“Українська літературна газета”, ч. 6 (362), червень 2024
Епіграф
Письменник
Анатолій Ненцінський
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
народився 20 липня 1944 року
УРЕ
1.
У білих віршах думи віщі – ознака зрілої пори…
А я пишу зелені вірші,
розгойдані, мов явори. І хай той критик – в крик, у лемент, крізь лінзи глянувши
на них: «Йой, пробі! Та воно ж зелене!» А де візьму я сивини? Ну от нема її ще
в мене,
і навіть добре для душі,
як на вербички, липи, клени
критичні йдуть, але дощі!
Бо ж буде з часом: думи віщі,
і я при сивій бороді,
але такі, зелені, вірші
вже не напишуться тоді…
20 липня 1964 р.
2.
Ув очі глянула: «А ти вже постарів… То я не знаю,
бути чи не бути
мені з тобою о такій порі.
Я, чоловіче, вибач, на розпутті.
Подумати… це ж шість десятків років терпіла я блаженного тебе!
Ти підупав, а я завжди нівроку, і кличе в далеч небо голубе…
Візьму з собою – на ходу заснеш, зганьбиш мене
перед людьми і світом.
То краще на травичці ляж-полеж…Там подрімати можеш
і поскніти…
Пощо гадати : «А коли б… якби…», коли переді мною – достеменне… На дачу їдь, іди збирать гриби, але, мій сизий орле, вже без мене…»
А я подумав: «Господи боронь – перечить жінці. Не кипи,
не сердься.
У тебе ж є ліричний он герой.
Хай він прихилить
душу дами серця».
«Я ще козак. – Всміхнувся він мені. – І то дарма, що, як і ти, вже сивий…
Явлюся Їй при шаблі й на коні».
І я відчув його в собі
на силі!
В нові натхненно він пішов рядки…Знов задзвеніли,
як бувало, рими,
знов символічні зблиснули клинки… Ми ґонорово юність повторили!
Та тут неждано мій герой заснув. Літа взнаки дались…
чи перевтома.
Ліг у стару, зарослу борозну, сказав мені лиш: «Вибач…» –
та й на тому.
Він спав і спав, ще й мурмотів
у сні
мої елегії про жовте листя з кленів
і ті, що народились навесні,
вірші про вірші білі та зелені.
Минулим снив… Тим часом наяву
поперла вража сила від Уралу,
а три руки гетьманську булаву
одна в одної люто видирали.
Вкраїна зажурилася, і ниць схилилася калина під горою…
І тут почулось: «Чоловіче, схаменись! Збуди свого ліричного героя!»
Я – на коліна: «Завинив. Прости. А втім, у нас вина, либонь, навзаєм…»
З Козацької Могили, з висоти
сказала Ти: «А я ж тобі казала…»
І я з своєї надвечірньої пори побачив знову ясно,
як ніколи: у небо йде метафора гори,
гекзаметри лісів – на видноколі.
Постала хмара, як повстання,
у пів неба
і попливла уздовж Дніпра
над селами.
Пішли у козаченьки орачі:
«А ми ж ту-у-ю
чер-во-ну калину
пі-дійме-е-мо…»
У чорній тучі зблиснули мечі:
«А ми на-а-а-шу славну
Україну
Гей-гей-гей!
Розве-е-е-селимо…»
Семиколірно виткалась лиштва,
а у райській дузі угорі
неземне проявилось обличчя…
Мов з-під крил –
голубінь із-під брів.
То вже й Лірик озвавсь одержимий
у мені, наче свій у собі:
«Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі».
«Пощо ж, – подумалось, – надіятись на когось…
Скажу, бо, як видіння, промине».
Ув очі глянув і спромігсь
на голос: «Не покидай, Поезіє, мене!»
20 липня 2023 р.
ВІРШ ДЛЯ ДУШІ
Авто-Епіграф
Є вірші вічні, наче дзвони віщі…
Аж терпнуть душі в піднебеснім віражі.
