“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
ОПОВІДАННЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Мирон, а ходи-но до нас, без тебе аж аніяк!
– Мирон, а чого це ти на роботу запізнився? То як будемо класти стіну – в одну цеглину чи півтори?
І йому дуже подобалось, коли з ним жартували ці веселі роботящі хлопці, які будували котеджне містечко і одне на одного казали “вуйко”. Комусь із них і спало на думку назвати його Мироном. Приблудився він у їхню бригаду ще зовсім безпомічним цуценям, і ось тепер з того безпорадного щеняти й виріс великий гарний пес, чорний, з іржавими підпалинами і в загривку до метра заввишки. Просто красень, хоч на собачу виставку.
Весь день Мирон вертівся поміж своїх вуйків, перебігав від одних до інших, оправдовувався, що через якусь чергову пригоду запізнився на роботу і одночасно давав розумні поради, яку вибрати штукатурку або коли найкраще заливати бетон. І якщо собаче життя асоціюється з чимсь убогим та жалюгідним, то Мирона це не стосується. Мирон мав власні комфортні апартаменти, тобто, в нього був просторий, з високим рівнем теплоізоляції будівельний вагончик, в якому він спав після нічного сторожування. А якщо вуйки сідали за один спільний, збитий з широких дошок стіл і починали обідати, то кожен з них був дуже втішений, коли Мирон саме з його руки хапав курячу гомілку. Пес намагався не образити жодної простягненої до нього руки, хоч здавалося б, наївся уже по саму гикавку.
Перш ніж мурувати стіни та прокладати каналізацію, вуйки зібрали по дощечці гарну, з дерев’яним яєчком капличку, і коли хтось у неї заходив, то не було випадку, щоб Мирон гарикнув або ошкірився. Але ж відразу морщив лоба і кидав грізні погляди, якщо незнайомі йому люди починали перебирати складену “ялинкою” цеглу та знову й знову обмацували квадратики бітумної черепиці. Ну, ви вже зрозуміли, що це був дуже тямущий пес, і завдячуючи йому, ніхто й нічого не поцупив, не перепродав, і скрізь був лад і порядок.
А все це було тієї чорної зими, коли раптом загорілася земля і людям на голови посипалася російська смерть. І вже незабаром вуйки покидали свої сокири й підборні лопати, сіли в закурений бусик з наклеєним на вітровому склі тризубом і попрощалися з Мироном.
– Пробач, друже. Куди ж ми тебе візьмемо, в окопи?
– Ти сторожуй тут. Там знайдеш, ми тобі сухого корму позалишали.
Потім він біг, ще довго встигав бігти за автобусиком, та все-таки відстав і втратив його з очей.
Після того, як звідси усі поїхали, він ще довго безцільно блукав по рівненьких доріжках з грізними табличками “Вигул собак заборонено”, а потім, коли остаточно переконався, що йому більше ніхто не запропонує навіть заяложену кістку поточити зуби, то зрозумів, що мусить піклуватися сам про себе. Тут головне було не опустити руки, тобто, лапи, й не перетворитись на бідного родича на зразок тих безхатьків, які з підібганим хвостом старцюють біля маркету. І тому він виробив собі щось на зразок розпорядку дня, якого чітко дотримувався.
Перше, що мусив зробити з самого ранку, це наїстися. І то не просто наїстися, а так, щоб вистачило на цілий день. Лісосмугу, від якої котеджне містечко було недалеко, викосили снаряди, залишилися одні пеньки, і все, що в ній жило і множилося, покидало свої нори й гнізда і чимдуж подалося світ за очі. Отож Мирону доводилося бігти аж за третю гору, в гайочок, який добрий божечка прикрив своєю долонею і там ще можна було щось вполювати. Зайця, сороку, що скалила своє цікаве око на таку саму, як і вона і зовсім забулася про небезпеку, ну а якщо вже й геть не щастило, то злизував з гілочки слимачків, знаходив під снігом якусь печеричку, іншими словами, якщо не вередувати й не лінитися, то з голоду не здохнеш навіть зимою.
А потім, уже після обіду, Мирон бігав зустрічати своїх вуйків.
Ну так, він прибігав сюди, на людне перехрестя, де загубився їхній швиденький бусик. Тут був, і тут його не стало, як під воду пірнув. Мирон тоді ще довго роздирав кігтями власне серце, та потім слушно подумав, що не все так погано. Бо якщо бусик зник на перехресті, то на перехрестя він і повернеться. Це ж так само, як собака – десь бігає, гуляє, а тоді не сьогодні, так завтра, все одно прибіжить у свою будку.
