіюються, мов ранковий туман над сивим Остром, тиха течія якого розділює ніжне місто майже навпіл. Бо членкиня Національної спілки журналістів України, редакторка і упорядниця науково-популярних і літературно-художніх видань  «Євреї в Ніжині», «Як це було…», «Сила душі», авторка численних публікацій на краєзнавчу тематику про греків і поляків у Ніжині, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя та редакторка науково-популярного журналу «Наш український дім»   Надія Онищенко пішла не традиційним шляхом оповідачки і не нанизувала відомі чи призабуті епізоди або ж сторінки життя славної майстрині сцени на один стрижень.

Помітно, що вона навіть уникала їх коментування чи фантазування для масового читача, який і сьогодні закоханий у творчість Марії Костянтинівни і, можливо б, пробачив би такий гріх авторці. Але вона – досвідчена журналістка, зацікавлена краєзнавиця, невтомна і скрупульозна дослідниця – обрала інший шлях донесення до читача правдивого слова про талановиту землячку. Просвітянка з різноманітних джерел по рисочці, по комі, по словечку видобувала, збирала і по краплині підіймала на поверхню нові вкрай цікаві і напрочуд важливі для науки і правдивого зображення про життя і сценічну діяльність відомості про міжнародно визнану  славну актрису. З кожної цієї зернини-краплини вона шліфувала справжні діаманти-брильянти і огранювала їх у золоту оправу. Більше того: вона зробила до назви книги інтригуючий підзаголовок «Ніжинські родини в колі видатної актриси». І вже цим переконливо показує, що Онищенкобачення про такий своєрідний шлях опису життєвого і творчого шляху Заньковецької має повне право на життя і цим спонукає читача до прочитання й аналізу нарисів. Бо саме через названі родини і, вірю, що до них згодом доєднаються й нові прізвища, не переривалася і до сьогодні живе славна театрально-культурна традиція Ніжина. І вона невіддільна від усієї України.

До слова сказати, у буремні і економічно зневажені дев*яності роки тепер уже минулого століття Надії Петрівні випало працювати в Ніжинському краєзнавчому музеї. Саме тоді, зізнається вона читачеві, розпочала досліджувати  ніжинське коло Марії Заньковецької.  Ще були живі онуки аматорів сцени, чиї імена були видрукувані на афішах поряд з   іменем видатної актриси за 1912 – 1920 роки ХХ століття. Коли вона розклала на столі зібрані фото, архівні документи,  спогади, відчула  містичний страх. Про цих, давно померлих чи закатованих в сталінських застінках людей дізнавалася таке, про що люди не здогадувалися. Тоді ж  постало нестримне бажання проаналізувати ту епоху, сказати людям правду. Ось так і народжувалася ця книга. Поруч з геніальною майстринею сцени,  доброї душі людини постали й інші герої, яких назвати другорядними навіть язик не повертається.

Зокрема,  талановиті і патріотичні ніжинські  родини, а разом з ними маловідомі або й зовсім незнані сторінки наших загалом сторінок ніжинської, а відтак, за словами Миколи Тимошика, і загальнонаціональної історії зі чітко окресленою темою – Марія Заньковецька в колі талановитих і патріотичних родин. Услід за автором передмови хочу повторити: що ми, сучасне покоління українців та й попереднє,  могло знати про, скажімо, Москвичових, Булиг, Малиш-Федорців, Грудин, Левченків, Сіриків, Проценків, Коломийченків, Лучицьких, Назарових, Богомольців? Це перший десяток звичайних і водночас незвичайних ніжинських родин, по долях яких так безпощадно, грубо і згубно пройшовся бульдозер комуно-більшовицьких репресій. Під ним були розчавлені талановиті, патріотичні особистості, яких доля звела з Марією Костянтинівною Заньковецькою, і про що майстерно, цікаво, детально вперше в сучасній науковій публіцистиці розповідає Надія Онищенко. Вона  з непідробленим жалем, скорботою, яка викликає непрохану сльозу, відає читачу, як в період того спілкування вони брали від палкої прихильниці богинь Талії й Мельпомени в тих жахливих умовах імперської сваволі уроки людинолюбства, правдолюбства і україноцентризму або ж, навпаки, давали майстрині сцени  духовну поживу. Бо ж саме в цих та інших «гніздечках» родин, садиб, де їхні господарі боролися за українізацію суспільства, де культивували патріотизм, доброту, мужність, шляхетність, де шанували звичаї й традиції предків, де добровільно запрягалися в ярмо громадської роботи для матері-України, треба шукати глибокі джерела творчості знаменитої артистки, ключі її неперевершеного таланту.