І є душа, що скучила за віршем,
що його треба
просто для душі…
А. Н.
Вірш для душі виношує душа. Слова під серцем чую ще від літа, лиш хочу їх, через печаль і жаль, так написати, мов прошепотіти.
Слова тримаю в трепеті душі.
Їх навмання у світ не відпущу я, бо душі є там і байдужі, і чужі:
все прочитають, та нічого
не почують.
Хай той почує від душі слова, чия душа давно вже не на місці, але надія в серці ще жива,
що день прийдешній стане
благовісним.
Хай до душі прийдуться хоч на мить тому в цім світі, кому й світ немилий, бо серцю не накаже розлюбить ту жінку, що його
не полюбила.
Праднесь вдихнув людині душу Бог, тому, закохані, завжди Господь із вами, і да святиться вам земна Любов неголосними, але вічними Словами.
Нехай там що віщується з небес, тут, на земнім правічнім обіперті, аби почути: «Я люблю тебе» – душа усе на світі перетерпить.
Нехай в перешептах і вголос кимсь: «Ганьба!»; хай наклепи
в інстанцію останню; хай вимагає зречення юрба –та чисті душі самовбивцями не стануть.
…Вірш для душі вже склався, далебі… Лиш крик душі я у собі залишу: не треба слів, що перебільшать біль, ті напишу,
що годні перетишить.
Надія високостю проплива – душа ген-ген під хмарами витає ж – ці пошепки написані слова
Ти пошепки,
а чи про себе,
вже читаєш…
Амінь.
2020 р.
У НІЧ НА ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ
…Мами не стало 6 грудня.
У ніч на дев’ятий
після Її кончини
день
сидів я у зажурі-задумі коло зчорнілого від горя
вікна…
І почулося наче від дверей: «Толю, привіт!
Послухай, що написалося:
Мене вам дав Господь!
Беріть всього!
Черпайте із очей з сльозами небо.
І вигортайте спрагло з вен вогонь,
На ліри жили забирайте й нерви!
Я знаю, в небесах мені простять,
Знов звично привітаюся із кожним.
Се – час знімання з віршенят присвят
І час для невмирущих віршів, може…»
…Було ж так, і не раз:
вбігає Іван Іов у мій редакційний кабінет в «ПВ»
(обласна газета «Подільські Вісті»), та й з порога:
«Послухай, старий,
шо написалося!»
А відтак гучно, ледь грасуючи звуком «Р», жестикулюючи,
читає.
Прочитавши: «То як тобі?» – питається.
«Та здорово!» – відповідаю.
Ну не було в Іова отих віршенят,
з яких треба було
присвяти знімать.
«Давай мені цього вірша, надрукуємо», – руку простягаю.
А Іван: «Та він оце щойно склався… Бродив я Проспектом,
а хвиля ритму напливає, напливає…
А тоді слова, слова, слова…
Давай папір – запишу».
…Еге ж, то був весь Іван: щойно написаний,
але ще не покладений на папір,
вірш
він голосно, на всю вулицю,
читав друзям, сівши з ними
на Проскурівській
у наметі з написом
жовтим по синьому: «Львівське».
Читаючи, розмахував кухлем
із пивом…
Ну не могла його широка,
не застебнута на гудзики етикету,
душа
втримати у собі слів, що припливли на хвилях ритму!
Читав він вірші і в моїй хаті
в Красносілці…
… У квітні 1970-го ми познайомилися на нараді молодих літераторів
у Хмельницькому. Іван ще був студентом, а я вже працював
у Старокостянтинівській райгазеті.
Жили ми з дружиною і маленькою донечкою
в моїх батьків у селі,
на роботу я добирався автобусом з Красносілки у місто,
а моя Тамара Миколаївна,
вчителька української мови і літератури –
у Самчики, велике село за десять кілометрів од нашого.
