Нова книжка киянина, науковця Вʼячеслава Мусієнка «У пошуках сіна для коней та закоханих» потрапила мені до рук кілька місяців тому. Якраз на другу річницю початку повномасштабної війни росії проти України. Прочитавши перші два десятки сторінок, я зрозуміла: мушу зупинитися. Не можу. Не зараз. Тільки не це.
У повітрі вчувалися перші подихи весни, хотілося нарешті змінити гардероб, скинути важке зимове взуття, почати вигрібати пріле листя в саду… Як два роки тому о цій порі, яку тепер хочеться прожити швидко, думаючи про що завгодно, аби лише не про це… Щоб не було того гнітючого відчуття, яке по колу знову повертає і загострює те, що вперто намагаюся із себе витруїти. Відчуття початку війни. Коли підвальне приміщення стало укриттям, бомбосховищем, а звичайні речі набули зовсім іншого значення, як от сірники, свічки, борошно, плитка із газовим балоном, фляги з водою…
Але книжка з фотографією гнідого красеня-коня на обкладинці лежить на письмовому столі і щоразу обпікає, нагадуючи: «Ти ж сама вела щоденник, тоді, у Бучі… Ти ж писала про те саме…»
Його я теж не маю сил прочитати. Бодай раз. Можливо, він взагалі не для мене написаний.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Чи знав автор «У пошуках сіна…», як читачам відгукуватимуться його нотатки, зроблені упродовж перших півтора року цієї нестерпної війни? Здавалось би, книга не фіксує такого рівня страждань, через які довелося пройти (чи нині проходити) сотням тисячам українців у Маріуполі, Херсоні, Бердянську, Бахмуті, Ірпені, Бородянці, та й узагалі — усюди, де палає війна. Однак книжка сповна занурює в той страшний час, коли один день тягнеться, як тиждень, коли все тільки розгортається і не знаєш, що страшніше: якщо до твого підвалу прийдуть озброєні окупанти чи прилетить ракета. І мимоволі опиняєшся по той самий бік, що й автор: знову втрачаєш сон і спокій, згадуєш, як не міг і на мить відірватися від новинних стрічок, як рахував сірники, сидів без світла і води, як намагався знайти харчі для домашніх тварин. Але коли в більшості з нас це, умовно, кіт із собакою, то тут — табун коней! Справжній кінно-спортивний клуб Sport Elit під Києвом у Козині, де до війни діти займалися верховою їздою!
Що робити з ними в ситуації, коли вибухнула війна? Коли практично неможливо дістати корм, ліки, і як узагалі уберегти тварин від руйнівного стресу? Та бодай себе і своїх рідних?
«Коли бої точилися просто довкола нас, ми залишилися на конюшні самі з одним коноводом та 28-ма кіньми», — пише автор.
І тут мимоволі постає факт, про який я дізналася в ті дні, коли це, власне, сталося, і від якого в моїй душі щось гостро-боляче обірвалося: у Гостомелі, містечку неподалік нашої Бучі, окупанти не пощадили навіть коней. Мова про кінно-спортивний комплекс «Олександрія». В’ячеслав Мусієнко не оминає цього факту: «Із 32-х вихованців (…), можливо, кілька коней ще вціліли, прибившись до одного із сусідніх табунів. Але більшість згоріли живцем».
Ці страшні думки довго стояли перед моїми очима. Що ж коїлося в серцях людей, які відповідали майже за три десятки породистих коней?
«Щодня Ірі телефонують колеги-конярі і розповідають страшне. Тривають обстріли мирних територій, коні або горять живцем у стійлах під час пожежі, або гинуть через прямі влучання снарядів, поранення. Також тікають зі зруйнованих приміщень. Декотрі повертаються — поранені або вцілілі, проте в жахливому стресі. Коли коні нервують, у них виникає потреба багато їсти. У тих конегосподарствах, де був запас сіна, коні їдять на добу до 25-ти кілограмів сіна, хоча зазвичай споживають 10 кілограмів. І ці коні вціліли… Ті ж, які не мали змоги їсти багато сіна, починали ще більше нервувати. У них ставалися конвульсії, судоми, вони падали на землю… І нічого не допомагало їм — ні уколи, ні ліки. Коні помирали в муках протягом трьох днів».
