Марта Листова. «Біженка»

ПРОЛОГ

 

 

Втративши роботу, я, подібно до багатьох своїх співвітчизників, поклала шукати щастя за межами батьківщини.

Метою першої моєї подорожі був Нюрнберг. Громадянин, що заходивсь влаштовувать мене в Німеччині, показався шахраєм. Він оформив фіктивну прописку в приміщенні, де було зареєстровано ще двадцятеро осіб, а оселив мене у соціальній квартирі своєї спочилої родички. Соціальне — себто оплачуване державою — житло в Німеччині здавати заборонено, а стукати на сусідів узвичаєно, внаслідок чого мені пощастило зазнайомитись з німецькою поліцією. Мене та ще двох жінок, що тулились на залитих кровʼю диванах померлої, наш аферист назвав своїми гістьми.

По інтернету він знайшов для мене роботу в пральні, де я стала прасувати весільні чохли для меблів. Власники пральні обіцяли офіційний трудовий договір, але цілий місяць «приглядались»; платня показалась вдвічі менша за обіцяну. З роботи я пішла зі скандалом, приховувати будь-що було більше неможливо. На той час я вже дещо знала про правила прописки та працевлаштування у Німеччині, однак за «послуги» крутія було сплачено; отримавши своє, він позбавив мене і роботи, й житла — звільнив місце для наступної жертви. Скаржитися дорого би стало, адже я мимоволі була співучасниця правопорушення.

Завдяки добрим людям мені вдалось знайти помешкання й роботу — саме вчасно, затим що засобів не зосталось навіть на повернення додому. Я стала за конвейер упаковувати нюрнберзькі пряники й за декілька місяців повернула собі гроші, затрачені на облаштування у Німеччині. Далі, зважаючи на кінець сезону, дві третини робітників фабрики було звільнено — з обіцянкою скликати їх за півроку. Між мною та благами Німеччини стояв мовний барʼєр, і я з полегкістю покинула країну.

Пристосовуватись до життя у чужині було б простіше, коби я знала мову. Отож муза дальніх мандрів^[1] звернула мою увагу на Велику Британію. Ця країна, що й казати, далі од дому, але зі знанням мови — рішила я — влаштуюся як треба, ніхто мене не піддурить.

Оголошення про набір охочих влаштуватися на роботу, знайдене мною в інтернеті, мало наступний зміст:

 

«АНГЛІЯ, МІСТО N

 

Потрібні робітники (чоловіки, жінки, сімейні пари), можна без досвіду роботи та знання мови.

Работа на складах і заводах.

Обовʼязки: пакування краму (одяг, косметика), збір замовлення, сортування продукції, підготування краму до продажу, кермування автовантажною машиною.

Повний робочий день (8 – 12 годин).

Плата в денний час:

— без знання англійської мови — 7,60 – 8,50 £/год.;

— зі занням англійскої мови — 8,50 – 10,16 £/год.

Робота в нічні зміни — 10,50 £/год. плюс переробітки — 25 % до платні.

Виплата заробленого щотижня.

Мешкання в комфортабельному будинку з усіма вигóдами,

вартість житла: 240 – 320 £/місяць плюс застава — 60 – 160 £.

Працевлаштування офіційне, контракт безстроковий.

Оплата послуг — з першої платні».

 

Для отримання додаткової інформації було запропоновано звертатись до Антипа або Алли за відповідними номерами телефонів. Антип не вступив у перемовини по скайпу жодного разу. Дізнавшись про те, що мешкає пара в Німеччині, я запідозрила, чи не мій німецький добродій приховується під псевдонімом Антип.

Але умови оборудки уявлялись чесні. Алла підтвердила: розраховуватися за послуги агенції, що влаштовувала громадян ув Англії, вільно із грошей, зароблених на місці. Мешкання в одномісній кімнаті коштує не більш ніж вісімдесят фунтів на тиждень, у двомісній — шістдесят. Заставу становить разова одно- або двотижнева плата; випада, за мешкання у двомісній кімнаті треба буде внести шістдесят – сто двадцять фунтів, в одномісній — вісімдесят – сто шістдесят. При собі рекомендовано мати близько пятиста фунтів: на харчування та ковдру.

За підрахунками виходило, що навіть не перетруджуючись — працюючи лише в денний час, звичайний робочий день, пʼять днів на тиждень, — за три місяці я одержу суму, яку на батьківщині змога заробити за півтора – два роки. Отже після трьох місяців роботи за кордоном я матиму предостатньо часу для пошуку роботи вдома. Або навіть для проходження яких-небудь курсів.

Впродовж трьох тижнів я спілкувалась з авторами інших оголошень, що пропонували допомогу в працевлаштуванні; декілька разів звʼязувалася з Аллою. І врешті зважилась…

 

 

 

ЧАСТИНА I

 

            І сказав Бог: «Нехай збереться вода, котра під небом, в одне місце і нехай зʼявиться суходол!»

            І стало так…

            І створив Бог людину на подобу свою, на подобу Божу створив її…

Книга Буття, 1:9,27

 

23 листопада 20__, четвер

Після нюрнберзьких пригод я мала уявлення про роботу фірм, що заходять біля працевлаштування вихідців з колишнього Радянського Союзу. От чому, петляючи переходами летовища «Лондон-Лутон», не могла погамувати побоювання неприємних сюрпризів.

Зателефонувала Алла, повідомила, що мене стрінуть біля кавʼярні при виході з приміщення летовища. Я наблизилась до виходу, однак кавʼярні, як ведеться у таких випадках, не знайшла.

«Певно, пройшла, не помітивши. Треба повертатись. Спитаю-но цього містера…»

— Bella! — мовив він, наближаючись і знімаючи окуляри.

«Отже, італієць. Спитати не вийде».

Тривога зростала, я передбачала знайомство з англійським варіантом окручування телепнів. Однак працівник фірми, що стрів мене на лондонськім летовищі, був на те вже типовий англієць, що у всякого прибулого неодмінно мали одпасти найменші сумніви стосовно поважности фірми та чесности її намірів.

Діллі привіз мене, а також ще двох молдаван до контори, бідя дверей якої на табличці було зазначено назву фірми: «Лінк». Темно-русі кучері англійця, кругленькі окуляри на тонкому кирпатому носикові та погляд ботаніка мали дещо недоречний взір у конторі, де нас стрів молдаванин — у бувальцях явно бувалий, почім ківш лиха явно обізнаний.

Низенька осадкувата постать Вадима пробувала в безупинному русі: в нескінченому потоці людей, що плинув через контору, він з кимось вів щирі бесіди, з кимось знайомивсь; з кимось говорив румунською мовою, з кимось — російською; когось садовив на диван, когось одразу ж одправляв до одної Аліни.

Балачки Вадима супроводжувала музика до мультфільму «Марійка і ведмідь»: за компʼютером сиділа його трирічна дочка, по столу та на підлозі було розкидано іграшки. Було відчутно, що за дитиною він дух ронить; коб почувся її оклик: «Tată!»^[2], — він притьмом одгукувавсь: «Da, tati!»^[3] — і одповідава їй, урвавши будь-яку розмову — чи в конторі, чи по телефону.

Так минуло чотири години.

В перервах між балачками Вадим розповідав про себе, обіцяв, що все буде чудово — робота, житло…

— Мені уже дзвонили, питали, чи стаєте ви до праці, та я відповів, що спочатку мушу вас оселити… З часом можна буде придбати велосипед. Парубки, котрих я недавно влаштував, уже купили собі велосипеди, тепер ганяють на работу!..

Я не завжди простежувала взаємозвʼязок між речами, про котрі йшлося, але не вірити людині, що мило лепетала з дитиною, було неможливо. Він виявивсь юристом, майором міліції, слідчим кримінального розшуку. На роботі взяв декретну відпустку на три роки, нещодавно вони спливли — продовжив на рік.

— …Англійці тупі! — пащекував Вадим не без самовдоволення. — Нічого робити не вміють! Наклепають пʼятьох-шістьох дітей і живуть на гроші, що їх отримують від держави.

— Що ж із ними буде, коли вони покинуть Євросоюз?

— Вони ненавидять емігрантів. До того, як приїхали молдавани, румуни й поляки, місцевим платили більше. А тепер скажи англійцеві: «Іди працюй!» — він відповість: «За такі гроші працювати не буду!» Єдине їхнє бажання — пити в пабі пиво.

Вадим пояснював правила безпеки на складах. Втім, сі правила, на його думку, — теж ознака тупости англійців. Стало зрозуміло: себе він вважає спритником, що знайшов спосіб використати мислену тупість англійців з чималою для себе вигодою.

У своїй червоній футболці, джинсах та червоних кросівках, а більш за все завдяки жмуту рідкого волосся, що настовбурчилося над чолом, і ледь гачкуватому носу Вадим скидався на яскравого папугу. Подібність посилювалась, як він розмовляв по телефону, наповнюючи контору гучними згуками соковитої румунської мови.

Англієць сії мови не знав, того колоритні завихрення згуків, що нуртували в конторі, його і трохи не займали. Він погідливо складав якісь папери; затим довго возився з англійською сім-картою, що ніяк не бажала зʼєднати мій телефон з інтернетом; опісля любʼязно проводив мене до російської крамниці з історичною назвою «Перебудова», де я купила картки для поповнення рахунку. Потому Діллі одвіз мене до дешевого супермаркету; як поряд виявився ще дешевший — пішов зі мною туди, щоб нести мою сумку з придбаною провізією. Він уявлявсь наївний добряк, того його оповідь про знайомство з Вадимом та Григорієм, що з їми разом він передніше працював на однім підприємстві, а тепер допомагає людям, сумнівів не викликала.

На восьму годину вечора було заплановано зустріч з господарем мого гаданого житла. Однак, коли ми підʼїхали до будинку, почалась плутанина. Господар і мій провідник ніяк не могли порозумітися стосовно того, хто, кого, куди й навіщо привіз. Гадаючи, що співрозмовник має труднацію з англійською мовою, Діллі передав слухавку мені, після чого я дізналася, що англієць неправильно припаркувавсь, зараз його забере евакуатор і взагалі співробітник фірми «якийсь дебілкуватий».

Як ми зайшли до будинку, господар показавсь цілком зугарний висловлюватись і англійською. Виговорюючи Діллі за згадані проступки, він без обрізків використовував слово stupid^[4]. Далі запорощив російською, мовляв, він сам по собі, а ця фірма сама по собі, вони одне одному нічого не винні, і щоб я знала: представники фірми найшли його за оголошенням про найми житла. Він натякав на стягнення з мене грошей за послугу, котру я могла дістати задарма, коби знайшла в інтернеті його оголошення.

Господар квартири засипав мене зливою інформації: його кімнати призначено для мешкання не більш ніж однієї особи, одномісна — вісімдесят фунтів, двомісна — сто; звелівши роззутись, повів по своєму зразково-показовому ковроліну до номера розміром два на три метри, де став випоминати, чом то мені, мовляв, забаглося прийти сьогодні, як домовленість була на післязавтра?

— Вперше про це чую. Представники фірми знали, що я прибуваю сьогодні, обіцяли забезпечити житлом, привезли сюди…

— Кімната, як бачте, після ремонту, до неї вже замовлено шафу. Прийде майстер цю шафу встановлювать. Я хочу, щоб усе було, як слід; та й вам через майстра буде непридоба…

— Мені ж ночувати нíде… — спробувала було я покликáти на совість господаря, але він продовжував закидати про небажаність мого тут пробування.

Артобстріл не вмовкав ані поки ми спускалися до Діллі, ані в присутності самого англійця, який не розумів суті подій, того занепокоєно кліпав очима.

— Я не знаю, чого вони вам наобіцяли, що сказали, про що змовчали. Я шукаю мешканця щонайменше на три місяці. Захочете піти раніше — просто не віддам застави. Не факт, що житло вам пасуватиме — все залежить від розташування вашого майбутнього місця роботи. Знаєте уже, де працюватимете?

— Ні, та ж місто невелике…

— Це тільки так здається. Насправжки місто разтягнуте нівроку, а підприємства розкидані околицями. Як узавтра покажеться, що добуватися далеко, ви схочете піти — а я не зацікавлений у плинності. У мене тут не гостел, куди мені дарма, кого напхати, щоб тільки якнайбільше. Це вони такий бізнес мають, — глянув він на Діллі, що стояв за моєю спиною. — Їм число важить: сьогодні одні клієнти, взавтра другі. Він і тепер он стоїть — йому дарма, тільки б хутчій вас здихатись, додому дмухнути.

Памʼятаючи доброзичливе і заклопотане бажанням зарадити обличчя Діллі, захотілось обернутись — побачить те, що бачив за моєю спиною тріскучий громадянин: а коли і справді підгледіла би твар без маски?

Але я стрималася, щоб не скривдити англійця: той одразу б утямив, що мова йде про його.

Питання, поставлені мені, господар комірного повторив для Діллі. В англійському варіанті його тріскотіння було остільки ж агресивне, але далеко менш розлоге; його думки мені доводилось для Діллі перекладати. Я механічно щось пояснювала англійцеві, щось питала, але втямити сенсу розмови була не в змозі. Словесний пронос нестриманого громадянина знищив жеврілу в душі крихітну надію на «все буде чудово»; починалась паніка, яку я щосили намагалася впинити на початках.

— …Ну, от, ви працюватимете у «Варгаузі». Знаєте, що це означає? Там треба працювать на швидкість: звідси взять коробку — туди побігти, покласти; начвалать двадцять-тридцять кілометрів на день. Там дівчатка двадцятирічні підбиваються, роботу насилу долають. Сумніваюся, що вам під силу ця робота…

Я похитнулась, мов од ляпаса.

— Знання мови не треба, — не вгавав господар, — головне — виконувати норму. Складають список робітників відповідно до виконання норми, починаючи з самих продуктивних. Хто насподі списку — того звільняють без розмов. Вам не розповідали? Та вже ж ні, їм же дарма — тільки б щонайбільш людей на склад привести. Знаю я, як цей бізнес робиться!..

Хотілося одного: якнайшвидше звідсіля піти.

«Та чи захоче зі мною возитися фірма?..»

Паніка накрила мене лавою.

Переймом чоловʼяга згадував, навіщо я, власне, прийшла.

— Я набираю людей на тривалий строк, щоб комірне було як дім. Тут є свої правила: треба прибирать, глядіть порядку, дотримувати чистоти. Пройдіть сюди, подивіться, який вигляд має кухня… Бачте?.. Ніякої гульні та випивні…

Азартний громадянин, захопивсь обливанням помиями незнайомих людей, не помічав, як суперечить сам собі:

— Ви принципова, а тут дівчата молоді — іще, бува, вам буде невигóда; мені не потрібно, щоб з чийого-небудь боку надходили скарги.

На горлі зашморгом затягувалось почуття, що коби я зосталась тут — опинилася б на ланцюгу, з якого нíяк зіслизнути, — ще й скаржитися заборонено.

Вигорнувши на меня сьогоднішню порцію наявних у запасі любʼязностей, господар комірного пом’якшав, зійшов до «Вирішуйте самі», «Як вам пасує — мені дарма».

Діллі, який мало що розумів, але, як і я, почував себе обісраним, теж був би рад чкурнуть, але перш він зобовʼязаний був мене прилаштувати. Мені ж хотілось бігти звідсіля, і було соромно за нісенітну ситуацію, і треба було вирішувать, і вирішувать треба було мені, адже йшлося не про шляхетність — йшлося про гроші; сподіватись того, що Діллі схопить мої сумки і скаже: «Ходімо з цього негостинного дому!» — не випадало ніяк.

«Я просто маю стрес од тривалої поїздки й нового середовища, — заспокоювала я себе. — Звикну». І вже розтуляла рот, щоб вимовити: «Пристосуюся. Три місяці протримаюсь». Однак од думки, що квартира сього мурмила і буде моїм пристановищем, мене охоплював такий жах, що я щоразу судомно проковтувала згоду, ладну зірватися з уст.

«Жодної хвилини тут, жодної хвилини!..»

У машині біля засмученого Діллі знов було совісно: він притьмом не знав, куди мене діти. Гостели о цей час уже зачинено; на заїзд я не маю грошей; до контори — було виключено, позаяк користування приміщеннями будівлі суворо регламентовано; машина була Діллі потрібна, щоб дістатись додому.

«Нехай шукають, то їхня журба! — почала я зацитькувати совість. — То вони зобовʼязалися знайти мені житло!»

Англієць привіз мене до заїзду, що став йому в 45 фунтів. Заїзд тризірковий, з претензією на розкіш: двоспальне ложе в номері до половини встелено вишневим атласом с тисненим візерунком поверх щонайбілішої постільної білизни.

Холодильника у номері немає, тож харчі, що швидко псуються, довелось розташувать на підвіконні в ванній — безпосередньо над унітазом. На обідку ванни розкинувсь гумовий килимок, який з виворітного боку показавсь всуціль укритий чорними плямами слизької цвілі. Шланг душу проселено в кільце на рівні голови — мити змога лише верхню частину тулуба.

«Сількісь, дарованому коневі зубів не лічать. Висплюся — спасибі і за це».

Але виспатися не судилось. З тієї хвилини, як я переступила поріг номера, з сусідньої кімнати безперервно лунали сласні жіночі стогони; надривався увімкнений на повну гучність телевізор. А що в стіні, суміжній із сусідньою кімнатою, наявні деревʼяні двері, то видавалося, ток-шоу проходить у моєму номері, а оглушливими оплесками участники ток-шоу схвалюють валувальників.

Я поїла, взяла душ, поговорила з рідними по скайпу. Згуки за дверима не переставали. Жіночі стогони переходили то у виття, то в регіт, їхній діапазон простягавсь од трелей до надривного вібрувального хрипу, створюючи враження, що дам декілька.

«Лесбійки?..»

За англійським часом була північ, але мій годинник пак показував дві години по півночі!

«Що ж, удам, буцім те, що я переживаю, — геть-то не стрес. Лепська карусель заповідається завтра відновитись, ложе вабить жаданою перспективою сну…»

Злягальники умовкли, але оскаженілий телевізор не вгавав. Окрім того, виявилося, що в номері немає жодної розетки, до котрої змога було би встромити зарядний пристрій телефону: всі вони дивного взору — з трьома квадратними отворами.

Спустившись до вахтерів, я пояснила, що хотіла б зарядить акумулятор телефону і втихомирить телевізор у сусіднім номері. Дівчина-індуска через кабель підімкнула мій телефон до розетки й пообіцяла дати раду сусідньому номерові.

Впродовж півгодини телевізор продовжував вибухати то реготом публіки, то оплесками, то покликами відників ток-шоу. Я вдруге спустилась до стійки прийому одвідувачів. Дівчини-індуски не було — був дядько, що бадьоривсь і гортанно гавкав англійські слова, ніби лаявсь.

Я забрала телефон (уже ж не зоставлять його в руках людей химерної поведінки!) і вдруге поскаржилася на галас за дверима. При цім мене змагали сумніви: а як тут за скаргу виселяють? Хто їх розбере з їхніми правилами: ввімкнули ж телевізор на всі заставки — може, мають тут такий триб?

Коли повернулась до номера, навкруги було тихо. Я лягла, та лише розслабилася, у двері енергійно постукали…

«Отже, поправді виселяють», — майнуло в голові.

Слухаючи калатання свого серця, я принишкла у постелі.

«Або із сусіднього номера прийшли бити писок».

Затим долинув стукіт у двері номера поряд. Якщо персонал заїзду вирішив провести зводи, скажу: спала, не чула стукоту…

Серце знов скажено смикнулося, як вимогливий стукіт повторивсь — дві години по тому. Я сиділа на постелі, очманіла зі сну.

«А чом би то я мала ховатись?! Нехай кажуть, що хочуть!» — і я одчинила двері…

Нікого. Визирнула в коридор — біля дверей сусіднього номера стояв гавкучий дядько. Ледь-не-ледь розібрала його гавкання:

— Ага! Це не вони, це ви!..

«Отже, не виселяють», — одійшло від серця, і я з полегкістю поринула у сон.

Але години через дві схопилась од того таки енергійного стукоту в двері. Нічого не розуміючи, вибігла до коридору — нікого, лише під сусідніми дверима валялася біла ковдра. Злощасні двері одчинились, на порозі виринув негр у білих штанях і білій майці.

«Отже, не лесбійки».

— Why are you knocking at the door?^[5] — звернувся до мене негр.

— Прошу?..

— Хтось постійно стукає в двері!

— То не я…

— І для чого ця ковдра?

«Чи тут так розважаються, чи що?» — чудувалась я, засинаючи, тривожно начуваючись чергового стукоту.

 

 

24 листопада 20__, пʼятниця

Номер заїзду треба було звільнити до одинадцятої години.

Вчора Вадим обіцяв заїхати годині о девʼятій-десятій і везти мене влаштовуватись на роботу. О десятій пʼятдесят до кімнати постукав Діллі. Він притьмом додає фірмі дещо невловимо європейське, одтінок надійности. Серйозний погляд його сірих очей крізь круглі окулярчики, безумовно, заспокоює схильних до зайвої помисливости пострадянських громадян.

Повіз він мене не на работу, а до контори.

Вадим був втіленням заклопотаности — загарливо шукав для мене в інтернеті комірне.

— Нема одномісних, тільки двомісні. Всі одномісні розібрано, до Нового року не зʼявляться… Є жінка, живе у кімнаті сама, але комірне їй зависоке. Пасувало б вам удвох у кімнаті?..

— Скільки комірного?

Діллі вже провадив складну калькуляцію: вартість кімнати множив на дванадцять місяців, затим ділив, однімав — врешті виходило, що платить треба пятдесят два фунта на тиждень.

— Вона працює до шостої години; прийде з роботи — можна подивитися кімнату, — повідомив Вадим, йдучи геть.

— Чи вільно мені ознайомитися з договором про надання послуг, який ми укладаємо?

Я попросила Діллі зарадити мені з телефоном, позаяк скайп не вмикавсь. Поки Діллі розмовляв з телефонним оператором, я читала аркуші, запропоновані мені за договір, і нищечком їх фотографувала. Я не тішила себе надією, що Діллі цього не помічає, проте старалась добирати мент, як він клацав на компʼютері.

Договір скидавсь на тестові завдання: список кадрових агенцій — навпроти актуального поставити пташку; дані про отримання банківського рахунку — час і місце вписати тощо. В таблиці перерахованих послуг стояло чотири підписи Діллі: навпроти граф «Зустріч на летовищі», «Супроводження», «Надання житла», «Ознайомлення з місцевістю». Вчора він, ніде правди діти, повозивсь зі мною, показуючи крамниці та автобусні зупинки, однак вони показались розташовані поблизу неактуального житла, отож підписувати пункт про ознайомлення з місцевістю я одмовилась. Ухилилась і од заповнения інформаційного листка про особисті дані клієнта.

Діллі був украй чемний:

— Запитувані дані потрібні нам на той випадок, якщо наш клієнт скоїть злочин. Я в жодному разі не підозрюю вас у кримінальному минулому, але поліції може знадобитися співпраця з нами…

Я шукала аргументи і слова, що дозволили б мені культурно відшити Діллі. Він правив своєї:

— Поки що ми не просимо клієнтів надавати довідку про відсутність судимости, але наша фірма молода — в майбутньому ми можемо поставити й таку вимогу.

Діллі видавалось, я вагаюся.

— Ми обмежуємось даними про країну, місто, адресу постійного мешкання, але якщо ви не бажаєте заповнювать ці графи — вам вільно їх пропустити.

— Я ото дам вам свою електронну адресу…

— Гаразд.

Мʼяка ботанічність Діллі тиснула на сумління. Сумління стогнало, але я наказала йому заціпитися: так званий договір про надання послуг не містив ніякої інформації про представників фірми. До документа, з котрим мене збиралися виряджати оформлятись на работу, було прикріплено папірець зі списком імен та номерів телефонів — навіть без прізвищ!

— Поставивши підпис унизу аркуша, я в такий спосіб вѝзнаю одержання всіх послуг. Чи вільно мені підписуватися навпроти кожної окремої послуги мірою їх отримання?

— Авжеж.

У службі сервісу телефонного оператора Діллі вияснив, що моя сім-картка тягне з інтернету інформацію, як скажена: для номера, показується, не обрано тарифу; покладених мною вчора на рахунок пʼятнадцати фунтів вистачить з днів на два — не більше. Для встановления тарифу довелося кинуть на рахунок ще пʼятнадцять фунтів.

Ми поверталися з «Перебудови» з картками поповнення рахунку; Діллі запропонував затриматись на свіжому повітрі й, розкуривши самокрутку, вдався до розпитувань:

— Звідки ви дізналися про нашу фірму?

«Ач, як вплинуло фотографування документів!»

— Шукала роботу через інтернет, побачила оголошення, зателефонувала вашим компаньйонам, трохи здивувалась, що ті мешкають в Німеччині… Адже ж ви з ними знайомі?..

— Авжеж. Наша агенція має лише кілька місяців; я хотів би, щоби фірма розвивалась, щоб клієнти були нами задоволені. Що, на вашу думку, варто нам удіяти з метою підвищення рівня надання послуг?

— Якщо цілі фірми чесні, а засоби їх досягнення законні — непокоїтися вам ні про що.

— Я не непокоюся. Я хочу, щоб послуги були якомога якісніші, а клієнти — щасливі…

Розмову урвав Вадим, що повернувсь із завданням для Діллі. Англієць поїхав за черговим клієнтом; мене Вадим посадив до своєї машини.

— Ви везете мене влаштовуватись на работу? — спитала я.

— Ні. Вас чекали сьогодні, але я сказав, що не можу везти вас на работу, поки не забезпечив житлом. Куди ви прийдете з роботи? Де будуть зберігатись ваші речі?..

— В конторі би постояли. А до квартири було б після роботи…

— Тоді вже пізно заїздити до контори. Ми й без того переробляємо. Діллі взагалі своєї дитини не бачить: іде — дитя ще спить, приходить — дитя уже спить. Англійці не звикли стільки працювати… Ах, як важко без Григорія! Адже це він усюди їздить — я сиджу в конторі. А тепер усе сам — стільки роботи! Ми ж для того створили «Лінк», щоб людям все показувать, розповідать… А охочих скільки — жах!..

— Що це за меблі стоять перед будинком?

— Коли англійцям щось не потрібно — виставляють на вулицю: кому треба — забере.

До шостої вечора Вадим катав мене у своїх справах. Майбутня сусідка з кімнати барилась, тож він одвіз мене в дім у сусідстві.

— Зачекайте тут, — звелів. — Ви будете жити он у тім будинку, там всі знають російську мову, вас уже чекають. Тамтешні мешканці працюють у «Варгаузі», будете сполом з ними їздить на роботу.

Півгодини я сиділа в кухні чужого дому, перегодом прийшли двоє чоловіків і перенесли мої речі до будинку, в котрому мені дійдеться мешкать. Дві жінки, що курили в кухні, вельми здивувалися, зочивши мене: вони аж нічогісінько не знали про очікуване підселення ще одного мешканця, а сам господар дому бував тут рідко.

Розмови велися румунською, російської мови ніхто не розумів, тож я дуже зраділа появі в кухні парубка, що розмовляв англійською. Із бесіди з Сільвієм виходило, що він є кимсь на кшталт довіреної особи господаря — одповідає за дім. Про мене його не сповіщали.

— Чи маєш ти посуд? — поцікавились у мене до слова.

— Ні. Я повинна купить?..

— Тим-то й ба… Нам самим тут місця не стає…

Однак для вечері мені надали ніж та пластмасову тарілку, підсунули цілу пляшку соли.

— Холодильники теж мають господарів?

— Холодильники спільні, та в них теж нема місця. Один зовсім не робить.

Мою коробочку з маслом і моцарелою Сільвій поклав на свою полицю. Парубок був дуже приязний, запропонував одвезти мене на машині до крамниці.

Міні-маркет показавсь остільки дорогий (у вітчизняній валюті), що я обмежилася хлібом — од придбання прочої потрави довелось утриматися.

Після вечері повернулась до кімнати. У приміщенні два на чотири метри наявна невеличка шафа, приліжкова шафка, піл на пружинах — такий показують у фільмах про війну. Післявоєнного часу такий піл цілком могло бути визнано за двоспальне ліжко. На ньому мені дійдеться спочивати вдвох із сусідкою.

«От тобі й маєш комфортабельні умови…»

Зі стелі звисає порожнє гніздо лампи. При дверях — дощечка з шістьма гачками для одягу, поряд — велике дзеркало, елемент затишку. Або шику. Одні з дверцят шафки засклені.

«Це, видно, були кимось викинуті меблі».

Зателефонувала до Вадима:

— Знайдіть мені, будь ласка, інше комірне. Я не сподівалась спати в одному ліжку з чужою людиною.

Знайомство із Надією, сусідкою в кімнаті, я змушена була почати з перепросин:

— Я не знала, що тут одне ліжко; я шукатиму інше житло…

Вияснилось, досі вартість кімнати становила 300 фунтів на місяць. На думку Надії, якщо велика — двоспальна — кімната коштує 450 фунтів, то її маленька повинна стати в 225; 300 для її дорого. Тоді господар поклав підселить сюди мене, а далі поставити нас перед вибором: зостається той, хто згідний платити 450. Або зостаємось обидві — на однім полу. У кожному разі, за цю кімнату він хоче 450 фунтів, а я виявилася знаряддям шантажу.

