Святненко В. Г. Старожитності Здвижень-краю [] : [монографія] / В. Г. Святненко ; [авт. передм. М. В. Луків]. – К. : ПАТ ВІПОЛ, 2016. – 450, [2] с. : іл.
Василь СТАШУК
Мені, як і кожному представникові письменницького цеху, завжди приємно зустрічати вихід у світ нової книжки, – а надто тоді, коли мова в неї йде про сиву минувшину, овіяну загадковими таємницями, оповиту глибоко зворушливими і високопоетичними легендами, описану дотепними і повчальними байками. А ще радісно від того, що знаходяться письменники, які мають сміливість і мужність звалити на свої плечі важкий тягар нелегкої дослідницької праці, щоб потім літературним словом донести історичну правду не тільки нашим сучасникам, а й багатьом прийдешнім поколінням.
Одним із таких є відомий на Житомирщині краєзнавець і письменник, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка Володимир Святненко. Ось уже багато років він займається копіткою роботою зі збору та вивчення архівних документів, стародруків, літописів, матеріалів періодичних видань, як вітчизняних, так і зарубіжних. Результатом такої праці стала унікальна й єдина в Україні краєзнавча трилогія «Рідний край над Здвижень-рікою». А нещодавно побачила світ нова книга Володимира Святненка «Старожитності Здвижень-краю», присвячена минувшині Приполісся – невеликій історико-етнографічній області сучасної України. Ця літературно-публіцистична праця є своєрідною краєзнавчою одою автора своїй малій батьківщині, до якої він ставиться з особливим пієтетом: «Брусилівщина… Мій рідний край… Маленька піщинка величезного Всесвіту… Невід’ємна частина сучасної глобальної людської цивілізації… Давня земля, оповита сивими легендами і героїчною минувшиною славних захисників свого краю. Саме тут бере початок літописна річка Здвижень (Здвиж), що несе свої чисті джерельні води на Київське Полісся. Ця унікальна за красою природа не перестає дивувати чарівністю ранкового туману, що, немов молоко, спускається на прохолодні літні береги, голосним співом берегових пташок, яких чути ген як далеко за порослі татаринням й очеретом зелені луки, золотавим промінням сонця, що пронизує синю воду яскраво-рожевим вечірнім сяйвом».
Відомий український письменник Андрій Курков відгукується про цю книгу так: «Коли береш в руки таку книгу, як «Старожитності Здвижень-краю», то розумієш, наскільки багатою на історію є наша українська земля і наскільки важлива робота таких відданих своїй справі краєзнавців і письменників, як Володимир Святненко». Для української літератури книга унікальна ще й тим, що опис населених пунктів і важливих суспільно-політичних подій, які з ними пов’язані, представлені в контексті історичного розвитку всього Правобережжя України. Читаючи «Старожитності Здвижень-краю», вкотре ловлю себе на думці, що різнобарвна мозаїка сучасної української культури складається з неповторних колоритів історії, звичаїв, побуту, традицій і народних говірок кожного окремого поселення.
Книга складається з трьох частин, які хоч і є окремими цілісними творами, але не замкнені в собі, а проникають в інший, дуже добре доповнюючи один одного.
Автор вміло використовує для дослідження уривки з літописів, де згадується про місто Здвиженськ. Аналізуючи ці невеличкі фрагменти, він мислено проводить їх крізь призму відомих фактів: історичних, археологічних, краєзнавчих, культурологічних, урбаністичних, етимологічних, природно-географічних. Письменникові судилося ретельно придивитися, вчутися, щоб їх розгадати, відкрити і описати, як наприклад, подію 7 листопада 1097 року, коли князя Василька Теребовельського (Теребовлянського), осліпленого його дядьком князем Володимирським Давидом Ігоревичем за участю київського князя Святополка, везли з Києва до Володимира, i пiд час зупинки в Здвиженську місцева попадя прала закривавлену сорочку мученика й оплакувала його каліцтво.
З особливою цікавістю читається розділ «Дорогою до давнього Здвиженська», в якому оповідається про стародавні дороги за часів давньоруської держави. Їх появі завдячуємо купцям, котрі звозили до Києва багато різного краму, а товари з Руської держави публічними (торговими) шляхами розсилали до інших країн. Порівнюючи проходження сухопутних стародавніх доріг за часів Русі із сучасними транспортними магістралями з Києва на захід, автор приходить до висновку, що три з них, включаючи найдавнішу – Старий Шлях, сходилися у Брусилові, поблизу якого й розташовувався літописний Здвиженськ. Саме тут везли княжувати майбутніх королев: Франції – Анну Ярославівну, Норвегії – Єлизавету Ярославівну, Угорщини – Анастасію Ярославну; проїжджала королева Польщі, молодша сестра Ярослава Мудрого, Добронега Володимирівна, німецька імператриця, внука Ярослава Мудрого, Євпраксія Всеволодівна.