А якщо це так, то своїх вуйків він тут і зустріне. Вони помітять його ще здалека і погукають.
– Мирон, це ти?! Ну ти глянь, зустрічає! А щоб ти був здоровий, ходи до нас!
Отже, все буде якнайкраще, залишалося тільки їх дочекатися. І Мирон стояв на перехресті, як незворушний даїшник, навіть не задумуючись над тим, що він може заважати вуличному руху. Водії сигналили, сварили, а він хоч би що. І вже б давно попав під колеса, але рятував нашийник. Одного разу вуйки подарували йому нашийник, який світився, і через це Мирона було видно і в сутінках. А згодом водії до нього звикли й навіть почали вітатися.
Атож, Мирон міг би стати візитівкою міста, його зворушливою емблемою. І щоб на нього подивитися, сюди привозили б цілі екскурсії з усього світу. На зразок того, як в Амстердам прилітають туристи помилуватися русалонькою Андерсена. Та коли юна морська діва страждала від того, що ніяк не могла зайняти собі достойне місце в серці примхливого принца, то на думці в Мирона було зовсім інше. От і зараз він переминався з лапи на лапу і розмірковував – іти йому сторожувати чи почекати ще трохи?
Сторожувати Мирон любив. Це була його родова карма і глибоке внутрішнє покликання. Сторожували його тато й мама, дід і прадід, так було завжди, ще з тих часів, коли одного разу вовки вийшли з лісу і на очах здивованих динозаврів перетворилися на собак. Мирон поволеньки обходив доручену йому територію і готовий був до ранку сторожувати всі ці пентхауси разом з розхитаними металевими тачками. І лише коли гостренький місяць повертав свій блискучий писочок в той бік, звідки сходило сонце, Мирон дозволяв собі заснути. Правда, засинав він у пів ока, щоб другою його половиною сторожувати й далі. Та навіть у своєму коротенькому сні встигав побачити хату під почорнілим шифером, яка давно колись була у його дитинстві, задавакуватого півня, а ще в сто разів більшу за нього червону корову, яка приносила з пастовнів повну дійницю молока. І при тих усіх згадках на його морді блукала ні з чим незрівнянна собача усмішка, яка й існує для того, щоб, глянувши на неї, посміхнутися й самому.
І чомусь усе частіше снився йому хлопчик з білим, як сніг волоссям.
Того дня Мирон, як і завжди, стовбичив на своєму місці під світлофором і намагався відгадати, з якої дороги йому чекати своїх вуйків? З тієї, що на гору, чи з тої, що на долину? Але ж могли вони повертатися й трьома дорогами відразу, так утричі швидше. В людей все можливе, пес у цьому вже давно переконався.
Мирон зітхнув. У нього це класно виходило – голосно й скрушно зітхати. А також кашляти й вихаркувати якусь дурненьку комашку, що потрапила йому на висолоплений язик. І саме в цей час навпроти нього зустрілися дві жінки. Одна була саменька, а інша з хлопчиком, який виглядав десь так років на десять.
– Гляньте, – показала на Мирона та жінка, яка була без хлопчика. – Він знову тут. Душа болить на нього дивитися.
– Казали, що його господарі поїхали, а він зостався. Нібито в машину не помістився. А я теж звідси поїду. В Польщу. Внуків доглядати.
– Розкидало нас по всьому світу.
Вони ще порозмовляли і про те, й про інше, і врешті зійшлися на думці, що все в божій волі.
Але ж із ними був хлопчик. І той хлопчик був якийсь… Мов після уколу. Стояв мовчечки, дивився невідомо куди й невідомо що бачив. Нібито це не живий хлопчик, а його фотографія.
– А як ваш козак? – запитала жінка, що збиралася в Польщу.
– Та як? Ви ж бачите. Ніяк у себе не прийде.
– А що ж ви хочете? Таке пережити. Данилку, ти хочеш яблучка?
Але захотіти яблучко Данилко не встиг. Тому що в Мирона набрався повен рот слини і він так звучно харкнув, що на нього оглянулися.
– Ого! – похвалив Данилко пса. І на його личку навіть з’явився якийсь натяк на посмішку.
– Він простудився, – сказала мама. – Хоче гарячого чаю.
Данилко швиденько закліпав очима.
– А що, дамо чаю! Мамо, давай ми його заберемо до себе.
– Ти хочеш собачку? – зраділа мама, що її хлопчика хоч щось зацікавило. Адже після того, як Данилка знайшли під завалами, з нього наче життя витекло. Він був, як заморожений, і його руденьке волосся зробилося білим, як сніг.