І ось у вересні
( якраз неділя була, то я не на роботі)
заходить у двір…Іван!
«А це ж яким ти вітром?» – дивуюся.
А Іов: «Та на буряки нас погнали
у Шепетівський район.
То я ото по дорозі – до тебе. Вийшов з автобуса, як стали
за Старокостянтиновом на перекус і перекур,
«дєвочкі налєво, мальчікі направо»,
то вже й не зайшов.
Поїхали наші, а я пішачком на Красносілку…
Хочу пописати, як впустиш до хати,
бо наслання якесь найшло,
хоч ти ґвалт кричи».
… Написав він тоді багато. Увечері, як я приїздив з роботи,
читав свіжі вірші. Усім Ненцінським,
та ще й брат мій двоюрідний, Владзьо,
колгоспний коваль,
приходив
послухати.
Ото й живуть ті поезії, мов рідні мої та близькі,
в першій збірці Івана Іова
«Стяг золотої гілки».
До речі, й назва майбутньої книжки прийшла до Івана
в Красносілці. Поселили ми його в кімнаті вікнами на схід Сонця.
І ось заходжу я до Івана рано-раненько,
а він мені: «Глянь, яка краса! Блакитне небо. Сходить сонце.
В його промінні он гілка яблуні стала золотою.
Наче золотистий стяг у блакитному небі. То ось тобі, Іове,
назва книжки: «Стяг золотої гілки». Га? Як тобі? А головне
– жодному цензору в голову не прийде, що то за стяг!»
…Жив Іов у нас і писав увесь вересень. За цей час
випили батько, я, Владзьо й Іван
тривідерний бутель вина яблучного.
А тоді взяв я у Сахновецькому колгоспі
для деканату,
аби куратор не сварився, що Іван від групи відбився,
гербовою печаткою скріплену довідку
про те, що студент такий-то з… по…
працював на збиранні буряків
у колгоспі «Комунар».
То з чистою совістю відбув студент-поет Іван Іов
у Кам’янець-Подільський
продовжувати штудіювати філологію.
Прощаючись, запросила мама: «Приїжджай, Ваню, до нас
і на другу осінь.
Буряки в колгоспі щороку сіють…»
Згадалося. Написалося…
Хвиля ритму… ритм хвилі… ближче… ближче… Напливає…«Як не нині,
то коли ще?»
Сутність сущого… Спочатку було Слово… Посягаю… «Осягнути б!», але знову –
тільки ритм, і щось у ритмі,
що від дому далі… далі… далі
в Далеч невідому.
…Вже й світає… Напливає Хвиля Часу. «Від Луки… від Самовидця… від Тараса?»
Ближче, ближче… За півдоторку ось… тане. То не вперше. «Та невже уже – востаннє?!»
…До початку повертаюсь.
Ось Начало. «Щось же сутнє, те, що в ритмі, означало?»
Перечитую… Спочатку було Слово… Древня мудрість…
Притчі… Псальми…
«То від кого?»
Зримі літери задихали… і коми…
і рядки…
і між рядками…
«Випадково?»
… Гей, Іване! Це ж було, а не бувало: йшов до тебе, як на душу напливало…
Бачив ти, де зернослово, де полова…Розвиднялося від слова од Іова.
… Як душі твоїй ведеться, Йване, в Небі, після того, як злетіла,
в день лютневий,
із Землі, де ми поки що сущі?
Певне ж, пишеться і там,
у райських кущах…
Не судив тебе Господь аж надто строго, бо ж прихильним був до дару, що від Нього…
Як ти жив тут – це було від Нього також… А жилося, як і всім отут, усяко.
Була чарка, й не одна, бо мав ти друзів… А крепецькі ж, ми це знаєм, братні узи.
То життя є… Тож дружина, Богом дана, не молилась, мов на образ, на Івана.