Загалом краєзнавча повість «У пошуках літописного міста» справляє приємне враження, бо є стилістично довершеною з образними та цікавими історіями, написаними простою і зрозумілою мовою, в якій, тим не менше, відчувається власний літературний стиль автора, його індивідуальність і творча харизма.
І немає нічого дивного в тому, принаймні для мене, що логічним підсумком краєзнавчого дослідження Володимира Святненка стало віднайдення місцезнаходження літописного міста, що підтвердили численні знахідки часів Київської Русі (монети, хрестики, залишки посуду та кераміки, наконечники стріл, золота обручка, висла печать, фрагменти жіночих прикрас, зокрема браслетів), відкопані київськими археологами.
Друга частина книги має назву «Відлуння сивої давнини» і присвячена особливостям розвитку поселень Здвижень-краю від часів зародження людської цивілізації до початку XX століття. У ній своєрідний синтез наукових знань (джерельна база складає понад 1000 наукових праць і архівних даних різних історичних періодів), народної мудрості та літературної творчості автора перетворюється на захоплюючу мандрівку словом складними лабіринтами історичної пам’яті, що пробивається через темряву до світла, щоб відчути живий подих наших далеких пращурів.
У розділах «Археологічні пам’ятки Здвижень-краю», «Змієві вали та Держава слов’ян», «Держава деревлян і Держава полян», «Княжа доба», «Скарби віків» Володимир Святненко пише про дуже складні речі, але робить це настільки просто, спокійно, невимушено, ніби граючись простими словами, що навіть неживі історичні пам’ятки наділяються магічними властивостями: дихати, розмовляти, повчати. Так, наприклад, він майстерно описує давні археологічні та культурні знахідки, де кожний артефакт ніби досі живе тим часом, передаючи сучасникам і щасливі, і трагічні миті давніх епох. Відчувається, що автор дуже добре володіє як науковим, так і художнім стилем письма.
Здвижень-край завжди знаходився у епіцентрі історичних подій України. А тому з якимось внутрішнім трепетом і помітним хвилюванням читаються оповіді про героїчну оборону краю від монголо-татар і кримських татар, перебування в складі литовсько-руської держави, відчайдушну боротьбу селян-козаків під час національно-визвольної війни XVII століття, повстання гайдамацьких загонів під час Коліївщини, збройний виступ Південного товариства декабристів, відвідини Великим Кобзарем Брусилівщини. Автор під новим кутом зору описує польські повстання 1830 р., а надто 1863 р., коли російська царська влада намагалася придушити польський заколот руками українських селян. Він наводить приклад трагічних подій у селі Соловіївка, де місцеві жителі забили на смерть двадцятьох польських студентів.
Не можу не відмітити, що ця літературна праця Володимира Святненка несе в собі не тільки краєзнавство, але й археологічні та історичні відкриття. Наприклад, автор значно уточнює роки перших писемних згадок про населені пункти сучасного Брусилівського району, одночасно описуючи походження їхніх назв. На його погляд, при розгляді питань етимології назв поселень у першу чергу треба виходити із вивчення характерних ознак тієї історичної епохи, в яку вони утворилися. Так, для XIV–XV ст. притаманним було називати новоутворену осаду від її призначення чи характеру місцевості: «…наймення нашого містечка походить від дієслова давньоруської мови бр́усіти, а точніше від місця, де бр́усіли (бр́усили) (загострювали, шліфували, оброблювали) дерево. Звідси й знахідки паль (оброблених дерев’яних брусів) у Старому Брусилові. Тут було найзручніше місце обробки деревини, яка з лісів доставлялася по річці, згодом названої Брусилівкою, до гирла, тобто місця впадання в Здвижень. Після обробки готові колоди (бруси) пускали сплавом по Здвиженю до місць призначення».
Хотілося особливо підкреслити, що історії рідного містечка автор приділяє багато уваги, чим значно доповнює працю свого видатного земляка Івана Огієнка «Местечко Брусилов и его окресности». Значущими, з точки зору збереження історичної пам’яті та духовних цінностей, є представлені в книзі тексти грамот польського короля Генріха ІІІ Валуа від 1574 р. на побудову замку в Брусилові та Стефана Баторія від 1585 р. про надання містечку Брусилову магдебурзького права, віднайдені автором в Центральному державному історичному архіві України в місті Києві.
