4 серпня минуло 120 років з дня народження польського письменника Вітольда Ґомбровича. Він став відомим завдяки своїм незвичним, гротескним творам, у яких висміює стереотипи польської традиційної свідомості. «Анти-Міцкевичем і анти-Словацьким, першим польським письменником, який спромігся сказати полякам правду про них» називає Вітольда Ґомбровича його перекладач на українську, письменник Андрій Бондар.
2024 рік рішенням польського Сенату ухвалено роком Ґомбровича.
Вітольд Ґомбрович народився 4 серпня 1904 року в Малошицях неподалік Опатова (сучасне Свєнтокшиське воєводство Польщі). У 1911 році родина Ґомбровича переїздить до Варшави. Тут він навчався в гімназії Станіслава Костки, а згодом у Варшавському університеті, здобуваючи ступінь магістра права. Навчався також у Парижі, де вивчав філософію та економіку.
У Варшаві Ґомбрович є активним представником літературних кіл молоді – його можна побачити в популярних літературних кав’ярнях міжвоєнної Варшави «Малій Зем’янській» або «Зодіаку».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У 1933 році молодий письменник публікує збірку оповідань Pamiętnik z okresu dojrzewania \ «Щоденник підліткового віку», проте критика не розуміє стилістичного новаторства. У 1937 році виходить друком перший роман Ґомбровича Ferdydurke \ «Фердидурке», який критика також сприймає досить стримано і прохолодно. Автором ілюстрацій до цього роману є вже відомий в мистецьких колах письменник та художник з Дрогобича Бруно Шульц. У 1938 році Шульц затято обороняє дебютний роман на сторінках «Скамандру» (літературного часопису, який в міжвоєнній Варшаві видає літугрупування «Скамандритів»): «Ми маємо тут дотичність з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою і революційною формою та методами оповідання і насамкінець з фундаментальним відкриттям, анексією нової сфери духовних явищ, сфери неосвоєної та нічиєї, на якій дотепер гуляв лише невідповідний жарт, каламбур, абсурд…».
«Фердидурке» вражала читачів і формою, і змістом. Автор іронізував над польською зашкарублою освітою, псевдоінтелігентністю і надмірною релігійністю. Світ, який Ґомбрович створював у «Фердидурке» був хаотичний та абсурдний, такою ж і була розповідь про нього. Автор таким чином засуджував стереотипи, що панують у польському суспільстві і навʼязують людям бачення світу. Під час читання могло скластися враження, ніби автор кепкує з усього, навіть з читача.
У тому ж самому номері «Скамандру», до якого пише Бруно Шульц схвальну рецензію на «Фердидурке», Ґомбрович дебютує як драматург, публікуючи фрагмент п’єси Iwona, księżniczka Burgunda \ «Івона, принцеса бургундського» – модерністської гротескової драми. Прем’єра вистави відбулася лише за 19 років – 29 листопада 1957 року в Драматичному театрі Варшави, коли після жовтня 1956 року було знято заборону на публікації Ґомбровича в комуністичній Польщі. Проте невдовзі його творчість буде знову заборонено в Польщі.
ТРАНС-АТЛАНТИК: ЖИТТЯ В ЕМІГРАЦІЇ
Перед самим початком Другої світової війни Ґомбрович як журналіст брав участь у першому рейсі польського пасажирського корабля MS Chrobry до Південної Америки. 29 липня 1939 року в Гдині Ґомбрович сідає на корабель і 21 серпня дістається до Буенос-Айресу (Аргентина). 1 вересня Польщу атакує Третій Рейх, а 17 вересня Радянський Союз, відтак Ґомбрович вирішує перечекати війну в Аргентині.
Ґомбрович проживає у Буенос-Айресі й після встановлення в Польщі комунізму до Варшави вже не повертається. У Польській Народній Республіці його книги піддаються забороні та цензуруванню. Після жовтня 1956 року у Польщі видається низка текстів письменника. У 1957 році роман «Фердидурке» знову забороняють і вилучають з продажу. Тексти Ґомбровича, як й інших підцензурних авторів, функціонують в польському самвидаві. Відкрито його публікації в Польщі з’являються лише після 1985 року.