Обурення Надії прояснилось, як мені показали сусідню кімнату: вона теж коштує 450 фунтів, але за розміром утричі більша. В цій кімнаті мешкають друзі Надії — Ксенія й Руслан. Всі вони молдавани.

— За кімнату не плати ніякої застави, — інструктував Руслан. — У цій хаті свобідно мешкати щонайбільше шістьом особам, а мешкає вісім. Були би владні органи дізнались, прийшла б поліція, за три години всіх би виселила, хату б запечатала — і квит! Ми прописки не маємо — живемо тут як у гостині… А ти сюди як потрапила?

— В інтернеті знайшла фірму, що працевлаштовує.

— Нащо тобі ота фірма? Ти знаєш мову — сама собі, здорова, роботу найдеш! У центрі міста — купа агенцій з найму!

— Але я не знаю, які документи потрібні для офіційного пробування тут і як ці документи оформлювати…

Ще один довгий день ніяк не закінчувався.

Ночувати поруч з чужою незнайомою людиною було дикувато, але вибору мені не зоставили.

Надія показалась добра жінка зі звичайною долею заробітчанки. Дізнавшись, що я не маю ковдри, вона вкрила мене своєю. Лежачи в постелі, я слухала її розповідь:

— Сім літ я працьовала ув Італії. Недавно дочку заміж ʼддала. А в нас весілля великі — залізла в борги. Планувала їхать до Італії, аж оце Ксенія з Англії дзвонить: «Що ти в тій Італії заробиш? Дейко сюди, до «Варгаузу»!» Отже ж я і приїхала… А у «Варгаузі» — ой леле!.. Дістаєш замовлення на крам — треба по його далеко бігти, найти і бігти з ним назад, вносить до компʼютера, мов, ти замовлення виконала. А до компʼютера вносить складно, там ціла система… Добре, хоч Ксенія помага, інакше б я пропала… Там три поверхи, цілісінький день ганяєш, ніг не чуєш; все треба робить хутко, щоб випередить решту… Там тобі така боротьба за виживання!..

Мимохіть згадались страшки чоловʼяги, що не схотів узять мене в комірне.

Тим часом Надію цікавила моя історія:

— Ти дуже гожа… Повновида, а стан худенький… Чоловіка маєш?

— А як ви дістаєтесь до «Варгаузу»?..

— Марʼян возить… Ото котрий твої речі із сусідньої хати сюди переносив. Він маʼ мікроавтобус, то всіх звідси возить, у кого зміна з його зміною збігається. Бере чотири паунти з чоловіка за проїзд туди й назад. Дорогою додому завозить до магазину: купуєм харч.

— Чи він теж на складі працює, чи що?

— Еге. Він з коханкою винайма одну кімнату, син — другу.

— Хіба будинок належить не тим людям, котрих я там зустріла?

— Ні, вони усі на заробітках. А Марʼян приїхав з машиною, підробля. Пропонував возить мене задарма, коли жить з ним буду.

— Ви же сказали, він з жінкою приїхав…

— Він з нею тутечки почав жить. Вдома ма’ подружжя.

Я не йняла віри власним вухам.

— А будинок же чий?

— Англійці свої вільні хати ՚ддають під найми агенціям із нерухомости. Агенції згоджують орендарям, а ті ʼддають кімнати поокремо. Частину зиску орендар ʼддає агенції, решту — собі. Денуц — що в нього ми винаймаєм кімнати — тож так робить. Навпісля агенція ділиться з власником хати…

 

 

25 листопада 20__, субота

Удосвіта, збираючись на работу, Надія мимоволі мене розбудила: за кожного її руху немилосердно скрипіли дошки підлоги.

Прокинувшись уранці, я виявила, що вкрита додатковою ковдрою.

Вийшовши до коридору, відчула різкий запах сигаретного диму. Двері до кухні, що правила за курильню, було зачинено, але сморід підіймавсь на другий поверх, зависав під стелею і відчувався в усьому будинку. Вчора я цим злегковажила, хоча в кухні смалила вся сімʼя Сільвія: і дружина, й теща з тестем.

«Іносе, три місяці потерплю».

Зайшовши, однак, до кухні, зрозуміла, що їсти в цьому димові не зможу. За столом сидів Сільвій і гасив недопалок по недопалку. Кривдити ґречного Сільвія не хотілося, знов-таки — а коли пак тут традиція така?

— Чи дозволено їсти в кімнаті?

— Тут їдять у кухні.

— Це — правило? Їсти нагорі заборонено?

— Їсти в кімнаті негарно… — надійшла одповідь, сповнена докору.

«Еге ж. А курити у приміщенні, де люди готують і споживають їжу, — гарно».

— Кухня в цьому домі — місце для куріння?

— Це ж кухня… — промовив Сільвій з підкресленою терплячістю, ніби куріння в кухні остільки природне, що сього не втямить лише довершений йолоп.

— Гаразд, — мовила я і побралася з їжею до кімнати.

Після сніданку з їстівного зостався хліб, шматочок масла та коробка вівсяних пластівців. На вилазку до супермаркету я не наважилася: довелося б діставатись невідомо куди транспортом, що вихідними ходить невідомо як. Окрім того, я не маю ключа од будинку.

«Сількісь, посиджу на вівсяній дієті. Адже ж пак, як завтра зʼїжджатиму, сумки мають бути спосібні».

Після роботи Надія та Ксенія заклопотані куховарством.

— У цьому домі дозволено курити в кухні? — спитала я.

— Так, — гірко закивала Ксенія.

— Тобі тож вадить? — поспівчувала Надія. — Кажуть, тутеньки так було у звичаї ще за попередніх мешканців.

— Сьогодні вранці я намагалась дізнатися від Сільвія тутешні правила: спитала, чи вільно їсти у кімнаті? Він так і не відповів, але їсти я таки пішла нагору — тут було неможливо.

— То ти спитала?!. — пожвавились обидві молодиці, ніби йшлося про геройський вчинок.

Ввечері Надія, Ксенія й Руслан зажадали од решти братії припинити курити у домі.

 

 

26 листопада 20__, неділя

Ранок було отруєно думкою про те, що знову цілий день доведеться жерти вівсяну кашу: мене вже верне на один її взір.

«Я ж маю масло!..»

Схопившись з постелі, я помчала до кухні.

Однак у холодильнику, люб’язно наданому Сільвієм до мого розпорядку, мого масла не виявилося. Я не йняла віри очам, обшукала усі холодильники — дурнісінько.

— Даруйте, не можу знайти свого масла… — розгублено звернулась до Сільвія, що саме нагодився.

Він пошамрив у холодильнику — з тим самим результатом.

— Чи можливо, щоби моє масло викинули до смітника? — спитала я з надією почути: «Ні-ні, у жодному разі!»

— Напевно… — стенув плечима Сільвій.

«Таки вівсяна каша…»

Ввечері прийшов Денуц, орендодавець, дізнатися про мої наміри.

— Ця кімната потрібна мені ненадовго. Вадим уже шукає для мене житло… Дозвольте мені залишитись на кілька днів.

— Як завтра врано підете, то нічого мні не винні; коли ж лишитесь — я прийду годині так об одинадцятій-дванадцятій, — то виплатите мні сімсто паунтів комірного за тиждень — і лишайтесь на п’ять день, до п’ятниці.

Денуц явно не знав, що, за підрахунками Діллі, повинен був узяти з мене пятдесят два фунти. Я поклала покинуть сей дім, адже однаково з Денуцом зустрітися завтра незмога — о дев’ятій годині піду оформлюватись на работу.

Повернувшись додому й почувши умови Денуца, Надія стала садити чортами — і в печінку йому, і в решту органів:

— …За що сімсто паунтів?! — репетувала вона пошепки. — Одне ліжко на двох! Світла — й того в кімнаті дастьбі!

— Я не могла не погодитись. Він випхав би мене з будинку. Але завтра я піду геть.

Знов ми довго розмовляли.

— …Платити 75 фунтів на тиждень комірного вам було дорого… — міркувала я. — А віддавати Мар’яну 28 фунтів за проїзд — недорого? Вартість проїзного квитка на автобус — 13.80, удвічі менша!

— Автобусом треба добуваться ’над годину: спочатку їхать до центру, там пересаджуваться на інший автобус, що везеть до протилежного кінця міста. Взимку намерзнешся, ждучи автобуса. А Мар’ян манівцем за п’ятнадцать хвиль помкнеть.

Ми стали радитися, де маю зоставити завтра ключ од вхідних дверей, адже з Надією більш не зустрінусь: вона повинна братись на работу о 5.30, я ж піду о 9-ій. Поклали, що, йдучи, я занесу його до сусіднього дому — кому-небудь оддам або сховаю у дворі.

 

 

27 листопада 20__, понеділок

Йдучи уранці на роботу, Надія повідомила, що ключ не зоставляє:

— Джорджія — жінка Сільвіу — буде вдома — то випустить тебе. Я з нею домовилась.

Я зібрала речі і, скоро лиш приїхав Вадим, переможно потягла валізу до його машини.

— Куди це ви з валізою?.. — наполохався він.

— Мені треба звідси з’їхати, — нагадала я. — Я ж на роботу іду, отже зустрітися з Денуцом і розрахуватися мені незмога. А якщо я не сплачу комірного, він викине з будинку мої речі.

— Стривайте. Є одномістка, але тільки з другого числа, і є двомістка — з п’ятниці. Там живе жінка зі своїм чоловіком, у п’ятницю він від’їздить. А в одномістці — ремонт до другого; ремонт завершать, меблі завезуть — четвертого можна вселитись.

Забріхуючись, крутій був такий жалюгідний, що навіть сваритися з їм не хотілось. Я повернула валізу на місце, і ми поїхали влаштовуватись на работу.

— Оце ж до ума! — покликáв Вадим. — Ну як не маєш місця, нащо береш нових мешканців?!. Так ні, треба напхать туди людей, як тих оселедців до консервної банки, щоб тільки грошей якнайбільше спилить!

«Десь я вже це чула…»

Вадим привіз мене до англійскої кадрової агенції. Назва агенції — «Мак».

«Почім опіум для народу?» — згадалися слова Остапа Бендера^[6].

У невеликій конторі мене посадили до столу, за котрим сиділо декілька осіб, затим висока владна білявка на ймення Аліна роздала всім тести: потрібно було виконати прості арифметичні дії та завдання на уважність. Окрім її з персоналу фірми був наявним один англієць. Розмови, однак, велися румунською.

Хороша дівчина, сидячи напроти мене, плакала. Вадим і Аліна щось її питали, про щось умовляли, але вона скаржилася й плакала дедалі сильніше.

Мені стало мулько і млосно.

Я освідчила бажання ознайомитись з умовами договору найму, перш ніж його підписати. Один із пунктів вразив мене: працівникам заборонено негативно відгукуватись про агенцію на будь-якому форумі.

«Я і позитивно зугарна одгукнутись так, що в тямки дасться!»

— Працівники одержать в руки примірник договору, чи не так? — спитала я Аліни.

— У нас цього не передбачено… — протягнула она. — Але коли вам потрібен примірник договору, я зроблю для вас ксерокопію.

Новоспечених робітників одвезли на місце роботи — склад за назвою «Свіфтпак», що спеціалізується на пакуванні косметики та подарунків. У вестибюлі нас оддали у дбайливі руки представника кадрової агенції на складі — польки Казимири.

…Ключа од гуртожитку я не мала, тим ввечері довелося телефонувати до Надії, щоб впустила.

— Зараз, стривай… Я в дýші.

Поки Надія вмивалась, я, походжаючи доріжками поміж будинків, балакала по скайпу з рідними. Ще не договорили, як на поріг вискочила Надія з круглими очима:

— Сільвіу воркоче… — злякано шепотіла вона. — Недогода йому в твоїй пізній розмові по телефону… Йому взавтра рано вставать…

— Та в його ж у кімнаті телевізор грає — аж вікно, он, світиться!..

 

 

28 листопада 20__, вівторок

Уранці я з жахом виявила, що Надія не зоставила ключа.

«Як же я вийду з будинку?..»

Спустилась до кухні готувати сніданок. По хвилині ввійшла Джорджія:

— Не роби двері бум-бум! Я спати!

— Я не грюкала дверима. Шуму намагаюсь не зчиняти.

— Денуц говорив з мій чоловік. Ти мусиш іти геть.

— Кому треба віддати гроші за мешкання?

— Ніякі гроші. Ти мусиш забирати речі і йти геть — до Вадима, куди хочеш!

Вона не знає Вадима, але заочно його ненавидить.

«То й сількісь. Принаймні випустить».

— Чи можу я піти об одинадцятій годині?

— Так, десять, одинадцять — коли хочеш!

— Домовились, об одинадцятій.

Я зателефонувала до Вадима, спитала, як його бути. Якийсь час по тому він передзвонив:

— Я розмовляв з Денуцом. Дайте їй гроші. До п’ятниці ніхто не має права вас звідти виганяти.

Об одинадцятій я постукала до Джорджії.

— Ти збирала всі твої речі? — спитала вона.

— Все, — збрехала я, остерігаючись, щоб в іншому разі вона, бува, не одмовилася випустить мене.

Коли вона одчинила двері, я стала в одвірку й простянула їй гроші:

— Ось сімдесят фунтів для Денуца. Я тут до пʼятниці.

— О, ні-ні-ні!.. — сахнулась вона, махаючи руками.

Я поклала гроші на поріг її кімнати й вийшла.

З автобусної зупинки зателефонувала Вадимові:

— Я залишила гроші Джорджії. Брати вона не хотіла. Коли б, бува, не стала відмагатись…

Ввечері, прийшовши з роботи, я зателефонувала до Надії, щоб та впустила до будинку. Слухавки вона не підіймала. Біля серця неприємно посмоктувало з передчуття змаги. Але вдіяти було нíчого: довелося стукати в двері.

Одчинив Сільвій.

— Перепрошую, — якомога твердіше сказала я і зайшла, поки дверей не захрьопнули перед носом. — Мені дуже прикро.

Однак Сільвій дивився на меня хоч і пильно, та без ворожости. Скидаючи взуття, я сперлась на перила сходів. Він накрив мою руку своєю долонею.

— Ти двічі розбудила мою жінку під час її відпочинку. Тепер — ввечері й всю ніч — вона працює. Не буди її — прошу тебе, як друга…

— Вчора з нею домовлялася про це Надія; сьогодні Джорджія сама дозволила мені стукати у свої двері.

Так і не дібравши, чи погрозу містили слова Сільвія, чи що інше, але в кожному разі зайнята несправедливим звинуваченням, я попрямувала до своєї кімнати.

Телефон Надії витав у кімнаті, сама ж вона із Ксеніею та Русланом тусувалася в кухні. Постерігши, що там відбувається подоба гостини, я вирішила наразі поговорити в кімнаті по скайпу. Повернувшись, Надія розповіла, що сьогодні приходив Денуц, заборонив шуміть (це, певно, відлуння скарг Джорджії). Надія та її друзі спротивились курінню в кухні, внаслідок чого було накладено заборону на паління в усьому будинку.

— Джорджія зла на тебе, — зауважила Надія.

— Сільвій, схоже, теж.

Не лише родичам Сільвія я мов та кістка у горлі: через мою присутність невигóда усім тутешнім мешканцям. Половина з їх працює у нічну зміну, половина — в денну, і всі — по дванадцять годин. Поки одні на работі, інші сплять; зустрічаються вони у коридорі, як ці йдуть геть, а ті повертаються. Виняток становить Сільвій, вечорами пробуваючи вдома. Але він тихо дивиться телевізор у своєму «апартаменті», де нікому не може заважати за визначенням: кімната на першому поверсі лише одна.

Що інше я. На всьому другому поверсі дико скрипить підлога, кожний крок у кімнаті чи в коридорі одгукується вищанням у всьому будинку. Через це ранками я заважаю людям, котрі одпочивають після нічної зміни, вечорами — тим, хто повернувся з денної. Я ходжу навшпиньках, затамувавши подих, як по скреслій кризі весняної ріки; намагаюсь намацати в підлозі місця, які менш прогинаються, — усе не до пуття: будинок співа, як камерний оркестр.

Заборона шуміти стосується мене. Зосталось навчитися ходити не торкаючись підлоги або літати.

Я спустилася в кухню вечеряти; Надія прийшла слідом, стала частувати супом з фрікадельками та олівʼє. Вона святкувала маленьку перемогу і оддавала мені належне у справі боротьби проти куріння в домі. Я вирішила скористатись її добрим настроєм.

Наша кімната не замикається; у стіні є вбудована шафка, на її дверцятах висить невеликий замок з коліщатами кодування. За цими дверцятами Надія зберігає гроші й документи.

— Я залишаюсь до пʼятниці. Чи вільно мені покласти до вашого «сейфу» свої документи й гроші?

— Еге, ке їх сюди…

— Код ви мені повідомите, еге?

— Не можу… Я ж там гроші маю, документи…Ти своє дай — я заховаю!

— Та ні… Я вже як-небудь… Спасибі.

Доведеться далі носити свої скарби у ліфчику, загорнутими в целофанову торбинку. Придоби в тім мало: шкіра пітніє од цілоденного контакту з целофаном. Але вибору немає.

Однак потрібно ж було скористатися прихильністю Надії: я попросила її зоставить мені завтра ключ — вже ж вона однаково приїжджає додому з Ксенією та Русланом.

 

 

29 листопада 20__, середа

Ввечері «сейф» Надії виявивсь одчинений, чому я чимало здивувалась.

Сама вона возилася на кухні. Я помила свій банячок. Надія його відібрала і, незважаючи на мої протести, наповнила якоюсь локшиною.

— То молдавський борщ… На завтра… А оце тобі на вечерю — картопля фрі й куряча ніжка. Сідай!..

Я зніяковіла, навівши оком на тарілку: картоплі майже не вживаю, тим паче смаженої, тим паче з мʼясом. Ще більше журила товста шірка на курячій ніжці: вдома мені було мерзенно навіть торкатися цієї пухирчастої субстанції, того я знімала її виделкою і клала на татову тарілку. Але тепер подібна маніпуляція була би переводом харчу. Навіщо кривдити Надію, розмащуючи по тарілці її частування?..

Довелося засовувати в рот мʼясо зі шкірою і жувати, стараючись не давитися. І пояснювати собі, що від порції картоплі фрі з мʼясом нічого мені не зробиться.

— …Я кухарка — страх як люблю куховарить!.. — приказувала тим часом Надія, розкачуючи тісто на вареники. — Положила ʼдкрить у місті ресторан молдавскої кухні. Марʼян зарадить грішми. Буду готувать молдавскі страви!.. Тут повно молдаванів та румунів, а ресторану молдавскої кухні — жодного! Від клієнтів відгону не буде! Заберу з заводу дочку, візьму на роботу знайомих!.. Я пенсію тут хочу заробить!.. А на роботу завтра піду на десяту! Буде з мене того вставання о пʼятій годині!

— А хто відвезе?

— Марʼян.

Окриленість Надії і зумовила бездоглядність «сейфа».

— Ви залишили відчиненим свій таємний сховок.

— Еге, тільки ж ти нікому…

(Інколи вона плутає російські слова.)

— Не скажу нікому, та я не про таємницю вашу говорю, а про таємний сховок… Ну, де ви документи зберігаєте, гроші… Його розчинено навстіж.

— Я там грошей небагацько маю.

Надія посѝпала борошном робочу поверхню і знов заходилась розкачувать тісто, я ж пішла спати.

Коли мене розбудило її вовтузіння, я зрозуміла, що минув не час і не два.

— Робила в кухні велике прибирання! — збуджено говорила вона, кидаючись по кімнаті. — Там страх, що коїлось, бодай і не казать! Як можна жить в такому бруді?!. Вони тілько курять — і пи*дець!

Вірогідно, вона мала на увазі, що вони курять і пи*дять, але знову повторила:

— Курять — і пи*дець!..

Годину по тому мене вдруге розбудило відчайдушне скрипіння дощок підлоги. О пів на шосту, своїм звичаєм, Надія збиралась на роботу, сховавши до «сейфа» свої мрії та окриленість. У дзеркалі раз у раз миготіла жінка, подібна до птаха з підрізаними крилами.

 

 

30 листопада 20__, четвер

Господар житла, в якім мені було відмовлено, мав рацію: мої уявлення про відстані міста N показались помилкові. Поїздки на работу та назад займають деколи понад дві години. Містечко собі непоказне, дивитися в йому ні на що, а будинки всуціль двоповерхові, того розтягнуте воно неймовірно.

Вулиця — це суцільна одноманітна цегляна стіна із симетрично вмонтованими вікнами й дверима — стіна зі зрощених будинків. Місто майже цілком складається з геть-чисто однакових кварталів геть-чисто однакових зрощених будинків. Ідеш уздовж їх, як вздовж поїзда.

Зачекавши скількись часу на автобусній зупинці, я сідаю до автобуса і маю до свого розпорядку двадцать пʼять хвилин для розмірковувань про те, що коби населення мешкало не в двоповерхових будинках, а в чотириповерхових, місто б зменшилось удвічі, а якби у шестиповерхових — було б менше в три рази. (А лісів пак в Англії немає; лисиці й вивірки, кажуть, бігають центром міст…)

У центрі, на автобусній станції, що є також перевальною станцією для головних маршрутів, хвилин з двадцять дожидаю автобус до «Свіфтпака», разом з прочими робітниками, приділеними на цей склад. Далі ми вантажимося до автобуса, скидаючись на отару овець, що дрібоче до кошари, і автобус везе нас до місця роботи — до індустріального району за назвою Брекмілз — ще двадцать пʼять хвилин.

На півдорозі між обшаром та автостанцією майже поряд один з одним розташовано два супермаркети. Аби не марнувати час на зайві поїздки та очікування автобусів, дорогою на роботу купую харчі; для цього виходжу з будинку не за годину до початку роботи, а за дві. Зрозуміло, гирити на роботу торби було б дивно, тим харчів я купую якнайменшу кількість — на день. Відповідно, гра ся відбувається щодня заново, і немає ні харчів, ані часу на куховарство.

Годі й казати, що з цього обшару я хочу перебратися ближче до центру якомога швидше.

На автобусній станції між заробітчанами відбуваються усілякі розмови і розповсюджуються неймовірні чутки.

— Як ви влаштувалися? — питаю велета-молдаванина на ймення Валеріу.

— Мешкаю в двомістці ще з одним чоловʼягою.

— Скільки ж платите?

— Шістдесят паунтів.

— Нормально, як і було обіцяно.

— Так, але всього у комірнім дванадцать осіб…

— Як ото?

— У домі два поверхи й льох. У льосі — кухня, два санвузли. На кожному поверсі по три кімнати, у кожній кімнаті по дві особи… Ліпше вам не знать…

Діана — дівчина, що зайшлася плачем в конторі Аліни, — тулиться з чоловіком у вітальні біля кухні — в прохідній кімнаті, де мешканці будинку споживають їжу та проводять дозвілля.

— Ви вже платили Вадимові? — пита Діана.

— Ні. А ви?

— Тут ще думать треба, чи платить, — осміхається Адріан, що чує нашу розмову. — За посередництво у працевлаштуванні тутечки до хурдиги запроторюють, а не платять.

«А що, коли поправді заявити, що розрахуюсь не раніш, як одержу обіцяне комфортабельне житло? “Вранці стільці — ввечері гроші!”^[7]».

Поки я лупаю очима, Женя, чоловік Діани, одводить мене вбік:

— Ми самі платитимем чи гроші вирахують з нашої плати?

— Не знаю… Звідки інформація?

— Ви ж читали контракт. Чи написано там, що агенція переказує гроші з нашої платні на рахунок Вадима?

— Я не читала, щоб агенція мала право автоматично знімати гроші з платні працівника. Але, можливо, я не втямила або прогледіла…

«От же тобі й одповідь на дилему: без ремства платить чи вимагати виконання умов договору… Якщо в договорі найму працівника справді зафіксовано дещо, схоже на припущення Жені, справи кепські…»

Ввечері я знайшла Надію в постелі. Вона явно була застуджена, їй було погано.

— Ти прийшла?.. — скинулась вона. — Залиш ключ на шафці… Начальниця сказала: завтра о пʼятій я мушу вже буть на роботі.

Надія крутилася в постелі, стогнала, переймом щось бурмотіла. Її лихоманило.

«Оце ж. Я змушена ділити піл з людиною, у котрої, найвірогідніше, грип…»

 

*

 

Мама спить, обійнявши Злату. Під боком у мами тепло і затишно. Матуся весь час цілує й горне Злату, для Злати вона — втілення ніжности й любови всього світу.

Післяполуденний літній час дихає спокоєм. Клен має у вікно віялом широкого смарагдового листя. В його мірному похитуванні, у відблисках сонця, відкидуваних листям, у мерехтінні павутини, розтягнутої між гілками і пронизаної яскравим промінням, відчувається втомленість літа, пересиченість теплом і млістю.

У домі тихо. Злата має багато справ, які ні до кого не дотичні. Дуже повільно, ледь завважливими рухами вона відсувається від мами. Тихенько, щоб бути непоміченою, невидною, нечутною, огинає витягнуту мамину руку й кошеням зісковзує з ліжка. Затамувавши подих, навшпиньках дріботить до дверей, довго опускає ручку, відчиняє двері, притягує їх і піднимає ручку назад, щоб двері зачинилися без найменшого згуку.

Златі подобається бути наодинці із собою. Наодинці із собою вона не нудьгує. Наприклад, вигадує продовження мультиків, бачених по телевізору, або казок, що їх читає їй мама, — і сповнює в них роль головної героїні.

Як принцеса Ліразель^[8], Злата має скриньку із коштовностями — пластмасовий кошик з покришкою, в якій зберігає мамину й тітчину біжутерію, блискучі бабусині брошки. Злата любить розглядати сяйво скелець при світлі сонця.

Як купецька донька з казки «Червчата квіточка»^[9], відчиняє вона рундук — стару сумку із замком, повну дивовижних речей. Про сумку ніхто не знає. Її вміст Злата називає своїми речами і прискіпливо пильнує, щоб туди не потрапляло нічого, отриманого від батьків. Значки, сонячні окуляри подаровано їй на уродини родичами або знайомими; друге, як-от скляна кулька чи старі монети, найдено або виміняно.

Злата перебирає свої колекції фантиків, марок; діставши люстерко, грається сонячними зайчиками; роздивляється сонце крізь різнобарвні скельця. Сховавши своє добро назад до сумки, береться на подвірʼя — шукати скарб, як Пеппі Довгопанчоха^[10]…

Про ролі її ніхто не знав, тож ніхто не питав, чом вона не хоче бути сама собою — просто Златою.

…Розніжене сонце, розлите довкола, пахне вільгою землею і краплями води на долонях. Вітер вплітається в сонячні промені, проводить по них, як по струнах. Золоті струни звучать сюрчанням цвіркунів; далеке кування зозулі губиться в шелесті листя.

У купах будівельних матеріалів Злата знаходить камінці різних кольорів. Раніше вона розбивала їх молотком і милувалася переблисками кристалів, що мінилися проти сонця. Але склеїти камінець назад не можна; з часом кристали втрачають блиск.

Злата перестала розколювать камінчики. Найшовши жовтий, червоний або білий камінь, вона вмокає його в воду, він набуває прозорости, і можна розглядати нашаруваня кристалів всередині каменю. Мірою висихання камінця його зовнішня оболонка уп՚ять стає мутна, примарний малюнок кристалів зникає. Але Злата знає, що всередині каменю чаїться краса, і не розбиває камені, щоб не понівечити красу.

Камінь пахне сонцем і вітром. В камені таїться загадка. Загадка каменю вабить. Дотик до загадки — чарівництво, від якого захоплює дух…

Злата розгадала тендітність каменю. Вона затямила: для того, щоб милуватися внутрішньою красою каменю, немає потреби його розбивати — розбитий камінь утратить красу. Краса незайманого каменю незмінна і відкрита, її завжди можна викликати з мерехтливої глибини. Це стало їхньою таємницею: каменю і Злати.

 

 

01 грудня 20__, пʼятница

Головною подією дня мала стати перша платня, але показалося, що плату за одпрацьований тиждень ми одержимо лише на сході наступного тижня.

«Швидко тільки кішки вроджуються^[11]».

Я гадала, Надія на роботу не піде, але вдосвіта вона, своїм звичаєм, схопилася і почала метатись по кімнаті під акомпанемент дощок підлоги. Поспавши трохи по її одході, я заходилася складать свої пожитки. Написати б «зі святковим настроєм», але…

Я була рада забратися з будинку зі скрипучою підлогою, однак ідеться до переселення, спроб пристосуватися до умов нового житла, що для мене надзвичайно втомно.

Джорджія мала вихідний, вона не спала й випустила мене з такою готовістю й полегкістю, що я мимохіть за її пораділа. Неначеб не про її казала Надія: «Джорджія на тебе зла» — вона уособлювала любʼязність.

— …Кімната в центрі, недалеко від нашої контори, вона двомісна, — торохтів Вадим, везучи мене до нового комірного. — Жінка жила з чоловіком, тепер чоловік їде геть — вона шукає компаньйонку.

