“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
У публікації в УЛГ за квітень 2024 року «Пушкін і Заливаха» уважний читач мав вихопити інформацію про схильність О.С. Пушкіна до плагіату та обіцянку авторки публікації «обговорити» з читачами тему НЕпушкінських казок Пушкіна. Ця обіцянка підсилена ще однією причиною: даним словом – колись, давно і жартома – зробити ґрунтовне дослідження цієї проблеми. А оскільки дані обіцянки, особливо перед тими, хто відійшов у засвіти, – справа обов’язкова, то нині, в пам’ять про свого друга Івана Дрогомирецького, пропоную шанувальникам УЛГ спробувати «прочитати» доволі добре відомі більшості з нас із дитинства (з книг і мультфільмів) казки О. Пушкіна під іншим кутом і з новими знаннями.
Про те, що «свєточ русской літератури» любив красти чужі сюжети (і цілі твори з назвами) для створення своїх, вже сказано (хоч і недостатньо і не науковцями), але доволі багато. Тому вести мову про порядність О.С. Пушкіна в літературі (до речі, й в житті) справа марна. Однак, незакритою залишається ще одна тема, доволі цікава і важлива – пушкінські казки: цікавого тут так багато, що дивує відсутність цілих томів досліджень, наукових праць, монографій, а важливість теми полягає в тому, що саме казки споконвічно були тим першим джерелом, з якого спрагла дитяча душа починає пізнавати світобудову і базові засади буття людського суспільства. Створені (а правильніше – перероблені) Олександром Пушкіним казки давно є темою дискусії між його прихильниками і критиками. Про те, в кого «свєточ» крав сюжети і дійових осіб для своїх казок, багато пишуть і самі росіяни-дослідники його творчості, але хто аж так сильно читає тих дослідників!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Та перш ніж розпочати розмову з читачами про пушкінсько-непушкінські казки, зробимо два невеликі відступи. Більшість знає або чув ці, фактично прописні, речі, та все ж вони варті того, аби бути повтореними для кращого засвоєння і розуміння всього, що буде сказане згодом.
Найперше, читачеві варто не забувати відверту думку найвидатнішого пушкініста Павла Аннєнкова (1813-1887), котрий був першим упорядником творчості й архіву Олександра Пушкіна (1799-1837). Визнаний найкращим знавцем життя і творчості поета критик та мемуарист чітко й однозначно сказав: «Пушкін був геніальним письменником, тому що був геніальним читачем».
Ми, українці, маємо знати ім’я цієї людини хоча б за те, що він, разом з І. Тургенєвим і М. Чернишевським, відгукнувся на прохання Тараса Григоровича Шевченка та 19 березня 1860 року підписав листа до жаботинського поміщика Валеріана Фліорковського з проханням відпустити на волю або погодитися на викуп родичів Тараса Шевченка: братів Микити і Йосипа та сестри Ярини. Під тиском громадської думки поміщик погодився надати волю родичам Т. Шевченка без викупу, однак не наділив їх землею, що сильно засмучувало Тараса Григоровича: він розумів, що без землі його рідні приречені на жебрацтво чи наймитування, а тому навіть радив своїм рідним не приймати такої волі. До речі, поміщик В. Фліорковський за участь у польському повстанні 1863 року був засланий до Сибіру, а його маєток передано до казни.