– Я не хочу собачку. Я його хочу. Він так чхає! Аж страшно.
– То ще як сказати, чи піде він з вами! – стенула плечима друга жінка. – Той пес дивний. Хтось захоче його погладити, а він подивиться так, ніби намагається щось сказати, а в нього воно не виходить. Потім опустить голову і відійде в сторону.
Тим часом Мирон все уважніше придивлявся до хлопчика. Тоді почав тихенько махати хвостом, підійшов і тицьнувся носом в його долоньку.
– Я тебе впізнав, – сказав він ніжною вуркітливою мовою, якою собаки й розмовляють з дітьми. – Ти мені снився.
– Ти мені теж будеш снитися, – відповів Данилко. – Підеш зі мною?
Мирон, як тільки побачив і впізнав цього хлопчика з білим волоссям, то відразу й захотів за ним побігти. Але ж сюди, на перехрестя, приїдуть вуйки! Гукатимуть його, кликатимуть, а він не прибіжить і не кинеться в їхні нетерплячі обійми. То що робити? І тоді підказала рука Данилкової мами. Вона обережно торкнулася його припорошеної снігом шерсточки, провела по лобу між очима, почухала біля вуха, і Мирон не опустив голови й не відійшов у сторону.
Додому йшли уже всі разом.
Ще по дорозі мусили дати йому ім’я. А ще краще, відгадати те, що в нього вже було. Та якими тільки не називали його собачими іменами, пес не відгукнувся на жодне. То й правда, здогадатися, що він “Мирон” було з сфери фантастики.
– Джек! Давай назвемо його Джек! – раптом вихопився Данилко.
– Лондон, – пожартувала мама. Вони удвох недавно читали книжку про собаку з білим іклом. Її написав Джек Лондон. Але ж як гарно звучить – Джек! Як посвист випущеної стріли.
– Джек, Джек, Джек! – вигукував Данилко, на якусь хвильку прокидаючись від летаргічного сну.
Отак у нашого пса з’явився Данилко з його почутливою мамою. І передусім вони мусили подбати про його житло. Так уже повелося, що собачі будки роблять тати, а мами цієї важливої науки поки-що не опанували. Але ж тато нашого хлопчика був на фронті, і тому вони самі повинні були вирішити житлову проблему Джека. В дровітні, де рівненькими рядами лежали наколоті поліняки, виділили широкий куток, утеплили його рядном та всяким ватяним манаттям і навіть примостили зверху кілька дошок. Вийшла простора й затишна будка, якраз для такого великого пса.
Дровітня була чудова. Вона навіть уміла розмовляти. Для цього потрібно було лише лягти на дошки, покласти голову на лапи і слухати про що вона розказує. І тоді, в шелестінні позаторішнього листя, якого понаносило цілу купу, можна було почути її неквапливу розповідь про садок, туман, що дихає знизу вгору і одомашнену сороку, яка, навпаки, скрекоче згори вниз, попереджаючи про шуліку, і найчастіше розказувала дровітня про те, як у чавунній грубці палахкотять оці дубові поліняки. Перед вогнем сидить хлопчик з білим волоссям і його мама. І коли-небудь вони його теж покличуть, пустять в хату, і він сидітиме разом з ними й дивитиметься на вогненний танчик.
І взагалі, все в нього змінилося на краще. Хоча б для прикладу. Раніше ніхто й ніколи не цікавився його здоров’ям, не розпитував, що в нього заболіло чи закололо всередині, а тут Данилкова мама вже незабаром зібралася вести його в лікарню.
– Йому треба зробити щеплення від сказу, – сказала вона. – І особливо від кліщів. Кліщі нападають на собак цілими зграями і живуть у них під шкірою.
– Джек, хто там живе у тебе під шкірою? – з острахом запитав Данилко, але пес лише традиційно зітхнув. Після зітхання в нього почалися й інші респіраторні проблеми.
– У нього нежить, – сказала мама. А хворому собаці робити щеплення не можна. Це погано діє на собачий імунітет. Ти приглядай за ним, щоб швидше видужав.
І вони разом почали одужувати.
Данилко від свого моторошного страху, який час від часу до нього повертався. Тоді, коли вибухнуло й запалало, його притиснуло блоком і не давало дихати. Він кричав або тільки здавалося, що кричав, тому що ніхто його не чув і не приходив. А Джек видужував від холоду й голоду, адже на тому перехресті його батожило снігами й дощами, а то й поціляли в нього каменюкою.