З давніх віків Правобережна Україна, а разом з нею і Приполісся, міцно вплелася своїми гілками в прадавнє дерево європейської цивілізації, була її невід’ємною частиною та незмінною учасницею її економічних, культурних і соціальних процесів. Проте на початку XIX ст. двоголовий орел дико по-варварськи вириває з корінням цей великий шмат української землі та силою прищеплює його до всихаючого азійського дерева, насаджуючи тут свої порядки, правила, закони, перетворюючи великий народ русичів-українців на людей другого сорту, яким дає принизливу назву «малороси». У книзі автор приділяє значну увагу генетиці українського духу, показує, наскільки фізично сильною і витривалою, морально стійкою і вірною своїм правічним ідеалам є наша нація. Протягом століть спочатку дикій монголо-татарській орді, потім польським правителям і католицькій церкві, а насамкінець шовіністичній Московії не вдалося знищити український генетичний код. Значно простішим виявилося «змішати» кров не слов’янського походження з українською, щоб привласнити собі назву країни.
У розділах «Козацький край», «У вирі гайдамаччини», «Під владою царської Росії» також подаються й узагальнюючі дані: про кількість земельних угідь, їхній розподіл за видами, про розподіл земельної власності поміж дідичами сіл, про чисельність населення з розподілом по національній ознаці, про кількісний склад православних, католицьких і лютеранських приходів тощо. Втім, навіть така суха статистика сприймається легко, бо добре доповнює зміст написаного, дозволяє конкретизувати й уточнювати представлені історичні процеси.
У третій частині книги під назвою «Генеалогія власників поселень Здвижень-краю» настільки докладно досліджено родоводи дідичів приполіських маєтностей, що вона заслуговує на окреме видання. Через життєвий шлях конкретних осіб і родин, чия діяльність була невід’ємною частиною суспільно-політичних процесів Київської Русі, Великого князівства Литовського, Корони Польської та царської Росії, читачі мають змогу побачити історичний поступ поселень, так би мовити, «з середини», переконатися, що при всій мінливості людського буття існують певні «матриці», завдяки яким зберігається та розвивається дух народу, формуються та передаються з покоління в покоління його традиції. Нині дуже складно уявити, що така невелика за площею територія сучасної України, як Приполісся, колись була рідною домівкою для всього того розмаїття відомих і славетних постатей свого часу. Київський воєвода Адам Кисіль, хорунжий київський Яцько Бутович, полковник Канівський Юрій Голуб, фундаторка Києво-Могилянської академії Галшка Гулевичівна, гетьман Михайло Ханенко, польський літописець Йоахим Єрлич, суддя городський київський Ксаверій Нітославський, козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник Семен Палій, видатний польський вчений Тадеуш Чацький, шамбелян російської царської армії князь Ромуальд Гедройц, видатний письменник і поет, друг Олександра Пушкіна, граф Густав Олізар, нащадок гетьмана Данила Апостола російській генерал Олексій Синельников, видатний архітектор Георгій Шлейфер, дід видатного українського поета Максима Рильського Розеслав Рильський – ось далеко неповний перелік тих, хто був пов’язаних долею із Здвижень-краєм. А це змушує до роздумів про те, наскільки Україна багата на визначних людей.
Однак автор не розглядає відомі історичні постаті та їхні родини тільки з одного боку – позитивного чи негативного. Він представляє їх такими, якими вони були при житті. Так, для Брусилова XV–XVI ст. найбільш шанованою особистістю був Яцько Бутович, який не тільки зберіг містечко від розорення татарами, але й завдяки своїм зусиллям добився для нього права міського самоврядування на принципах магдебурзького права. В той самий час, будучи великим землевласником і піддаючись загальним суспільним настроям, він разом із своїми козаками нападав на сусідів-феодалів, щоб силою заволодіти чужою власністю. Інший приклад стосується видатного польського вченого Тадеуша Чацького, котрий зробив дуже багато доброго для освіти не тільки в Брусилові, а й в усій Правобережній Україні. Зокрема заснував Кременецький ліцей, з якого в подальшому утворився Університет Св. Володимира в Києві. Разом з тим, Тадеуш Чацький був автором концепції походження назви «Україна» від слова «окраїна», яку, очевидно, висунув, щоб підкреслити вищість поляків над українцями. На превеликий жаль, нині її не без успіху використовують російські шовіністи.
Загалом книжка «Старожитності Здвижень-краю», як влучно відмітив відомий український поет Микола Луків, є подієвим виданням не тільки для Житомирщини. Адже Володимир Святненко взяв на себе нелегку місію зібрати, вивчити, систематизувати величезний пласт наукової інформації, подав її в доступній і цікавій формі, як для пересічного читача, так і для людей з певним багажем академічних знань. Автор має непересічний талант публіциста, бо кожний абзац книжки спонукає до роздумів. У передмові Микола Луків висловив упевненість, що книжка «Старожитності Здвижень-краю» матиме успіх у читачів, буде слугувати історичним письменом для наступних поколінь українців.
Селище Брусилів на Житомирщині
№15 (203) 28 липня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал