***
Літо не буде вічним. Осені час прийде.
Вкриє туман густий сонні очиці вулиць.
Тут, у моєму місті, новий зустріну день.
Часу у нас нема. Все, що могло – відбулось.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Літо не буде вічним. Терпкістю хризантем
Осінь ввірветься в душу різко, мабуть, назавше.
Я відпущу у вирій тонни болючих тем,
Твій найрідніший голос, щирі слова без фальші.
Осінь не забариться. Згустком хитросплетінь
Спогад запрагне душу вивернути на ззовні.
Я не впущу нікого. Тільки миршава тінь
Відголоском надії місяць вітає вповні.
***
Восени так затишно мовчати,
Гріть слова у горнятку душі.
Хмари пропливають, мов фрегати,
Вітер кучерявить спориші.
Осінь перегіркла, перетліла,
Вкутана в позавчорашній дим,
Тулиться Сиреною до тіла,
Спокушає листям золотим.
Осінь думку кутає туманом:
Золота, мій Боже, золота !..
І болить як незагойна рана
Осінь, що проклята у Христа…
***
Сонце загубилось на причілку,
Муркотить в кутку ліниво кіт.
Йде Мадонна – українська жінка
І дитя несе у грішний світ.
Хай чоло пооране роками,
Руки загрубіли від робіт, –
Щозими та жінка вечорами
У веселку одягає світ.
На канві життєвих перевтілень
Розцвітають золотом поля.
Жінчиним благословенним співом
Повниться натомлена земля.
І ніщо, насправді, не важливо:
Страшна спека, вітер, холоди…
Лиш ця жінка – українська Діва,
Її руки, праця і плоди.
***
Є щось одвічне в крапельці роси,
В лавандово-малиновім світанку.
Шепочуть казку вітру голоси
Й себе спиває тиша до останку.
Є щось магічне в голосі джмеля –
Нектар вбирає, мов святе причастя.
Любов’ю й раєм дихає земля.
Оце, мабуть, і є найбільше щастя.
***
А поки є, існує білий світ
Часу пісок все сиплеться крізь нього.
Вгорі, поміж небесних верховіть,
Нам хтось по крихті створює дорогу.
І крутиться, і крутиться земля,
Уже й забула скільки точно років.
Прядуть невпинно мойри* кужіля
І зовсім час не відає про спокій.
А люди – невгамовна мурашва –
Все метушаться, без кінця і ліку.
Досі наївно вірять у дива
Нащадки вигнаного
З раю
Чоловіка.
* Мо́йри (грец. Μοῖραι, латинізований запис Moirai; від moira — «частка», «доля») — у давньогрецькій міфології — богині долі і призначення людей та богів. Дочки богині ночі Нікс (за іншою версією — Зевса й Феміди, за Платоном — дочки божества неминучості Ананке). У сучасній мові слово «мойра» також уживається як синонім слова доля.
***
Тебе долаю, мов найвищу вежу.
За кроком крок я піднімаюсь вгору.
Горить в утробі полум’я пожежі,
Бракує слів, якими ти говориш.
Бракує сил, повітря і снаги.
Іду вперед (ти ж знаєш – я уперта).
Втішалась доля – сплутала шляхи,
Сховала щастя крадькома в конверті.
***
Ти хотів від мене утекти.
Силоміць тебе я не тримала.
Спалюючи зведені мости,
Одягнути не забудь забрало*.
І біжи крізь відстані й літа.
Утікай, куди лиш заманеться.
Та чи зможеш ти зробити так
Щоб кохання викинути з серця?
* Забрало – рухлива частина шолома, яка слугувала захистом для обличчя та очей.
***
Зі мною тишу спраглу розділи,
Почни її – вона буде як свято.
Словам важким із присмаком смоли
Судилось ненародженим вмирати.
Глянь, небо розкололося навпіл.
Ми сидимо, мовчанням оповиті.
Мені з тобою не потрібно слів,
Тебе я вмію і без них любити.
***
Щоразу вчусь приймати все як є:
Ранню весну, спекотне літо, осінь
Сіру, розхристану, що сльози ллє
За тим, що мріялось, та не збулося.
Своїм радіти вчуся помилкам,
Бо кожна з них – мій найпевніший вчитель.
Життя людське – мов Тихий океан –
Не передбачиш жодної із митей:
Не знати, де піднімешся, впадеш,
Ножа хто увіткнути хоче в спину.
Є місце тут й розчаруванню теж,
Та лиш воно і робить з нас Людину.
***
Ця тиша буде вічно голосити
За тим що не судилось, не збулось.
Розлука душ просіється крізь сито,
Любов розквітне зернами колось.
Розлука пересіється, минеться,
Розтане, наче осені туман.
Ця тиша буде вічно біля серця,
Усі по парах, а вона – сама.
Є в тиші щось магічне, таємниче:
І страх, і відчай, спокій і тепло.
Коли тебе вона ледь-ледь покличе, –
Прилинеш радо під терпке крило.