Ірина, з любові якої до коней і розпочалася в 2000-му році історія клубу і яка в минулому очолювала Всеукраїнську федерацію кінного спорту, почала шукати варіанти евакуації тварин. «Ми знаємо: на цей момент уже багато хто вдається до відчайдушних спроб евакуації коней — їх вивозять звідусіль, хто куди має змогу, туди й вивозять. Великим попитом почали користуватися конеперевізники (…) Вони самі знаходили власників кінних комплексів та пропонували свої послуги. Дивно було спостерігати, як одні люди бралися вивезти коней із-під обстрілів безкоштовно, а інші — за гроші, до того ж чималенькі», — йдеться у книзі.
Власне, чи не за всім, що фіксує щоденник, криється людська природа, яка проявляється в безлічі моментів — як дрібних, так і масштабних. На загал стає відомо про численні випадки, коли люди, поспіхом полишаючи свої домівки, замикали в оселях своїх котів, собак, папуг, черепах… І поки одні ризикували життям, намагаючись урятувати чужих наляканих, голодних і спраглих тварин, інші… Автор згадує одного зі своїх коней на ім’я Атос, який потрапив до його родини в 2014 році з уже воєнного Луганська. Історія моторошна: «українські військові натрапили на конюшню, в якій були зачинені коні: ймовірно, люди втекли від війни, не подумавши, що треба щось вирішити із тваринами. Коні одні простояли в конюшні десь із місяць. Більшість із них просто загинули в стійлах від голоду, спраги та стресу. А два коника якимось чином вижили. Вони були, як скелети, але живі!» Військові змогли їх вивезти і врятувати. Щоправда, один із коней не пережив дороги. Інший після лікування потрапив до дитячої школи верхової їзди Ірини і В’ячеслава. Але пережитий стрес таки давався взнаки: тварина прожила не стільки, скільки б могла, попри турботу і дбайливе ставлення.
«Мені здається, що світ розколовся на друзки, розсипався, як мозаїка, на сотні уламків, і я ніяк не можу впоратися з цим відчуттям — моторошним, болісним: люди такі різні, що навіть і не уявляєш. Я живу сьомий десяток, і я ніколи не збагну, що таке може бути. Один і той самий вид, один і той самий гомо сапієнс — і одна істота кидає у квартирі на смерть іншу чотирилапу істоту, губить душі, а в цей час люди везуть корм для притулку, щоб урятувати котячі та собачі душі — і їх розстрілюють інші істоти, двоногі, а подружжя, ризикуючи життям, рятує собак-інвалідів… Боже, що Ти мав на увазі, задумуючи нас такими?» — знаходимо на сторінках опублікованого щоденника.
Можливо, мають рацію ті філософи, які стверджували/стверджують, що єдине, що ми насправді маємо, це свобода вибору. Вибір, який робимо щодня, щомиті, навіть якщо не замислюємося над цим. І час війни — це час особливо важливих, знакових, карколомних виборів, наслідки яких змінюють долі. В’ячеслав Мусієнко, намагаючись нікому не бути суддею, фіксує обране людьми: лінію поведінки, світоглядну та громадянську позиції, вчинки та слова. Так у щоденнику постають ніби окремі замальовки розмови чи листування з друзями, вибір яких окреслив точку неповернення як мінімум будь-яких подальших стосунків. Або ж розкривають приховану суть. І, можливо, не тільки їхню. А взагалі — людської природи. У Вʼячеслава та Ірини була можливість виїхати закордон. Але ж — коні… Подружжя розуміє, що події можуть розгорнутися надзвичайно небезпечно, але вибір зроблено. Мусієнки натомість беруться евакуйовувати з країни коней, яких удалося прилаштувати в Польщі. Не всіх. Але й це стало полегшенням. Більшість, які залишилися, згодом служитимуть людям. Зокрема дітям із Маріуполя, які приїздитимуть на денний відпочинок до кінної школи. Дітям, які пережили страшне, про що Ірині та В’ячеславу навіть розпитати ніяково. Але дійсність мимоволі проступає і пунктирно проявляє те, чого насправді не приховати, не забути.