Не менш важливим внеском Надії Онищенко у відновлення справедливості щодо сценічного життя Марії Костянтинівни є повний розгром тези окремих недоброзичливців чи заздрісників таланту актриси, які просували наратив про те, що при всім величезнім таланті Заньковецька носила в собі страшного хробака: була заздрісна й не допускала поруч себе  конкуренції інших талантів. Це повний маразм та нісенітниця. Авторка книги  переконливо про це розповідає в нарисах. В одному з них «Ім*я як реліквія» вона наводить вислів Марії Костянтинівни, яка свого учня і театрального послідовника Бориса Романицького  називає  «орлятком» з «мого золотого гніздечка». У нарисі про Оксану Булигу авторка цитує її слова із спогадів. Бо у пам*яті навіки відклався епізод, коли Марія Костянтинівна після  зіграння Оксаною першої ролі  Мелашки в «Наймичці» подала їй руку і мовила, що в неї талант, який треба розвивати і працювати над собою. А через два роки  Марія Костянтинівна  запропонувала їй же,  Оксані Булизі, разом репетирувати  «Лимарівну». Ту саму п*єсу, яку написав спеціально для Заньковецької Панас Мирний.

А ось рядки з нарису про ролі і долі однієї театральної династії «Лучицькі. Талан». Для них, як і для самої Марії Заньковецької та багатьох інших театральних ніжинських родин, театр  був справжнім храмом.  Після вистави «Наймички» Тобілевича  публіка винагородила новачка Лучицького-Оршанова гучним ревом овацій. А Марія Костянтинівна  обсипала молодого партнера  поцілунками і сказала його батькові, що його син буде чудовим актором. Пророцтво великої актриси дійсно збулося. Про якого хробака може бути тут мова. Рекомендував би тут також ознайомитися та усвідомити й  введені в науковий та сценічний простір архівні раритети-спогади із цього ж нарису, які читаєш з душевним трепетом і хвилюванням. Та чи й можна інакше? Адже  представниця цієї акторської  династії  Анжеліна Болеславівна  Лучицька без тіні сумніву говорить, що її театральною вчителькою була  «сама Марія Костянтинівна». Як реліквію пані Анжеліна зберігала особисті речі Заньковецької: сценічні костюми, прикраси, які передала в Ніжинський краєзнавчий музей. Інша ж представниця цього роду Катерина на українській сцені  майстерно продовжила типологію інтелігентності  Марії Заньковецької.

Згадуваний вже автор напутнього слова професор Микола Тимошик наголошував, що «низка чи  не вперше оприлюднених фактів і епізодів заслуговує  на окремі дослідження.  І це дає сподівання, що авторка не залишить порушену важливу тему й порадує читача новими результатами своїх невтомних і таких потрібних  у нинішній, поки що, на превеликий жаль, не Українській Україні, розшуків». Побажаймо ж їй успіхів на цьому нелегкому шляху і підставимо плече дослідниці. І першим внеском у цю справу є мій аналіз підшивок газети «Свобода» української громади в Америці, де відшукав ряд цікавих досліджень про життя і геніальну творчість нашої славної   землячки, яка де не йшла, там сходили троянди та із сліз якої, за словами Олександра Олеся, займалися діаманти творчості і шани людей.

Микола ГРИНЬ,

член Національної спілки журналістів України, лауреат міжнародної мистецько-літературної премії імені Пантелеймона Куліша.