— Дайте бодай глянути… — спробувала я подати голос, але Вадим уже гирив мої речі до будинку, на порозі якого, сяючи золотими прикрасами, стояла молдаванка у спортивному костюмі й у шапочці з помпоном.

Увійшовши до комнати і угледівши ліжко — одним одне, двоспальне, — я оніміла…

Кімната, втім, була чепурна і гарна — камінна кімната англійського дому. За довершення шику правила неймовірна різноманітність слоїків, баночок, пляшечок, коробочок з косметикою, що ними було заставлено камінну полицю. Духи, дезодоранти, спреї, туалетна вода були всіх кольорів і одтінків веселки, а з-за каміна стриміла така кількість каністр з усілякою побутовою хімією, що для приступу алергії вистачало самого їхнього взору.

Запахи колекції парфумів шугнули мені в ніс із запаморочливою силою, але ні очманіти, ні злякатися часу не було: зір Вадима прикипів до мене з надією, майже з благанням.

— Що то гарно тут у вас!.. — залепетала я. — І місця багато, і шафа є! А ліжко одне, еге?..

— Ліжко можна розсунути, — запевнила молдаванка.

— А чи буде змога сховати до шафи духи й побутову хімію?

— А тут вони чим заважають? — обурилась вона. — Ви тільки ввійшли — і вже ставите умови!

— Я не ставлю — я питаю, — поспішила я гасить вогонь. — Жити пак тут маю…

— Ото! Бери лишень та ховай! — вона ніби не чула мене. — Камінну полицю поділимо, і на своїй половині поставите, що схочете! А на моїй половині стоятиме те, що схочу я!

Вадим тим часом розмовляв по телефону із добродієм, що віддає під найми цей будинок.

— Господар каже, що поставить сюди ще одне ліжко.

Вадимові не терпілося щошвидше здихатись мене, я ж відчувала, що починаю тремтіти зі страху.

— Ну… Це-бо тільки на кілька днів… — бурмотіла я, чи то питаючи Вадима, чи то вмовляючи себе.

— Як на кілька днів?! — зворохобилась молдаванка. — Я шукаю напарницю на довгий час! Хочете — лишайтесь, не хочете — як хочете, але на кілька днів мене не влаштовує!

Вона одвернулась і згірдно поглянула на мене в дзеркало.

Молдавани ще поґелґотіли по-своєму, і думка про можливе паплюжіння моєї особи була неприємна, але головне, що я нікого не морочила. Пробування ж тут упродовж довгого часу виключене.

І погирив Вадим мої речі назад, до моєї невимовної полегкости.

— Чим вам кімната не пасує? — спитав у машині.

— В ній задихнутися можна.

— Коли ви будете починати з претензій…

— Та які-бо претензії? У мене алергія на побутову хімію! Кожна людина має свої потреби — випада, сусіди мають одне до одного пристосовуватись! Вона сприйняла в багнети перше таки моє прохання — далі мали б вагу лише її побажання, на мої потреби було б наплювать!

— Чом я маю мороку тільки із жінками?..

Вадим мовчав і дихав лихим духом.

«Згинь! — подумки звеліла я своєму почуттю вини. — Я щодня просила його поперед показати мені пропоноване житло. Я не зобовʼязана глитати все, що мені підсовують, — я маю право на вибір. Скоро вже плачу 400 фунтів».

Ми під’їхали до іншого будинку, теж майже в центрі міста. Двері одчинив індус. Він повів нас до кімнати на другому поверсі. В будинку панував важкий дух — запах прілого злежалого часу: так пахне в дуже старих будинках, де впродовж дуже тривалого часу мешкають дуже літні люди, яким несила ані прибирати, ані провітрювать помешкання, не кажучи вже про ремонт.

Кімната непогана. Щоправда, з передніше білих стін гірляндами звисає павутиння, діра в стіні заповнена цементом, стіна під вікном всуціль укрита чорною цвіллю. Однак я розуміла, що Вадим більш не має куди мене везти. Не хотілося спізнитись на роботу, ще менше хотілося зостатись уночі на вулиці — тож я присилувала себе зосередитись на думці, що кімната непогана.

Заглянула до санвузолу: ванна з занавіскою; поглянула на кухню: на столі лепська нова клейонка з золотими розводами.

Комірне становить 325 фунтів на місяць; заплатити треба було відразу.

— Дозвольте платити 300, — стала торгуватись я, вказавши на цвіль.

— Я маю порадитись з напарником, — одповів індус. — Якщо ви будете тут мешкати, ми пофарбуємо стіни.

Як вони збиралися лагодить приміщення, яке замешкує винаймач, — для мене зосталось загадкою.

— …Враже зілля! — воркотів Вадим, сідаючи до машини. — Невже не можна дати кімнаті лад, як зібрався віддавать її під найми?!

Він віз мене на автостанцію, зоставивши мої речі в індуса.

— Мені потрібна кімната в будинку, котрий лагодять ваші друзі, — заявила я. — Якщо доведеться заплатити індусу за місяць і мешкати тут, чи зможе на мене чекати та кімната?

— Певна річ, ми підшукаєм тимчасових мешканців, щоб за місяць ви могли туди вселитись.

Обіцянка звучала смішно, але я не могла дозволити собі у їй засумніватись, інакше просто б завила.

Вадим віз мене вулицями N-на, вказуючи то праворуч, то ліворуч:

— Квартира — на відстані п’ятнадцати хвилин від автовокзалу. Дивіться: сюдою ідете до тієї церкви, потім — скрут ліворуч. Тобто, коли йтимете назад, повернете праворуч. А далі весь час прямо. Проходите оцю другу церкву — і праворуч; коли повертатиметеся — тут ліворуч, потім пройдете одне перехрестя… Ні, два…

— Пройдіть, будь ласка, зі мною цей маршрут пішки.

— Ви не запам’ятали? — зажуривсь Вадим. — Я вам іще раз покажу. Але ви запізнитеся на роботу… Коли ввечері будете повертатися, вийдете на автовокзалі з автобуса і підете он туди — через ринок. Мені машиною тудою їхати не вільно, я тутечки маю об’їхати… Вийдете на цю дорогу — і потім увесь час прямо…

Ми під’їхали до потрібної мені вулиці, і звідсіля все почалося заново з тим таки успіхом. Я намагалася запам’ятати закрути та прикмети вулиць, бачених вперше в житті; перед очима мигтіли будинки, крамниці й церкви; я втратила лік перехрестям і зрозуміла, що ввечері зможу сподіватися лише на себе — вже ж не істерику Вадимові вчиняти!

Наближаючись до кінця другого кола, Вадим пізно загальмував поквапливу машину і, підшовхувана нетерпінням господаря, вона гримнулася в автомобіль, що їхав попереду. Завдяки паскові безпеки я уникнула зіткнення з лобовим склом, але пасок не вберіг мене од паплюжної лайки, що її вивергав Вадим. Своє красномовство він, зрозуміло, не спрямовував просто проти мене, але було відчутно, що мене він звинувачує в пригоді, як нікого іншого.

— Що то за день сьогодні такий?!.. — покликнув він, знай, кленучи.

З англійкою, чиєї машини Вадим «трішки торкнувся», він був остільки плохий і запобігливий, що коби їй повíдано про його батькування — ні за що б не пойняла віри. Вони мило обмінювалися номерами телефонів, затим англійка фотографувала автомобіль Вадима, номери, своє авто, місце пригоди — незгірш усякого слідчого. Час од часу Вадим заскакував до машини по документи, і щоразу машина ледь не вибухала од брутальної лайки, що наповнювала її. Випустивши пар, він повертався до англійки і був з нею втіленою люб’язністю.

Я висадилася з автомобіля Вадима; до відправлення мого автобуса зоставалось ще пів години. Дотримуючись отриманих раніше інструкцій, я спробувала вийти через ринок до центральної вулиці. Однак тротуар закінчивсь глухою стіною: ринкова площа — квадратна. Тоді я ввімкнула телефонний навігатор, загадала йому поштовий код будинку…

…Так о пів на одинадцяту вечора і закрокувала. Поглянувши збоку, як блукає вночі вуличками незнайомого міста дитя моєї мами — яка нічого не підозрювала, терпляче дожидала мого дзвінка, — я відчула, як горло стискає сильне бажання заревти. Довелося зупинитись, щоб пояснити собі: «Плакати ридма посеред вулиці чи продовжити пошуки — винятково твоє рішення».

Я вирішила одкласти істерику і вже кілька хвилин по тому зайшла до потрібного будинку.

Навідавшись до вбиральні, я зрозуміла, що зостатися в сім домі понад мої сили, звідсіля завтра таки треба піти. Однак показалося, що насправді піти майже неможливо.

До кімнати ввійшов господар та його напарник — вусатий індус невеликого зросту в окулярах і спортивній шапці. Оголосили, що згідні знизити комірне до 300 фунтів на місяць, але гроші я повинна викласти зараз-таки.

— …Це наші умови. Ми беремо людей на довгий час. Якщо ви житимете тут пів року, ми згідні поступитися 25 фунтами. За нашими правилами, ви повинні внести заставу в розмірі 250 фунтів. Ми говорили про це з чоловіком, котрий привіз вас сюди; він сказав, що таких грошей ви не маєте, вони будуть за два тижні. Нам змога заждати, але місячне комірне в 300 фунтів ви мусите сплатити негайно.

Випада, піти не вийде не лише завтра, але навіть за місяць: на той час я буду прив’язана до цього житла ще й заставою. Варіанти: піти таки завтра, зоставивши тут 300 фунтів; або за місяць, втративши 250 фунтів застави, бо мені її ледве чи повернуть; або йти зараз, не втрачаючи нічого, — ночувати на вулиці.

Вадим спритно заспокоїв пожадливих індусів, але зробив це аж ніяк не з людинолюбства. Мене ж мучило гостре відчуття зашморгу на шиї: звідки я візьму гроші за два тижні розплачуватися і за житло, й за послуги самого Вадима? Я приїхала до країни, маючи в кишені 700 фунтів; якщо до їх додати 550 фунтів, що мусять бути оддані індусам, і 400 фунтів, що становлять борг перед Вадимом, виходить сума, значно більша за обсяг засобів, що їх радила мати при собі Алла, — не рахуючи грошей, потрібних на поживу та ковдру.

— …Я не маю 300 фунтів… — пробелькотіла я тремтким голосом.

— Ви приїхали до чужої країни без грошей? Як ви сподівалися тут жити?

— З грошима, звісно… Але я мушу оплатити послуги Вадима і до платні ще якось харчуватись… Я сподівалась на платню, однак її не отримала… Чи вільно мені платити потижнево?..

— Ні, нам платять за місяць уперед.

— Тоді мені потрібен банкомат… Чи є поблизу банкомат?..

— Ми покажемо.

— Не треба… Знайду сама…

Звернувши за ріг вулиці, скількись часу я нервово ходила вперед і назад, намагаючись впинити тремтіння. Опісля набрала Вадима.

«Котра ж це година?.. Одинадцята… Ет, байдуже…»

— …Індуси вимагають заплатити 300 фунтів за місяць і 250 — як заставу. З Аллою я умовилася про житло за 60-80 фунтів на тиждень, відповідно, про 120-160 фунтів застави. Тобто я не маю запитаних грошей, навіть коби захотіла залишитись в індусів. Але залишитись тут на місяць мені незмога. Ви казали, в середу можна буде уселитись до будинку, де закінчують лагодіння…

— Вам не слід було казати Денуцові, що його будинок вам потрібен тільки на тиждень. Пожили б ще тиждень, а там заїхали б до будинку з ремонтом…

«Або ти б став огинатися, мов, чого ви хочете — житло пак маєте!»

Втім, Вадимова правда: я могла потерпіти не лише нічліг на одному ліжку з Надією в скрипучому будинку з прокуреною кухнею, але навіть нічліг в одній постелі зі спортивною молдаванкою в кімнаті, що духмяніла побутовою хімією. Атож, я б потерпіла, якби Вадим привіз мене передусім до індуса і предметом порівняння була б його страхітлива нетря. Але за предмет порівняння правив доволі чистий будинок Денуца, і кожен наступний варіант показувався гіршим од попереднього.

Подібне стається зі мною не вперше, я давно ламала голову над причиною такого феномена. І на нічній вулиці N-на раптом збагнула, що кожен наступний варіант хай там чого завжди видаватиметься гіршим не того, що він обʼєктивно гірший, а того, що є змога порівняти його з попереднім. А перший варіант попервах уявлятиметься поганий лише з причини відсутности досвіду — його нí з чим порівнювати; у разі ж появи інших можливостей, саме він правитиме за основу для порівняння.

Але повчання Вадима про те, як треба оманювать людей, мене дратували. Неохота бути одного тіста книшем із пройдисвітом, однак, ставлячи мене в такі умови, життя, запевне, вчить нікого не засуджувати.

— Не уявляю, куди вас поселити на чотири дні, от таки діла не доберу! — голосив у слухавку Вадим. — Зраня буду шукати…

— Отже, так. Я скажу індусам, що мою банківску картку заблоковано, але я, мов, зтелефонувалась з вами, і ви пообіцяли позичить мені гроші, щоб я з ними розплатилась. Якщо вони вам зателефонують, підтвердіть мої слова. А завтра я звідси піду.

Думка про повернення до індусів, які, здавалося, чіпкими пальцями стискали моє горло, нагнала дрижаків. Тож затинання і тремтіння зі страху я майже не вдавала:

— Мені незмога зняти гроші — картку заблоковано… Завтра зустрінусь з Вадимом, він обіцяв дати в позику…

— Скільки ви можете сплатити зараз?

— Сімдесят фунтів… Я сподівалась платить потижнево…

— Давайте. Решту — завтра… Що вам, чом ви тремтите?..

У кімнаті я запнула гардини, щоб не муляла очі зацвíла під вікном стіна. Розікласти сумки по підлозі уявлялося прийнятніше, ніж ложить їх на комп’ютерний столик, весь у мерзенних плямах і розводах.

Дзеркало у ванній мало такий взір, неначеб його років сто засиджували мухи або разочок на його винудило людину. Блювала вона довго і безладно: передніше білі стіни й стеля густо рябіли од суцільного брунатного висипу. Умивальник та краї ванни були вкриті шаром пилу мішма з волоссям із інтімних зон; на дні ванни застигли жовті плями, на занавісці розпливлися брунатні розводи, нижній край занавіски заквітчали клумби чорної цвілі.

Здригаючись з відрази, я залізла до ванни; не запнувши занавіску, стиснула в руці розу душу і намагалася митись так, щоб нічого більш не торкатись і душу з руки в руку не перекладати. Вийшло довго і мокро, тим, вибравшись із ванни і одводячи погляд од обгидженого унітаза, я довго терла підлогу брудною шваброю, а затим паперовими рушниками.

Заледве я одчинила двері ванної, на порозі виринув господар. Ввійшов, оглянув ванну кімнату, вказав на підлогу, осудливо похитав головою, схопив швабру й собі заходився терти лінолеум. Я тупо слідкувала за рухами швабри і слів не мала…

Постільну білизну з валізи не виймала, натомість добряче вдяглася й уклалась на матрац просто у пуховику і шапці.

 

*

 

Злата роздивляється свій відкид у свічаді.

Рисами вона схожа на смаглявого красеня-батька. Але білу шкіру й сірі з темним обводом очі успадкувала від мами.

Над рікою ляскотить вереск купальників. Зараз прийде з роботи тато і побереться зі Златою до річки. Спочатку вода здасться крижана, але потім, оббувшись у ній, буде неприємно виходити на берег: на вітрі шкіра береться сиротами. Тож із води ліпше не вилазити — і від тата, що слідкує за нею з берега, ліпше відвертатись, а ні — то поманить до себе.

На ріці Злата уявляє себе русалкою. Тихо сміючись, грається зі збиточними хвилями, що пестять її лице й волосся. Рівномірним плюскотом лепечуть вони нескінченну історію ріки.

Униз за течією можна пливсти, а проти течії — іти, розтинаючи хвилі й вивчаючи дно. Намацувати підводне каміння важливо: як не знать розташування каменів, замість вільного плавання дістанеш самі забиття.

Їхати на велосипеді простіше. Але і на воді, й на суходолі тато поруч — це він навчив Злату плавати й вести велосипед. А ще грати в шахи, в шашки, керувати санчатами й пускати сонячних зайчиків.

Тато вдатний до усього. У свойому помешканні Злата ніколи не бачила ні слюсаря, ні маляра, ні електрозварювальника, ні сантехника: все, що в домі потребує направи, — татів клопіт; все, що збудовано навколо дому — від собачої будки до літньої кухні, — діло татових рук. Затамувавши подих, Злата стежить за тим, як спритно порається батько зі столярними інструментами.

Залишившись у дворі сама, бере в руки татові інструменти й столярує. Їй бракує досвіду і вправности, зате уяви в надлишку — і ось уже стара дверця кролятника має вигляд передньої панелі радіоприймача, а плита ДТП^[12] — вигляд телевізора. Шкода, що літо проходить: під час навчання не буде часу столярувати…

Злата незлюбить осінь. Роки — крокуючи з музичної школи крізь вогкий жовтневий змрок, огинаючи калюжі, в яких тоне вмируще листя, — вона згадуватиме лепетання ріки, розніжене сонце, розлите довкола, їй учуватиметься спів цвіркунів, далеке кування зозулі, що губиться в шелесті листя. З вечірньої імли очі намагатимуться вихопити обриси батьківського дому. Світло в вікнах живитиме надію, що татусь розклав у каміні вогонь, а матуся накриває на стіл — отже, в домі царює злагода й спокій.

Морозними зимовими вечорами Злата сідає на санчата, і тато везе її до великого міського пагорба. Навколо пишніє зима; напевно, милуючись сяйвом переливчастих кристалів снігу, людина і придумала слово свято…

Пагорб крутий, і від стрімкого ковзання укатаною трасою перехоплює подих — несила навіть вищати. Накатавшись донесхочу, Злата попускає місце керманича татові, міцно обіймає його, щоб не злетіти, і гладкою крижаною трасою вони мчать до самого міста.

Після вечірньої прогулянки добре засинати під гомін голосів батька-матері. Переливи їхнього сміху заколисують, дзюрчання їхніх розмов розслаблює…

Іноді Злата не розуміє, що відбувається. Мати підкреслює власні чесноти і дістає постійні компліменти від батька, проте напівжартома дорікає йому за нелюбов або жалібно питає, чи любить він її.

Тітка, що приїхала було влітку в гості, вирішила справити вродини сина. Граючись із сусідськими дітьми — і дуже сподобним їй хлопчиком — Злата забарилася й спізнилася на урочистість. Батько її висварив, свято було зіпсовано. Коли Злата й гості лягли, мати довго вичитувала батькові за гріхи: то він вимагає від своячки не давати її синові перед обідом садовини, тепер он збавив урочистість… Процес перевиховання батька передбачав складення доньці перепросин. І батько прийшов її перепрошувати.

Злата знала, що його дратують гості, тож, сварячи її, тато просто випустив пару. І відчула, що їй легше самій стерпіти несправедливість, ніж бачити приниження близької людини. Тому, коли, через рік після аварії на Чорнобильській АЕС, вчергове посварившись з татом, мама схопила Злату та путівку, що надвернулась, і покотила до будинку відпочинку, розташованого недалеко від вогнища катастрофи, Злата писала татові листи щодня.

На тата вона не має кривди, дарма що він має багато вимог. За трапезою тато забороняє класти лікті на стіл, підпирати щоки, сьорбати, жвакати й коверзувати в їжі. Раніше Злата часто заявляла: «Не хочу їсти суп! Я не люблю суп!..» — тоді тато годував її силоміць; поглинута зелень вивергалася назад в тарілку, звідти ж ізнов прямувала у рот. «Геть зовсім не важить, що ти хочеш і чого не любиш, — твердив тато. — Щоб зладити їжу, мама витратила сили й час; відмова від зладнаного нею поживку — зневага її старань. Ти зобов’язана зʼїсти все, що поклали в тарілку. Це знак поваги до того, хто зладив їжу, і прояв удячности за його труд».

З того часу все змінилося: Злата зʼїдає все, що дають, не через слушність татових притик, а з бажання підійти під його ласку. «Ти все зʼїла! — радіє він. — От за це я тебе люблю!» — «А коли я не їм?..»

 

 

02 грудня 20__, субота

Вранці спустилась до кухні готувати вівсяну кашу.

Жовтогарячі квіти скатертини викрашалися на фоні срібних закрутасів. А під стіною навпроти газової плити викрашалися три ущерть наповнені одкриті смітники, смердючий вміст яких вінчала яєчна шкаралупа. Скинувши ненароком очима на протяговий отвір над плитою, я угледіла застиглі краплі чорного жиру, що загрозливо звисли з іржавих граток отвору. Інстинктивно відсмикнула з плити баняк із кашею.

«Авжеж, це вам не Ріо-де-Жанейро!^[13]»

…Уклавши речі, я подалась до контори «Лінка». Днесь субота, але підвіз лохів поставлено на конвеєр, тим я не сумнівалась, що кого-небудь в конторі та знайду.

Нарешті познайомилась з Григорієм. Крім його в конторі пробував Діллі. Вадим перебував у автосервісі, прийшов пізніш. Заледве одчинивши двері, уздрів мене і, не ховаючи досади, тяжко зітхнув. Зі вчорашньою англійкою він був ввічливий донезмоги, я ж за останній тиждень стала йому така близька й рідна, що зі мною він не вважав за потрібне прикидатися: «Уп՚ять ти тут! — казав його маркітний погляд. — Яково ж ти мені долягла!»

— I don’t want anybody to be angry with me, — почала я, — but it’s not my fault, that my imagination of comfort differs from imagination of Alla!^[14]

— And not my fault!^[15] — покликнув Вадим.

— Вона ж ваш партнер, а не мій!..

— Ми більше з нею не працюємо! Ви — остання людина, котру ми взяли від неї! З вами закінчимо — і квит! Від людей, що надходять від Алли, сама морока! Через вас наша фірма вже в мінусі на 100 паунтів! Не рахуючи зламаної машини…

— Ви зламали машину з моєї вини, чи що?..

— А то ви самі не знаете!

— Я теж через вас у мінусі, — нагадала я.

Але Вадима несло.^[16]

— І дівчинка та плакала — брудно їй, бачте, в квартирі!.. Ви думаєте, мені подобалася цвіль у домі індуса?!. Так, це не ті умови, що вдома! Так, я теж звик до другого рівня комфорту, і тут в моєму домі теж усе інакше — але я плачу за будинок 1300 паунтів на місяць! А за 300 паунтів є тільки те, що бачите!.. І всі невдоволені! Житлом невдоволені, роботою невдоволені! Їм, бачте, обіцяли, що працевлаштують в «Варгауз»! Хто їм таке казав?! Нема тепер в «Варгаузі» місць! Звідки вони беруть інформацію — я не розумію!

— От звідки…

Я знайшла в своєму телефоні оголошення Антипа й зачитала цифри:

— …Платня без знання англійської мови становить 7.60 – 8.50 фунтів на годину; особи, що знають мову, можуть заробити 8.50 – 10.16 фунтів на годину.

— Ми такого нікому не обіцяли! — аж підскочив Вадим. — Я питав Аллу, нащо вона це пише. Вона відповіла: щоб принадить якнайбільше людей!

— Але ви мусите відповідати за її слова — ви-бо з нею працюєте!

— Більше ні! Вас, як уже почали, влаштуємо, не кинем — але більш ніяких клієнтів від Алли!.. Зателефонувала, каже: «Завтра прилітає клієнт — зустрічайте!..» Не можу я найти житло за день!

— Я спілкувалась з нею впродовж трьох тижнів!..

— Ксерокопію вашого паспорта вона прислала мені за два дні до вашого прибуття! Через це ми не могли своєчасно записати вас на співбесіду для отримання страхового номера.

Я зрозуміла, що розмова не має сенсу: вони складатимуть вину на мене, на Аллу — на кого завгодно, лише на себе її не візьмуть.

— Звідки вам прийшло, що на вас хтось сердиться? — вступив у розмову Григорій, чи то вирішивши збити градус розжарювання, чи то вивчивши мене як опонента. — Ми навпаки кажемо, що не кинемо вас, хочемо помогти. Але я не розумію, чом люди звертаються не до нас, а слухають аби кого?

— Звідки я мала була знати, до кого звертатись? Я найшла в інтернеті оголошення чоловіка Алли — Антипа, зателефонувала за вказаним номером (а номер німецький), питаю: «Ви мешкаєте в Німеччині, а на роботу влаштовуєте в Англії?» — «Атож, там працюють наші партнери», — запевнила мене Алла, і ми зайшли в перемовини.

— І її відповідь вас не насторожила? Чом ви не попросили надати контакти тих партнерів? Чом не звʼязалися з нами?

Я зачмеліла: мене підносили в звання головної винуватиці шахрайства.

— Хто ж починає співпрацю з вираження недовіри? І звідки я маю знати, що ви клієнтами перекидуєтесь? Я гадала, ви всі — співробітники однієї фірми.

— Але як ви наважилися рушити в дорогу, не поспілкувавшись із людьми, які будуть заходжуватись з вами на місці?

— Та ви глузуєте, чи що?! Звідки я могла знати, як працює фірма, які в ній правила, як взаємодіють співробітники?! Алла надала мені ваші контакти після того, як я надіслала фото придбаного квитка на літак!

— А де ви найшли оголошення? — подумавши, спитав Григорій.

— На сайті «Робота в Європі».

— Наша фірма там оголошень не поміщає.

— Це ж я й кажу: прочитала оголошення Антипа й Алли. А ви даєте оголошення на інших сайтах, чи що?

— Так.

«На сайті „Олень”. Або „Роги й копита”^[17]».

Григорій показав мені оголошення «Лінка» на іншому сайті. Текст був ані трохи не детальніший за той, на котрий далася я.

— Яка тому відмінність? Цю таки інформацію розмістили і Антип та Алла. Он: платня коливається в межах 7,60 – 10,16.

— Цифри правдиві, просто люди не розуміють до кінця, про що йдеться. Вони думають, їм платитимуть 10,16 на годину. А цифра відноситься до часу переробітку. А час переробітку підприємства встановлюють по-різному. На одному є можливість працювати по 8 годин на день — тобто 40 годин на тиждень. За законом, звичайний робочий час становить 48 годин на тиждень, тобто якщо робітників викличуть на роботу в суботу, відпрацьовані години не вважатимуться перевищенням норми, їх оплатять як звичайні години роботи. Переробка, що оплачується вище за мінімум, — це час, пропрацьований понад 48 годин. Тому вигідніше працювати 12 годин на день, тоді норма виконана за 4 дні, є змога ще день попрацювати за понаднормові і мати 2 дні вихідних. Моя дівчина так і працює, її батьки — теж. А хто працює по 8 годин на день, той має для понаднормових один день — неділю.

— Люди ж не знають цієї інформації! — ахнула я.

Григорій повсякчас переходив на російську мову; мені теж було незвично висловлюватися англійською, проте я затято повертала на місцеву мову: виключати з бесіди Діллі було б неввічливо.

— 7,60 – 10,50 — це крайні ціни, в межах яких коливається вартість години роботи, — став пояснювать англієць. — Про розцінки навіть англійські кадрові агенції не пишуть, бо перелік можливих умов із відповідною їх оплатою величезний.

Григорій показав оголошення англійських фірм з набору персоналу — дійсно, цифри стояли ті ж: 7,50 – 10,50 фунтів на годину, без будь-яких розʼяснень.

— Але місцеві з системою оплати праці знайомі, іноземці ж, що приїхали працювати, почувають себе ошуканими. Мої колеги питають: «А ви знаєте, що ми працюємо за 8 фунтів на годину, а з Нового року працюватимемо за 7,50?»

— Не обов’язково, — одказав Григорій. — То ще невідомо…

— Перед Різдвом роботи багато, тому платять більше, — пояснював Діллі. — А після Нового року роботи менше — як наслідок, рівень оплати нижчий.

Вони говорили про одне й те саме, але складалось дивне враження, буцім Діллі все розкладав по шухлядах, а Григорій заплутував або заперечував.

— …Тож знання англійської, як я розумію, ваги не має… — констатувала я.

— Кілька місяців тому це було актуально, — заторохтів Григорій. — У серпні-вересні знання мови було умовою, поставленою підприємствами, тому агенції з найму відсівали кожного, незугарного висловлюватись англійською. Але тепер багато роботи, тим даний пункт не беруть до уваги. Інформація, прочитана вами в оголошенні, правдива, тільки трохи застаріла.

— Як агенції просто відсіювали претендентів, що не знали мови, то яка потреба була доплачувати за її знання?

— Умови змінюються щомісяця, залежно від обставин, — запевнив Діллі.

— Ви згадали, що дехто почуває себе ошуканим… — обережно почав Григорій.

— Люди розчаровані: стверджують, що їм обіцяли інше, ніж вони отримали.

— Хто розчарований?

— Усі мої колеги.

— Чом вони не приходять сюди, не питають? Я поясню їм усе, як пояснив вам. Адже ми з ними працюємо, помагаємо їм — не беручи грошей, поки не виконаємо все, до чого себе зобов’язали.

— Деякі певні, що належну вам плату Аліна автоматично вирахує з їхньої заслуженини.