«Сашко:
— А я всі звуки розрізняю! І ракети, і дрони, і ППО, і вертольоти, і літаки я по звуках можу сказати, це вибух-прильот чи збиття ППО!
Вибух-прильот це коли ракета чи снаряд поцілили кудись. Збиття ППО — це коли ракету чи дрон збили наші військові, а уламки розлетілися і теж кудись потрапили.
Жахливо, що діти таке розрізняють. Жахливо, що діти про таке говорять.
Винесли й поставили на стіл величезне блюдо з яблуками. Марго взяла яблуко і відкушує малесенькими шматочками. Обережно так відкусить і придивляється до яблука: чи багато залишилося?
— Та їж скільки завгодно на здоров’я, у нас ще багато яблук є, — підходить тренерка і підбадьорює Марго.
— Я на потім собі залишаю, а раптом не стане їжі? — відповідає дівчинка.
Варя:
— Сподіваюся, коли я виросту, не матиму такий вигляд, як мій тато.
— А що з ним? питаю.
— Він мертвий…
Від байдужого тону дівчинки хочеться кричати. Але зрозуміло, що це не байдужість, а заціпеніння від горя.
Сашко:
— У вас багато радості, бо у вас є коти і собачки, а от у Маріуполі вже майже не залишилося радості…
Левко:
— Скільки живуть коні?
— Приблизно 30 років, — відповідає Іра.
— Як мої мама з татом, — відгукується Левко. І очі Іри темнішають, вона закушує губу. I
Семен:
— А де ви ховаєтеся, коли летять бомби? У вас що, нема укриття? А коні де ховаються? Хіба вам не страшно?
Ох, дитино, якби ти знав, які дорослі запитання ставиш…»
Дорослі запитання ставить саме життя. І щоденник В’ячеслава Мусієнка і про це теж. Про запитання, на які немає відповідей. Бо чи може бути відповідь на те, як у двадцять першому столітті в центрі Європі може бути така страшна війна, яка таки є? Як вона може тривати так довго? Як на цьому тлі можуть відбуватися політичні ігрища та спекуляції? І як взагалі нам це пережити, не втративши віри в людей та майбутнє?
Думаю, принаймні на частину цих запитань в автора «У пошуках сіна для коней та закоханих» відповідь таки є. Як і самі коні, яких він зміг уберегти. І сіно, яке роздобув спільно з дружиною. Решту читачі мають знайти самі, долучивши цю книжку до власної бібліотеки. Бо вона має свою цінність — ухопленого моменту, настроїв та переживань нашого історичного періоду. У мене ж залишилося лише одне головне запитання: про сіно для коней усе ясно, а що там щодо закоханих?
- S. Усе ж для тих, хто особливо гостро пережив / переживає жахи війни, «У пошуках сіна…» краще прочитати потім, коли нинішні події стануть історією. Коли відчуєте, що маєте сили не проживати все знову і знову.
- S. S. Не стану спойлерити, але, як і в будь-якому справжньому щоденнику, читач багато чого дізнається про автора, його особисте життя, про що написано часом несподівано відверто і безумовно щиро, про його приватні роздуми та погляди на незручні моменти життя. Хіба що він не поспішає з оцінками. Бо їх ставить життя, бере у свої обороти карма, про яку згадує пан В’ячеслав. І ми можемо лише уявити, як і чим доведеться відповідати тим нелюдам, які не пощадили навіть коней. Навіть коней…
Юлія Бережко-Камінська,
секретар НСПУ
Довідка про автора:
В’ячеслав Мусієнко корінний киянин. Закінчив із відзнакою Національний авіаційний університет, працював на авіаційному заводі. Навчався в аспірантурі Інституту кібернетики НАНУ. Кандидат економічних наук, працював у провідних інститутах НАНУ, займався технологічним прогнозуванням. Стажувався за стипендією ЮНЕСКО в наукових центрах Швеції, Нідерландів, Німеччини. Має понад 70 наукових публікацій. Із 1989 року займався підготовкою менеджерів вищої та середньої ланки. Почесний громадянин міста Остін (США).
Із початку повномасштабної війни з Росією в клубі влаштовуються благодійні денні табори для дітей військовослужбовців та евакуйованих із Маріуполя. Коні з клубу беруть участь у програмах іпотерапії для поранених бійців Збройних сил України.