“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
НОТАТКИ ЛІТРЕДАКТОРА
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Видавці дуже не люблять, коли їм наламують дедлайни. А літературні редактори зі свого боку не люблять видавничих реченців. І незрідка буває так, що коли літред позбиває в тексті всі найбільші бур’яни й час братися власне за літературне редагування, у нього підходить дедлайн і видавець від легкого покусування переходить до погроз про кінець співпраці. А роботу літредактора найбільше гальмує не засилля орфографічних, граматичних, пунктуаційних, стилістичних та фактичних і смислових, а хімічна чистота деяких словосплетів, коли фразу неможливо не те що поправити, а й часом її зрозуміти. У цьому матеріалі переважатимуть цитати – щоб ви побачили, із чим доводиться стикатися літредакторам, та й посміялися на здоров’я. Хоча відверте недбальство деяких авторів, наплювальницьке ставлення до слова викликає в літредів здебільшого розпач і сльози. А ще – злість. Надто ж коли підтискає видавничий реченець.
Із хімічно чистою фразою, в якій прекрасно все, я зіткнувся ще у школі. Сплів її мій однокласник – у переказі на уроці зв’язного мовлення. Ось вона: «На портреті висів Шевченко в смушевій шапці, пальті і в пишних козацьких вусах». Коли вчителька її зацитувала, я не покотився під парту тільки тому, що саме занотовував цей шедевр у спеціальний блокнотик, наче відчував, що колись воно мені знадобиться. А таки так: ця фраза потім стала для мене своєрідним мірилом, може, й еталоном хімічної чистоти, коли я став завідувати відділом літератури та мистецтва у журналі «Однокласник».
Узагалі найбільше хімічно чистих шедеврів трапляється саме в дитячій літературі (власне дитячій, а не в літературі для дітей). За дев’ять років роботи в журналі я такої дитератури наївся на три життя! Проте ж і цікаво було стежити за ходом юної думки, втілюваної на письмі: «Ми гуляли по селі. Він тримав мою руку своєю рукою»; «знову Максим відчув сум на душі, біль і розлуку від втрати»; «Максиме, а це випадково не твоя сусідка, та що ІЗ НИЗУ живе?» (повія чи що?); «у Париса було дуже гарне довге волосся і він зачісував його НА ЗАД»; «НИЖЧЕ приводжу свою ВИЩЕ згадану творчість»; «більш-менш шикарно»; «закоханість із приводу неї»; «на його черевиках вилискувало взуття»; «важіль запущено, пекельний механізм почав діяти»; «інші учні просто сонно дрімали»; «подія ставала все гарячішою»; «товщина кишки робиться тонкою»; «на непідсвідомому рівні»; «різнобарвно-рожевий»; «різнобуйство квітів»; «їй не щастило, хоча й не завжди»; «її часто посилали на важливі шкільні олімпіади, на яких вона майже завжди ДЕБЮТУВАЛА»; «Цвіркунець-музика / Пісеньку МУГИКА» (та ще й серед білого дня…); «козаки не пасивні по відношенню до своєї зовнішньої активності»; «в нашій країні вже є держава»; «від нестями побігла і вигукнула якийсь вираз»; «дівчина сиділа на лаві, наче вкопана»; «у нього відвисла нижня щелепа» (спробувала б відвиснути верхня!); «і цих чарівних очей раптом не стало, вони зникли з натовпу…» Це настільки хімічно чисто, що аж правити шкода! Як написала одна літературознавчо нагнута юна душа, стиль «запам’ятовується у пам’яті читача». А ось вона про літературну молодь: «Це були не тільки ті, хто чекав слушної миті, щоб показати світові свої творіння, але й творці молодої крові». Де ви тепер, «творці молодої крові», що (і як) ви пишете (якщо пишете) нині?..
Якось головний редактор «ОК» (один із них, бо на моїй пам’яті їх змінилося п’ятеро) сказав: «Цих віршів ми не друкуватимемо, щоб не зробити з дівчинки інваліда дитинства». Проте коли наперед виступали особисті зв’язки та певні вигоди, я від нього чув інше: «Ну, виберіть хоч один якийсь віршик, відредагуйте, цю дівчинку треба надрукувати». І ми її таки надрукували, хоч той віршик мені довелося «відредагувати» десь на 80 %. Дівчата й хлоп’ята виростають і, незважаючи на те, друкувались вони в «Однокласнику» чи ні, щось таки пишуть, і десь таки публікуються, і навіть видають книжки. Тобто з більшим чи меншим успіхом інвалідять у творчості й далі, і серед них є не просто знаменитості рівня рідної округи, а й члени НСПУ, лавреати поважних премій, видатні й знані навіть за кордоном особи.