— Це неможливо! — покликнув Григорій. — Ми не спеціалізуємось на працевлаштуванні! Ми оформляємо документи й шукаємо для клієнтів житло! Чи працюють вони на підприємстві, на котре їх влаштувала Аліна, чи ні — мене не цікавить! Ми мали клієнта, який, попрацювавши тиждень на складі, сказав: «Я цього робити не хочу: я — кухар!» — і пішов з підприємства. Через деякий час я зустрів його: «Ну, як?» — питаю. — «Виборно! Я найшов роботу в ресторані, заходжу коло улюбленого діла!..» Я не постачаю Аліні робочу силу — як-то їй змога знімати з вашої платні щось для мене? Як ви собі це уявляєте?

Одверто кажучи, я саме так і уявляла: що Григорій настачає для Аліни робсилу. Цікаво було стежити, як він зі шкіри пнеться, щоб переконати мене у зворотньому:

— Від кадрової агенції ви отримаєте чек — розшифрування платні із зазначенням відпрацьованих годин, суми податків тощо. На вашу банківську картку агенція зобов’язана переказати стільки грошей, скільки вказано в чеку.

Скоро за посередництво у працевлаштуванні тут дійсно ув՚язнюють, не диво, що Григорій боявся виникнення певних підозр:

— Хто думає, що Аліна знімає для нас гроші з платні робітників?

— Я не знаю імен, але навіть якби знала… Я не заходжу біля розповсюдження пліток.

— Ну, хоч стать назвіть: парубок, дівчина?

— Даруйте, — заперечно хитнула я головою.

— Мені важливо це знати, щоб уникнути двозначних ситуацій у майбутньому.

— Якщо все, що ви робите, — правильно й добре, вам нíчого боятися двозначности.

Я відчувала, що балансую на межі звинувачень.

— Ми спимо дуже спокійно, — запевнив мене Григорій. — Коби я заходжувавсь з чимось не тим, мені б давно натовкли пику — і тут, і вдома (я часто буваю на батьківщині). Чом же, як на вас, не товчуть?

«Цікава ви людина. Все у вас до ладу. Дивовижно — з таким щастям і на волі!»^[18]

— Тут вас не займуть, бо в Великій Британії кожну людину захищено законом. Поліція пильнує правопорядку.

— У будь-якій кадровій агенції, — почав Діллі, — вам скажуть: «Залишіть резюме, ми з вами зв’яжемося». Через тиждень зателефонують: «На післязавтра ми призначаємо вам співбесіду». Через два дні після співбесіди в агенції вам призначать співбесіду на підприємстві, на котре вас збираються влаштувати. Після співбесіди на підприємстві — можливо — запросять на роботу, з понеділка. Тобто людина втрачає час. Ми ж надаємо роботу без зволікань.

Бесхитрий погляд ботаніка свідчив про переконаність: в діяльності його фірми і справді немає нічого негожого.

— Не второпаю… Людина втрачає час, але кадрова агенція втрачає гроші — нащо їй відволоки? Адже підприємство платить агенції відсоток з платні кожного робітника. Тобто що більше робітників постачить агенція, то більше грошей вона заробить. Який зиск матиме кадрова агенція, як длятиметься з постачанням робітників?

— Підприємство замовляє агенції, скажімо, сто осіб на наступний місяць. Агенції байдуже, в якому темпі набирати цю сотню. Вона може набрати п’ятдесят осіб за два дні до кінця встановленого строку і одразу ж їх послати на роботу, а когось марудити цілий місяць. Кадровій агенції не пильно.

— Як решті агенцій не пильно, чом пак Аліна гарує? Для неї, скидається, встановлено безліміт — їй вільно присилати народу неміряно! Це дає підприємству можливість здійснювати відбір, відсіювати непідхожих, не ризикуючи залишитися без робочої сили, чи не так?..

Різало слух часто згадуване Діллі слово happy — щасливий.

— Одній добродійці робота не стала до душі — ми найшли їй іншу; тепер вона щаслива.

— Отже, ваша мета — робити людей щасливими…

Діллі завагався, та Григорій не думав ані секунди:

— Чом би й ні?! — покликнув він. — Тут були клієнти, що приїхали з 300 фунтами в кишені. Як ви гадаєте, що ми зробили?.. Вийняли зі своєї кишені 400 фунтів і віддали їм!

«Ви, я бачу, любите гроші безкорисно!^[19]»

— Вам залишилося ощасливити мене. Поможіть, будь ласка, вернути гроші, віддані індусу.

— Нащо ви йому платили? — кисло спитав Вадим.

— Якби я не заплатила, він випхав би мене у плечі. Я змушена була заплатити бодай за тиждень.

— А, то ви заплатили тільки за тиждень?!. Скільки ви дали?..

— Сімдесят фунтів.

— Тож і мешкайте там тиждень!

— Господар чекає, щоб я заплатила за місяць вперед. Я ж хочу звідти піти. Ви обіцяли сьогодні що-небудь підшукати. Зателефонуйте, будь ласка, індусу, поясніть, що розбили машину, тим зичити мені не спроможні — і оборудку скасовано. Хай віддасть мої гроші, я роздякуюсь за нічліг і піду.

Мені хотілось створити позір обʼєктивних причин, що змушували мене піти од індусів, щоб не бути у їхніх очах брехливою негіддю. Але Григорія не цікавили ані подробиці оборудки, ані моя репутація. Він заявив індусам навпростець: «Їй не подобається кімната, вона хоче піти» — і ті одразу зрозуміли, що я брехала й огиналась. Про свої сімдесят фунтів можна було забути. Григорій спробував було про їх похопитись, але йому одповіли, мовляв, винятково з поваги до його мене прийняли без застави — повірили в надійність клієнта, а тепер усе скасовано — хіба так роблять бізнес?..

Принаймні, в сім виді Григорій переказав мне слова індусів і з аргументами їхніми погодивсь, адже збереження власної подоби для його, зрозуміло, важливіше.

Здійснивши кілька телефонних дзвінків, мої добродії запропонували останній наявний варіант: односпальна кімната на чотири дні за вісімдесят фунтів…

У будинку індусів я кинулася до своєї кімнати, схопила валізу і так газонула, що трохи не скотилась з нею сходами — ледь поспіла ухопитись за перила; валіза важко гупнула наниз. Лише на вулиці одітхнула з полегкістю.

Як і вчора, індуси зашурхотіли у кімнаті, наче ховали гроші. Тоді на порозі показавсь напарник господаря. Григорій зайшов до будинку, зачинивши за собою двері.

«Можливо, треба було вчинити індусам істерику і допоминатися своїх семидесяти фунтів…»

Може. Але я відчувала, що убрехалась. Так убрехалась, що на часі ставати співробітницею «Лінка». Це гнітило.

В душі жевріла надія, що Григорій винесе зараз мої сімдесят фунтів. Але…

Але навіщо повертати те, що можна поділити?..

Сидячи в машині, я розмірковувала: за логікою, наступне житло повинно бути ще гірш проти індуського. Однак квартира, до якої привіз меня Григорій, попри начування, показалась чепурна. До мого розпорядку кімната на другому поверсі. Дещо журить взір унітаза, що роззявля засняділу й заіржавілу пащу в ванній просто навпроти дверей моєї кімнати, але на кілька днів здасться. Матрац — у розплилих червоних і синіх плямах, однак досвід ночівлі у верхньому одязі я вже маю.

 

*

 

Він — худенький хлопчик, самий високий у класі. На гостробородому личку — ледь помітна розсип веснянок; синюваті жилки на скронях, мов прожилки ніжного мармуру, відтінюють блідість шкіри; над чолом золотяться пасма русого волосся; в облямуванні темних пухнастих вій сірувато-блакитними переливами блищать великі, незвичайно яскраві очі.

Такий вигляд, напевно, мають янголи…

Янгол має радісний завоїстий сміх. Коли він сміється, скидається на веселих дітей, зображуваних у дитячих журналах. Звидівши його, Злата забула хлопчика Славу, з котрим улітку познайомилася коло моря, і двох сусідських хлопчаків, в яких одночасно була закохана торік.

Краса Янгола полоняє, вбирає погляд, змушує затамувати подих; на красу хочеться дивитись невідривно, довго-довго. Злата не знає, як виразити захоплення цією красою, що зробити, щоб завжди дивитися в пишні очі-небеса, щоби пухнасті вії, що шамотять по блідим щокам, розкривалися тільки на неї. Їй хочеться володіти цією красою, як вона володіє своїми кольоровими скельцями й бабусиними брошками: милуватись, милуватись, милуватись — коли забагнеться, скільки забажає… І ще хочеться знати, чи тішить Янгола її захоплення?

Але Толик заходить зі всіма дівчиськами, недбале шамотіння вій не містить відповіді на її питання…

Златі не спадало на думку, що на непоставлене питання відповісти неможливо. Вона просто почувала себе знехтуваною.

…У школі Злату обзивають товстункою, жирункою і бочкою. Вона огризається у відповідь, але багато разів повторені посміхи поступово стають і її переконанням: «От же я свиня! Очі — й ті жиром запливли!»

Як підійти під ласку батька-матері — Злата знає: треба їсти суп; прихильність когось другого здається їй недоступна. Уваги Толика вона, само собою, не варта. Не дивно, що Толик її не помічає, але буває кривдно, буває гірко, коли пославка єднає його то з одним дівчиськом, то з другим. Його сміх, звернений не до Злати, завдає болю.

Коло Толика хочеться стояти, хочеться сидіти поруч з ним за партою. Однак коб ніжність Злати хто-небудь помітив, з’явилася б нова причина для глузувань із неї, тому вона не дивиться на Толика, навіть крадькома. Вона дозволяє собі розкошувати янгольскими рисами, тільки коли він відповідає коло дошки. Граючи в тишу, вона не вибирає Толика, а його сусіда — й поготів, щоб не опинитись поряд; як доводиться сидіти за однією з ним партою, не заводить розмови; за його наближення відвертається.

Однак, коли зграйка першачків грає в ловки, відмінності та страхи згладжуються. Гра супроводжується незгодою, Злата гучно сперечається з Толиком — і це так чудово! Як гарно спілкуватись з Янголом, хай навіть спілкування — сварка! Адже Толик горлає до неї, дивиться на неї, думає про неї, доводить їй, упевняє її — цієї хвилини вона важлива для нього, вона має місце в його світі, і це наповнює її утіхою. Можна слухати його, роздивлятись його, не ризикуючи викликати підозр, — милуватись, милуватись, милуватись…

Піймавши Толика, ведучи його як захопленого в полон представника супротивної сторони, Злата кладе долоні на його плечі і, опираючись на них, кілька разів підстрибує. Його русе волосся спалахує золотими іскрами, і Злата почуває себе птахом, що ширяє над пшеничним полем.

Батьки знають, що Злата закохана в Толика. Мама визнає, що він — самий вродливий хлопчик із усіх перевесників доньки. Тато не схвалює захоплення доньки: сам він у дитинстві захоплювався тільки спортом.

 

 

03 грудня 20__, неділя

Двері будинку вчора одчинив молодик на ймення Айдас. Поки він показував одведену мені кімнату і знайомив з домом, я мимохіть милувалася його гарними рисами, виразними синіми — до чорноти — очима, що блищали під широкими густими бровами. Довгий, ледь гачкуватий ніс надає його профілю дещо пташине, але аж ніяк його не псує.

— А які поблизу є крамниці?

— А що треба?

— Я харчів маю обмаль. Навіть соли немає.

Айдас одчинив свою кухонну шафу і заходився викладать переді мною її вміст:

— Оце сіль… Олія… Картопля… Що ще треба?..

На душі стало тепло від доброти і щедрости незнайомої людини.

Айдас родом із Литви. Його кімната міститься на другому поверсі, біля ванної. Між кімнатою Айдаса та моєю норою розташовується кімната його співвітчизника — Шарунаса. Камінну кімнату на першому поверсі замешкує пара латишів — Рітварс і Мора. Їхні двері виходять на латку прóстору розміром з один квадратний метр — таку собі передвітальню, утворену ще парою скляних дверей: одні ведуть до вітальні, другі — до передпокою.

Ввімкнувши воду з метою взяти душ, я виявила, що злив забитий — вода не стікає. Перш ніж залазити до ванни, ноги разом з капцями довелося обвʼязати целофановими мішечками.

Ввечері, як латиші повернулися із супермаркету, я зайшла в розмову з Морою. На той час я вже побувала у крамниці, і, балакаючи й сміючись, ми теребили мандарини.

Великі круглі очі та кирпатий широкий ніс Мори надають їй схожости з мопсом, риси її виду грубі, простуваті, та вона така мила, любʼязна й усміхнена, що по пʼяти хвилинах спілкування бачиться красуня. Вона має довге русе волосся, Рітварс, навпаки, — коротке темне, а риси дрібні і невиразні. На перший погляд ці двоє уявляються різними, однак вельми підходять під статуру одне одного — обоє високі, широкоплечі; Мора на жіночий лад ополиста.

— У домі живе кіт, — похвалилась вона.

— Направду? Де ж він? Як його на ймення?

— Мурліс. Тепер вона пішла геть, повернеться пізніше.

Переймом Мора плутає займенники російської мови, але слухати її глибокий, грудний, водночас ніжний, мелодійний голос дуже приємно. Під час екскурсії кухнею вона показала свобідну кухонну шафу та шафу зі спільним посудом, доступним для користування всім мешканцям дому.

На робочій куртці Мори викрашається напис: «Перша медична допомога». Техніка безпеки на складах і справді на найвищому рівні — за монотонної роботи це важливо. Днесь на «Свіфтпаку» Женя втратив свідомість і впав серед цеху. Хтось одразу побіг по невідкладну допомогу, решта ж, яка юрмилась довкола непритомного, була розгублена. Зненацька з натовпу вистрибнув маленький щупленький юнак, опустивсь біля лежачого навколішки, злегка закинув його голову назад, затиснув ніс, декілька разів, шумно втягнувши повітря, вдихнув його в рот зімлілому. Перш ніж будь-хто поспів будь-що зметикувати, блідий Женя закліпав очима, і юнак підвів його голову.

На складі з його одноманітністю описана пригода правила за предмет розмов до кінця зміни.

 

 

04 грудня 20__, понеділок

Прийшов по гроші орендодавець — латиш Оттіс. Індусові я оддала за ніч 70 фунтів, цьому за чотири дні — ще 80; вселяючись в нове житло, доведеться оддать ще приблизно стільки ж, без урахування застави.

«Дарма, — заспокоювала я себе, — вважатимемо, що тут я заплатила 80 фунтів за тиждень. Власне, я можу зостатися і до суботи».

— Ви не хотіли б тут залишитись? — несподівано спитав Оттіс.

— Я думала про це. Тут добре, та для мене вже заброньовано місце в іншому домі…

— Коли залишитеся, вартість кімнати для вас становитиме 65 фунтів на тиждень. І 130 фунтів застави. Будинок я планую лагодити. Я розумію, вам не однаково, де мешкать, але мені теж не дарма, кого оселити в дім. Тут мешкали погані люди, й будинку перепало. Коли в будинку живуть добрі люди — він неушкоджений, а добрих людей найти важко…

Порівнюючи нинішнє житло з попередніми, я не раз ловила себе на думці, що непогано би на ньому і спинитись. Лестощі Оттіса подіяли теж, однак не хотілось підводить Вадима, скоро вже він тримає для мене кімнату в будинку своїх друзів.

— Дякую за пропозицію. Щоб вирішити, я мушу подивитися житло, пропоноване фірмою.

— Авжеж, звісно. Коли ви визначитеся?

— Тільки-но Вадим мене туди звозить.

 

 

05 грудня 20__, вівторок

Мій звичайний робочий день…

Щоби збагнути, що відбувається з людьми на складах Англії, це потрібно пережити.

Починаєш о тринадцятій. Збираєш баночки, пляшечки, слоїки, бруски мила згідно з накладною замовлення, швидко загортаєш у пухирчастий поліетилен, кладеш до картонних коробок різних калібрів, заклеюєш коробку, не встигаєш за рухами власних рук, мечешся од столу до палети, як скажена вивірка, кладеш на палету коробку за коробкою, і мислиться, робиш це вже цілу вічність…

Але, поглянувши на годинник, бачиш, що минуло лише пʼятнадцать хвилин.

Вирішуєш не дивитись на годинник, вибудовуєш стіни з коробок — палету за палетою, і видається, вже вільно іти на перерву…

З надією перевіряєш час — минула година.

І тоді, умліваючи з туги, кидаєш погляд на годинник щопʼять хвилин, щоб час просувався бодай на ці пʼять хвилин; щоб пересвідчитись, що він не зупинився, не заснув у цім цеху. І відчуваєш: таки заснув, втомившись не од праці — од нудьги, і ти будиш його, розштовхуєш, кόпаєш його вперед щопʼять хвилин, силуєшся дотягнути його бодай до перерви…

По півтори годинах заспокоюєш себе: «Ще пʼятнадцать хвилин роботи, а там — пʼятнадцать хвилин перерви! І чверть зміни позаду!»

Після перерви, попрацювавши пʼятнадцать хвилин, підбадьорюєш себе: «До перерви на вечерю лише дві години! Це ж небагато — дві години!»

Після вечері кажеш собі: «Оце півзміни минуло! Півтори годинки роботи — і знову перерва на чверть години!»

Умовляєш себе, укоськуєш, відчуваєш утому, не можеш контролювати думок — і вони линуть, вирують, мов вихор, перед очима кружля веремія картин, розмов, докорів — але, зирнувши на годинник, бачиш, що минуло лиш десять хвилин — і розпач обійма з несили докόпати цей гаспидський час до кінця цієї каторжної зміни…

Час навис над тобою, як прокляття, і все робиш спроквола, тупо, механічно…

Та зненацька відчуваєш, що сонливість минула, працюється легко — і, не дивлячись на годинник, розумієш, що до кінця зміни — менш ніж година, відлік пішов на хвилини. Підсвідомості відома близькість звільнення, і в організмі наростає втіха. В душі зʼявляється розслабленість, а мʼязи працюють жваво, метко, наче сила до кінця зміни зростає. Робиш крок за поріг підприємства, як на крилах, неначебто переступаєш цей поріг востаннє і більш ніколи пережите не повториться… Та наступного дня воно повторюється.

 

Прокидаєшся у понеділок і вмовляєш себе не думати ні про що. У вівторок думаєш: «Завтра — середа, середина тижня, а друга половина піде швидше…» В четвер прокидаєшся з думкою: «Завтра — останній день робочого тижня!» І що ранок, то настрій ліпший — аж до неділі, коли, прокинувшись, зітхаєш безнадійно: «Сили небесні, завтра все заново!..» Найдивовижніший день — пʼятниця, незважаючи на будь-яку погоду.

Коли сплинув тиждень, думаєш: «Якщо витримала тиждень, ще один витримаю!» І все наново…

Перетривавши місяць, видаєшся собі здатна перетривати ще один і т.д.

І переконуєш себе: виконувана мною робота має сенс — сенс не може в їй бути відсутній, адже її виконує багато людей. Неможливо, щоб для мене не мало сенсу те, у чім вбачають сенс тисячі людей…

Однак робітники відчувають одне й те саме, того всі скаржаться, що час тягнеться; нарікати на длявість часу — майже правило пристойности. Вдалими вважаються дні, коли час летить. Підцьвохуючи хвилини, люди підганяють своє життя — женуть його від себе геть. А кожна ж пак хвилина коштовна, з кожною прожитою хвилиною життя стає коротше; хвилину, що минула, не повернеш.

Учені поділили життя Землі на еони, ери, періоди, що тривали десятки чи сотні мільйонів літ. Дослідники заходжуються біля того, чого вже немає, — себто, просто немає. Що мені до динозаврів, до мільйонів років, що минули без мене? Те, чого не існує обʼєктивно, — субʼєктивно я дозволю собі заперечити. Чи пак були вони, оті мільйони літ? Чи існували пак вони, ті динозаври? Людина могла про їх ніколи не дізнатись — а чи існує те, про що я не знаю? Чи реальне те, чого я не свідома? Чи можливо взагалі будь-що обʼєктивно?..

Ачи існує лиш поточна мить — саме отся, якої я пишу це слово?..

Атож, існує тільки теперішня мить, і лише вона важлива. Цієї істини я почала доходити, зазнавшись із роботою при конвеєрі, котрим пливуть нюрнберзькі пряники. Вони пропливають густими рядами — повз пʼятьох осіб — і плинуть до печі, заквітчавшись віночком із пʼяти мигдалин. Кожен робітник кладе на пряник лиш одну мигдалину — на чітко приділене місце. Він кладе мигдалину за мигдалиною, на одведене їй місце, кожні кілька секунд, двадцять мигдалин на хвилину, хвилину по хвилині, час по часові, аж поки йому починає ввижатися — він сам плине конвеєром у стані пряної прострації, і сам на себя кладе мигдалини в пʼять рук, і розчепірені пальці — це деталі отупілого монстра, що рухає колом стрічку конвеєра — налагоджено й безнадійно…

Час знебарвлюється, знецінюється, з їм не повʼязано вражень, в йому нема почуттів. Наступна мить достоту така, як попередня, і тисячі миттєвостей зливаються в один одноманітний рух, і людині мислиться: за вісім годин вона справила одним одну дію, що розтягнулась на всю зміну. Виходячи зі зміни, вона не може згадати жодної з прожитих миттєвостей, неначеб пробувала в часовому вакуумі або складці простору: мислиться, лише зайшла до фабрики і вийшла з неї — а їй кажуть: минуло вісім годин. Вісім годин життя поглинув вакуум.

 

 

06 грудня 20__, середа

Діставши пропозицію Оттіса стати його винаймачем, учора вранці я зателефонувала до Вадима, аби уточнити вартість кімнати в будинку з ремонтом.

— Одномістка — 350 паунтів на місяць, двомістка — 500, — повідомив він.

— Винаймання одномістки в будинку ваших друзів стане в майже 90 фунтів на тиждень. І застава — 180. Оттіс запропонував мені залишитись у домі, де я живу тепер.

— То залишайтесь! — зрадів Вадим.

Під час вечері Рітварс поцікавивсь:

— Ну як, лишаєтесь?

— Атож. Тільки мені б матрац поміняти… А то на ньому плями розплились — рожеві та блакитні…

— Може, Ванеса обісцяла!.. — припустив Рітварс і разом з Айдасом закачавсь зо сміху. — Була туʼ така… Харч крала… Крадунка… Казила мене… Скажіть Оттісу, щоб, типу, прислав другий матрац. Матраци дорогі. Як добрі. А то він тіʼки кабзý бере. Оттіс недавно взяв цю хату — і ціна зара՚ зросла. Ви скі՚ки й՚му платите? 65 паунтів? Ваша кімната, коротше, ще рік назад стояла в 40. Пʼтім він брав за неї 50, пʼтім 60, тепер уже 65. Хай купе другий матрац, як цей Ванеса обісцяла! Скажіть, типу, на цьому спати не можете! Я тож б՚ду новий матрац просити. Де спить Мора — він ввігнувся.

— Сьогодні при вхідних дверях на підлозі я виявила два листи. Положила на стіл — ви найшли?

— Це комунальні. Чеки. Прийдуть поліцаї — двері не відчиняйте.

— Поліцаї?..

— Еге… На хаті борги. Господар, коротше, хату здає — комунальні не плате. Пʼтім передає хату другому… Ну… Лист із суду прийде — а хата уже, типу, маʼ другого господаря, і той нічоʼ не зна. І тож комунальні не плате, кабзу тіʼки гребе…

 

 

07 грудня 20__, четвер

Площа моєї кімнати становить шість квадратних метрів. В їй поміщається ліжко і приліжкова шафка; над ліжком висить подоба буфета, призначеного правити за шафу для одягу. Біля ліжка перед приліжковою шафкою я розмістила валізу, і місця зосталося стільки, щоб можливо було зайти до кімнати. Зайти і стати. Або зайти і сісти на ліжко.

Головне питання: де сушити спіднє? Сушарка б у кімнаті не помістилась. Ця крихітна комірка не передбачає, аби тут робили що інше, окрім як спали.

Через тісноту я не одразу помітила під вікном уздовж усього плінтуса широку смугу сірої цвілі. В задумі протянувши по їй пальцем, виявила, що цвіль зі стіни можна стерти…

Забігаючи вперед, скажу, що за кілька днів небезпечний сусід одродить свій зловісний орнамент, і стане очевидно, що боротьба із цвіллю — повсякденний захід англійців, особливо відтоді, як їм запала в голову блискуча ідея замінити деревʼяні вікна й двері на пластикові. З огляду на доволі теплі зими, тутешні будинки не забезпечено ізоляцією, тонкі цегляні стіни не утеплено, не покрито тиньком. На комунальних послугах англійці ощадять, того повітря в будинках прогріте неважно, зате вельми вологе. За вищої температури і достатньої вентиляції зайва волога би випаровувалась, але в герметично закупорених кімнатах повітря сперте — на вікнах і стінах швидко утворюється конденсат. Стікаючи пластиковими вікнами й дверима, вода утворює на підвіконнях і порогах калюжі, а волога, що накопичилась на стінах, править за розсадник для грибів цвілі.

Рітварс оббризкує свою цвіль антисептиком, я ж візьму за правило двічі на тиждень протирати стіни содою чи оцтом.

 

 

08 грудня 20__, пʼятница

Підручні Оттіса привезли матрац, що виявився мотлохом: протерте сукно, все у грубих балабухах, обпинало рідкі ламані пружини. Передніший матрац, хоч і в розводах, належить до дорогого якісного спального приладдя. Отож новоприбулий матрац я одіслала назад, на наявний нап՚яла наматрацник, розстелила врешті постільну білизну і лягла спати не в пуховику, а пуховиком накрившись.

У головах поклала камінець, привезений із дому. Він жовтий — підхожий до сонця. І нагадує про мою землю: я знайшла його у дворі біля дому; відтоді він мандрує зі мною — хочеться мати поруч що-небудь рідне.

— …Айдас пʼє, — попередила Мора, як я вселилась. — Коли буде галдикати, гаркнете — то він притихне.

Тож днесь ввечері я не здивувалась, як після гучного Айдасового сміху, що розливсь вітальнею, там вибухнуло істеричне злісне «Ха-ха-ха!» — і гримнули двері кімнати. То кривлялася Мора, чимось Айдас дуже її дійняв: голос сусідки був до невпізнання спотворений крайньою роздратованістю.

 

*

 

Злату не карано фізично (одного тільки разу — коли розбила в школі вазон з квіткою — їй перепало від мами по сраці на очах у всього класу). Тому сьогоднішній переляк Злати зовсім нелогічний: розбивши горшок з рослиною, вона прудко заповзла під стіл і принишкла. Сама не знала, чого налякалася, адже мама тільки засміялася.

Злата часто буває погана дівчинка. Минулої неділі вранці стала скаржитися на відчуття голоду. Мамі хотілося ще поніжитися в постелі, та Злата вимагала сніданок доти, доки мама не побралася на кухню. Після вибуху маминого гніву — уже після сніданку — Злата зрозуміла, що розсердила маму, цілий день сиділа тихесенько і старалася мамі на очі не попадатися: коли ж попадалася — тупилася й зіщулювалася від вимог обдумати свою поведінку, осмислити, яка вона свиня.

Зазвичай же, коли Злата, бува, винувата, її ставлять у кут. В куті нудно. Раз, лизнувши стіну, Злата виявила, що вапно на смак солодкувате. Відтоді кожного разу, потрапивши в кут, вона лиже стіну — на стіні вже утворилася велика пляма.

Але перед тим, як побратися в кут, Златі доводиться відповідати на неймовірне число питань, одноманітність яких її мучить: здається, що на питання вона вже відповіла, а воно виникає знову і знов у різних варіаціях. Тільки заплакавши, Злата дістає спокій — у куті.

Із дріб’язку, отримуваного на кишенькові видатки, Злата зібрала гроші на шпильку з висячими квіточками з намистин. Дізнавшись про придбання, батьки впали в зажуру.

— Ця заколка коштує як п’ять буханок хліба! — ворохобилася мама. — Як ти наважилась її купити?.. Навіщо ти її купувала?.. Що ти наробила?.. Чи ти пак розумієш, на що батьки дають тобі гроші?.. Чи пак замислювалася над тим, як важко розгорити гроші?.. Хіба ти не розумієш, що ми в усьому собі відмовляємо?..

Згодом у Златі сформується схильність пристосовувати свої потреби до бажань других людей. Чимало посприяє тому і культивований у суспільстві стереотип жертовності, що ставить спільні інтереси над особистими.

— …Хіба ти бачиш, щоб ми купували дурниці?.. Хіба ти не чуєш, що перш, ніж придбати будь-що, я і тато радимося?.. З кого ти береш приклад?.. Звідки прийшла думка купити заколку?..

Питання не риторичні — кожне вимагає відповіді.

— Чому ти чиниш так погано?

— Не знаю…

— А хто знає?

— Не знаю…

— Ну, хто-бо може знати, чому ти чиниш погано? Відповідай!

— Я виправлюся…

— Коли?

— Швидко…

— Коли буде це «швидко»?

— Я завжди поводитимуся добре…

Злата не розуміла, що повинна пройнятися своєю виною. Її мучили питання, на котрі треба було видумувати нісенітні відповіді, і вона обіцяла хоч що, тільки б допит перестав.