А тепер вони удвох, а це зовсім інше, ніж коли ти один.
Між тим, зима пряла свою біленьку нитку життя, яка кожної миті могла обірватися, адже й сюди, під Київ, час від часу долітали російські шахеди. Однак і в цьому коловороті смертей і страждань були особливі сонячні хвилини, коли якимось чудом на екранчик смартфону пробивалися повідомлення від Данилкового тата. Він їх підбадьорював і писав, що ще немає такої кулі, яка б у нього вцілила. І ось тепер Данилко зафотографував свого Джека в анфас і в профіль, і кожного разу посилав своєму тату есемески з Джеком. Так що про нього знали навіть у бліндажах і в окопах.
Ну а мама вже почала пізнавати свого колишнього Данилка, якого вона ледь не втратила і який знову повертався до неї і до самого себе.
По деякому часу після всіх цих подій Данилко зібрався кудись там по своїх справах і як і завжди, погукав Джека, щоб узяти з собою. Але дивно – пес не прибіг і не кинувся з розгону йому на груди. Данилко ще раз покликав, обійшов подвір’я, та пса ніде не було. А надвечір під ворітьми, з того боку, що од вулиці, почулося жалібне собаче скімлення. Джек дряпався в ворота і просив, щоб його пустили.
Подібна історія повторювалася не раз і не двічі. Хвіртка, ворота – все було замкнуто й зачинено, і яким чином Джек умудрявся тікати з двору, то була задачка не для простих смертних. Можна було подумати, що в нього виросли крильця і він перелітає паркан.
Коли це зайшла сусідка й відразу з порога.
– А ваш собака сидить там, де й раніше!
– На перехресті?! – в один голос вигукнули Данилко з мамою.
– Еге ж, там. Ви його не випускайте, тому що потрапить під колеса і роздавлять його, як жабу. І на якої вам трясця матері собака, який не тримається двору? Не давайте їсти, буде голодний, то не тікатиме.
А за день чи два Джека застали на гарячому. Під парканом стояв штабельок пічних кахлів, якими збиралися личкувати грубку, та почалася війна і вже було не до цього. Отож пес вискакував на ті кахлі, і вже з них, як з трампліну, переплигував паркан. А подумати, як повертатися назад, то це вже було б для нього занадто складно. Залишалося тільки просунути під ворота голову й голосно завивати.
– Посадіть свого пса на ланцюг! – говорила та сама сусідка. – Нехай не бігає та на людей не кидається.
– Ні на кого він не кидається! – захищав свого друга Данилко. – Он ваша кішка їсть у нас на ґанку собачий корм, а він хоч би що, дивиться і тільки хвостом махає.
– Не хочете прив’язувати, то купіть йому клітку. Вони так і називаються – клітки для домашніх улюбленців. Чим дужче люблять собаку, тим міцнішу купують клітку. Щоб не перегриз пруття й не вискочив на вулицю.
Сусідка ще погомоніла про вольєр і притулок для тварин, а коли пішла, мама так розважливо заговорила з Данилком, як із зовсім дорослим.
– Знаєш, синку, що я подумала? Про ланцюг не може бути й мови, я не хочу, щоб він привчився жити на ланцюзі. То не життя буде. Ну, можемо кудись перенести кахлі, з яких він плигає, так це не допоможе. Тоді він почне підриватися під паркан і нариє цілі нори. Або ще щось вигадає, щоб тільки втекти. Щось його тягне на те перехрестя, а що – ми про це ніколи не дізнаємося. То його таємниця. Тому як є, нехай так воно й буде. А ти що думаєш?
– Я думаю, що коли б ми його посадили на цепок, він уже б ніколи до нас не повернувся, – так само серйозно відповів Данилко.
На тому й порішили. А в Джека була навіть не таємниця, а сокровенна мрія, про яку ви вже знаєте. Він так само, як і раніше, хотів зустріти своїх вуйків. І якщо вони йому пригадувалися, вчувались, тоді він перескакував найвищі загорожі, найколючіші кущі і чимдуж мчав на своє перехрестя. А може, вуйки вже приїхали? Може, вони вже тут? І от прямо зараз стоять, розгублено озираються на всі боки й перепитують одне в одного – а де ж це Мирон?
Тільки тепер він ділив свою любов наполовину – до своїх вуйків і хлопчика з білим волоссям.
