Перша половина 2024 року стала багатою на події для режисера Івана Уривського. Він став лавреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка. А ще поставив дві вистави у провідних театрах країни.
Загалом Іван вже встиг поставити багато вистав. А справжня популярність до нього прийшла після постановок «Конотопської відьми» та «Хазяїна». Зараз про них всі говорять. Напевне це вистави для всіх. Яка б людина не прийшла до театру, для неї тут буде все зрозуміло. І при цьому це дуже стильно, а для молоді – креативно і сучасно. Іван режисер, який відчуває час. А для кожного режисера важливо відчувати куди ми рухаємося, в якому напрямку йдемо, як сьогодні мислить наше суспільство, які відчуття у молоді.
Отож, навесні у Національному академічному драматичному театрі мені Івана Франка він поставив виставу «Марія Стюарт». Це історія протистояння двох великих жінок, конфлікту двох королев. Про престол, сутність природи влади. Про милосердя, честь і гордість. Підступність та любов.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже більше двох століть вона розповідає нам про ціну свободи, вічний конфлікт між «розумом» і «емоціями» в душі людини, силу впливу громадської думки на життя людини. Про боротьбу за панування, яка нівечить їхні долі.
«Марія Стюарт» у постановці Івана Уривського – не реконструкція подій минулого, а, скоріше, позачасова історія внутрішньої боротьби та двоїстості сутності людини. Про внутрішній конфлікт людини між совістю і підлістю, гідністю і зрадою, милосердям і жорстоскістю. Між сваволею та людяністю. Це не легенда, вкрита музейним пилом, а історія про нас теперішніх, про людей, які роблять свій вибір щодня. Тим самим обираючи долю, шлях та власне буття.
А перед акторами Михайлом Кукуюком, Іваном Шараном, Акмалом Гурєзовим, Андрієм Самініним, Олександром Печерицею, Дмитром Черновим, Павлом Москалем, Дмитром Рибалевським, Віталієм Ажновим, Олександром Рудинським, Михайлом Дадалевим, Михайлом Матюхіним та актрисами, що створюють образи королев у новій виставі постало непросте завдання зробити давню історію зрозумілою і близькою сучасному глядачеві.
– Ідея поставити «Марія Стюарт» у мене була давно, – розповідає Іван Уривський. – А зараз обставини склалися так, що з’явилася можливість втілити цей задум на сцені Театру Івана Франка.
Це хороша п’єса, один з моїх улюблених драматургів Фрідріх Шиллер. Його п’єса про людей, про відносини між ними. Вона дуже гарно написана. До того ж мені подобається ця історія, бо вона базується на історичних подіях. Погляд Шиллера, як він все це описав, як виписав персонажів. Одним словом – класна п’єса.
Ця історія актуальна у будь-який час. Звісно, дуже актуальна вона й зараз. Думаю, що саме тому «Марія Стюарт» з’явилася на сцені Театру Франка.
У виставі грають чудові артисти. Ця історія про двох жінок. У двох складах їх грають Тетяна Міхіна та Лариса Руснак (Єлизавета) і Анжеліка Савченко та Марина Кошкіна (Марія). Прекрасні артистки, кожна втілює свій образ на сцені по-своєму. Кожна пропускає цю історію через себе. Мені було цікаво з ними працювати. Вже мав з спільні роботи з цими артистками, вперше співпрацювали лише з Ларисою Руснак.
Зізнаюся, що це дуже складний матеріал. Репетиції відбувалися по-різному, але думаю, що всі ми отримали задоволення. Було і важко, і легко. Сам матеріал диктував непрості умови. П’єса доволі непроста, непросто було її поставити, придумати.
Робив цю виставу з художниками, з якими завжди працюю. Це Петро Богомазов (сценографія) та Тетяна Овсійчук (костюми). У кожній роботі ми намагаємося знайти щось нове для себе. Відкрити будь-яку п’єсу саме так, як бачимо її саме зараз. Не була винятком і «Марія Стюарт». Думаю, що наша концепція добре лягла на цю п’єсу, розкрила з якихось інших ракурсів цю класичну історію.
Своє роботою ніколи не буваю задоволений на всі сто відсотків. Звісно, є помилки, є моменти, над якими ще треба працювати. З цією постановкою ще треба буде пожити і мені, і акторам, аби вона ставала кращою. Далі вистава ростиме. Але, звісно, я ніколи не буду нею повністю задоволений, як і будь-якою іншою своєю роботою…
***
А вже на початку літа на головній сцені Національної оперети України відбулася прем’єра оперного етюду на одну дію «На русалчин Великдень», в основі якого лежить лірико-фантастична опера відомого композитора Миколи Леонтовича за казковим сюжетом Бориса Грінченка. Тут Іван Уривський разом з іншими творцями вистави показали свій оригінальний погляд на історію, якій вже більше ста років.