Згодом виявиться, що вмінню витрачати засоби треба вчитися, і що пізніше людина дістає право вибору, що пізніше починає розуміти свої бажання, то довше лишається інфантильна, то більше грошей тратить на непотрібні речі.

Однак на той час у неї виробиться забобонне відчуття, буцімто отримання бажаного загрожує покаранням. Першою реакцією на уподобану річ стане пошук у ній ґанджу або причини, через яку брати цю річ не варто. Придбана річ потребуватиме схвалення; придбання супроводжуватиметься почуттям вини; сама свідомість, що вона збирається потратити гроші, буде супряжена з марудною тривогою, і що довше вона міркуватиме над придбанням, то невдаліше воно покажеться. В обмін на відвернення неприємностей вона обіцятиме Всевишньому відмову від якого-небудь придбання. Десятиліття підуть на осягнення того, що Всевишній не скупий, а зв՚язку між отриманням хай там чого і життєвими знегодами — немає. Зрозумівши, що зважування притик не призводить до задовільного рішення, доведеться позбавляти себе часу для роздумів і, скрегочучи зубами, або купувати річ відразу, приймаючи можливі неприємні наслідки, — або, відійшовши від прилавка, до думки про неї більше не повертатися.

— …Якщо чогось не знаєш, — наставляє батько, — питай дорослих, радься; не чини на свій дурний розсуд…

У Злати завелося відчуття, буцімто будлі-яке її самостійне рішення загоді помилкове. Так виникла непевність себе. Дійшовши літ, вона буде довго вагатися, ухвалюючи рішення; буде шукати радників і зважувати різні думки. Аж поки не збагне, що друга людина не знає всіх аспектів її ситуації, тому всяка підказка недосконала. Їй доведеться присікати власні спроби дістати відповідь іззовні, зусиллям волі змушувати себе ухвалювати рішення самій. Усвідомивши, що причина її сумнівів — страх помилитися, вона стане налаштовувати себе на переконання, що будлі-яке її рішення — правильне.

…Поки ж Злата безтурботна. Як грайливе кошеня, що його, муркочучи, лиже кішка. Міцно обійнявши доньку, мама заціловує її; Злата вищить і відбивається. Розслабившись, стає відверта:

— От я виросту і поїду від вас.

— Куди? — сміється мама.

— Далеко.

— Лялечко, невже ти зможеш покинути маму? Я ж плакатиму, стану тебе шукати…

— Ти не дізнаєшся, де я: я не скажу тобі ні адреси, ні номера телефону.

— Але я знайду тебе й поїду слідом за тобою.

— Тоді я поїду ще далі. І буду самостійна.

— Але ти ж пак моя!

— Ні, я не твоя. Я — незалежна!..

Коб мама стала розпитувати, чому донька хоче кинути її, Злата навряд чи зуміла б пояснити. Та мама не питала.

Пізніше, вивчаючи біографії знаменитих письменників, що в дитинстві вдерли з дому, а також створені ними образи безпритульних дітей, Злата виявить, що жодні батьки не питають дітей про те, як їм живеться. Цього питання вони не ставлять навіть самі собі — вони надто заглиблені у власне материнство й батьківство.

 

 

09 грудня 20__, субота

Крізь сон скількись часу я слухала стукіт молотка. Остаточно мене розбудили згуки сварки, що долинали з вулиці. Гнівний викрик Мори: «Stupid Polish!»^[20], лускіт ухідних дверей — неначе привітну усміхнену Мору підмінили.

«Може, голос не її? Може, в домі гості?..»

Втім, у цьому домі мені непогано. Я навчилась цінувати власну постіль, яку не треба ділити з чужою людиною.

Я солодко потягнулася і в виборному настрої спустилася до кухні. Там знайшла лише мешканців будинку.

— Моро, з ким ви встигли полаятись у суботу зранку? — весело спитала я.

Вона жахливо збентежилась і, потупившись, ніяково хихочучи, стала лепетати, що «ніколи ще такого не було…», «вперше в житті…» і т.ін.

— Це поляки, — сердито урвав її Рітварс. — Вʼни череʼ стіну живуть. З сім годин, бл*дь, молотком стукають!

— Так, вони роблять ремонт, — підбадьорилась Мора. — А хтось після нічної зміни, може, хоче спати. Рітварс постійно не висипляється. Стукати о сьомій годині — це неповага до сусідів. І порушення закону. За законом, шуміти можна з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора… Я з ним не заходила, не кричала, тільки спитала, чи не може він починати стукати трохи пізніш. А він мене послав…

Із плутаних виправдовувань Мори виходило, що вона образилась до глибини душі.

— Ми їм, бл*дь, лист напишемо, що суда б՚демо шукати! — кипів Рітварс. — Щó вони собі, бл*дь, думають? Що бʼдуть робити, що хочуть?

Я допустилася безтактності, поставивши Мору в ніякове становище. Неприємну ситуацію треба було затушувати.

— Небожата, Мурліс ваш — красунь, яких мало! Ви тільки проінструктуйте, як я маю себе з ним поводити. Вранці виходжу до вітальні — кіт проситься надвір. Я його випускаю, а Рітварс потім бігає по саду, шукає його. Виходить, відпущу кота — невигóда вам, не відпущу — досадно Мурлісові. Як його бути?

— Добре, що випускаєте, — пожвавішала Мора. — Коли Рітварс приходить з роботи, вона повертається. Як нявчить, проситься на вулицю — нехай гуляє.

— Еге. А як не проситься — хай сидить у хаті, — додав Рітварс. — Ми йʼго самі бʼдемо випускати.

Інструкції щодо поводження з котом показались мені суперечні, але головне — вдалося розрядить обстанову.

— Іносе, я Мурліса тільки гладитиму: тяжко гарно блищить його чорна шерсть — руки сверблять. Гуляти ж нехай відпрошується від вас.

 

 

10 грудня 20__, неділя

Впродовж робочого тижня я не бачуся майже ні з ким із населення будинку. Виняток становить Рітварс. На той час, як я прокидаюсь, він повертається з нічної зміни, і ми зустрічаємось в вітальні за сніданком. Завдяки Рітварсові я забезпечена інформацією про мешканців-сусідів.

— Айдасу дочка є, девʼять років. Він, коротше, як молодий був, зробив з одною бабою. Їй вже було троє дітей, кожне з другим чоловʼягою… Айдас їй нічоʼ не шле, всю платню пропиває. Кожних вихідних пʼяний… Еге… Серед тижня, типу, не пʼє: боїться за роботу. У неділю може напитися… ну… та в понеділок на роботу не спізниться. Еге… А вихідними пʼяний весь час. За що з ним ніхто не хоче жити. Я й՚му казав, типу, з тобою ні одна баба жити не б՚де, за що ти пʼєш! Ви би жили з чоловʼягою, що пʼє?.. Він туʼ, коротше, найшов бабу з домом. Тʼкий, типу: «Вона маʼ свою хату, тепер я не б՚ду платити комірне!» Спочатку все було, типу, добре, а пʼтім він назад почав пити. Вʼна череʼ два тижні Морі написала, типу, не можу більш, хай й՚му всячина! Вона й՚го, коротше, вигнала, він ту՚ вернув. А пʼтім з тою чорною шльондрою жив… А Анжелка би з ним жила, але він багато пив… Еге… Я йʼму казав, типу, дочці нічоʼ не шлеш, гроші не купчиш — як то так мож՚?.. Та Айдас дуже добрий. Йʼму серце добре. Все може віддати. Еге… І тихий. Напʼється і спить… Туʼ ніхто не шумить. Давно жили румуни, коротше, шуміли в салоні. Мора не могла спати, плакала. А я в Латвії був. Я їм смс написав: приїду — всім морди роз*баю!.. Ха-ха!..

— І чим все скінчилось?

— Поїхали пʼтім… Пʼтім була Таня, гуцулка ця… Ні, вʼна угорка, з сином по-угорській говорила. Він у тій кімнаті жив, де Айдас, а вʼна — у касі.

— Де?..

— У касі… Ха-ха!.. Ми вашу кімнату звемо каса, за що маленька! Ха-ха!.. Таня в касі жила… Прийшла тʼка: «Я вас навчу, — типу, — як траʼ прибирати!» Ми її пʼтім навчили… Вʼна бучу збивала весь час… З сином… Казила мене… Пʼтім, коротше, її поліцаї забрали… Еге… А пʼтім Ванеса прийшла — до тої кімнати, де ви… Тож на «Свіфтпаці» робила — цілий рік! Уже не могла більше! Плакала, типу: «Найди мʼні другу роботу!» Айдас їй свою агентуру показав… Він уже тоді не робив на агентуру… ну… за що завод з ним контракт підписав… Прямцем… Ванеса, коротше, влаштувалася на ослони… Гарна робота. Еге… Вʼна там довго робила, моʼ, й тепер робе, я не питав… Моʼ, тож маʼ контракт… А пʼтім наш харч брала… Ніччю приходила в кухню, як всі спали… Цілу пачку цукру зжерла! Я, типу, тʼкий: «Чоʼ ти береш наш харч?» А вʼна, коротше, стала плакати, побігла дʼ магазину, приносе пачку цукру: «На! Оʼде твій цукор!» Ха-ха!.. Не траʼ людям помагати… Я тоді порозумів, що людям не можʼ помагати, вʼни пʼтім зле тобі роблять… А я не пʼю… Й не курю… Ви є у фейсбуці?..

— Атож, я зареєстрована, але нічого там не розміщую.

— То й правильно. Я тож. Раніше писав, та тепер, коротше, поліцаї читають… Мʼне це казить. Не можʼ писати, типу: «Латвія — лайно!» чи «Мене за*бала ця під*рська Латвія!» Ні-ні, не можʼ!.. Зара՚ шукають… Еге… Штрафують чи судять…

Рітварс зугарний говорить без угаву необмежену кількість часу. Я не шукаю в його словах логіки, не запитую ненависника власної батьківщини, чим вона йому так не догодила, — до чого шукати чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає?..

З балачок Рітварса я також дізналася, що за кілька днів Шарунас відлітає додому в відпустку. А днесь Айдас і Шарунас напились. Коли я лягала, вони вже спочивали, однак уночі мене розбудила їхня гучна розмова. Вони вештались одне до одного в кімнату, і згуки литовскої мови раз у раз рвались московською лайкою.

Російська лайка соковита і різноманітна. Якщо лаятись доречно — вона приголомшливо виразна; якщо лаятись зі смаком, добірно — не позбавлена чарівності. Але ці двойко тупо вставляли одне й те саме після кожних двох-трьох слів, од чого литовська мова в їхньому виконанні обвисала подертим кривавим ганчірʼям. Чути їхню прикро неподобну розмову було тортурою, але що я могла вдіяти? Пʼяний пролетаріат не второпав би ні філологічних міркувань про красномовність російської лайки, ані моралізувань про правила пристойности.

Було очевидно, що мова сих сфінктерів украй злиденна, теми примітивні, самі ж вони геть позбавлені уяви.

Шарунас довго котив з кімнати валізу, тягнув її долі сходами, врешті вони покинули дім, і, одітхнувши з полегкістю, я поринула в сон: Шарунас поїхав геть.

Мабути!

Скількись часу по тім мене розбудило вовтузіння Айдаса й Шарунаса в коридорі. Після нічної прогулянки вони витверезились і розмовляли пошепки.

Чи ж то Шарунас запізнивсь на транспорт?

 

 

11 грудня 20__, понеділок

— Шарунас учора вечір згубив банківську картку, — повідомив Рітварс за сніданком.

— Не біда. Адже пін-коду ніхто, окрім нього, не знає.

— Він ма’ PayPass картку.

Такою карткою в крамниці треба всього лише торкнутись сканера — і з банківського рахунку буде автоматично знято вартість придбання.

— Він же тільки вчора ввечері загубив. Де її могли використати вночі? Хіба в місті є цілодобові крамниці?

— Нема… Та як картка, коротше, там, де він пив… ну… він пішов, а ті могли купити пива — ящик. Чи два.

— Чи є змога заблокувати картку?

— Мож՚. Він п’шов до банку.

— Яка ж на ній була сума?

— Всі гроші. Три тисячі паунтів. Тепер їхати дʼдому ні з чим… Він тʼкий… Ну… Жінок боїться… Коротше, з бабою може бути тіʼки як пʼяний… Йʼго мати в дитинстві била. Він тоді з дому тікав — в’на йʼго пʼтім до батареї привʼязувала. Еге… Била так, що в штани паскудив… Він харциз був. І тепер поганий. Йʼму сорок років, а сімʼї нема, живе, як пацан… Пʼє… Як так мож՚?..

Рітварс побрався спати.

Заскочивши на хвилину до вітальні, я натикнулась на Шарунаса, що роздивлявсь себе в великім настіннім дзеркалі. Плаский вид з вигнутим донизу носом і круглими очима надають йому подібности до сови. Через це вираз його тварі бачиться наляканий, хоч і хижий.

— Треба вам занавіски? — він вийняв з торбини пакунок. — За пʼятдесят віддам. У магазині такі коштують сто вісімідесят. Я додому купив…

— Чи давно не були вдома?

— Сім років. І тепер би не їхав, але батьки кажуть: «Май совість!»

Мене охопило співчуття до бідолахи. Уявилось, як він спродує всі подарунки, що їх запас для рідних, — щоб нашрябать засобів на дорогу…

Але я Шарунасові грошей не дам: сама міняю валюту, позичену од батька-матері, а роздавати чужі засоби людям, котрі пропивають свої, — неправильно.

Під час мого останнього пробування в конторі «Лінка» вияснилося, що для робітників, що почали свою карʼєру разом зі мною, заброньовано час для проходження співбесіди на отримання ідентифікаційного коду. Англійці називають його націнальним страховим номером, англійською National Insurance Number. Страховий номер дає людині право офіційно працевлаштовуватись у Великій Британії, без його дозволено працювати не більш ніж три місяці, а стягуваний податок становить 30% проти звичайних 20%. Лише після отримання страхового номера можливо відкрити банківський рахунок, що на його надходить платня; поперед того кадрова агенція видає робітникові в руки чеки. З наведеного вище випливає, що дістати страховий номер бажано якомога швидше.

Для мене не було заброньовано часу співбесіди: після мого прибуття до міста N в «Лінку» забули зробити ксерокопію мого паспорта — випада, не мали моїх особистих даних, потрібних для реєстрації на згадане інтервʼю. Лише коли вийшло два тижні, вони зареєстрували мене на співбесіду в Центрі працевлаштування Бедфорда; дата співбесіди — дванадцяте грудня, завтра.

Інтервʼю Валерія відбулось восьмого, і, підбігаючи до автобусної зупинки, де вже очікували колеги, я розмірковувала, чи варто до його підсідати. Од дня знайомства він дивиться на мене з обожнюванням, я ж стараюсь бути остільки приязна, оскільки належиться, щоб не поранити людини, не живлячи при цьому ніяких надій. Однак розмова в автобусі, що віз нас на роботу, була єдино можливою розмовою віч-на-віч, і, підсівши до Валерія, я заходилася розпитувать, як пройшла його співбесіда на отримання страхового номера.

Інтервʼю відбулось в пʼятницю, але банківскої картки йому не робили: треба дочекатися офіційного листа з Центру працевлаштування з повідомленням про присвоєння страхового номера — «не більш» ніж шість тижнів; опісля зі страховим номером оформити в банку картку; далі дожидати з банку листа з карткою — «не довше» за тиждень; і ще декілька днів зажидати іншого листа — що містить пін-код банківскої картки…

Після проходження співбесіди Валерій перший із усіх забрав з агентства свій чек і хотів був у банку одержати по ньому гроші. Але показалося, що в банках чеки не оготівковують, — для цього відведено спеціальне місце, де є змога здати чек і одержать гроші; за оготівковування чека треба сплатити комісію в розмірі п’яти відсотків од суми грошей.

Почувши розповідь Валерія, я нестямилася з…

Ні, не так.

Почувши розповідь Валерія, я охрініла.

— Обміняймось номерами телефонів, — запропонував він.

— Звичайно. Відомості, отримані від вас, помагають мені орієнтуватись в ситуації. Буду вам дуже вдячна за нові подробиці.

…На перерві зателефонувала до Григорія, аби уточнити деталі прийдешнього дня: на котру годину готуватися їхати до Центру працевлаштування, чи брати на роботі вихідний і т.ін. Всю інформацію він обіцяв повідомити смс.

 

 

12 грудня 20__, вівторок

Смс Григорій не прислав, слухавки не підіймав.

Зтелефонувалася з Вадимом, той порадив звернутися до Діллі.

Діллі повіз мене на співбесіду до Центру працевлаштування Бедфорда. Там показалося, що в жодних списках мене немає, а цифри, надані англійцем як мій реєстраційний номер, — нісенітниця.

Я зрозуміла, що платні своєї найближчим часом не побачу.

На часі було запідозрити «Лінк» у навмисній спробі зоставити мене без документів, що легалізують роботу, і грошей, цебто у намірі позбутися мене — якби не та обставина, що Діллі затратив час і пальне на поїздку до Бедфорда, а тоді одвіз мене на роботу.

 

*

 

У другому класі навколо головного хлопчика, котрим був Толик, і головної дівчинки, котрою була Ада, утворилися угрупування хлопчиськів і дівчиськів. Незважаючи на ворожнечу угрупувань, лідерів вважають парочкою закоханих.

Напевно, саме через це Злата нехтує угрупування. Вона не визнає над собою головних, не хоче бути нічиїм почтом, не бажає плентатись у хвості жодної метки.

Однак на свої вродини Златі захотілося запросити, крім Юлі, ще й Аду. Покликавши її, Злата подумала, що сусідка Ади за партою відчує себе знехтуваною, — й запросила і її. Але дві подружки Гальки, що цокотіли за кілька кроків, умовкли, прислухаючись до слів Злати… Подумалося, їм стане неприємно, що когось запрошено, а їх — ні, — і Злата запросила їх теж… Дуже швидко кількість запрошених зросла до копи дівчиськів, запрошувати котрих Златі не хотілося, але не запросити здавалося ніяково.

Всі перерви Злата виборно проводить з Юлею, Лізонькою й Любчиком. Їхні забавки такі веселі, що співучні хочуть до них пристати й часто напрошуються за партнерів. Серед цього четвірка немає лідера, всі — товариші, всі рівні, але коли до Злати підходить черговий прохач, вона відсилає його до Любчика: їй не хочеться приймати до свойого вузького кола чужих, однак відмовити здається жорстоко.

Любчик — учительський син, що дістає від матері прилюдні бухани підручником по голові. Він боязкий і соромливий хлопчик, який теж не звик висловлювати своїх бажань, який теж не вміє казати: «Ні» — зі страху показатися в чиїхось очах поганим. У відповідь на прохання дітей прийняти їх у гру він болісно морщиться. Прохачі почувають себе смердючими; просте ні було б для них не таке кривдне.

Але це вже вина Любчика, а не її, Злати. Їй важливо, що за неї думають. От же й тато каже: «Ти не можеш вийти з дому в брудному взутті — що скажуть про нас люди?..»

Сьогодні, з нагоди урочистости, на якій Злата буде виступати, мама надягнула на неї закордонні сніжно-білі шерстяні колготки, прикрашені орнаментом. Юля поглядає на них із заздрістю.

Юля любить бавитися ляльками; Злата віддає перевагу жмуркам, ловкам, вибивалкам — забавкам, в яких треба не тягатися з пластмасовим манекеном, а гнати живу дичину або в ролі дичини показатися спритнішою за мисливця. Переслідування розпалює азарт, втеча містить виклик. Тож на перерві Злата мчить за кимось асфальтом двору, від когось умикає; коли ж її от-от мають настигнути, сповнює майданчик пронизливим вищанням, від якого переслідувач (а також довколишні) зупиняється і затикає вуха, — це її улюблений прийом.

Насилу діждавши дзвінка, четвірко дітлахів, як зграйка пустотливих кошенят, пориваються на майданчик, і сніжно-білі колготки Злати мелькають то там, то тут…

Злату занесло. Вона гримнулася рачки і проїхалась асфальтом навколішках, гальмуючи долонями. Підвівшись, ніяк не могла пойняти віри в трапунок, дарма що жалюгідність становища була нáвіч: на розідряпаних долонях — кров; на колінах шкіра раздерта, круг ран, із яких точилася кров, — брудний берег дір, що утворилися в закордонних колготках із візерунком.

Коліна скеміли, іти було боляче; щоб не розгинати їх, Злата крокувала на напівзігнутих. Червона кров занадто впадала у око на тлі сніжно-білих колготок. Щоб приглушити контраст кольорів, Злата засунула в дірки чисті аркуші, видерті з зошита.

Так і читала вірші й співала у клаптевих колготках з візерунком. Урочистість відбувалася у класі, й, щоб замаскувати ноги, вона ставала якомога ближче до парт, що за ними сиділи глядачі. Але мама з жахом хапалася то за обличя, то за серце: це була ганьба! Злата зганьбила батька-матір, поставши перед публікою в непрезентабельному вигляді.

Вдома зірвався грім і блискавки. На методичне висьорбування мозку мамі забракло терпцю. Питання «Як посміла?», «Що наробила?» лунали паралельно із фізичним впливом: роз՚яріла мати піжила Злату по подертих колінах, побиваючись чи то за закордонними сніжно-білими колготками з візерунком, чи то за високою думкою суспільства, в очах якого батьки Злати упали.

 

 

13 грудня 20__, середа

Як не дивно, опади в місті деморалізують громадський транспорт: водії у паніці, графіки летять ік дідьку. Тож до комірного я вчора дісталася дві години по закінченні зміни.

В кімнаті було холодно, вода з душу полилась ледь тепла. Допомоги просити було ні в кого: Рітварс пішов геть, прочі спали. Спустилася до санвузолу першого поверху, де розміщено бойлер з ручками регулювання нагріву води й батарей; виявила, що ручки зафіксовано на мінімальних показниках. Ушкварила батареї й воду на всі заставки.

Після душу довелось залазити у теплу кофту, забезпечену відлогою в подобі панди, і відлогу накинути теж. Ручку нагріву води повернула в вихідне положення, а батареї зоставила ввімкнені до ранку — перед поверненням Рітварса поставлю на мінімум.

Днесь вранці отямилась од холоду. Торкнула батареї — студені. Спустившись до бойлера, побачила, що його відімкнено.

По якімсь часі прийшов додому Рітварс:

— Ви в панду одяглись? Смішні вуха…

— Кофта з велсофта. Це дуже приємний на дотик матеріал — мʼякий, пухнастий. Якби не кофта, на ранок з мене утворилася б бурулька… Чи змога вам ввімкнути обігрів системи водопостачання? Дуже вже неохота мить зуби крижаною водою.

— А що, обігрів відімкнений?

Рітварс підійшов до бойлера, переконавсь, що його вимкнено. Шаснув до передпокою, став заглядати до шафок, котрі маскують лічильники.

— Й*б твою мать!.. Шішнаʼцять паунтів за газ! А сьоʼдні тіʼки вівторок!

— А скільки повинно бути?

— Пʼятнаʼцять паунтів в кінці тижня… Ви туʼ нічоʼ не перемикайте… — почав він, вернувшись до ванної. — Бойлер, коротше, старий; як ʼвімкнути на максимум — накриєʼся. Пʼтім, коротше, траʼ б’де скидатися, новий купувати…

Стало видимо, що він у курсі усієї ситуації, незрозумілої, однак, мені.

«Навіщо ж було розігрувати стурбованість, бігаючи од бойлера до лічильників і назад?»

— Це, напевно, Айдас… Вимкнув туʼ… — Рітварс клацнув маленьким вимикачем над холодильником в вітальні; на вимикачі загорілася лампочка.

— Вʼни тʼкі злі були ранком, що ви, типу, ніччю пішли митись… Збудили всіх о першій ночі… Навіть я чув…

— Направду?.. — з почуття вини я геть-чисто розгубилась.

— Це пластмасова ванна… Її на всю хату чутно…

Переодягаючись, він не замовкав ані на хвилину.

— Гаразд, — протягнула я, — ручок не торкатиму. Але позаяк вода на другому поверсі холодна, а ванна лунка, то мені доведеться митись на першому поверсі.

— Ванеса тож ходила в душ униз… Не знаю… Я не хоʼжу митися на другий поверх…

Вочевидь, Рітварс, ставиться до санвузолу першого поверху як до такого, що належить йому і Морі; уява там ще будь-кого — явище небажане.

Рітварс вибіг на другий поверх, пустив воду з душу, якийсь час стояв, чекав, допоки нагріється, аби переконати мене митись нагорі. Але грітись вода не бажала.

— Того року, коротше, я спускав з батарей воздух… Траʼ сказати Оттісу, щоб прислав сантехніка… Еге, ліпше вам митися внизу…

Зненацька він перейшов на щирий тон:

— Сонечко, ви можете митися twenty-four to seven…

— ?..

— Дваʼцяʼ штири години сім день на тиждень.

— От же ж виборно! — бадьоро відповіла я, намагаючись дійти, чого на серці шкрябають миші.

Лише скількись часу по тому — оговтавшись зі збентеження — замислилася.

«Але ж пак господар не оплачує комунальних… У ванній несправне провіддя — світло горить цілодобово. Показники лічильників не мають анінайменшої ваги!

Рітварс взяв тебе на понт».

 

 

14 грудня 20__, четвер

Рітварс зробив мені слушне зауваження. Було б і самій здогадатись, що згуки з ванної чутні в кімнатах — адже ж мені чутно все, що поробляють сусіди!

Вечорами я остерігаюсь не заснути од дикого хропіння Шарунаса; ранками чую, як він стогне, охає, крекче, сопить. Виразно чути навіть згуки з кімнати Айдаса: мені відомий кожен його метеоризм. Не кажучи уже про згуки, що долинають з убиральні: ванна кімната другого поверху зачиняється на гачок заскленою складною ширмою, тож подеколи важко спекатися враження, що унітаз стоїть під дверима моєї кімнати. Одригують трудящі остільки інтенсивно, що характерні блювотні згуки чути на увесь будинок, хай там де їх видано.

Я вже зрозуміла, що в місті N кожен будинок — зразок комфортабельности: ні перднути, ані зітхнути!

Мені легше: я встаю, як в обшарі вже нікого немає, і лягаю пізніш од усіх. Але як можна було остільки безпардонно порушити нічний спокій трудового народу!

За свої вчинки слід одповідати. Як ввечері у кухні, крім Рітварса, виявився й Айдас, біля цього я і заходилась:

— Айдасе, вибачте, будь ласка, що розбудила вас учора уночі…

Айдас скинув на мене збентежений погляд через дзеркало вітальні, що перед ним стояв, одвернувсь і пішов углиб кухні, наче втік од перепросин.

— …Коби знаття, що заважатиму вам, ні за що б не стала шуміти. Але я і гадки не мала, що ви спите: з-під дверей сяяла смужка світла, чувся голос диктора — я думала, ви дивитеся телевізор.

— Ні… Я… В моїй кімнаті все горить світло… І ввімкнений телевізор…

— Я більше не тіснитиму вас — буду митися в ванній першого поверху.

— Все нормально…

На Айдаса шкода було дивитись. Він смикавсь, хихотів, покашлював, трохи не крутивсь, як муха ув окропі, не знаючи, куди себе подіть. Я згадала, що його кімната дійсно освітлена навіть глибокої ночі і в їй не буває тихо.

Од спілкування з мешканцями будинку в животі заворушується моторошність: кожного з їх контролює страх. Рітварс — здоровило під два метри, з пудовими ручиськами, але його очі кліпають із жаху, як він розповіда про наркомана, що жив тут передніш:

— …Каже: «Я маю гепатит… Я вас всіх вколю своїм шприцом… Ви тож б՚дете мати гепатит… І СНІД…» Шприци він тримав у тій шафці… Під умивальником… Ми там нічоʼ не чіпаємо…

 

*

 

Злата росте у променях любови своїх батьків. Коли матуся — мʼяка, ніжна, дбайлива матуся — пригортає й жалує Злату, вона знає, що мама любить її, — інакше не буває!..

Сказати про двійку вона не здолала. Про двійку вона мовчить до останку.

Мама відкриває щоденник. Злата зіщулюється нутром: зараз увидить двійку…

— А це що таке!.. — покрикнула мати.

— Двійка з поведінки…

— Як?.. За що?!. — сплеснула мати руками.

— Я з Юлею розмовляла на уроці…

— Розмовляла?..— мати схопилася за голову. — На уроці ви розмовляли?!.

Злата позадкувала. Лице матері вкривалося червоними плямами.

— Та як ти посміла?!. — заревла вона. — Як ти наважилася принести додому двійку?!!

Здається, перед її зупиненим невидющим зором відбувається сцена діставання двійки — і ця сцена доводить її до божевілля. Вродливе лице матері спотворила звіряча гримаса; вона вирячає очі, ніби щось її роздирає зсередини, сичить крізь стиснуті зуби, і бризки слини розлітаються по кімнаті.

— Ти мала просити Марію Йванівну, щоб не ставила двійки!!! Благати, навколішках повзати, ноги їй цілувати!!! — дико волає мати, стрясаючи руками.