Еміграційне життя в Буенос-Айресі для письменника є складним, аби зводити кінці з кінцями він працює в польській філії банку Pekao. У нотатці, яку Ґомбрович пише в грудні 1952 року і яку було видано в книзі Kronos \ «Хронос» (2013), читаємо: «Здоров’я: незле. Зникає екзема. Зуби погано (2 поламаних). Фінанси: декілька складних місяців. Ускладнює ситуація в банку. Література: сильний зріст престижу серед поляків (полеміка зі Страшевичем та Чораном). Новинський унеможливлює мені займатися літературною працею в банку, врешті не хочеться мені. Ерот: цей рік досить інтенсивний (…). Загалом: нудно, самотність, що наростає, деморалізація, неробство, лектури… і чекання, чекання, чекання!».
Ґомбрович чекає, коли Інститут літератури в Парижі видасть рукопис його другого роману. Його назва – Trans-Atlantyk \ «Транс-Атлантик» (1953), у якому йдеться про польських емігрантів в Аргентині. Роман містить автобіографічні мотиви, а саму книжку можна назвати метафорою життя Ґомбровича в еміграції.
Видаючись у Франції, Ґомбрович мріє про переїзд до Парижу: «Література ставить єдиний мій шанс і якби мені вдалося виплисти з моїми творами на широку воду (Франція), то моя суспільна ситуація могла б значно зміцніти. Але це неймовірно складні речі при повній відсутності грошей і підтримки з боку суспільних груп: сьогодні все є функцією політики. Думаю про переїзд до Парижу, але це теж складна проблема».
У Pornografii \ «Порнографії» (1960), романі, який також видає Інститут літератури, Ґомбрович уявно повертається до Польщі, оповідаючи історію, яка відбувається під час нацистської окупації Варшави. В інформації, вміщеній для читачів та читачок в книзі, він уточнює: «Тієї воєнної Польщі не знаю. Не був при тому. Взагалі Польщі від 1939 року не бачив. Описав так, як собі уявляю. Це, зрештою, уявна Польща – і не переймайтеся, що часом помилкове, часом може фантастичне, бо не про те йдеться і виключно без значення для справ, які відбуваються тут».
«ЩОДЕННИК» ҐОМБРОВИЧА
У 1953 році Ґомбрович починає писати Dziennik \ «Щоденник», який обривається зі смертю письменника. «Щоденник» публікується на сторінках часопису «Культура», який видає в Парижі Єжи Ґедройць. Експериментальний за формою «Щоденник» Ґомбровича є віддзеркаленням життя письменника в еміграції (Аргентині, Західній Німеччині та Франції), сповнений спогадів про минуле та рефлексій щодо сьогодення.
Щоденник починається зі слів:
«Понеділок
Я
Вівторок
Я
Середа
Я
Четвер
Я».
Далі у щоденнику зявляється значно більше, ніж «Я». Автор розважує, хто є адресатом написаного: «Пишу цей щоденник неохоче. Його нещира щирість мучить мене. Для кого пишу? Якщо для себе, навіщо це іде в друк? Якщо для читача, чому роблю вигляд, що розмовляю з собою? Чи говориш з собою так, щоб інші тебе чули?».
«Я почав писати цей щоденник просто, аби рятуватися, перед страхом деградації і остаточно погрузитися у хвилі тривіального життя, яке вже мені доходить до рота», – читаємо інший уривок з 1953 року.
«Моя суверенність, самодостатність, чи навіть безрозсудна самовпевненість, легковаження всіма, багатостороння провокація і спирання виключно на самого себе – це все виникло з моєї суспільної та географічної ситуації. Я був змушений не рахуватися ні з ким, коли зі мною не рахувалися – опинився в насправді повному відособленні – думаю, що, непевно, небагато літераторів зазнало такого відлюддя. У передвоєнній Польщі я був злегковажений, заледве зауважений – потім притиснутий війною – потім поставлений на індекс комуністичним режимом – а тут, в Аргентині, позбавлений навіть літературної кав’ярні, навіть тієї групки друзів-митців, з якими може присісти в містах Європи кожен циган, новатор, авангардист. Я старався бути сміливим, бо абсолютно нічого не мав втрачати – ні титулів, ні грошей, ні друзів. Мусив відшукати себе й опертися на себе, оскільки ні на кого іншого не міг опертися. Моя форма – це моя самотність», – писав Ґомбрович у 1958 році.