Сам Жаботин, колишня власність Фліорковського, – нині село з понад тисячею населення, має таку потужну історію існування, що вартує окремого зацікавлення. Тут лише згадаємо, що за активну участь в так званій визвольній війні українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького більшість населення тоді сотенного містечка Чигиринського повіту Жаботин наказом московської влади було насильно переселено на Лівобережну Україну (події, що мають в історичній науці назву «Великий згін» – насильницька депортація, організована гетьманом Іваном Самойловичем у 1678-1679 роках та спрямована на повне підкорення козацької України (Правобережжя), опираючись на союзницьку допомогу московського війська). А ще Жаботин пережив у травні 1768 року розправу, яку вчинили над місцевим населенням 450 прибулих польських конфедератів, спровокувавши своїми дикими діями повстанський рух – гайдамаччину під проводом Максима Залізняка. Тоді повсталі захопили Жаботинську фортецю й забрали з неї всі гармати, руйнували панські будинки, не проявляючи милості до їх мешканців, вбили губернатора. За все це вже наприкінці листопада жаботинці були жорстко покарані прибулим польським військом, після чого місцеві змушені були утримувати розташований в містечку на постій загін польських солдатів. А ще через неповне століття жителі Жаботина на собі відчули (липень 1848) «братню» руку каральних загонів донського козацтва.
Такий, дещо затяжний відступ від основної теми дає привід вкотре задуматися над невідворотністю життєвої карми (нині ти вирішуєш долі людей, а завтра сам стаєш залежним від рішення інших) та уроками історії, які так швидко забуваються нащадками і повторюються з регулярною завидністю, що ми маємо за нещастя перевіряти на самих собі зараз.
Отже, П. Аннєнков, виходець з аристократичного дворянського роду з поглядами ліберала-західника, багато років займався вивченням творчості О. Пушкіна. І мова тут іде не про надруковані (опубліковані) твори поета, а саме про роботу з пушкінськими щоденниками, листами, рукописами, чернетками та малюнками – усім, що зберегло справжнього Пушкіна, не прилизаного цензурою, редакторами чи й самим поетом, котрий розумів необхідність подачі певних думок читачеві в дещо інших барвах, аніж то було в голові та думках самого Пушкіна. Павло Аннєнков у російській культурі значиться як «основатель пушкіністікі». Він був близько знайомий і товаришував з багатьма знаковими фігурами свого часу, як от Микола Чернишевський, Віссаріон Белінський, Олександр Герцен і навіть Карл Маркс. Іван Тургенєв вважав П. Анненкова своїм близьким другом протягом декількох десятиліть життя і саме йому довіряв бути першим читачем своїх творів, прислухаючись до його зауважень чи критики. Павло Аннєнков записував під диктовку Миколи Гоголя перший том «Мертвих душ». Він добре розумів середовище, в якому проживав у Росії, а тому, працюючи над довіреним йому архівом Пушкіна по смерті поета, від самого початку ділив всю інформацію, що надходила до нього як упорядника (насправді первинно контракт на право видавати твори О.С. Пушкіна було укладено між вдовою поета Наталею Гончаровою й Іваном Анненковим – молодшим братом Павла) на дві групи – «для інформації» і «для друку». Фіналом роботи П. Анненкова став вихід у світ семитомника творів О. Пушкіна (1855-1857).
Усе це було сказано так детально для того, щоб читач розумів: не довіряти думці Павла Аннєнкова нема жодних підстав, а тих, хто звинувачуватиме нас в необґрунтованій критиці Олександра Пушкіна, відсилаємо до людини, котра знала про «вєлікава паета» все і трохи більше.
Другим важливим моментом є ось що: захисники О. Пушкіна на закид про факти відвертого запозичення ним чужих ідей або й цілих творів відповідають, що подібне можна знайти в творчості дуже багатьох письменників, і це аж ніяк не применшує їхнього внеску в літературну скарбницю людства. Й це справді так, однак…
Та ж славнозвісна «Енеїда» Івана Котляревського, яку так полюбляють наводити у приклад захисники Пушкіна, бажаючи «вколоти» українців, для котрих цей твір вважається національною гордістю, а про його автора ми звикли говорити як про «засновника нової української літератури», справді не є авторським винаходом. Проте, цей факт відомий кожному випускникові середньої школи (навіть ще радянської), оскільки повною назвою твору було «Енеїда. На малоросійський язик перелицьована» (наприклад, публікація першого офіційного видання після написання Іваном Котляревським четвертої частини мала назву: «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии» ). Як про це каже завідувачка відділу теорії літератури та компаравістики (порівняльне літературознавство) Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова, «ця поема за своїм сюжетним наповненням не є цілком унікальним літературним твором і вписується у так звану тенденцію «девергілізації» «Енеїди», що припала на другу половину 18 ст.».