Як вулкан, ладний вибухнути, тремтить вона від утробного клекотіння; очі лізуть з очниць на багряному лиці…

Злата упала навколішки, звела молитовно складені руки, ніби благаючи про захист свою ніжну люблячу маму, замість якої на неї, обертаючи білки, витріщається чудовисько. Злата хоче відвести очі — та не може: пекельне видиво приковує погляд, і вона теж витріщається, і крик жаху не може виплюснутися і душить. Задихаючись, вона хапається за горло, затуляє лице, але багряна почвара з виряченими білками одно розмахує руками, шипить, гарчить, одно бризкає слиною, і Злата захрипіла на живіт:

— Я більше не буду!.. Я більше не буду!.. Пробач мене!..

— Ще раз!!!.. — погрозливо трусила мати пальцем. — Ще тільки раз посмій шуміти на уроці!..

Вона набувала звичного кольору — поверталось її завжденне лице — рідне, любе.

— Я більше не буду… — шепотіла Злата, давлячись слізьми.

— Я подивлюся… — застережно мовила мати своїм звичним тонким голосом. — Завтра в Марії Йванівні попросиш пробачення.

Далі мати спокойно обговорювала зі Златою домашні завдання.

 

 

16 грудня 20__, субота

Завтра, незважаючи на неділю, працюватиму. Вчора підійшов найголовніший з усіх знайомих мені менеджерів (принаймні цей індус — єдина на складі людина, котра носить синій жилет) і спитав, чи хочу я попрацювати у неділю. Я не мала ані найменшого бажання попрацювати у неділю, але одмовлятись од таких пропозицій не у звичаї — од працівника очікують лояльности. Довелось погодитися.

Почала довідуватись про розклад руху транспорту на вихідних. Вияснилося, неділями автобуси до Брекмілзу не ходять. Підприємства працюють — а автобуси не ходять.

Однак зоставалася ще низка варіантів: пішки, на позиченім велосипеді, побіжкою, таксі… Останній варіант уявлявсь найдієвіший, через те після повернення до обшару я звернулася до Рітварса і Мори по консультацію щодо виклику таксі. Мора не зволікаючи взяла в руки телефон і заходилася шукати номер служби таксі.

Рітварс знайшов в інтернеті карту місцевости і став показувать мені піший маршрут од складу до обшару. Проглянувши його, я зрозуміла, що нічна прогулянка пішки мене не влаштує: іти години зо дві — дорога вздовж лісу, містки, стежинки… Та Рітварсові, що жваво водив мишкою по карті, ясна річ, подякувала.

Рітварс і Мора не могли дійти спільної думки про те, що для меня ліпше. Я зі здивуванням стежила, як між ними розгорається сварка.

— Моро, бл*дь, х*йню [латиське слово], бл*дь, [латиські слова], на х*й! [Латиське слово] єб*ло, [латиські слова], на х*й!

— Не розмовляй зі мною так, гаразд? — бистро сказала Мора по-російськи, спалахнувши.

Хотілось перетворитися на люстру або шафу, щоб її принижения не мало свідка.

— Скільки приблизно коштуватиме таксі?

— Десять паунтів.

— Це ще нормально. Я сподівалась віддати за нього увесь наднормовий заробіток. Уже ж не відмовлять роботодавцю! Втім, післязавтра — вперше і востаннє: тепер я маю поважну причину, щоб скараскатися наднормової роботи.

— Ви правильно чините, замовляючи таксі сьогодні, — усміхнулась Мора. — Завтра в диспетчерській вихідний. Дайте мені номер вашого телефону — на нього служба таксі буде присилати повідомлення.

Мора замовила таксі.

— А назад як?.. — спохопилась я.

— Щодо цього вам потрібно буде домовлятись з водієм.

Я гарячково намагалася зметикувати, що було б ліпше: зостатися — чи піти? Що воліла б Мора: побалакати, одволіктися од думок про безчельність Рітварса — чи прикоротить його? А може, вона хотіла би побуть на самоті? Мабуть, тяжко дивитись у вічі свідкові свого приниження…

Відчуваю себе кругом винуватою. Дарма що розумію: ситуація вколо таксі — усього лише індикатор глибинних суперечностей всередині пари.

 

 

17 грудня 20__, неділя

На роботі в усіх суспіль назнавала транспорт до центру. Підійшла до парубка, котрий одного разу при мені розмовляв по телефону словацькою. Вияснилося, в його машині буде вільне місце до міста.

Після роботи звернула увагу на дзвінок, отриманий з незнайомого телефону.

«Хто б то?..»

Коло осіб, котрим відомо мій номер телефону, вельми обмежене, і всіх їх зафіксовано. Дзвінок із незнайомого номера міг бути лише помилкою. На дзвінки од невідомих абонентів я не одповідаю.

На хазу дісталася пізно, будинок спочивав. Перш ніж лягати, потрібно було начистити городини на рагу, щоб до завтра вимокла в воді.

До вітальні ввійшов Айдас і втупився у мене так, що нависле мовчання стало дуже двозначне. Нагально треба було заводити буденну розмову на кухні.

— Як ведеться?

— Були на роботі? — спитав Айдас.

— Атож. Насилу додому добулася. Краянин їхав зі зміни додому, підвіз до якоїсь автобусної зупинки; звідси, каже, до міста доправитись легше, аніж з Брекмілза. Я постояла, постерегла, що надії на автобус ніякої. Поряд стояло таксі, таксист запевнив, що звідти до центру — пʼятнадцать-двадцать хвилин пішки. Отже, думаю, відстань близько двох кілометрів. Але чимчикувать довелося не менш ніж годину. Від станції на хазу бігме дійшла б за двадцять хвилин, та гуляти сьогодні більше не хотілось, то ще пʼятдесят хвилин дожидала автобус… Надалі доведеться вибирать: або не працювать наднормово, або купить велосипед. Рітварс казав, ви саме продаєте велосипед. Я б залюбки купила, мені просто конче потріб…

Глянувши на Айдаса, я затнулась на півслові. Котячими кроками він то наближавсь, то відступав і їв мене пильним поглядом.

— Уже продав… — хрипко мовив він.

— Дарма, через інтернет знайду…

— Буде велосипед… — тихо промовив Айдас, блискаючи очима.

«Оце так попадос…»

Вже хто-хто, а сей пролетар, що гидко лається й не просихає, мені геть зовсім ні до чого. Од погляду Айдаса — він скидавсь на тетерука у токуванні — мені ставало мулько.

Життя людини подібне до лісової стежини. Людина, що іде, не дбає про травинки обіч стежки і комах, що нею повзуть. Вона робить крок за кроком, не замислюючись над тим, для скількох живих істот її кроки фатальні. І пройшовши свій шлях, вона не дізнається, скільки травинок зімʼяла, скільки комашок занапастила.

Відтоді, як мене осінила ця алегорія, я намагаюсь ощаджати почуття людей і не заподіювать їм болю, скоро змога цього уникнути, — хай там яка моя думка про їх.

Обертаючись в постелі, мордована докорами сумління, я довго прокручувала в думках сцени життя обшару, намагаючись дійти, чим же я Айдаса спровокувала? І як виправляти становище?

«Молитись за його… Молитись… Хай знайде дівчину собі до пари…»

 

 

18 грудня 20__, понеділок

Вранці Рітварс покликав мене до права:

— Я вам учора ʼзвонив. Чоʼ ви не брали слухавки?

— То це ви телефонували? Даруйте, я не примогла б підняти слухавку навіть якби знала, що дзвінок від вас: його було отримано під час роботи — тоді телефон не при мені.

— Могли передзвонити.

— Я не зберегла вашого імені, а коли абонент, що телефонує, невідомий, — слухавки не підіймаю. І не перетелефоновую.

— А… Я тож нíґди не перетеле… М’ні по х*й!.. А я вас хтів забрати з роботи, щоб пішки не йшли.

Тему слід було змінити.

— Рітварсе, чи вільно випустить Мурліса погуляти?

— Не випускайте кота — ми йому нігті стригли, — задріботів Рітварс.

— Нащо? Він же сам їх обточує!

— Ні-ні, й’му траʼ стригти нігті… Еге…

— Як же він має залазить на дерева?.. — розгубилась я. — Та й захистить себе не здужає…

Начеб відчуваючи мою підтримку, Мурліс жалібно нявчав біля дверей ванної, через одчинене віконце якої звичайно драпає.

— На нього найшов котячий час. Йому файли горять, — повідомив Рітварс, а котові заявив категорично: — Ніде не йдеш!

— Йому-бо потрібно гуляти… — поспівчувала я Мурлісові. — Котові несила сидіти взаперті.

— Мами кіт тож п’шов котячого часу… Ну… І вернув без ока!

Мурліс, поза всяким сумнівом, надав би перевагу сповненому пригод котячому життю, навіть якби ціною того стало око. Але говорити на цю тему з його господарями — марна річ: вони ставляться до кота, як до власної дитини.

Мурліс бігав будинком і скиглив.

— Бодай пігулку йому дайте для зниження потенції, — запропонувала я Рітварсу.

— Від пігулки моʼ бути рак, — одповів він, округливши щілини очей до степені крайньої стурбованости.

Рітварс їхав по Мору, щоб везти її до лікаря. Її зміна закінчується трішки пізніш, ніж починається моя; Рітварс запропонував підкинуть мене на роботу і показати піший маршрут на Брекмілз.

 

 

19 грудня 20__, вівторок

Я здійснила нову спробу одержати страхове свідоцтво. Сього разу Григорій про все завчасу попередив, узгодив і сам таки й повіз — мене та ще двох парубків.

У Центрі працевлаштування, дожидаючи черги своїх підопічних на співбесіду, Григорій коротав час розмовами.

— We pay high taxes for roads — where are the roads?..^[21] — дошукувавсь він, обводячи співрозмовників запитливим поглядом. — Дороги жахливі!

Він остільки довго просторікував про відсутність ув Англії нормальних доріг і безглуздість тутешніх податків, що мені стало соромно перед Діллі. Я б, бувши ним, огризнулась, мов, скоро що не по нутру — чухрай до своєї Молдови! А як тут засів, отже, ліпше тобі тут, ніж удома — то й не цвікай!

Але англієць не заперечував; він, видавалось, зважував: чи вважати себе громадянином країни лохів, чи ні.

— Послухайте, — урвала я врешті пащекування Григорія. — Кожен з нас має свою батьківщину і в ній — дороги, до яких звик. Якість тих доріг значно гірша, ніж якість доріг Великої Британії. Ми не зобовʼязані терпіти в чужій країні умови, що не припадають до серця, — нам вільно вернутись додому. Тут же ми в гостині і як гості повинні поважати усталений триб господарів, що гостинно поділились з нами власними можливостями.

— У Молдові дороги погані, але там і податків не платять.

У Діллі окуляри поповзли на чоло:

— Як не платить?..

— От тáк от: не платить — і квит. З бюджетників — учителів, лікарів, чиновників — дещо стягують, та їхні платні копійчані, багато не забереш.

Діллі не йняв віри власним вухам:

— Є ж бо у країні і заможні люди — банкіри, бізнесмени…

— Вони тільки один з одним діляться, а гроші за кордон переправляють.

— Це називається корупція, — пояснила я англійцеві, що лупав очима.

Мірою того, как син туманного Альбіону оговтувавсь, йому ставало очевидно, що в його державі, де стягують високі податки, таки спокійніше й надійніше, ніж у країні, де податків не вимагають.

— Інша річ — Швеція! — не вгавав Григорій. — Там теж податки високі, зате й видно, куди їх уклали!

— Ви були в Швеції? — поцікавилася я.

— Так.

— Працювали там?

— Ні. У Швеції нема складів! Усі заводи автоматизовано! Це казка!.. — трохи не вив Григорій од надлишку емоцій.

— Де ж у такому разі працюють люди?

— До кожної роботи там треба мать освіту.

— Та вже ж не всі у конторах сидять! Є ж пак і сантехніки…

— Людину не підпустять до труб без відповідного навчання й вишколу.

— Та є ж бо люди, не здібні до навчання.

— Якраз із податків суспільство і утримує інвалідів.

У машині на зворотньому шляху Григорій провадив далі розмову, розпочату в Центрі працевлаштування.

— Англійці звикли сплачувать податки — й сплачують. Кажуть: «Ми ж високі маємо платні й пенсії!» — і не замислюються, що соцзабезпечення високе завдяки ними таки сплаченим податкам!

— Медицину пак мають безкоштовну.

— Авжеж! Дружина мого друга у суботу обродилась. Знаєте, де? В моїй машині!..

— Чом же вона длялася з поїздкою до лікарні? Мусила бути там за декілька днів до гаданого часу пологів.

— Вагітних тут не кладуть до лікарні. Друг зателефонував на швидку, мов, дружині зле. А ті кажуть: приїздіть, коли почнуться перейми. Вночі ми її привезли, уже після пологів, а вранці її відправили додому — і за це «обслуговування» прийде чек на суму 4000 паутів!.. Англійська медицина — сама вимітна в усій Європі.

— Як тут усе погане — шляхи, податки, медицина, — чом ви не поїдете, скажімо, до Швеції, де, за вашими словами, все гаразд?

— Швеція — не місце для нашого підприємництва. Там квітне великий бізнес. А тут якраз місце для середнього й дрібного бізнесу.

«Ідейний поборник грошових знаків^[22]».

Конче потрібно було вияснити правила користування банківськими картками: робітники «Свіфтпака» намагаються вибирати свою платню навіть ціною пʼятивідсоткової комісії, щоби на рахунку не опинилось багато грошей.

— Мої знайомі бояться надходження на банківський рахунок зайвих засобів…

— Всі кажуть: «Багато грошей на рахунку — то погано». — А чим погано? — «Встрянемо в халепу». — В яку халепу? — «Не знаю…» Хтось щось десь прочув — решта підхопила й передає далі, як по зіпсованому телефону.

— Кажуть, співробітники банку викликають, питають, звідки, мов, гроші…

— Авжеж! Тут поліційні розслідування тривають по два роки!.. Я клав на свою картку і пʼять тисяч, і десять — не було ніяких халеп.

— За пʼять тисяч банк і не рипнеться, — хмикнув молодик, очевидно, обізнаніший в англійських реаліях, ніж мої залякані колеги.

— І за пʼятдесят тисяч теж не рипнется. У 90-х роках легко давали стотисячні кредити. Їх не повертали, але шахраїв ніхто не переслідував. Розслідування коштують дуже дорого. На пошуки людини, що не вернула кредиту на пʼятдесят тисяч, банкові доведеться витратити сто тисяч. Тратити такі суми невигідно — простіше списати.

— Хіба хто-небудь роздає кредити без гарантій? — чудувалась я.

— Тепер уже не роздає. А тоді румуни набрали кредитів буцімто на придбання будинку — і поїхали геть.

— Але в такий спосіб вони назавжди закрили собі дорогу до Європи!

— От же ні! Пізніше поверталися сюди, виправдовувались: «Ми хотіли купити будинок, та не вийшло. Але ми працюватимемо, все повернемо!» — і жили собі спокійно, брали наступний кредит.

— Та вже ж англійці далебі не телепні!

— А хто вони?..

 

*

 

Злата давно не бавиться з Толиком. Вони мають різні компанії і не мають спільних інтересів.

Але Янгол такий прекрасний…

Він — уособлена Краса. Вигляд його лялькового лиця відбирає Златі мову, і вона мерщій відвертається. Вона відчуває присутність Толика шкірою, слідкує за його пересуванням по класу кінчиками волосся. За його наближення серце спурхує, як птаха, — і тріпоче. І вона завмирає…

…Вранці виявилося, що вночі Злата впісялась.

Їй було стидко. Так стидко, що не здолала дивитись батькам у очі. Опустила голову та так і не зводила.

— Ти ж маєш вісім років! — смутився тато. — Вісім років!.. Хіба нормальні діти пісяються в вісім років?

— Ось начувайсь, я Толикові розповім! — обіцяла мама. — Хай Толик знає, що така велика дівчинка пісяє у постіль! Нехай він із тебе сміється!

Злата розгубилася. Вона не памʼятала, коли впісялась востаннє — так то було давно, — і не тямила, як таке могло статися тепер. Що ж почати, щоб цього більше не трапилось?.. І як ублагати батька-матір не розповідати Толикові?..

Злата ще не знала, що таке емоційний шантаж, і не змогла б визначити, чого страхалась більше: що Толик ПРО ЦЕ ДІЗНАЄТЬСЯ чи що батьки ТАК УЧИНЯТЬ. Їй було стидко і страшно.

…Коли вони йому розкажуть?..

Цілий день вона не сміє звести на Толика очей, ніби він уже знає…

Так важко ходити серед співучнів, балакати із ними, гратися, прикидатися, що вона така сама, як і вони, нормальні діти. Бо вони — нормальні діти, які не знають вранішнього стиду. Вона ж… Чи нормальна вона?

Злата відчуває себе затаврованою. Відвернувшись від усіх, стоїть при вікні: коло квітів спокійніше.

— Відійди…

У проході між вікнами й партами стояла Ада і вичікувально дивилася на Злату.

— Нехай пройду!.. Чи не бачиш? — я іду!

«Всі слухаються Аду, і вона красна, і з нею грається Толик… Але… Чом я маю поступатись їй дорогою? Моє право стояти, де хочу; я стою коло власної парти; Ада може підійти до свойого місця з другого боку…»

Думок багато, та ще не вирішивши, як реагувати, Злата раптом відчуває поштовх у лице — пʼятірня Ади з силою відбивається на її щоці…

Вона розгублюється з болю і нерозуміння: ніхто ніколи не бив її по лиці…

До класу ввійшла Марія Іванівна. Почався урок.

 

 

20 грудня 20__, середа

Спустившись вранці в кухню, на стіні біля плити я виявила оголошення наступного змісту:

 

KOLE ROBETE

JIDLO

BUDLASKA VIDCHENJAITE VIKNA

ZASCHO SMERDET ODJAH I I DIM

PRECHONAM!

SPASEBI VSIM

 

У перекладі на українську се мало означати наступне: «Коли готуєте їжу, будь ласка, відчиняйте вікна, бо смердить і одяг, і дім…»

Я спробувала дійти значення загадкового слова причонам, але довелося визнати, що розумова вправа — всього лише спосіб одволіктись од мишей, що шкребуть не лише по серцю, а й по всіх нутрощах.

Ставлячи на плиту сковороду мʼяса чи курячих крилець, Рітварс одно цікавиться, чом я готую переважно городину. Як берусь за цибулеву засмажку, так він заводить настирної про свою сільську бабусю, яка, звісно, підсмажує цибулю, але «то геть друге, а в Англії уся цибуля йʼкась хімічна, гидко тхне».

— …Я броколі не люблю. Він гіркий такий… Пхе!..

«Навіщо він так позірно кривиться? — постає питання. — Чому він мені все це каже? Уже ж пак не думає він, що я буду харчуватись співвідносно з його уявленнями про смачну і здорову поживу!»

Учора приготована мною страва з броколі знов привернула увагу Рітварса:

— Ванеса тож тіʼки броколі їла. А я ж бачу, їй, типу, гидко, зара՚ ригати б՚де від того броколі… А вʼна все ʼдно його жре!

— Може, на дієті сиділа?

— Еге, вдень. А ніччю наш цукор жерла.

— Сам цукор?.. У чай, може, клала?..

— Ні, сам цукор жерла, без нічого, великою ложкою. Я, тʼкий, рано прихоʼжу, дивлюся — їли цукор… А я розумний! Я все тямлю, що маю скіʼки! Як, коротше, одну горошину забрати… ну… з пачки… чи одну макарону — зараʼ виʼжу!

«Це попередження, чи що?»

Якщо Мора вдома, у разі згадування Ванеси притьмом зродиться в кухні:

— Вона й другі харчі крала. Спочатку це було смішно, потім уже дражнило.

«Далася їм взнаки ота Ванеса!.. І чом то Рітварс причепивсь до броколі?..»

Прикрі розмірковування урвав телефонний дзвінок. Телефонував Григорій.

— Ви зобов՚язані розплатитися з «Лінком».

— Я не маю потрібної суми. Згідно з домовленістю, мені вільно платить потижнево.

— Ви приїхали двадцать третього листопада — скільки повинні були до цього часу внести потижнево?..

— Ви ж бо знаєте: я не одержую платню готівкою. Чеки мої зберігаються в «Мáці» — забрати немає часу, та й немає чого. Хочете, я віддам вам свої чеки як оплату послуг?

— Я нічого не зможу з ними зробити. Ваші чеки — це ваші чеки… Різдво край воріт, ми повинні сплатить всі податки, здать звіти — ми ж поважна фірма! Нам уже виписали 500 фунтів штрафу за несплату податків, бо люди тримають чеки, не оготівковують.

— Як же його оготівковувать, коли банк забирає пʼять відсотків суми заробітку?!

— Я так само оготівковував свої чеки, коли починав. Всі через це пройшли.

— Гаразд, поточного тижня я оготівкую свої чеки й розрахуюся із вами. На цю мить можу дати сто фунтів. Але сьогодні до вас уже не встигаю.

— Я підʼїду сам.

«Ішов би на склад працювати, як у бізнесі чавлять… Дезертир трудового фронту^[23]».

Після візиту Григорія на руках у мене зосталося менш ніж сто фунтів, що на них треба жити і платить комірне невідому кількість часу. Або ж оготівковувати чеки.

На роботі я назнавала в колег:

— Де розташовано банк, в котрім оготівковують чеки?

— А ви confirmation letter маєте? — довідувавсь Адріан.

— Який ще confirmation letter?

— Підтвердження від кадрової агенції, що ви на неї дійсно працюєте.

— Довідка про працевлаштування, чи що?

— Еге. Доказ для банку, що чек і справді ваш, а не, скажімо, крадений…

— Довідки не маю: по чек ще не ходила, — одповіла я, гадаючи, що пойменовані документи видавано разом.

Поглянувши на мене з поблажливою посмішкою, Адріан повів:

— Увесь цей бізнес нелегальний. Інакше перед інтервʼю у Центрі працевлаштування Григорій і Вадим не просили би, мов, не кажіть, що платите за послуги посередників. Вони заробляють чужим горбом. Для нас це природна річ, тут — кримінал.

— Але мене вони ні про що таке не просили. А в Центрі працевлаштування не питали, чи плачу я за посередництво.

— Бо впевнились, що ви говорите англійською, отже, в змозі самі вести перемовини з кадровими агенціями.

— Чи легальний цей бізнес, чи ні, я обіцяла гроші в обмін на послуги.

— Принаймні не платіть, поки не отримаєте всього, про що домовлялися.

Довідку про працевлаштування потрібно було одержати перш, ніж повідомляти Григорієві, що я маю намір оплачувати конкретні послуги: а коли Аліна вирішить удружити йому і довідки мені не видавати?

— Післязавтра я зайду по чеки та по довідку про працевлаштвання, — повідомила я їй по телефону.

— Я іду в відпустку, в конторі буде Віорель. Він підготує.

…Як я одчинила двері будинку, в ніс ударив сильний запах смаженої страви. В кухні на плиті душіла сковорода з мʼясом і локшиною. Запах був приємний, але остільки пряний, що я зизом глянула на оголошення над плитою: «Ну й перепаде ж Айдасу! Кухню не провітрив — сусіди знизу будуть невдоволені».

Я брала душ, коли це вимкнулося світло.

«Цікаво, це вибило запобіжник і світла немає в усьому будинку — чи з мене пожартували, сподіваючись розважитися видовищем мокрої сусідки, що з вереском вибігає з темної ванної?»

Жартівник не знав, що я люблю напівтони. Синювате мерехтливе світло лампочки бойлера створило атмосферу загадковости й романтики. Цього приглушеного світла цілком вистачало, щоб витертися й одягнутись.

Після душу я стала куховарити. Пів години по тому до вітальні заскочила Мора, вихором пронеслася до ванної.

— Добрий вечір! — привітала я сусідку.

Замість одповіді вона метнула на мене гнівний погляд з-під зсунутих на переніссі брів. Її вид, зазвичай милий, усміхнений, був такий спотворений гримасою злости, що я налякалась: переді мною було інше обличчя, неначе в Морі жило двоє людей…

Приготувавши на завтра їжу, я попрямувала до своєї кімнати. Скоро лиш зачинила двері передвітальні, одчинились двері кімнати й до вітальні порвалася Мора. На руках у її полягав Мурліс; вона несла кота так, неначе боялась упустить: бережно притискаючи до себе і стурбовано суплячись. Слідком за нею йшов Рітварс — квапливо й покірно, ніби винувато.

Досі я не бачила їх такими, і ця німа сцена зачудувала мене: вона чітко показувала, що домінує в парі Мора. Не комизливий Рітварс, що шпетить її, а Мора, що драматично виступає попереду.

У вітальні вони стали гучно щось обговорювати. Або сваритись.

Мені було мулько: «В чім-бо справа?.. Чи з Морою що? Чи з котом?.. Чи справа у мені?..»

 

 

21 грудня 20__, четвер

Вранці випрала кілька речей. Вдома для машинного прання я користуюся мийним горіхом, а тут перу милом у пластмасовім відрі (таза у крамницях не знайшла). Делікатним речам ручне прання на користь, наприклад, кофті-панді: мʼяка, пухнаста, дуже тепла тканина од невмілого поводження швидко кашлатається.

Виправши, замислилася. Спіднє я сушу в кімнаті, розтягнувши межи стінами мотузку (на щастя, у стінах стримлять цвяхи). Вікна одразу вкриваються парою; невдовзі вона перетворюється на краплі води, що стікають на підвіконня. До вечора всеньке підвіконня у калюжах.

Випрані речі підвищують і без того високу вологість повітря в кімнаті; з цієї причини, йдучи, я зоставляю вікно прочинене. Ввечері знаходжу свою буду страх якою холодною, а радіатор працює погано — обігріти кімнату немає ніякої надії. Зате повітря не застоюється, цвіль не розмножується, а спіднє сухе.

Сього разу прання було серйозніше. Вішати в кімнаті була незмога: радіатор надто вузький, щоб помістити кофту й гольф, та й кімната надто мала, щоби в їй — навіть за одчиненого вікна — сохли погано витиснуті цупкі речі. Зоставався вільний радіатор у вітальні. Зазвичай всі сушать випране на радіаторах у передпокої чи в вітальні. За сушарку Шарунас і Айдас використовують також перила другого поверху.

Аби не знімати й не одсовувать чужого одягу, я повісила свої речі в кутку Мурліса, відставивши вбік котячий лоток.

Прийшов з роботи Рітварс і, угледівши мої зіщулені в кутку кофти, заходивсь знімати з радіатора свої та Морині сухі речі.

— Я ввімкну радіатори сильно… Щоб ліпше схло, — повідомив він.

Одійшло від серця: «Може, приверзлося?.. Може, не було учора ніякого злого погляду, а драматичне шестя й геть-то ліва історія?»

Після вчорашнього вечора я стала остерігатись з боку Мори якої-небудь каверзи. Повернувшись із роботи і знайшовши кофту й гольф у зміненому положенні, насторожилася.

— Чи були мої речі впали? — спитала Рітварса, що надвернувся.

— Ні, я їх перевертав.

Уважність Рітварса зворушить мене ввечері, вранці ж, після прання, ми балакали в кухні. Я розповіла, що вчора Григорій приходив по гроші.

— Не платіть їм більше! ʼСтупачте їх! Знаєте, що таке оступачити?.. Ви тʼпер все можете сама. Прийде вам Insurance Number, пʼдете в банк, відкриєте áконт — та й уже! Циганів пʼшліть на х*й!.. А що?.. Туʼ були вже тʼкі, латишів на*бували: за привіз, типу, 150 паунтів, за житло — 80, за Insurance Number — ще 150, за áконт — ще… Поки, коротше, латишів не навчили: «Пʼшли на х*й! Поліцію покличемо!» Та й уже! Цигани хвіст так [підібгали]… Ну… То все нелегально.

— Бізнес моїх пройдисвітів легальний. Цей, котрий по гроші приходив, каже: «Нам неспромога сплатити податки через те, що люди не оготівковують грошей і не розраховуються; нам уже штраф нарахували — 500 фунтів…»

— Може вʼни й зареєстровані, що, типу, роблять щось друге… А не на роботу влаштовують… Ну… Дасте їм гроші — й уже! З роботи звільнять… Щоб зробити місце для наступних!..

На моє здивування, Рітварс заходився накладать собі зі сковороди локшину з мʼясом, що її вчора я визнала за Айдасову партанину.

— То ця їжа ваша?.. Я думала, її Айдас готував.

— Ні, він тіʼки картоплю варе. Он у коморі цілий міх картоплі. То йʼго.

— Отже, це ваша страва пахтіла на цілий будинок! — лукаво всміхнулась я. — Чи відчиняли ви вікна, коли її готували?

— Еге… — непевно вимовив Рітварс, потупившись у тарілку.

— Я питаю тому, що не знаю, чи встановлено в домі правила спільного мешкання.

— Еге, правила встановлені… Гуцули смердячі, коротше, туʼ були, тож тʼкі типу: «Ніхто нам не бʼде встановлювати порядки!..» Смердячі гуцули… Казили мене…

— Ага, то правила встановлюєте ви?

— Ну… Траʼ ж, щоб хтось… — бурмотів Рітварс.