«Щоденники» Ґомбровича вважаються його opus magnum, винятковим твором у польській літературі. Автор описує, і найбільш обговорювані теми, усе, що відбувається навколо, і витягує на-гора замовчуване. «Коли я згадую про особливі книжки, майже першими називаю щоденники Вітольда Ґомбровича. <…> Книга, яка продемонструвала, якою може бути інтимна інтонація у спілкуванні із читачем – так, щоб ти ніби залишався наодинці з самим собою і водночас міг цей текст опублікувати, а не заховати в шухляду письмового столу чи нетрі комп’ютера. Книга, яка допомогла не боятися такого щирого діалогу. Книга, яка нагадала, що потрібно постійно розвиватися – інакше прийде день, коли ти виявишся нікому не цікавим», – так описує цей текст український аналітик і публіцист Віталій Портніков.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ЄВРОПИ
8 квітня 1963 року Ґомбрович знову сідає до трансатлантичного рейсу італійського лайнера Federico C, яким 23 квітня письменник дістався французьких Канн. Наступний рік Ґомбрович проведе у Західному Берліні на стипендії Фундації Forda.
Дія останнього роману Ґомбровича Kosmos \ «Космос» (1965), виданого в Інституті літератури в Парижі, відбувається в Закопаному часу міжвоєння. Відомо про низку подорожей Ґомбровича до Татр, до Закопаного, а також відомо, що під час вакаційної подорожі у 1924 році він відвідував українські Карпати – був у Яремчі та Ворохті.
Останні роки життя Ґомбрович живе у французькому Провансі разом з майбутньою дружиною, літературознавицею Ритою Лаброссі, з якою письменник познайомився в травні 1964 року на одній з конференцій. Вона буде супроводжувати письменника в останніх роках життя, а після смерті буде опікуватися літературною спадщиною Ґомбровича, популяризуючи його творчість.
Вітольд і Рита Ґомбрович після переїзду до вілли Val Clair, травень 1969 рік
«На шістдесят першому році життя я досягнув того, що зазвичай людина здобуває біля тридцятки: родинне життя, помешкання, песика, котика, комфорт… А теж без сумніву (все про те свідчить) став “письменником”», – пише Ґомбрович у Щоденнику у 1966 році.
Ґомбрович і Лаброссі одружаться 28 грудня 1968 року, а в ніч з 24 на 25 липня 1969 року 64 літній Вітольд Ґомбрович помирає у маленькому містечку Ванс на березі Середземного моря, у Франції.
У нотатці, написаній в 1968 році, в графі «література» Ґомбрович напише – «…подальші видання різними мовами, великий ріст престижу, близькість Нобеля».
Вітольд Ґомбрович з Псиною, поруч Рита сідає до Citroëna 2CV, Ванс, 1965 рік. Джерело: Музей літератури
Відкриття списків номінантів на Нобелівську премію демонструють, що Ґомбровича чотири рази висували до цієї нагороди. Говорять, що у 1969 році він мав найбільші шанси отримати нобелівку, однак до цього не дожив.
ҐОМБРОВИЧ, ВИДАНИЙ В УКРАЇНІ
Перші переклади Ґомбровича в Україні видаються з 1989 року, а після відновлення Україною незалежності тексти Ґомбровича активно перекладаються. У 1992 році на сторінках «Всесвіту» виходить переклад Олександра Гриценка Ґомбровичевої «Порнографії». У 1999 році у видавництві «Основи» видається переклад Роксани Харчук тритомного «Щоденника». У 2002 році в «Основах» виходить переклад Андрія Бондара «Фердидурке», а у 2015 році «Видавництво Старого Лева» видає його переклад «Транс-Атлантика». У 2021 році у «Видавництві Анети Антоненко» видається драматургія Ґомбровича («Івона, принцеса бургундського» (1938), «Шлюб» (1953), «Оперета» (1966)), перекладена Ларисою Андрієвською.
У 2002 році у статті для «Дзеркала тижня» Андрій Бондар напише про Ґомбровича, інтерпретуючи його творчість та місце в літературному каноні сучасної Польщі для українських читачів та читачок: «У Польщі культ Ґомбровича, але культ якийсь дивний, некультовий. Це не Сенкевич, не Кохановський, не Словацький і навіть не Міцкевич. Із них усіх встигли поробити пам’ятники, пам’ятнички, монументики, бюстики, іконки, медальйончики. Освячені історією, ці постаті належать до безсумнівних національних цінностей. З Ґомбровичем набагато важче. Це анти-Міцкевич і анти-Словацький. Перший польський письменник, який спромігся сказати полякам правду про них. Але, як на мене, викривальний спосіб мовлення Ґомбровича спрямований передусім на самого себе, на власні комплекси і вади».
Євген Яковенко