“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Що стало першопоштовхом у Вашому зацікавленні тюркськими літературами, адже формувалися Ви як український філолог?
Є два основні змістові чинники літературного твору, яку зроджують великий інтерес до нього: це його екзотичність, репрезентація нової, незвичної культури, звичаїв, ментальності, міжлюдських взаємин та високе гуманістичне звучання, утвердження загальнолюдських цінностей. По-іншому можна би сформулювати в дусі герменевтики: повинен бути синтез нового і незвичного зі спільним, традиційним, відомим (як основи порозуміння і розуміння нового). З цих позицій і варто підходити до «української» оцінки загальнотюркської літератури й окремих тюркських літератур, письменників, творів.
По-перше, в давнину контакти наших пращурів із тюрками були, вочевидь, значно ширшими і системнішими, ніж ми це собі уявляємо. Ще потужнішими були контакти російських пращурів із тюрками, тому росіяни, їх еліта намагаються всілякими способами приховати цю інформацію, загнати її на далекі марґінеси, аби не акцентувати на фіно-угорській і тюркській основах їх нації, не ставити під сумнів їх генетичну «європейськість». Для них як грім серед ясного неба пролунав у 1975 році зміст праці російськомовного казаха Олжаса Сулейменова «Аз і Я», в якій він аргументував тезу, яка, здавалося, лежить на поверхні: якщо слов’янські мови не можуть дати ключ для розгадки «темних» місць у списках «Слова о полку Ігоревім», то, можливо, варто його пошукати в інших мовах. Наприклад, тюркських. О. Сулейменов блискуче впорався з цим завданням, належно обґрунтувавши «тюркське» прочитання «темних» місць «Слова…». Був і наступний крок: тюркська мова і тюркська ментальність значно глибше увійшли у східнослов’янський світ, ніж науковці й загал уявляли собі досі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Однак цю тезу до і після праці Сулейменова наполегливо оминали всі найвідоміші медієвісти, «давники» Союзу, книга «Аз і Я» потрапила до числа заборонених. Із її положеннями ніхто не полемізував, не згадував її тощо. У найкращому разі оголошували «Аз і Я» псевдонауковою працею, а все, що в ній написане, – нісенітниця. «Этого не может быть, потому что не может быть никогда», тому що воно суперечить напрацюванням поважних академіків і перевертає їх догори дриґом. Зрозуміло, українські науковці йшли в ногу зі «старшими» московськими і ленінґрадськими. Це було тоді. У вже незалежній Україні «Аз і Я» була перевидана, друкувалися інші праці ОлжасаСулейменова, які поширювали і поглиблювали положення згаданої книги, проте й досі українські мовознавці й літературознавці не спромоглися на хоч якесь серйозне їх обговорення. Наприклад, на нищівне аргументоване спростування. Можливо, не хочеться виходити за межі добре знаного й інтелектуально та матеріально затишного світу усталених теорій? Проте варто задуматися над тим, що, ймовірно, наше зацікавлення тюркськими культурами, літературами має в основі ще й генетично-ментальну спорідненість багатовікового співіснування?
У чому Ви бачите головну оригінальність тюркських літератур, їхні глибину й значущість?Адже в глобальних масштабах тюркський світ зараз щораз більше набирає ваги, геополітичної і культурної.
Знайомство з тюркськими літературами, їх вагомим внеском у світову культуру варто розпочати з героїчного епосу. Європоцентризм призводить до того, що студенти-філологи у курсі зарубіжної літератури ґрунтовно вивчають французький, німецький, іспанський героїчний епос. Колись вагомим проривом вважалося залучення до їх кола сербського епосу. Зовсім оминаючи багатющий тюркський героїчний епос. Можливо, про нього взагалі не згадували би в СРСР, а заодно і за його межами, якби не Друга світова війна й не евакуація в Центральну Азію значної кількості літературознавців. Колишні славнозвісні російські формалісти зі здивуванням відкрили для себе «Манас», «Алпамиш», «Книгу деде (діда) Коркута» (її інша назва – «Оґюз-наме»), «Ґьор-огли» та ін., визнавши їх за вершини світового фольклору, літератури загалом. Аби переконатися в цьому, а заодно осягнути велич і особливості тюркського епосу, достатньо для початку переглянути праці Віктора Жирмунського «Узбецький героїчний епос» (1947), «Порівняльне вивчення героїчного епосу народів Середньої Азії» (1960), «Народний героїчний епос : порівняльно-історичні нариси» (1962), «Середньоазійські народні оповідачі: традиція та творча імпровізація» (1964), «Тюркський героїчний епос : вибрані праці» (1974), «Порівняльне літературознавство: Схід і Захід : вибрані праці» (1979) та ін.