Зима була просто безкінечною. За календарем уже б давно мусило потепліти, але одні сніги й морози змінювалися на інші, ще лютіші і завзятіші. Можна було подумати, що на землі на віки вічні запанував білий крейдяний період. І все одно, всупереч всім холодам та незгодам Данилко здоровішав, міцнів, і знову ставав тим допитливим хлопчиком, який любив мандрувати, вигадувати і уявляти. І тоді був і хоробрим Пітер Пеном, чиє життя – одні пригоди, і героєм магічних історій Гаррі Поттером, і неслухняним Томом Сойєром, який прогулював школу і весь день купався в річці. Ну а сьогодні Данилко напланував собі подорож до Холодного лісу. Він давно вже хотів туди навідатись, тому що не раз чув від дорослих, що в Холодному лісі все може бути. Отож йому й хотілося дізнатись, що ж воно за все, яке буває в тому загадковому лісі.
Ясна річ, що про свої плани Данилко не прохопився перед мамою жодним словом. Навіщо їй хвилюватись? І тому він просто взяв з собою пса і вони разом помандрували до темної смужечки дубів та ще якихось фантастичних дерев, які століттями росли на обрії. Щоправда, вибралися з дому трохи запізно, але Данилко був певен, що вони швиденько змотаються туди й назад, все встигнуть, і все побачать. Пес видавав з себе тріумфальні звуки абсолютного щастя, і просто летів чорною стрілою по білому снігу.
Однак Холодний ліс виявився не таким близьким, як то можна було подумати спочатку. Вони йшли, йшли, а ліс так само стояв на місці. Данилко вже хотів повертатися назад, але хіба він слабший за того ж Гаррі Поттера, в якого на лобі шрам у вигляді блискавки? І він теж не боявся ні вітру, ні блискавки серед зими, і йшов далі й далі.
І вони таки прийшли. Чи тому, що Холодний ліс стояв на косогорі і вітер задував з відкритого боку, чи діяли там якісь гравітаційні поля, ніхто цього не знає, але оте загадкове все може бути тут уже було перед здивованими очима Данилка. Замети, довгі заструги снігу перетворилися на все, що завгодно. Он та кучугура з гострим козирком нагадувала крила велетенського птаха, який на хвильку перепочине і знову зірветься в те саме небо, звідки й прилетів. А хто і з якого снігу виліпив цих драконів та динозаврів? Данилкові завжди було сумно, коли говорили, що динозаври вимерли, а виходить, що це неправда, не вимерли! Ось вони, ходять навшпиньки і тягнуться до верхніх гілочок смереки.
І раптом хтось непутящий десь там високо вгорі струсонув велику кошлату хмару, і з неї, мов з кострубатої ялини, посипався сніг.
Скажемо відразу, що такий сніг міг бути тільки в Холодному лісі і ніде більше. Важкий, просто нереальний, він падав і падав цілими шматками, клаптями, шапками, оберемками, валив валом і не було йому кінця краю.
Миттєво стемніло. Данилко кинувся назад, а проте в безладному сніговому хаосі він не виходив з лісу, а якраз навпаки, заходив у нього все далі.
– Треба переждати, треба цей сніг переждати, треба цей сніг… – бурмотів хлопчик, але перечекати цю оскаженілу лавину снігу було просто неможливо. Наразі Данилко оступився і проваливсь у якийсь ярочок, і то його щастя, що зачепився ногою об корчумаччя і не посунувся в провалля.
Стривай, а Джек? Де подівся Джек? Якщо він зірвався в цей слизький і крутий байрак, то звідти уже не вибереться. І ця несподівана думка, що Джек шугонув у безодню й загинув, підломила йому останні сили. Данилко скоцюрбився в тому вузенькому ярочку і йому нестерпно захотілося спати. Спати, заснути і знову спати. І вже нічого йому не заважало. Ні мороз, ні дві, три, чотири сови, що волали на погибель чужими голосами, ні злісна примара, яка десь тут є, простягає до нього довгі сліпі руки й шукає навпомацки.
І вже на останній межі свідомості Данилкові здалося, що над ним хтось стоїть. Прибіг, захекався, ковтає повітря, сказав щось нерозбірливе і накрив його важким кожухом.
…Мама пригадала, що Данилко розпитував її про Холодний ліс, в якому все буває. І що йому дуже хотілося дізнатись, що ж воно оте все, яке буває.
І тому саме в Холодний ліс і направилась пошукова група з поліції.
На Данилка натрапили в тому самому ярочку. Він спав, згорнувшись калачиком, а на ньому лежав Джек. Пес прикрив собою Данилка від холоду, а сам уже був твердий, задубілий, схожий на довгу чорну залізяку.
От власне і вся історія про одного пса, який до обіду був Джек, а після обіду знову Мирон.