І з творчістю цих осіб насамперед стикаються літредактори. Саме вони – на передньому краї, саме вони є тим буфером, що покликаний пом’якшити удар від зустрічі читача із текстами пишУчої людності. Біда, коли тексти проходять повз літературного редактора або ж коли літературний редактор виявляється безпорадним перед хімічною чистотою художнього слова. От і наштовхується ні в чім не винний читач тут і там на каракаті перлини (нічого спільного з perola barroca). Якщо брати «газетну поезію», тобто римо-ритмічні згустки, що їх продукують випадкові люди на злободенні теми, то тут шкода й мови, це окремий різновид кринжу. Але й вони часом зупиняють на собі око. Тетяна Левицька (газ. «33-й канал» від 29.11.2023): «В серці – люба Україна / І осколки від гармат!». Клавдія Овечкіна (газ. «33-й канал» від 24.01.2024): «Ще корисна дуже річ – / Мініелектрична піч». Що таке мініпіч, я уявити можу, а от що таке мініелектрика?.. «Електрична мініпіч» – до цього не додумалися в редакції «найпопулярнішого ЗМІ Поділля»? А ось як пише головний його редактор А. Жучинський – про воїна і смерть: «Вона приповідала: “Вже пора…” / […] А він хрипів: “Не поспішай, стара”. / Та турнікет затягував НЕБОГА». Отак поплутавши небогу та сердегу, автор твердим кроком заслуженого журналіста України помарширував далі: «І не боюсь ЗЛЯГТИ за Україну…» (газ. «33-й канал» від 31.01.2024).
«І натруся червоними слинами…» – читаємо у збірці В. Пастушини «Стероїди». «Хоч ліплені різними тістами…» – пригадуємо рядок О. Романенка зі збірки «Абстиненція». І ніхто не вказав тоді молодим літератам, що «слина» й «тісто» в нашій мові – лише в однині, а, крім диктату рими, в їхніх віршах немає жодної причини вживати ці незвичні словоформи. Т. Григорчук у збірці «Янголи – не дичина» закликає: «Сіно днини смакуймо із хрустом». А сіно хрустить? Я знаю, що воно добре шелестить і шерхоче, особливо під вагою двох тіл. У зв’язку із цим пригадується назва радіопередачі «Дзвінке перевесло». Перевесло – це джгут зі скрученої соломи для перев’язування снопів. Чому солома раптом «поетично» задзвеніла? А ось у цілком зрілої й досвідченої Любові Долик зустрічаємо: «Цю поезію, МЕРЕЖИВО НЕТКАНЕ…» (журн. «Дзвін» № 4, 2020 р.). У Лесі Пронь («Українська літературна газета» № 3, березень 2023 р.): «В думках РОЗБИВАЄШ ОСКОЛКИ зневіри…» (було б логічно – «розбираєш»). Узагалі дуже багато запитань виникає до наших старших поетів різного ступеня маститості. У Ніни Ігнатенко («УЛГ» від 22.05.2020) є рядки: «Впущу у дім надію і весну, / Лиш на калиновім мосту забовваніє». Що забовваніє? Довго я це перечитував, аж поки допер: таж весна! Ду-уже вдало в’яжеться весна-красна з отим «забовваніє»! Весна-бовван… В. Куйбіда («УЛГ» № 5, травень 2023 р.): «Та хто конструював ці циферблати, / Різьбив на них старанно словеси». Де шановний поет побачив «словеси» на ЦИФЕРблатах? У нього ж: «І тільки жовтий місяць, як прикмета, / Висить холодним ШАРОМ угорі». Браво, бісе! (Я про біс росіянізму, коли що). В. Гриценко («УЛГ» № 6, червень 2023 р.): «Хоч цар пітьми, всезрячий, як сова…» З якого перепуду сова раптом ВСЕзряча? В. Василашко («УЛГ» № 8, серпень 2023 р.): «Ба, навіть флюгер, начебто в атаку, / в бік вітру повертає гострий бік…» ЗА ВІТРОМ повертає гострий бік кожен нормальний флюгер, таким чином указуючи напрям вітру, не навпаки. П. Скорик («УЛГ» № 9, вересень, 2023 р.): «Приємна прохолодь вечірня / Цикад зі шпарок виганя. / Защебетали їхні хори…» Якого милого цикади в нього раптом птахами защебетали? Добродій ніколи не чув цикад? Утім, не він один так вільно поводиться з цими комахами, я про це писав у рецензії на збірку мініатюр Олеся Дяка (див. «УЛГ» від 03.07.2020). Що вже й