Термін «девергілізація» ввів італійський лінгвіст і славіст Ріккардо Піккіо, пишучи про появу цілого літературного явища, суть якого полягала в створенні пародій «Енеїди», започаткованого в 17 ст. твором французького поета Поля Скаррона «Вергілій навиворіт». Цей авторський жарт над твором Вергілія з успіхом обійшов всю Європу і запустив процес, про який казали: «Ніхто з древніх поетів не був так часто травестований, як бідний Вергілій» (М. Карамзін). Жартівливі переклади «Енеїди» створювали англійський поет Чарлз Коттон і австрійський Алоїз Блумауер. А що тогочасній публіці сподобалося читати «нудну і важливу» поему в жартівливих перекладах, то цю літературну моду підхопили й на теренах російської імперії, де перелицьована «Енеїда» почала смішити читачів російською (Микола Осипов з продовженням Олександром Котельніковим), білоруською (Вікентій Ровинський) і, звичайно, українською (тоді – малоросійською) від Івана Котляревського.
Не меншу кількість наслідувань (але цілком серйозних і максимально наближених до змісту оригіналу) має вірш Горація «До Мельпомени», написаний в 23 році до н.е. і всім відоміший під назвою «Пам’ятник». Переклади Горація (менш відомі з очевидних причин гноблення української культури російською та радянською системами) українською мовою є від П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, І. Франка, М. Зерова. Російською «Пам’ятник» писали М. Ломоносов, Г. Дєржавін, К. Батюшков, А. Фет, В. Брюсов і, звичайно, О. Пушкін. Після цього повідомлення захисники останнього готові поставити в дискусії жирну крапку, оскільки, на їх думку, це очевидні докази того, що багато поетів закладали в основу власних чужі твори. Та, як кажуть, є одне але. Вірш М. Ломоносова було опубліковано під назвою (мовою оригіналу) «Я знак бессмертия себе воздвигнул… автор Квинт Гораций Флакк, пер. Михаил Васильевич Ломоносов». Вірш Г. Дєржавіна публікувався з назвою «К Музе. Подражание Горацию»; К. Батюшкова – «Подражание Горацию»; А. Фета – «Воздвиг я памятник вечнее меди прочной…: К Мельпомене». Вірш В. Брюсова має назву «Памятник» з епіграфом: «Sume superbiam… Horatius». А в О. Пушкіна… А в Олександра Пушкіна вірш має назву «Я пам’ятник себе воздвиг нерукотворный…».
Для тих, хто досі не зрозумів: вірші (чи твори), які називають «наслідування» були, є і будуть.
І їх чимало. Навіть у видатних і знаних митців! Імовірно, це виникає тому, що сказане кимось сильно западає в душу, і хочеться якось відреагувати: доповнити власними рефлексіями, наблизити до реалій або подискутувати з автором. Так, у Тараса Шевченка є вірші «Подражаніє Ієзекіїлю» і «Подражаніє польському поету Антонію Сові»; в Івана Франка є цілий цикл «На старі теми» з 12 поезій, кожна з яких має епіграфами рядки із текстів зі «Слова о полку Ігоревім» чи Святого письма, та які переспівуються поетом у відповідних віршах. У М. Старицького є вірш з назвою «На мотив з Гейне “Як з тобою ми спізнались…”», у П. Тичини – «Це весна (з Боратинського)». Однак всюди автор, якщо робить переспів чужого твору, авторський переклад чи пародіювання, заздалегідь повідомляє читачів про це. Пушкін – ні разу!
Оксана ДРОГОМИРЕЦЬКА,
чл. НСЖУ і НСКУ, лавреатка премії Оксани Ровенчак
у номінації «Журналістське розслідування» 2023 року
м. Івано-Франківськ
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.