У 1995 році у всьому світі за рішенням ЮНЕСКО відзначалося тисячоліття киргизького героїчного епосу «Манас» – найбільшого у світі за обсягом літературного твору. Подейкують, що повний його текст становлять ледь не мільйон віршових рядків. Скорочений його варіант, профінансований киргизьким урядом, був надрукований у 2017 році в перекладі Володимира Нарозі – уродженця Чортківщини, який уже більше тридцяти років мешкає в Киргизстані, є керівником активного, діяльного українського об’єднання в цій країні «Берегиня», а заодно керує художніми колективами, які популяризують українську пісню. Чому би не почати вивчення тюркського епосу, вийшовши за межі Європи у шкільному й вишівському курсі світової літератури, саме з «Манаса», який жодним чином не поступається «Пісні про Роланда», «Пісні про мого Сіда», «Пісні про Нібелунгів» та ін.? А для цього надрукувати належну кількість примірників «Манаса» українською мовою.
Героїчний епос доповнюється започаткованою видавництвом «АВІАЗ» серією «Казки тюркських народів». Уже дійшли до читача киргизькі народні казки з дивовижними ілюстраціями неповторної киргизької художниці Дінари Чокотаєвої. Надруковані казахські й туркменські народні казки в моєму перекладі. У цих двох виданнях теж неухильно дотримується принцип залучення до ілюстрування винятково національних художників. Час від часу мотиви казок різних тюркських народів перетинаються, що не викликає здивування. Одночасно киргизькі, казахські та турецькі казки не сплутаєш між собою, вони позначені відбитком окремішної цілісності й викличуть зацікавлення й певне здивування від незвичності не лише у дітей, а й у дорослих українських читачів.
Якщо ж вести мову про «авторську», «писемну» літературу тюркських народів, то вона теж має чималі здобутки, добре і не дуже знаних імен світового рівня. Насамперед варто згадати добре всім знаного Алішера Навої (XV ст.) – класика й засновника узбецької літератури. Його попередником і фундатором азербайджанської літератури рідною мовою був Імадеддін Насімі (Несімі, XIV–XV ст.) – великий гуманіст, людинолюбець, який витворив унікальний світогляд, за що, закономірно для Середньовіччя, був жорстоко страчений. Можна також називати значну кількість їх попередників, тюркських мислителів і літераторів, які перебували в руслі арабської та перськомовної культурної традиції. Достатньо згадати одного з фундаторів фарсімовної літератури Рудакі, який зробив класичним жанром цієї літератури рубаї – фольклорні тюркські чотиривірші (один із улюблених жанрів Дмитра Павличка), з римуванням 1,2 і 4 версів, що залишається продуктивним у тюркських літературах і досі.
Генієм, якого можна поставити в один ряд із Данте, Петраркою, Мільтоном, Ґьоте і Гайне, Шевченком, Франком, Лермонтовим, був засновник туркменської літератури Маґтимґули Пираґи (XVIII ст.), більше для нас відомий як Махтумкулі Фрагі. Прикро, що, перебуваючи в затінку фарсімовних поетів, репрезентуючи невеликий кількісно туркменський народ, він і зараз мало знаний як у світі, так і в Україні. Це спонукало мене написати літературний портрет Маґтимґули, в якому найбільшим за обсягом є розділ «Маґтимґули Пираґи й Україна». Мізерний наклад книги, однак, якогось суттєвого прориву в популяризації імені туркменського класика в Україні поки не зробив. Зараз готується до друку повне зібрання перекладів його поезій українською мовою, а їх чимало – трохи більше 200 текстів (усього науковці нараховують біля 400 ліричних творів у спадщині поета). Щоправда, жодного дестана (епічної поеми) Маґтимґули українською мовою поки не перекладено.
Пираґи-поет має чимало спільного з Г.С. Сковородою: примат духовного буття, незалежність від матеріального буття, релігійно-містичні пошуки тощо. Патріотичне звучання лірики Маґтимґули, заклики до єднання й національно-державного відродження, відтворення та творення ментально-культурного світу туркменів, пророчий характер його поезій єднають цього поета з творчістю Шевченка, з тією відмінністю, що Пираґи був попередником Тараса Григоровича майже на ціле століття. Враховуючи це, а також значну кількість перекладених українською творів Маґтимґули, вважаю за цілком доречне включення його творчості до шкільної програми світової літератури. Раніше, за однією із програм, твори Маґтимґули рекомендувалися, серед інших, для вивчення на уроках позакласного читання. Обирали саме поезії Пираґи вчителі нечасто через брак інформації про туркменського класика. Зараз цю прогалину легко заповнити.