маститий-перемаститий А. Демиденко двинув: «Я – Київ. / Колиска СЛОВ’ЯНІВ!» («УЛГ» № 3, березень 2023 р.). Певно, якби треба було для ритму й рими, він виплів би й «слов’янинів»! До речі, готуючи його добірку до «Літературної України», я цей шедевризм виправив на «слов’ян і…» – слава Богу, рима й логіка це дозволяли зробити. А от в «УЛГ» потім вийшло, як оце бачите. Не втомлюється тішити читаченьків Валентина Коваленко («УЛГ» № 3, березень 2024 р.): «Тебе, ПАЛАЧЕ, за безвинно вбитих…»; «мов КРОКВОЮ – брехнею міриш світ» (це ж який пацієнт і з яким діагнозом використовує крокву як вимірювальний інструмент?); «під жовтосиній Атлас корогов» (і «жовто-синій» з помилкою, і корогви не атлАсні)…
Дедалі частіше ловлю себе на тому, що не можу спокійно читати сучасних наших книжок (та й літературної преси). Бо я їх постійно подумки правлю! Є легші варіанти, навіть смішненькі. Так, в українському перекладі «Хрещеного батька» М. П’юзо є фраза: «А стрункий Тессіо взагалі мав вигляд БЕЗЖАЛЬНОЇ гадюки». Гадюка без жала… Бідося… У загалом непогано вичитаному романі О. Полякова «Рабині й друзі пані Векли» раптом вискакує: «Він ще й досі ображався за ту несподівану КАПІТУЛЯЦІЮ з мого будинку». Коли тебе виганяють із хати, це тепер так називається? У рецензії Любові Дяченко-Лисенко («УЛГ» № 6, червень, 2023 р.): «Проте має зворушливу дитячу фобію: боїться павуків». Чому ця фобія раптом – дитяча? І чому вона зворушлива? От гадюка без жала – так, це зворушливо, нещасну істотку можна лише пожаліти, а коли в людини фобія… А ось яку чудасію явив Дм. Чередниченко в антології «Колючі каштани»: «Коли це у двері дзвонять. Хто там? Сусідка. Що? Електрики не стало? А в нас… Вмикаю – не світить». А як же вам тоді у двері ПОДЗВОНИЛИ? У вас там дзвоник із язиком на шворочці чи рейка з молотком за дверима висить? А є варіанти тяжкі, як-от книжка Р. Борти «Стандарти хотівших в НАТО». Твір такою ж мірою веселий, якою й не відредагований і не вичитаний. Про це можна судити хоча б уже з назви. «Скупий словниковий запас слів» – це далеко не єдине, що треба було правити в цій книжці, крім, звісно ж, назви. Дике засилля друколяпів, росіянізмів і стилістичних незграбностей не просто дратують, вони унеможливлюють читання цієї дотепної книжки.
Одне діло, коли просто читаєш книжку чи газетку, і зовсім інша річ – коли тобі на стіл (на робочий стіл комп’ютера) лягає рукопис, який ти маєш літературно відредагувати. Тут уже на всю активізується #дупабіль і в рази загострюється сприйняття написаного. У мене немає ненависті до людей, які пишуть погано, я лютую на людей, які плюють на те, як вони пишуть і яке дають у редакції та видавництва. І це стосується як художніх текстів, так і наукових та публіцистичних. Незрідка буває, що текст – суміш філософії з белібердою та ще й перегнана з російської через електронний перекладач. Іноді це просто жахлива непролазь, хімічної чистоти якої неможливо нічим ні розбавити, ні замулити. Тому я не здивований, що деякі мої колеги діють за принципом: формулювання було настільки дубове, що літредактор залишив його без змін. Візьмеш ото редагувати таку монографію, сядеш за комп’ютер, нарвешся на речення… Поки розберешся, де суб’єкт, об’єкт і предикат, то й вечір настане. Текст – як розсипана мозаїка: смисл у ній є, але проявиться (проясниться) він тільки тоді, коли літредактор терпляче ту мозаїку складе. Здавалось би, посібник покликаний допомогти розібратися у складних речах, але береш його до рук – а це триста сторінок добротного дубового канцеляриту, тож не дивно, що люди, а надто ж бідолашні студенти, просто не можуть уторопати 30 % там написаного!
Закінчення буде.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.