Чи то Рітварса обурювала непокора попередніх мешканців, чи то, згадуючи гуцулів, насправді він ганив мене. Принаймні далі він став натякати на мій звичай зоставляти вікно вдень одчинене:

— Айдас як у кімнаті лише вікно відчинене… ну… в нашій кімнаті холодно…

— Його кімната розташовується на другому поверсі, а ваша — на першому, до того ж на протилежному боці будинку.

— Все ʼдно холодно… У всій хаті… То я зачиняю.

— Вікно Айдаса?.. Ви маєте ключі від кімнат?!.

— Ні, я можу, коротше, залізти на дах і зачинити вікно зокола… Ту՚ всюди тягне. Коли Мурліс… ну… піде в туалет, — кивнув він на котячий лоток, — зара՚ сопух іде нам дʼ кімнати.

«Ці хворі! — ворохобилась я, підіймаючись до своєї кімнати. — Підігріву не вмикай, їжі не ладь, вікнá не одчиняй! Мерзни, жери суху їжу і задихнись од грибка!.. Їм час лікуватись електрикою!^[24]»

…Ввечері в ванній впало в вічі, що душову кабіну вимито, а мильницю очищено від грибка. Тим-то я теж стала уважніша. Перш ніж виходить, пройшлась душем по стінах кабіни, щоб змити піну, і оглянула її, аби не зоставить після себе волосся. Помітила, що вимастила підлогу кабіни: вона вся була в темних слідах од моїх гумових капців. Можливо, сліди зостаються не вперше і саме через бруд у кабіні Мора й була лиха. Її можна зрозуміти: якби свинячили у прибраній мною ванній, я б теж сердилась.

«Вперед буду обачніша».

Схопивши свою біо-побутову хімію, я стала яро терти підлогу душової. Як досягла ідеальної білизни, на часі було знову брати душ.

 

*

 

Батьки придбавають для Злати те, чого не дозволяють собі; екзотичні смаколики, привезені із закордонних поїздок, призначено для неї; самі лагомі шматки будлі-якої страви залишено для неї.

Керівники країни тим часом якомога перебудовують Радянський Союз. У телевізорі ведуть розмови про брак, нестаток, відсутність, зменшення, зниження, спад, перебої. Батьків обурює привілейоване становище місцевої комуністичної верхівки….

У Златі зродилося відчуття, що матеріальних благ на землі мало, на всіх їх бракує. Це відчуття посилювало тривожність, що жила в ній, і стало передумовою злодійства.

…Злата має повно іграшок, але чужі здаються кращі. Від знайомої дівчинки, котру вона навідує разом із Юлею, вона поцупила кілька іграшкових предметів побуту для облаштування житла своєї крихітної ляльки. В іграшковій квартирі зʼявилася вішалка, настільна лампа, малесенька ванна із убудованим душем, пральна дошка.

Інтерʼєр підопічної набув ошатности, але порядкувати в іграшкових кімнатах неприємно: милуючись логічним плануванням квартири, Злата раз по раз натикається на відхоплені речі — чужі речі, які самим своїм виглядом псують враження затишку.

Вона спотиньга поверне крадені іграшки.

Однак продовжить прикрашати помешкання ляльки: Златі потрібна територія, на котрій їй можна запровадити свій лад, а власної кімнати вона не має. Уже ж пак не в їдальні спати — там дивляться телевізор. А в вітальні гарні меблі і кришталь, щоб гості бачили, що тут «не гірш ніж у людей».

«Щоб не гірш ніж у людей» — річ дуже важлива. Належного часу Злата дістане золоті прикраси, бо дівчатка її віку носять золоті прикраси. Але коли захоче носити каблучку, батько пояснить: «Це цінність. Не треба її носити постійно — ще загубиш. Адже ти неуважна». Злата погодиться з поданими доводами, і — щоб якнайдалі від гріха — назавжди сховає марниці до шафи. Речі в її підсвідомості стануть цінніші за її бажання, сама ж вона — негідна дорогих речей. Вона звикатиме, що приманливі об՚єкти для неї недоступні.

Батько належить до числа людей, котрі вважають, що добрі речі від уживання зношуються. Його гарний одяг висить у шафі й буває надягнений на паради, що їх проводять у місті з нагоди радянських свят. У Злати формується унада відкладати кращі речі в шафу до того часу, поки не зʼявляться нові: носити слід те, що гірше; а купувати те, що дешевше. Вона не помічала, як училася відкладати на потім саме життя.

Суспільство періоду Перебудови вважає себе бідним, люди ощадять. Батька захоплює невсипущість дружини: кілограмом мʼяса на кістках мама примудряєтся годувати сімʼю цілий тиждень, зладивши і суп, і котлети, й пельмені, й чебуреки, й голубці. Бачивши зусилля батьків, прикладувані для підтримання добробуту сімʼї, Злата теж ощаджає: миє волосся господарським милом замість шампуня і чистить зуби порошком замість пасти…

Ніхто цьому Злату не вчить, і ніхто про її ощаду не дізнається. Однак вона звикне ставитися до життя як до явища, яке позбавляє людину благ, звикне намагатися уникнути злигоднів заощаджуванням — звикне не довіряти життю. Вона вбере у себе страх, який через багато поколінь спонукав людей відкладати гроші «на чорний день»; зі страху за своє завтра ці покоління позбавляли себе повноцінного сьогодні, відбирали гроші таки від себе, зміцнюючи в собі свідомість злидаря. Злата затямить майстерність бідности, що його з успіхом застосовують співгромадяни: навчиться скаржитися на дорожнечу й брак засобів; звинувачувати у своїх знегодах всіх — уряд, долю, оточення, — тільки не себе; навчиться відмовляти собі, робити запаси й заздрити статковитішим людям — замість думати, як наповнити грішми власну кишеню… І якось раз буде вражена, дізнавшись, що в класі її вважають загнибідою.

Недовіра до життя провокуватиме невіру у власні сили.

Мине багато часу, поки Злата збагне, що бідність — не стан гаманця, бідність — стан свідомости; бідність — це не відсутність грошей, бідність — це відсутність віри у себе.

 

 

22 грудня 20__, пʼятниця

Мене розбудила смс Григорія: «Ми вас чекаємо!»

«От же ні! — розізлилась я. — Ніякого оготівковування чеків! Я заробила їх, як товаряка, трудом, що отупляє людину, — і нікому не подарую жодного пені! Через вас, пройдисвітів, і без того скільки грошей уже втратила, міняючи взяті в батьків євро та оддаючи третину заробітку за податок! Хочете чекати — чекайте, допоки одержу свою платню готівкою; не хочете чекати — ідіть ік бісовому батьку!»

Поїхала до контори кадрової агенції по чеки. На автостанції наскочила на Валерія і Женю. Вони теж їхали до контори — уже не вперше, — дорогу туди знали, а я — ні. Тим, хоч мене й бентежило обожнювання, з яким Валерій оглядав мене із ніг до голови, я зраділа зустрічі з парубками. Тим паче, що Валерій — трохи не єдиний колега, що зостався з тих, з котрими я починала працювать на «Свіфтпаку», — решту вже перекинули до «Варгаузу».

В автобусі розпитувала парубків про насущне:

— Чи дістали вже ви страховий номер?

— Ні.

— Кажуть, зазвичай він приходить впродовж двох тижнів.

— З часу мого інтервʼю минуло три тижні, — мовив Валерій.

— Від мого — шість, — сміявся Женя.

— Ви мали вже звернутися до Центру працевлаштування!..

Справа парубків щодо страхового номера не рухається, зате гроші з їх беруть справно.

— Чом же ви платите?

— Ну, все-таки добру справу роблять, людям помагають… — міркував Валерій.

«Еге ж, закордон вам допоможе^[25]. Цим махлярам того все й виходить, що вони знають свій народ — його доброту, працьовитість і забитість».

Скоро розмова зайшла про чеки, Женя зараз поспитав:

— А чи знаєте, що для оготівкування чека маєте попросити від агенції довідку про працевлаштування?

— Попросити?! Тобто довідку не видають автоматично разом з чеком?..

Виходило, що коби товариші не вказали на потребу довідки про працевлаштування, ні в «Лінку», ні в «Маці» ніхто про її й не заїкнувся б.

Парубка потішало стежити, як округлюються мої очі.

— А чи знаєте, що через тиждень можете оготівкувати всього один чек?

Мої очі з круглих стали квадратні. Слова молдаванина означали, що після місяця роботи, маючи грошові чеки, мені неспромога не лише розрахуватися з «Лінком», але й платити за житло і проїзд. Оготівкований раз на тиждень чек на 282 фунти з вирахуванням 5%-го податку забезпечив би мені 268 фунтів. Мені ж потрібно більш ніж 378 фунтів (65 — за кімнату; 13,5 — за проїзний квиток; 300 — на сплату боргу, що його вимагає «Лінк»).

Про харчування й геть-то не йдеться. Якби не гроші, позичені в батьків, я би сконала з голоду, адже не мала б можливости навіть дати звідсіль драла: згідно з інструкціями Алли, я повинна була привезти з собою не більш ніж 500 фунтів, що їх уже і слід запав…

До контори я пленталася геть-чисто чмелена.

Нас зустріло двоє: Віорель і Казимира. Забравши свої чеки, парубки пішли, за ними зслиз і Віорель, полишивши на Казимиру обовʼязок видати мені довідку про працевлаштування.

У Казимири ж завис зв՚язок із системою.

Поки вона налагоджувала роботу компʼютера, я записала з плакатів, порозвішуваних на стінах, номери телефонів поліції, Міграційної служби, Спільної ради соціального захисту іммігрантів — нехай знає і «Мак», і «Лінк», що я маю намір звернутися, куди слід.

— Ваші дані не змінилися? — довідувалась Казимира, клацаючи на клавіатурі. — Ваша адреса: Коліроуд-стріт, 24?

— Ні, Чосер-стріт, 10.

— Чом ви нам цього не повідомили?

— Мене не попереджено, що я повинна повідомляти вам зміни своїх даних.

— Ви маєте договір найму працівника, де чорним на білому написано, що ви зобовʼязані доводити до відома агенції будь-які зміни ваших особистих даних.

— За твердженням Аліни, в агенції не передбачено надання робітникам примірника договору. Та коби вони навіть отримали договір, як мають дізнатися про свої обовʼязки люди, що не знають мови?

— Це ж логічно! Уявіть, що агенція змінила адресу. Чи зобов՚язані ми вас про це сповістити?

«Як же їй пояснити, що всі, кого сюди приводять, сприймають реєстрацію в агенції як формальність?»

— Я гадала, за мої відносини з «Маком» відповідають люди, котрі мене сюди привели, — їхні послуги я оплачую.

Казимира сіла поруч зі мною і пильно подивилася у вічі:

— Ви комусь за щось платите гроші?

— Уже ж вони не благодійники!

— Їхня діяльність нелегальна. Ви можете оформити все сама.

— Я не могла шукати собі житло тут, бувши вдома.

— Могли.

— Я розумію, що вони шукали для мене кімнату через інтернет — сяк мені змога було шукати й самій, але, будучи на місці, вони мали можливість подивитися житло, оцінити. Не могла-бо я приїхати й кататись незнайомою країною з комірного в комірне! Це несерйозно.

— Скільки ви платите за кімнату?

— Шістдесят пʼять фунтів.

— Хоч це нормально… Я розумію, в чужій країні вам потрібна була поміч для старту, однак діяльність ваших покровителів протизаконна. Якщо до цього часу ви їм платили — нехай, але більш не платіть.

Я лупала очима і не могла втямити, чи вона з мене збиткується, чи сама дурепа.

— Але вони приводять людей до Аліни, що вмить усіх працевлаштовує, — і приводять саме за гроші. З огляду на свої винятково тісні дружні стосунки з Аліною, однак за гроші.

— Ця схема — достатній привід для її звільнення.

— В такому разі я прошу вас нікому не повідомляти інформацію, отриману від мене, і вже тим паче на меня не посилатись.

— Не бійтесь, ви в безпеці. Бачите ті номери?.. — вказала вона на номери телефонів різних соціальних служб, зазначені на плакатах і мною вже записані. — В разі доконечної потреби ви можете звертатися або за ними, або до мене. Оце мій телефон… — вона писала на клаптику паперу вервечку цифр. — І я переконливо прошу вас більше нікому нічого не платити.

— А моя довідка про працевлаштування?..

— Документ буде готовий тижнів так за два. Я повинна повідомити до головного офісу про зміну ваших даних, у систему обліку буде внесено відповідні виправлення. Зважаючи на свята, процедура задляється.

Я вийшла з кабінету остаточно втеряна. Не полишало відчуття, що щирість Казимири була спробою відгородитись од афери, склавши всю вину на Аліну.

Але головною була приголомшеність од неможливости ситуації, од неймовірної абсурдности ситуації: я маю на руках три чеки із зазначенням суми зароблених грошей, але оготівкувати їх незмога; навіть діставши таку можливість у туманному майбутньому, я матиму право оготівковувати по одному чекові на тиждень. Я працюю і нібито заробляю, але жити мені ні з чого; платню я маю, а засобів — ні: вони наявні і відсутні одночасно.

Згадався царь Мідас^[26], який перетворював на золото усе, чого торкався. І трохи не вмер з голоду, адже їжа в його роті теж перетворювалася на золото. І який зиск йому був з того золота?..

Я не маю таких знайомих, од яких можна позичить грошей: всі вони перебувають в схожій ситуації. Але навіть якби я позичила потрібну суму, розрахувалася з «Лінком», оплатила б житло — скільки часу знадобилося б, щоб оддати борги?..

Мене охопило почуття, неначе все страхіття тутешнього буття, що накопичувалось упродовж місяця, звалилося на мене враз.

Ще зостається сімсот доларів; на останні гроші можна дременуть додому, повізши з собою чеки — втілення наруги з гостарбайтера…

Доплентавшись до автобусної зупинки, я почала повертатися до тями.

«Витріть ваші оченята, громадянко! Ваша сльозинка — всього лиш молекула в космосі^[27]».

Зателефонувала до Аліни, аби пришвидшити процес одержання довідки про працевлаштування. Затим зателефонувала до Григорія. Потрібно було пояснити йому ситуацію і попросити зачекати з оплатою послуг. Не попросити, а зажадати, адже в «Лінку» знали про чекову тяганину, але змовчали про все, про що лиш можливо змовчати.

Однак на дзвінки Григорій не одповідав. «Напишіть смс!» — прийшло від його повідомлення.

«Хрін тобі, а не смс!»

…Зайшовши до цеху, я попрацювала пʼять хвилин. Система одмовилася визнати мене за пакувальника — випада, мені незмога було реєструвати виконані замовлення. За спиною почувся голос румуна Алекса, начальника цеху. Уникаючи дивитись мені в вічі, він мовив:

— We didn’t wait for you today because we have no work for you…^[28]

Парубкові було ніяково, але саме йому довірили повідомити мені цю пишну віду, і дітися йому було нікуди.

— Ми сказали агенції, що сьогодні ти не маєш виходити на роботу. Чи звʼязалися вони з тобою?

— Мені про це не повідомили.

— Не знаю, чом вони не сказали тобі, але сьогодні ти не працюєш.

Я зателефонувала до кадрової агенції:

— Мене відіслали з роботи, запевнивши, що агенція в курсі. Чому ви мене не попередили?

— Вас відправили з роботи? — здивувався Віорель. — Вперше чую!..

Я стояла серед їдальні розгублена, зажурена.

До їдальні ввійшов індус у жилеті менеджера.

— Добридень! — підскочила я до його. — Мене відіслали зі зміни з причини відсутности роботи, сказавши, що це було доведено до відома моєї агенції. В агенції мене запевнили, що жодних повідомлень їм не надходило. У підсумку, ніхто не попередив мене, що на сьогодні я безробітна. Не знаю, як відбувається спілкування підприємства з агенцією, тим звертаюся безпосередньо до вас і прошу надати мені точну інформацію про те, чи працюю я тут, і якщо так, то коли саме.

Індус одкрив свій смартфон і, показуючи календар, пояснив:

— Сьогодні пʼятниця, двадцать друге грудня, наступного тижня — низка вихідних, зважаючи на Різдво. Найближчий робочий день — середа, двадцять сьомого. Вам того дня виходити на роботу не треба. Ви прийдете другого січня…

«Як же це розуміти? Чи працюю я тут, чи ні? Скоро не звільняють, чому не вільно працювати в середу?»

Врешті зателефонував Григорій. З люті я зашипіла:

— Ніхто не призволив повідомити мені, що для оготівковування чека потрібна довідка про працевлаштування! Ніхто не рáчив сповістити, що я повинна доповідать агенції про зміни своїх даних! Через це довідку мені видадуть тільки за два тижні! На цю мить моїми чеками хіба витерти гузицю! Я гадала, що не маю грошей для вас, але вияснилося — не маю грошей навіть для себе!

— Заспокойтеся. Довідку про працевлаштування я випишу вам за хвилину.

— Як?! — ахнула я. — Я навіть до Аліни телефонувала, але вона відмовилася видати довідку раніше, ніж за два тижні!..

— Як я кажу, що випишу вам довідку, отже, маю силу її виписать. Ми не якась там шарашкіна контора. Я піду з вами, і ми оготівкуємо ваші чеки.

Мене починало коцюбити: до цілковитого щастя не вистачало лиш підробки документів!

— Послухайте, я перебуваю у чужій країні, законів котрої не знаю! Мені не потрібен клопіт із правоохоронними органами!

— Ви відмовляєтесь платити?

— Ви чули, що я сказала? Не маю я грошей! Щойно мені повідомлено, що роботи на сьогодні я теж не маю! Не буде і в середу — не дістанете більше нічого!

— Але ви підписали договір про надання послуг!

— Чи ви самі пак читали свій договір? Відповідно до нього, я зобовʼязана оплатити послуги: надання житла, роботи, страхового номера, банківського рахунку. Причому сервіс повинно бути забезпечено на рівні, що задовольняє клієнта. Житло я маю — я вам заплатила. Банківської картки немає, страхового номера немає, роботи, за фактом, теж немає.

— Те, що тепер роботи нема, не означає, що її і не буде. Страховий номер вам ще не прийшов.

— А платити тоді за що?

— Не розрахуєтеся з «Лінком» — вас більше ніхто не візьме на роботу!

«Крига скресла, панове присяжні засідателі!^[29]»

Було потішно постерігати послідовність штук, до яких вдавався дурисвіт, щоб вичавити з лоха гроші: спершу заспокоював, затим тиснув на сумління, врешті заходивсь залякувать.

— Ми покладемо на вас тавро в системі! Ми звернемось до суду! Вас шукатиме поліція!

— Я не зрозуміла: чи вам решта грошей не потрібна, чи що? Коли дістану страховий номер, до вас із грошима не йти?

— Вас змусять розрахуватися! І накладуть штраф! Ви платитимете через поліцію!

— Домовилися. Сплачу через поліцію. На все добре.

«Будуть вам — і рукави од жилетки, і круг од бублика, і мертвого віслюка вуха^[30]».

Переодягнувшись, я попрямувала до виходу. Мене гукнув Алекс — стріпнулась надія…

— Це різдвяний подарунок для тебе… — він протягував коробку.

…Уже пів години я очікувала на автобусній зупинці. Чи годину?..

Виринувши з бездоння шоку, я подумала, чи не податися пішки за маршрутом, що його показав був Рітварс. Порожнем би майнула, але гирити коробку, яку насилу вдавалось обхопити, було нерозумно. Вона, втім, була легка: містила, схоже, лише добрі побажання. Кинути коробку означало скривдити дарувальників і розбити всіляку надію на роботу.

Пірнула назад у бездоння шоку. Картини, повʼязані з «Лінком», «Свіфтпаком», невеселковими перспективами, пливли перед очима, як у в՚язкому сні. Я — без роботи і, можливо, проти кримінального переслідування.

Так минуло ще хвилин з сорок.

Як набридло стриміти з коробкою на узбіччі дороги, повернулась мисленнєва здібність та увага. Я вияснила, що дожидати тут автобус — марнувати час, і пішла до найближчої автобусної зупинки. Тут очікувало декілька осіб. Впізнавши з акценту в одній з громадянок російськомовну і зметикувавши, що вони працівники одного з довколишніх підприємств, я зайшла в розмову про роботу. Звільна ми перейшли на російську мову.

Лариса — так жінку на ймення — мешкає в місті N одинадцять років, з їх три роки пропрацювала на «Свіфтпаку».

— Вони роботу мають періодами: перед Різдвом, перед Великоднем і перед початком навчального року. Так вони людей і набирають: перед новорічними святами мають наплив робочої сили, потім місяців зо два — затишшя, опісля знов багато роботи — і уп՚ять кілька місяців гаяння. Накопичиш трохи грошей, далі роботи немає — гроші розходяться; знов накопичиш — уп՚ять потратиш. Хвилеподібно виходить!.. — сміялась Лариса.

— А тепер де працюєте?

— На «Панасоніку», неподалік «Свіфтпака».

— Вакансії є?..

— Якщо вас влаштує гирити всіляку ваготу — ласкаво просимо! Ми готуєм до відправлення крам для дʼюті-фрі.

— І ця маленька жінка гирить ваготу?.. — вказала я очима на полячку, Ларисину товарку, що стояла поряд.

— О, ви б здивувалися, побачивши, які тендітні дівчата носять ящики з алкоголем, коробки з телевізорами і таке подібне!

— Чом ви не користуєтесь велосипедами? — спитала я, згадавши просторікування Вадима й Рітварса про переваги цього транспортного засобу.

— Ми як натягаємось, не маємо ніяких сил тиснути на педалі. Я декілька разів падала з велосипеда. Та й погода не завжди пускає ним користуватись: у дощ сядеш на велосипед — змокнеш вся, поки на работу доїдеш. А вже як дорогу морозом прихопить — назад взагалі пішки йди та ще й велосипед штовхай: адже ж Брекмілз розташовано нижче від рівня міста…

Лариса приємна в спілкуванні, усміхнена й спокійна; добре мати таку знайому. Було б обмінятись з нею номерами телефонів, але вона про це мовчала, а з мого боку подібна пропозиція була б навʼязлива: нікому не потрібні друзі, що потерпають од труднацій, — своїх неприємностей досталь.

Отож, діставшись до міста, ми дали одна одній на все добре, і через чотири години по закінченні роботи я придибала на хазу.

Енергія, вироблювана стресом, потребувала виходу. А що завтра моя черга прибирати кухню й коридори, то я заходилась одчищувать од застарілого бруду шафи спільного користування.

За сим заходом мене заскочили Мора й Рітварс. Останній не минув нагоди потриндіти:

— Яке їдло роблять словаки на Christmas^[31]?

— Різне, але готування будь-якої словацької страви починається з підсмажування цибулі.

— Тоді зрозуміло, чоʼ в кухні весь час смердить цибуля.

— Їжа не смердить, а пахне. Це по-перше. А по-друге, страви, котрі готуєте ви, теж мають сильний запах. Чи відбивні ви смажите, чи курячі крильця — відчутно в усьому домі.

— Мʼні всмак німецька кухня. Еге… Капуста, сосиски… У Латвії тож тʼке роблять.

— Я рада, що є народ, котрий ви поважаєте. А то румуни, як на вас, — цигани, українці — хохли або гуцули смердячі, негри — й геть-то мавпи…

— Хто? Негри?.. Еге ж, мавпи… Ні, мʼні словаки любляться. Тіʼки вʼни, коротше, гальмовані. Це всі знають. Еге… Поляки тож нормальні, але мʼне казить їм мова: «Пше-вше, вско-бско»… А румунів ненавиʼжу. Цигани смердячі.

Пихи б у Рітварса поменшало, коби він дізнався, що, згідно з генетичними дослідженнями, найближчий споріднений нарід фракійців-даків — сучасних румунів — то балти — сучасні литовці й латиші.

— Чи маєте ви соду? Моя закінчилась, а потрібно ще…

— Це гирява сода, гуцульська…

Рітварс дражнивсь, та мене більш займало питання, чи повертати йому витрачену соду.

«А чому пак вертать, як я одтирала й дезінфікувала спільні шафи — цебто виконувала замість пари роботу, од якої вони регулярно відкараскувались? Вважатимемо, що свою соду вони використали самі».

Поки я закінчувала з шафою і мила у кухні підлогу, Рітварс попилососив вітальню та коридори, тобто виконав усю решту роботи. Я чимало здивувалась, адже, згідно із інструкцією, прибирання пилососом належало до обовʼязків чергового. Ставало зрозуміло, чого Мора живе з Рітварсом — при тім, що такій жінці мала б бути незмога витримати з їм довше ніж два дні.

— Ви завтра йдете геть чи будете удома цілий день? — допитувалась я.

— Ви хочʼте піти зо мною?.. — тихо спитав Рітварс, спустивши очі.

Я вела далі, буцім не помітила, що він понизив голос:

— Я хочу, щоб пішли ви: треба помити шафку, котрою користувався наркоман. Її доведеться добряче продезінфікувати, тож у будинку стоятиме сопух.

— Ліпше хай смердить хімія, ніж плісня… Або цибуля… — промовив він невизначено, начеб очікуючи моєї реакції.

— Оце я ще водоростей не готувала!..

 

 

23 грудня 20__, субота

Зранку я, сівши навпочіпки, заходилась біля шафки наркомана.

— Здоров, — промовив наді мною чийсь голос.

Це був Айдас. Він взяв з холодильника пляшку пива і пішов з дому.

У вітальні зʼявився Рітварс і заходивсь, за звичкою, молоти катзна-що.

Кімната, яку він замешкує з Морою, розташовується через стіну. «Певно, Мора прокинулась, як він говорить гучно», — рішила я, але про всяк випадок одповідала тихо.

Повернувся Айдас, і вони стали молоти катзна-що удвох.

— Я, бл*дь, учора був в пабі, на х*й!.. Он, диви, на х*й!..

Відео, зняте на телефон Айдаса, викликало щонайжвавішу зацікавленість Рітварса:

— А це хто, на х*й?

— Це, бл*дь, коротше, чоловʼяга один, на х*й, напився, на х*й… Баʼ, бл*дь, столики розкидує, на х*й… Диви, диви!..

Вони іржали на все горло. З кімнати вискочила Мора в банному халаті й зачинила двері вітальні.

— А ця п*зда, бл*дь, на х*й!.. Диви, диви, на х*й!.. Зараʼ буде горлати, на х*й!..

Знову вибух реготу.

Слухаючи лайку, остільки ж нехитру, як і помисли сих божих створінь, я питала себе, чи повинна я образитися, обуритися, зворохобитися, зажадати негайного припинення і т. д. і т. ін.? Але відчувала, що мені байдуже і про манери, і про саму присутність сих істот: вони зворушували мене не більш, ніж виставлений за двері мішок зі сміттям.

Ввійшла Мора, зірвалась на гнівний текст, про зміст якого неважко було здогадатися. Незважаючи на ноти люті в голосі, її мова була плюскотлива; причувалось, вона розмовляє іншою мовою, ніж Рітварс. Той у відповідь вивергав якісь неподобні згуки, насилу розрізнювані, втім, серед паплюжної московської лайки:

— Моро, бл*дь, [латиське слово] єб*ло, на х*й! [Кілька латиських слів] пи*діти, бл*дь, [латиське слово] роз*баю, на х*й!

Мора попростувала в душ і луснула дверима.

Айдас очевидячки пʼянів. Уперше в житті я стежила за процесом за назвою хлистання коньяка. На столику вітальні перед Айдасом стояли дві пляшки — з коньяком і кока-колою — і він почергово хиляв то з однієї, то з другої. З роллю закуски кока-кола поралась неважно; поки Айдас ще здужав крутить язиком, я стала розпитувати про можливість влаштування на те підприємтсво, на котрому працював він.

— А з агентурою — вже?.. — поцікавився Рітварс.

— З «Лінка» агенція, як із собачого хвоста сито^[32].

Я стисло розповіла історію свого вчорашнього вигнання зі складу.

— Я казав: «Свіфтпак» — саме смердяче місце в місті, еге… Я там робив… Звідти траʼ йти! Я вам достану роботу за одинаʼцять-дванаʼцять паунтів! Хочете робити, де Айдас? Він скручує ослони! Робота легка. І цікава. Підіть, коротше, в агентуру Айдаса!.. Айдасе, яка їм адреса?.. Ну-бо, диви в телефоні!.. І номер давай… А циганам не платіть більш нічоʼ! Скіʼки ви їм винні?

— Триста.

— Хай ідуть на х*й!

— Хай дасть мені двісті паунтів, бл*дь, і вʼни дʼнеї більше не підійдуть, на х*й!.. — раз у раз повторював дедалі пʼяніший Айдас, звертаючись чогось до Рітварса.

Остання думка, приведена його свідомістю на згасанні, була:

— Сьоʼдні, бл*дь, о шостій… прийде, бл*дь, ця, на х*й…

Я зрозуміла, що ввечері Варвара, бухгалтер Оттіса, прийде збирати гроші за житло. Довелося телефонувати до Оттіса:

— …Платню мені видають чеками: страхового номера ще немає — випада, немає можливости отримати банківську картку. Оготівкувати чеки вийде не раніш, ніж за два тижні, коли агенція видасть довідку про працевлаштування. Одне слово, платити за кімнату нічим. Чи вільно мені мешкати два тижні в кошт застави?