XVIII століття називають золотим століттям туркменської поезії, долучаючи до Маґтимгули ще й імена його батька Азаді, небожа, Зелілі, а також надзвичайно цікавих і обдарованих Кеміне, Молланепеса, Шейдаї, Індаліба та ін. Низка цікавих імен репрезентувала також узбецьку літературу цього століття, і серед них – кілька жінок, що руйнує стереотип про те, що нібито тюркська жінка перебувала в абсолютно безправному становищі й не допускалася до політичного та культурного життя. Неперервним і багатим на цікаві імена був розвиток азербайджанської літератури.
Вашим окремим зацікавленням стала творчість Абая Кунанбаєва. Чому?
Якщо казати про тюркських літераторів ХІХ століття, то серед них вивищувався класик і засновник казахської писемної літератури Абай Кунанбаєв. За рішенням ЮНЕСКО, у 2020 році світ відзначав 175-річчя від дня народження поета. Він був геніальним продовжувачем багатовікових славетних традицій народних казахських співців-акинів, проте органічно синтезував їх зі здобутками писемної світової літератури. Невипадково довільно перекладений Абаєм «Лист Тетяни» з пушкінського «Евґенія Онєґіна» акини виконували і виконують як фольклорний твір, близький і зрозумілий для пересічних слухачів-казахів. Кунанбаєв, поруч із традиційними творами про кохання, героїчні вчинки попередників і сучасників, єднання людини з довкіллям, уводить у казахську лірику пейзажні настроєві, філософські, суспільно-політичні, просвітницькі мотиви, розвиває соціально-сатиричний струмінь рідної літератури, поєднує антиклерикальні мотиви з глибинним осягненням величі й сутності Аллага.
До ювілею я завершив переклад прозових «Напучувань» («Повчань», «Порад») Абая, які складаються із 45 невеликих за обсягом «Слів» (переважно на одну-дві сторінки кожне). Вражає філософсько-гуманістична глибина твору, безмежна любов до казахів, аж до гнівних інвектив у їх бік (як тут не згадати І. Франка), уміння піднятися над вузькою містечковістю, приватними, суєтними інтересами, болісний, але плідний пошук узгодження індивідуального буття з трансцендентним, синтезу служіння людям, рідній нації, людству й Аллагові. Думаю, цей твір, який раніше перебував на периферії дослідницької уваги, стане значним відкриттям для українського читача, змусить його належно оцінити геній казахського поета-мислителя.
Значно молодшим сучасником Абая Кунанбаєва був татарський поет Габдулла Тукай, який теж поєднував традиційні мотиви, народну версифікацію з надбаннями писемних літератур, зумів синтезувати «вічні» питання й мотиви татарської та світової лірики з актуальними проблемами тогочасного буття людства, татарської нації й кожного татарина зокрема. Божа кара митців межі ХІХ–ХХ століть – сухоти – на жаль, зовсім молодим, 27 років, звела Тукая в могилу, його творча спадщина не така велика за обсягом, як того би хотілося, та ледь не кожен його твір є перлиною національної літератури. Українці можуть зазнайомитися з добіркою перекладів татарського поета з невибагливою назвою «Поезії» (більше 130 творів) за 1986 рік.
ХХ століття стає періодом розквіту всіх без винятку тюркських літератур. Як і українці, тюрки вступили в період національно-культурного відродження. Більшість із їх народів хоч би на короткий період проголошували державну незалежність, перейшли, як і українці, через коренізацію, а отже, бурхливий розвиток національних мов, літератур, науки, політичної та культурної самосвідомості. Очевидно, так само кожний етнос може вести мову про власне «розстріляне відродження». Прикро, та не тільки українці майже нічого не знають про тюркських митців тієї доби та їх твори, а самі тюркські народи, їх науковці й широкий читацький загал ще належно не осягнули й не перевидали вершинні здобутки власної репресованої літератури.
Попри те ХХ століття безмірно багате на цікаві імена і твори, тому згадаю лише окремі з них. У жовтні 2029-го відзначалося сторіччя від дня народження визначного башкирського поета, прозаїка, драматурга Мустая Каріма. Думаю, для тих читачів, кому за п’ятдесят, це ім’я добре відоме за «перебудовних» часів повістю «Помилування», яка перегукується з колізіями новелістики Олеся Гончара, насамперед із «За мить щастя». Неймовірну кількість видань-перевидань і російською, й українською мовою витримала епопея казаха Мухтара Ауезова «Шлях Абая». Прикро, однак, що цей монументальний твір «закрив» для українського читача (зрештою, як і для всього радянського й пострадянського читацького загалу) цікаву, новаторську прозу цього непересічного літератора. І досі продовжує плідну літературну діяльність визначний азербайджанський прозаїк і кінорежисер Анар (син Расула Рзи (Рзаєва), який разом із Самедом Вургуном творив неперевершену азербайджанську лірику). Можемо згадати також зовсім молодого азербайджанця Ельчіна Сафарли, твори якого добре відомі у всьому тюркськомовному світі, але також трохи і для українського читача (в перекладах саме українською). Є також незліченна кількість перекладів українською мовою творів класика турецької літератури Решата Нурі Ґюнтекіна і вже сучасного ж таки турецького класика, лауреата Нобелівської премії Орхана Памука.