Просто так було що од вінця і до кончини: Ваня пише – Валя в нього за плечима…
Гей, прожив ти ґонорово, Йване-пане, бо життя було земне,
було й – нірванне.
Як із друзями-поетами стрічався –
вірш читав той, що іще
не записався.
Багатьох вже побратимів,
друзів просто
пострічав ти у найвищій
Високості!
Стиснув руку по-козацьки не одному…
Й обійняв… і просльозився.
По-земному.
…Мо’, прийдеш до мене тихо в сон прозорий…
Поговоримо при місяченьку
та й при зорях.
Написав же райських віршів
Там премного…
Прочитаєш,
як бувало,
хоч одного…
- 02. 2014
ДВІ ЗОРІ
Балада на три солоспівні голоси
у супроводі скрипки
ПЕРШИЙ ГОЛОС:
– Був третій вечір. Знову я прийшла під явори, що стережуть узлісся. До зірки,
що самотньою була,
прийшла ще й друга…
Потім вийшов місяць…
І ти явився. І всміхнувся так, що десь далеко скрипка заспівала,
і я збагнула, що се добрий знак,
що хто судивсь,
того і покохала.
А потім тихо ти заговорив –
і дві зорі мені на груди впали,
і підступились ближче явори,
щоб захистить,
якби що статись мало…
Намарне все… Дурманив деревій –
то я й пішла в обійми, як причинна.
…Лежав туман на зім’ятій траві.
З моїх він сліз постав перед очима.
З щасливих сліз… Не каюсь,
не клену нікого в світі.
Бо ті дивні очі…
І зорі ті… А з трав і полину – твої слова в серпневім храмі Ночі…
ДРУГИЙ ГОЛОС:
«Іди. А я побуду тут одна. – Сказала. – Все одно тепер ти мій. Моя ж душа не знає,
чи твоя вона… Співала скрипка…
І туманив деревій …»
І я пішов. І говорив я сам собі: «Не промине, не перебуде, не збіжить…
Так у твоїй написано судьбі: ти вже не будеш, як донині, жить…
Земля в свинцеву залетить сльоту,
і птиці теплі не знайдуть краї, у сіре небо вмерзнуть на льоту – але не зможеш розлюбить її».
…Позаду міст. Останній на віку. Оглянувся – торкається води!
Подумалось: «Впадуть же у ріку сліди від рук – на поручнях сліди!
Ось-ось та мить… Душа щемить… Ще мить – і вже не встигну відвернуть біду!
Через дощину, що в воді лежить, перебіжу, і в ноги їй впаду.
І зможе скрипка доспівать слова, зажебонять вони, мов ручаї…
Почулось: «Час твій зоряний сплива. Лети… Скажи,
що любиш ти її!»
ТРЕТІЙ ГОЛОС:
–То ж поет…Він лиш погляд впійма – і пішов на весь світ голосити,
що тепер йому спасу нема, що без неї – вже й дня не прожити,
що таких він іще не стрічав. що душа її – рідна до болю.
Що в її дивовижних очах прочитав свою істинну долю.
Все мине, як минає весна… Тільки спогад, мов сон загадковий, –
перебутній чи віщий, хто зна, –
до поета прийде
після коми
у рядку про нову вже любов. Усміхнеться, немов одмахнеться,
і вже іншій клястись буде знов,
як і цій ось,
наївній,
клянеться…
ДРУГИЙ ГОЛОС:
– Ми переходимо через місток уже новий до яворів,
що іще вищі стали.
Зійшли на небо знову дві зорі –
ті, що колись тобі на груди впали.
… Я шепотів тоді слова про добру вість, про деревій,
що п’янко так прослався,
про те, що встиг ще перебігти
Міст – і вірш із слів тих
сам собою склався.
Не рокувався збіг лихих прикмет
у вечір той, уже навіки третій…
Ти уже знала,
що судивсь тобі
поет,
а я іще не знав,
що став
поетом.
2023 р.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.