— Так. Різдво наближається — треба давати подарунки…

Я спустилася в кухню. Айдас уже очемерів. Рітварса ся обставина не бентежила:

— Варвара на сендвічах нормально заробляє, — міркував він. — Триста паунтів на тиждень… Еге, еге… Не менш… І ще в Оттіса достає… Еге… Хай сто на тиждень… Я б тож так хтів… Ну… На двох місцях кабзỳ доставати…

 

 

 

ЧАСТИНА II

 

Я сказав: ви — боги…

Псалтир 81,6

 

             І сказав Господь Мойсею: «Що ти волаєш до мене?..

             Підійми берло твоє, і простягни руку твою на море, і розділи його…»

Вихід 14,15-16

 

24 грудня 20__, неділя

Днесь ввечері — Різдво.

Не знаю, чи узвичаєно в обшарі справляти свята разом, але про всяк випадок купила пляшку білого болгарського вина.

Рітварс і Мора обідали в вітальні. Я приєдналась.

Рітварс раз попри раз поглядав на екран свого смартфона. Врешті злісно щось одкоментував.

— Еге ж, а чого ти хотів? — весело всміхнулась Мора й пояснила: — Не діждався від родичів відповіді на поздоровлення… Сам подумай — двох братів же маєш і сестру! Першого люблять за те, що первісток; найменший — завжди улюбленець; дівчинку люблять за визначенням — і ти межи ними затесався! За що пак тебе любити?..

Мора жартувала, проте було ніяково: мене втаємничували у внутрішні справи сімʼї, для Рітварса, можливо, неприємні.

— Небожата, ваш Мурліс — просто диво! І дбайливість господарів видно здалеку: шерсть блискуча — аж очі на себе бере! Але ж і брикливий він удався — жах! Заходжу вчора до вітальні — лежить на дивані. Я до нього; гладжу — він хвостом засмикав. «Край, край, — кажу. — Не подобається, що гладжу, — не чіпатиму тебе». Взяла тарілку, сіла біля нього на диван — а він підвівся царським робом, одійшов і розлігся на кріслі…

— Еге, еге, він крутий ма՚ норов, — закивав Рітварс.

— …Ліг і з глибокою полегкістю зітхнув.

— Вона завжди так робить, коли задоволена, — сміялась Мора.

— Отже, він був удоволений тим, що я одчепилась!

— Він весь час тікає… Ми якраз вирішуємо, що із ним робити…

— Рітварс казав мені, що ви обговорюєте можливість кастрації кота. Це вихід, як вас непокоїть, що він зникає на тривалий час. З другого боку — він же самець! Для нього природно битися з котами, покривати кішок! Може, хай розкошує життям своїм котячим?..

— Вона потім вся у ранах приходить! — запротестувала Мора. — Торік ми її декілька разів носили до ветеринарної клініки, а медичне обслуговування дуже дороге!

— Тоді звісно: каструвати — та й по всьому! Вже ж не на ветклініку працювать! Тільки потрібно буде порадитися з лікарем щодо раціону. Після кастрації змінюється гормональний фон, та й рухається тварина менше — жага не жене. Тож може погладшати. Якщо не обмежувати в поживі — серце не витримає, кіт здохне від ожиріння.

Співрозмовники зі мною погодилися, доїли обід і мирно собі пішли.

Яке ж пак було моє здивування, як десять хвилин по тому Мора заскочила до вітальні і, театрально уклонившись мені в ноги, задріботіла в розпачі:

— Спасибі вам!.. Тепер я винувата, що хочу збавити кота!..

Вона вибігла з дому і сіла на лавицю в глибині саду.

«Щось не ладно. Але що? І до чого тут я?»

Збігавши по пуховик, я вийшла до її й сіла поруч.

— Моро, що сталося?

— Ви сказали, що кастрація може збавити кота… — вона втирала сльози. — Рітварс і раніш був проти… З чоловічої солідарности… А тепер… Він звинуватив мене, мов, я хочу вбити Мурліса… Ми полаялися…

Я недооцінила роль Мурліса в житті пари. Я міркувала про його, як про домашнього вихованця, що його утримання має деякі особливості. Для їх же кіт замість дитини, і на ґрунті кохання в Мурлісові між ними, виявляється, розгоряються неабиякі сварки.

— Даруйте, Моро, я не хотіла шкодити вашим взаєминам… Але… Така сварка же смішна…

— Так… — кивала она, ковтаючи сльози. — Смішна…

— Дасте ви раду вашому котові і з Рітварсом замиритесь, от тільки біда буде, як застудитесь… Ви ж в одній футболці та штанцях. Ходімте-но до будинку!

Мора прудко пішла до будинку, але попрямувала не до своєї кімнати, а замкнулась у ванній.

Поки я мила посуд, Рітварс вийшов з кімнати, замкнув двері, ключ поклав до кишені — і тільки його й бачили.

«Оце шпетно!..»

Я підішла до дверей ванної, постукала:

— Моро, Рітварс пішов!..

Вона притьмом вийшла.

— Тільки він двері на ключ замкнув… Ваш ключ при вас?

— Ні… — вона втомлено опустилась на диван.

— Як ви себе почуваєте? Може, води?..

— Все гаразд… — і вона затулила вид руками.

— Хочете побути на самоті?..

Вона заперечно хитнула головою.

Єдине, що мені змога було зробити для Мори, — зостатися з нею в вітальні.

«Рітварс може прийти за годину, може — ввечері, може — завтра. Як має бути Мора?..»

Мора була невільницею, і увʼязнення її було дивне. Вона не витала під замком, вона була поза замкненими дверима, а проте пробувала в неволі. В своєму помешканні вона не могла користуватись власними речами: ковдра, рушник, змінний одяг, телефон стали для її недоступні.

— Це вже не вперше… Він завжди так… Ледве що не на його виходить — зараз психує… Ще добре, що тільки ключ забрав — від нього чекай хоч чого…

«Чи він її човпе, чи що? Чи не того вибігла до саду, а тоді сховалася у ванній?»

Мора плакала:

— Він знищив всі подарунки, отримані від мене на Різдво… Поламав, порвав, пошматував… Він зі всіма так поводиться… Може наговорити хоч чого друзям, родичам — навіть мамі може нагрубіянити такого, що… А потім має кривду: чом, мов, з ним ніхто не хоче спілкуватись?..

— Як ви познайомилися?

— Через інтернет… Потім зустрілись… Каже: «Нумо зі мною до Англії! Зберемо грошей, купимо дім…» Він на вулиці ріс… Батьки розлучені, батько — у глухому хуторі, мати дітей по родичах порозсовувала, життя своє влаштовувала… Він до матері вернувся, та вона то надовго зникала, то чоловіків додому приводила, валувалась трохи не на його очах, уп՚ять народила… Рітварс від неї пішов, промишляв злодійством, побував у колонії… Мати його не шукала, навіть на суд не прийшла… Він ніколи нікому не був потрібен… А коли зʼявилася я… Неначе злість на мені виміщує…

— І спілкуватися із ним ніхто не хоче, тільки ви все терпите…

— Я від нього вже ішла… Він пиячив, гайдабурив — більше не могла… Коли поїхали до Латвії, переселилася до мами. Він розшукав мене, просив пробачення — вперше у житті… Він ніколи не перепрошує, нізащо не визнає, що не його правда… А тоді благав, обіцяв, що зміниться, що такого не повториться… Пиячити-курити кинув, закодувавсь… А потім знов…

Дивитися на Мору було боляче; все в мені стиснулося од співчуття.

— Мене дивує те, як Рітварс дозволяє собі з вами розмовляти… Тирани не змінюються. Благати зглянутися, викликáти співчуття — це форми маніпуляції, застосовувані тираном, щоб змусити жертву вернутися у межі його влади. Перегодом усе починається спочатку. Якщо жертва хоче врятуватись, вона повинна деспота покинуть. Але… Рітварс вас кохає. Задля вас він здатний на учинки — самі сказали, що закодувавсь… Він пишається вами. Чули би ви, як він хвалився, що ви свій диплом отут дублювали: «Мора має дві вищі освіти!»

Мора усміхнулась. Я одітхнула з полегкістю; повела далі:

— Мені так подобається, що він не має комплексів! Інші чоловіки бояться розумних жінок, хтось не дає дружині навчатись в університеті, щоб не перевершила його в освідченості. Тільки самодостатній чоловік може дозволити собі не комплексувати, якщо жінка в чімсь ліпша за нього… Та й ви його любите! Щось-бо вас у ньому зачепило, як погодились з ним жить! Може, спробувати врятувать взаємини — звернутися за поміччю до психолога?

— Я пропонувала… Один раз пішли — більше не схотів… — Мора потроху заспокоювалась. — Психолог казав, що люди прагнуть вернутися в дитинство — у точку відліку, де все попереду і все можливо. А кохання — це бажання відтворити дитячі емоції, отримані під час спілкування з батьками. Ми не уявляли для себе других батьків, так ото й партнера міняти не хочемо… Я виросла без батька. Мене приваблюють чоловіки, які мене нехтують… Але від Рітварса би я пішла… Пішла б, якби не кіт…

Хотілось крикнуть: «Моро, схаменіться! Ви ж усе розумієте!»

Та що ти скажеш, коли кохається людина у котові?..

— Чи пробували ви хвалити Рітварса?

— За віщо?.. Він мені не пара. Ані освіти не має, ані жилки підприємницької… Я пропонувала йому винаймати будинок. А він: «Напхаються там алкаші — п՚тім розбирай. Або хату збавлять — а ти розплачуйся». Він завжди знаходить причину, з котрої за справу і братись не варто — мов, однаково не вийде. Роки доведеться працювати на складі, відкладати гроші. Мешкати у цьому вражому обшарі… Нема за що його хвалити.

— Як нема за що?.. Він куховарить, прибирає, лагодить все в домі власноруч…

— Так, щоб не платить за послуги.

— У кожній людині можливо знайти масу позитивних рис — якщо добряче пошукати! Я б найшла щось, за що його можна цінувати, — і хвалила б! Йому схочеться розвивати цінну рису, догодити вам, щоби дістать ще більше визнання. Людині потрібна похвала — та щира, за конкретні дії…

Рітварс вернувсь дві години по тому. Мора зосталась ночувати в вітальні.

Я картала себе за пригоду, хоч очевидно, що кіт правиви лиш за приключку для вияснення стосунків, приводом для прояву розладу між двома сутнісно невдоволеними людьми.

 

*

 

Дідусь Злати усе життя, кажуть, мріяв про машину. На жаданий «Запорожець» спочатку збирав гроші на роботі, потім поїхав валити ліс до Сибіру. Так і не зібрав.

Тато дитиною впродовж років збирав гроші на велосипед. Коли зібрав, ціни в Радянському Союзі зросли, велосипед став недоступний.

Тепер батьки Злати хочуть машину. Тато мріє про «Жигулі». Гроші на машину вже зібрано, але в Радянському Союзі машини видають за чергою. За деякий час СРСР опряжеться, накопичені гроші в результаті грошової реформи перетворяться на пару знаків у ощадній книжці. Роки економії покажуться даремною жертвою.

Тітка наводить батьків на думку, що вони мають заходити коло бізнесу. Батьки збентежено відмовчуються. Мати вичікувально дивиться на батька, той починає запевняти присутніх, що «для започаткування бізнесу потрібен вагон грошей».

Однак батьків непокоїть перспектива подальшого навчання доньки. На їхню думку, у однокласників Злати з фінансового боку діла трудноти не виникне: батько Ади — зубний технік, у Гальок матері в торгівлі працюють… Батьки Юлі щоліта, відправивши дітей до піонерського табору, їдуть на море, восени відвідують курорт, навесні ходять в турпоходи; замість телевізора вечорами сім՚я збирається за азартними іграми.

А тато Злати під час відпустки поїде на роботу за кордон. Важко працюючи і в усьому собі відмовляючи, за три місяці він схудне на пʼятнадцять кілограмів. Зароблені гроші будуть віддані під відсотки лихвареві — чоловікові Юліної старшої сестри.

— Оце ж які бариші він загрібає! — замисляться батьки. — Навіть коби люди давали йому під відсотки небагато — заробіток за два-три місяці… Та ж він ті гроші прокручує, як банк!

Відсотків батьки не дістануть, відданих грошей більше не увидять. Вони оббиватимуть пороги Юлиного дому, де мешкав лихвар, з вимогою вернути їхні гроші — це єдине, що вони зможуть робити, адже домовленість була усна. Агресивність мами Злати лякатиме батьків Юлі. Бачивши, що від її гніву тікає навіть ротвейлер, заведений при домі, колишні друзі сімʼї вирішать наступного разу нагнати настирливих відвідувачів за поміччю міліції…

У свойому внутрішньому світі батьки Злати позиціонували себе людьми, які потерпають від браку грошей. Бачивши відкид цієї думки в зовнішньому світі, вони ворохобились і чудувалися.

…Не страхається мами тільки сусід-фронтовик. Спочатку він вставив в паркан хвіртку, через яку таємно ходив до городу батьків Злати збирати садовину і пускав своїх курей на сусідську травичку. Випасання курей припинилося після того, як декілька з них опинилося в тарілці Злати.

Подвір՚я фронтовика менше від ділянки батьків Злати, і він став претендувати на частину їхнього ґрунту. Дзенькаючи медалями, ходив інстанціями і допоминавсь у свою власність двох метрів сусідського городу для проїзду асенізатора до його вихóдку.

— Два метри — на цвинтарі!.. — репетувала до нього мати на весь город.

Войовничий дід пішов на матір з палицею, устаткованою цвяхом, але мати видерла палицю з його рук, після чого фронтовик пішов інстанціями зі скаргами на побиття. Приходять міліціонери, маму кудись викликають, і від думки, що її вкинуть до вʼязниці, волосся Злати починає ворушитись, на чолі рясніє зимний піт…

Матері-батькові було не тямка, що їхнє дитя позбавлене головного відчуття, конче потрібного людині, основоположного — відчуття безпеки. Щораз більше відчуття небезпеки ставало ґрунтом для агресивности.

Батьки Злати весь час упевнялися в слушності своїх поглядів: розгорити гроші важко; люди злі, підступні, зажерливі; життя важке — і приводу для радощів у ньому немає. Злата теж багато разів в цьому впевниться, аж поки не збагне, що невдоволення своїм життям — насправді невдоволення собою, перенесене на навколишніх.

 

 

25 грудня 20__, понеділок

Вранці Мурліс намагавсь одчинити мордою двері до ванної, жалібно здіймав очі на ручку дверей, тоді повертався до мене і допоминавсь, щоб я його випустила.

— Не вільно мені тебе одпустить, пухнастенький…

Я спробувала пожалувати бідолашного в՚язня, але мої пестощі його лиш дратували. «Я справ маю, що й не перегорнеш, а ти мене, дурепо, бариш!» — казав його сердитий погляд.

Те, що відбувається в цім домі з котом, — ніжне знущання з тварини, але як переконати його назавжди звідсіля піти — я не уявляю. Він однаково повернеться, як зголодніє. Там, де котові кепсько, його, як і всяке живе створіння, тримає пожива.

Мурліс часто стає темою моїх розмов із Морою. Вона цікавий співрозмовник: мене розважають її оповіді про мандрівки, про роботу, про поведенцію англійців (переказувати їх не буду: Мора невисокої думки про тубільців). Я волію розмовляти на нейтральні теми — адже завжди є змога знайти дещо, цікаве для обох співрозмовників.

— …Під опіку батьків я залишила цілу метку котів. Моя кішка жаглива — жодні пігулки не розхолоджують. Кошенят роздаю, буває — підкидую, коли певна, що в добрі руки… Перед кількома роками до виводку внадився кіт-убивця. Одне кошеня загриз, другому горло перекусив, та не потрапив — я наближалася. Думала, паралізує кошеня. Лежало не ворушачись, їло з ложечки; бодай, думаю, на другий бік переверну. А йому так непридобно було лежать — дивлюсь, воно уп՚ять лежить, як раніш. Я постерегла, що певні обставини можуть змусити його рухатись, почала створювать йому невигóди: спершу одно клала його в нелюбу позу, потім щодня на десять хвилин занурювала в теплу купіль. Він думав, я його топлю; інстинкт виживання змусив борсатися, потроху функції кінцівок відновились. Посадила кота на дієту — тим, що не бажав залазить на дерево навіть по мʼясо — слабким себе почував. Дарма, попостив — поліз. Тепер котисько ого-го!.. А Мурліс як до вас потрапив?

— Її Айдас приніс, зовсім маленькою. Йому подарували кошеня, він замкнув її в кімнаті, сам пішов пити. Вернувсь — а кошеня кімнату обпаскудила. Айдас хотів її викинути — ми й узяли. Тепер Айдас її любить. І вона до Айдаса вчащає.

Ввечері у кухні Рітварс і Айдас й собі розважали один одного. Вітальня разом сповнилася їхнім іржанням.

— Швидко Шарунас приїде… — повідомив мені Рітварс. — Він хоче з вами познайомитись!..

Цьому факту Рітварс і Айдас раділи неймовірно.

— Знайомі уже, — сухо відповіла я.

 

 

26 грудня 20__, вівторок

Минулої ночі Мора ночувала у машині. А днесь потаєнці повідомила, що Рітварс склав їй пробачення. Були б ми в будинку самі, він сповнився б моїм переможним зиком. Але що в кімнаті за стіною пробував Рітварс, то я лише підстрибнула і тихо завищала.

— То-то я дивлюсь: ви з серйозним обідом заходжуєтесь! Навіть цибулю смажите!

— Так, сьогодні цибулею смердить через нас.

— Перестаньте. Їжа — пишний дар життя, вона підтримує існування, дає заласся. За цей дар ми повинні бути удячні. Скільки людей голодує!

— …А ми маємо їжу. Це — причина для радости, котру ми не цінуємо, ваша правда.

Мене тішить замирення Мори і Рітварса: звада в домі гнітить, навіть якщо він мене не стосується.

Підпилий Айдас звернув нашу увагу на тарілочку з тонкими прісними коржиками, що декілька днів стоїть на столі (такі коржі — облатки — використовують священники в католицькій одправі):

— Чом то святий хліб не лигаєте?.. Це я приніс… Із магазину…

Подякувавши, я взяла облатку.

— Ти сьогодні багатий?.. — жартувала Мора.

— Я — самий багатий на землі!.. Я маю дочку!..

Місто N, звісно, дещо більший і відоміший за село Чмарівку^[33], однак піти на вихідних тут притьмом нікуди; мешканці будинку розбрідаються супермаркетами. Айдас оддалився спочивать.

Я заскочила на хазу, щоб звільнитись од торбів. Ув обшарі стояла густа задушлива смердота.

Ще не роззулася, як до будинку ввійшов Рітварс і Мора.

— Даруйте, що кульками прохід заклала… Зараз приберу.

— Що то за сопух такий! — покликнув Рітварс. — Назад Айдас насрав!

Я пирскнула.

— Що?.. — спитала Мора.

— Рітварс так красномовно вміє говорити про такі речі, про які мені простіше мовчати.

— …Він нíґди не провітрює, коли сере! — ворохобивсь Рітварс. — Йому по цимбалах, що поряд жінка!.. Оце коли людина пʼє, то так смердить…

 

 

27 грудня 20__, середа

З розмов колег я знаю, що після кожного відпрацьованого місяця робітникові належиться два дні вихідних коштом підприємства.

Днесь зарані зателефонувала до своєї кадрової агенції. Розповіла Казимирі, що в пʼятницю мене одіслали з роботи.

— …Я вийду на роботу другого січня. Чи є змога оформити дні з двадцять сьомого по двадцать девʼяте грудня як оплачувану відпустку?

— Авжеж. Я все оформлю.

Затим я зателефонувала до агенції, запропонованої Рітварсом і Айдасом. Пополудні навідалась туди, виконала тести, заповнила потрібні папери й дістала вказівку чекати.

Рітварс, своїм звичаєм, не міг зупинитись:

— Хочʼте, навчу вас, як виносити з «Теско» речі?.. Там на них штука тʼка — пломба… Її на касі знімають… Мож՚ зайти… ну… до приміряльної… Типу, поміряти… І там зняти пломбу, одягти річ на себе і в ній піти… Типу, ви в ній і прийшли… А стару кинути… Я часто так роблю… Я піду з вами до «Теско» й покажу, як це робити.

— Спасибі, Рітварсе…

— Добре, що ви пʼшли зі «Свіфтпака»… Ще мож՚ влаштуватись на сендвічі… Там всіх беруть, за що люди весь час ідуть геть… Еге… Там ідуть, як роботи геть нема… Там конвеєр з сендвічами йде… Ну… І траʼ на них, коротше, класти всяке… Ковбасу, типу, сир… Дуже скоро траʼ робити… І холодно дуже… Але я завсіди мав роботу… Еге… В Англії добре… Тиждень поробив — і платня… Назад — бах-бах-бах! — і пʼятниця! — платня… А вдома що робити? Спочатку добре: приїхав, типу, гроші є — тόму щось купиш, тόму — а тόму вже ні!.. Тоді розумієш, що туʼ нам добре, що королева про нас дбає!.. Я спочатку тож за вісім паунтів робив. Але я хитрий! Я, коротше, собі тʼку роботу найшов, щоб ніччю робити — ніччю більше платять… Я сміття повіз, Свєтка тʼка: «Іди поспи!» Я поспав, типу, поки сміття розвантажували, — і назад… Або сміття скоро вивантажили — і я ну дʼдому!..

— Яке сміття? — не второпала я.

— Я з Лондона до Корбі секенд-генд вожу… Мʼні платять, типу, як за вісім годин роботи, а я роблю шість. Або пʼять.

— Ну ви й хитрун! — захоплювалась я на всі спусти. — Такого хитруна годі й шукати!.. Рітварсе, в новій агенції сказали, допоки я не маю банківської картки, платню видаватимуть чеками. Тобто грошей я знов не отримаю. Неохота віддавати за оготівкування пʼять відсотків заробітку… Можете зарадити?.. Якщо я надам агенції ваші реквізити, вони згідні переказувать для мене гроші на ваш рахунок…

— Добре… Але недовго, за що як помітять — буду платити податки за дві роботи!.. І в агентурі, де робили, скажіть, щоб дали П-45…

— Це що?

— Тʼкий лист… Ну… Що, типу, ви там вже не робите… А то бʼдете платити два податки!.. Ну… І за ту роботу, і за цю… Але це пʼтім… Робота бʼде тіʼки після Нового року… Тʼпер все стоїть…

Несподівано він ступив ближче і поклав тремку руку мені на спину. Глибоко посаджені щілини очей опинились зовсім близько, і в памʼяті пронеслись всі його ласкаві звернення, двозначні закиди, «Я не пʼю й не курю», навіть недавнє паплюження Айдаса і спроби дізнатися, як я ставлюсь до Шарунаса. Стало смішно.

— Рітварсе! Телефон!.. Мені телефонують! — зіпáла я просто в глипаві очиці. — З агенції!.. Щодо нової роботи!..

Обійми ослабли, і я дременула нагору. На другому поверсі спіткнулась і впала б, якби не схопилась за перила сходів. Ліктем ударилася в ширму, що править за двері ванної; розлігся хрускіт, з-під однієї зі стулок ширми посипалися тріски та порохнява. Схопивши телефон, я заходилася шпарко збирать з ковроліну сміття, імітуючи при цьому розмову зі співробітницею агенції.

Вона зателефонувала пізніш, повідомила, що післязавтра о девʼятій я повинна бути на прохідній підприємства, а також попросила взяти з собою спецузуття.

З «Маком» я поклала відносин не зривати: усяко бува — а коли завод не припаде до душі? Скажу, що на скількись часу мушу поїхати додому.

 

 

28 грудня 20__, четвер

Поїхала на «Свіфтпак» по свої захисні бутси. Коли повернулась, Айдас грів воду в баняку на газовій плиті й носив її на другий поверх: намірювався взяти ванну.

— Що, нема гарячої води? — спитав Рітварс.

— Тéпла, на х*й… Душ взяти можна, бл*дь, ванну — ні, на х*й…

— Рітварсе, чи все гаразд із Айдасом?.. — довідувалась я, коли Айдас пішов. — Він постійно покашлює. Відтоді, як я тут мешкаю, він покашлює без упину. Може, йому варто здати аналізи на туберкульоз?

— Ет, він тʼкий… — махнув рукою Рітварс. — У мороз ходе містом у розстебнутій куртці й одній майці… Ну… Щоб всі виділи, що має «Армані».

Після ванни з мокрим їжаком волосся Айдас був незвичайно зворушливий. Він зібравсь до крамниці, мене ж поривало стати у дверях і заявити: «Нікуди ви не підете!» Але тридцятирічний чоловʼяга, що знай сухотно покашлює, пішов до крамниці — з мокрою головою та в легкій куртці.

«Чи він маʼ на меті вкоротить собі віку, чи що?»

Зима в Англії, звісно, не сибірські морози, але — збігла думка — завтра Айдас з постелі не підведеться.

 

 

29 грудня 20__, пʼятниця

Я набрала їжі на цілий робочий день, але завод майже ввесь стояв. Для мене та ще декількох кандидатів на роботу співробітник моєї нової кадрової агенції влаштував екскурсію цехами.

У темних цехах у подобі літери П розміщено столи, над ними мигають екрани мудруватих приладів. Над кожним столом височіє стенд з великою кількістю скриньок, що в них сплять металеві деталі. Вздовж зеленої пішохідної доріжки зберігають важку задуму дебелі крісла — конторні, автомобільні, літакові.

«Що я тут робитиму?.. Це ж явно місце роботи для чоловіків!..»

Днесь жило лиш центральне відділення: над столами горіло світло, кілька осіб креслили на екранах компʼютерів, інші крутили в руках сидіння, ніби їх перевіряли. Над якимось приладом з утомленим видом стояв Айдас. Він був пожований, але не зліг.

Нудотно пахло мазутом.

«Звикай. Тут доведеться проводить по десять годин на день — добре, що всього чотири дні на тиждень».

Умовившись про завтрашній день, співробітник агенції підвіз мене до обшару.

Ввечері Айдас розібрав в своїй кімнаті шафу, затим разом з Рітварсом палив її в саду.

Винаймані кімнати, як правило, погано мебльовані випадковим начинням, виставленим кимось на вулицю. У комірнім шафи зайвими не бувають. Тим-то мене дивував гуркіт розламуваних меблів, що розлягавсь з кімнати Айдаса. Коли він потягнув дошки до саду, я запропонувала викинуть їх ліпше на смітник: тут відходи сортують і деревину вживуть із користю. Та Айдас вештався туди-сюди з дивним азартним блиском ув очах, і мене чи то не чув, чи то не розумів.

 

(Закінчення буде)

[1] «муза дальніх мандрів» – тут і далі наведено цитати з роману «Дванадцять стільців»; автори твору – вихідці з України І.А.Ільф та Є.П.Петров.

[2] «Тату!» (рум.).

[3] «Отже, тато слухає тебе…» (рум.).

[4] Тупий (англ.).

[5] Чом ви стукаєте в двері? (англ.).

[6] Остап Бендер – головний герой романів «Дванадцать стільців» та «Золоте теля».

[7] Слова Остапа Бендера з роману «Дванадцать стільців».

[8] Ліразель – персонаж роману «Донька короля Ельфляндії» ірландского письменника Е.Планкетта (1878–1957).

[9] «Червчата квіточка» – твір С.Т.Аксакова (1791–1859), літературний варіант європейскої казки «Красуня і чудовисько».

[10] Пеппі Довгопанчоха – персонаж казкових повістей шведскої письменниці А.Ліндгрен (1907–2002).

[11] Слова Остапа Бендера з роману «Дванадцать стільців».

[12] деревинно-тирсова плита

[13] Слова Остапа Бендера з роману «Дванадцять стільців».

[14] Не хочу нікого сердити, але я не винна, що мої уявлення про комфорт відрізняються від уявлень Алли! (англ.).

[15] Я теж не винен! (спотв. англ.).

[16] Спотворення цитати з роману «Дванадцять стільців» («Остапа несло»).

[17] «Роги й копита» – назва шахрайської фірми, завнованої Остапом Бендером за сюжетом роману «Золоте теля».

[18] Тут і далі наведено слова Остапа Бендера з роману І.А. Ільфа та Є.П. Петрова «Золоте теля».

[19] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Золоте теля».

[20] «Тупий поляк!» (англ.).

[21] Ми платимо високі податки на дороги – де ж пак ці дороги?.. (англ.).

[22] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Золоте теля».

[23] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Золоте теля».

[24] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Дванадцять стільців».

[25] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Дванадцать стільців».

[26] Цар Мідас – персонаж древньогрецької міфології.

[27] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Дванадцять стільців».

[28] Ми не чекали тебе сьогодні, позаяк роботи для тебе немає… (англ.).

[29] Слова Остапа Бендера з роману «Дванадцять стільців».

[30] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Дванадцять стільців».

[31] Christmas – Різдво (англ.).

[32] Вільне цитування Остапа Бендера з роману «Золоте теля».

[33] Населений пункт, з боку якого, за сюжетом роману «Дванадцять стільців, Остап Бендер прибув до Старгороду.