Зараз гучно пройшли презентації творів знаменитого Чингіза Айтматова у Ваших перекладах…
Так, для мене ж найвизначнішим тюркським письменником ХХ століття, як і ХХІ-го, є киргиз Чингіз Айтматов, який заслуговує на окрему розмову. Постійно нагадую про те, якою шаленою була айтматовоманія на всіх радянських теренах, зокрема українських, у 1960–80-ті роки, досягнувши апогею після виходу «Плахи». Хоча, як на мене, вершинним його твором був роман початку 80-х «Буранний полустанок (І понад вік триває день)». Тоді майже все перекладалося для українського читача ледь не з коліс. Його «Повісті гір і степів» видавалися чотири рази українською, а ще ж були окремі видання «Джамілі», інших повістей із цієї збірки. Не можна не згадати чималий за обсягом сторінок і творів двотомник перекладів Ч. Айтматова українською 1983 року.
А після розпаду СРСР про письменника зовсім забули, не знаючи, живий він чи помер, пише щось чи відійшов від літератури зовсім. Оскільки в 2018 р. був ювілей митця – 90-річчя від дня народження (як і десятиріччя від дня смерті), – випала чудова нагода опублікувати переклади тих його творів, які ще не видавалися українською. У моєму перекладі вийшли друком останній роман письменника (2006 року) «Коли падають гори (Вічна наречена)», «новела» (так жанр визначив сам Айтматов) «Біла хмарина Чингізхана», основою якої була вилучена цензурою частина роману «Буранний полустанок», а також оповідання «Побачення з сином». У перекладі Наталі Куліш окремим виданням був опублікований роман «Тавро Кассандри». Друкувалися вони також у «Всесвіті». Так само у «Всесвіті» були опубліковані інші оповідання Ч. Айтматова, п’єси «Сходження на Фудзіяму» і «Нічні розмови про Сократа». Тепер разом із повістю «Віч-на-віч» вони склали другий том «Вибраного» Ч.Айтматова. А ще мною перекладена знакова монографія Осмонакуна Ібраїмова «Чингіз Айтматов – останній письменник імперії», в якій осмислено важливі етапи інтелектуальної біографії Великого майстра слова на тлі складних совєтської та постсовєтської історичних діб.
Свого часу Ч. Айтматова висували на здобуття Нобелівської премії. Однак того самого року на Нобелівську премію миру висували й М. Горбачова, тому оргкомітет премії негласно натякнув: дві премії для СРСР буде занадто, визначтеся з кимось одним. Свою кандидатуру зняв Айтматов, який із пієтетом ставився до останніх днів життя до колишнього генсека. Зрештою, чи був у Чингіза Торекуловича вибір, ми не знаємо. А М. Горбачов премію отримав.
Видається, що реальні шанси отримати «Нобеля» були би в Анара за умови його висування й активного перекладу іншими мовами й лобіювання, але цей процес завжди оповитий таємницею. Насамперед високим гуманістичним звучанням і пошуком азербайджансько-вірменського порозуміння на найбільшу увагу заслуговують його роман «Білий Овен, Чорний Овен» і есей «Звук кяманчі», які можна прочитати у книзі перекладів, виданих «Ярославовим Валом» у 2015 році.
Майже поза увагою залишилася в огляді турецька література, якщо не брати до уваги Ґюнтекіна і Памука, варто би згадати цілу низку азербайджанських митців XVIII–XX ст. А також тут свідомо не згадувалося про здобутки кримськотатарської літератури. Можливо, даремно, бо етнічні й політичні українці майже нічого не знають про багатющі літературні набутки своїх співвітчизників. А таки є про що сказати і про прозу (це переважно останнє сторіччя), й особливо про поезію кримських татар (можливо, правильніше «татарів»?), починаючи від ханської династії Гераїв, майже кожен представник якої був умілим версифікатором, поеми Джанмухамеда «Тугай-бей» і закінчуючи сучасними молодими поетами. Але це теж, думаю, тема для окремої розмови, зокрема про те, як би окремі набутки кримськотатарської літератури інтегрувати у шкільний і вишівський курси української літератури. Якщо вивчалася українська російськомовна література, то чому би не мала вивчатися українська кримськотатарська література?
Розмовляв Олег Баган
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.