– Нарешті ми відкриваємо по-новому палітру української музики, яку, на жаль, самі не знаємо, – зазначив очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський. – Сьогодні українці починають по-іншому її трактувати та цінувати своїх митців. Це говорить не лише про відновлення, а й про нашу мудрість. Український народ зрозумів, шо не може бути ніякого руху вперед, якщо ти не знаєш своєї рідної історії та культури, не будеш цінувати свою музику. Зараз українська нація проходить очищення та позбавлення комплексу меншовартості задля чогось потужного та великого.
Це дуже цікавий проєкт. Ми повністю відновлюємо те, що написав Леонтович. На жаль його опера незавершена, бо життя композитора обірвалося через російських катів. У нас гарне сучасне прочитання. Розгорнута музична палітра, яку зробив Віталій Фізер. Він аранжував, навіть додав деякі твори. Опера Леонтовича написана для хорового виконання. Там немає суто симфонічної музики. А в нас розгорнута форма і симфонічні вкраплення, що дало режисерові можливість для його фантазії, для пауз, переходів.
– Це була наша спроба зробити оперну виставу, – далі розповів Іван Уривський. – Це оперний етюд, саме так його назвав Леонтович. Загальновідомо, що композитор не встиг дописати цю оперу, вона залишилася у такому вигляді – 45 хвилин музики. Це все, що дійшло до нас. Це казка-феєрія. Це моя проба, проба нашої команди – акторів, співаків.
Переконаний, що сьогодні більше уваги треба звертати на українську музику – класичну і сучасну. А Леонтович – це наш класик, його музика мене надихає. Хотілося саме з цієї історії спробувати зайти в музичний театр. Було багато питань, чому драматичний режисер, береться ставити оперу. У мене було велике бажання. Богдан Струтинський підтримав цю ідею, хоча й зазначив, що така постановка може не мати комерційного успіху. Бо це не дуже відома опера. Для мене було важливо, аби вона була, щоб її чули, бачили, щоб про неї говорили. Говорили добре чи погане, це вже інше питання. Я завжди відкритий до критики. Це була спроба дотягнутися до музики, яку вважаю класною.
Про цю оперу мені розповіла мистецтвознавець Ольга Стельмашевська. Коли послухав, то закохався у цей твір. Про те, щоб поставити оперу в Національній опереті ми почали говорити з Богданом Струтинський ще чотири роки тому. Думали про «Запорожця за Дунаєм», про деякі інші історії. Врешті зупинилися на Леонтовичі.
Звик до іншого театру. Спочатку обрав ту мову, якою спілкувався у драматичному театрі. Пізніше зрозумів, що це зовсім інша історія. Мені як режисерові треба було багато вчитися працювати з музикою. Якщо до вистав, які ставив раніше, музику добирав сам і сам робив партитуру, то тут працював з партитурою, що вже існувала, з диригентом. Це цікаво, але щоб все це зрозуміти, потрібен був час.
У виставі підіймаємо проблеми екології, стосунків чоловіка та жінки. Це жіноча історія. Завжди цікаво говорити про жінок, хоча розгадати їх неможливо. Все що ми бачимо на сцені – це фантазія нашої команди, плюс прекрасна музика Миколи Леонтовича. Сприймаємо нову історію як іронічну казку, адже тут дійсно багато іронії.
Всі ми знаємо «Щедрик», а тепер можемо більше дізнатися про нашу історію, нашу музику. Я вже зазначив, що це проба, етюд. Зі студентами ми робили етюди, а тепер я повернувся у студентство, аби зробити цю історію. Бо це реально дуже круто. Сподіваюся, що вона буде розвиватися, рости. І через рік це буде вже зовсім інша вистава. Можливо у наступному сезоні буде нова опера, але поговоримо про це вже пізніше.
– Моя героїня – це дівчина, яка через нещасливе кохання пірнула у води Дніпра, – продовжила розмову виконавиця ролі Першої Русалки, солістка-вокалістка театру Ольга Федоренко. – Там вона організувала, я б сказала, жіночу комуну. Русалки почали жити іншим життям. У них з’явилися свої правила, свої традиції.
Русалки у цій постановці незвичні. Це жіноча енергія. На сцені чудовий хор – ансамбль з дев’яти прекрасних дівчат. Кожна з них унікальна по своєму, так само як і Перша, Друга та Нова Русалка. У кожної своя психологія, психофізика, свої мрії та бажання, свої причини, чому вона пірнула в ці води. Кожна розповідає свою історію, а разом вони намагаються знайти у цьому позитив. У них свої вечірки, жіноча атмосфера. Моя героїня співає: «Забудьмо те мирське життя, яке було там. Тут, під місяцем ми гарно живемо і радіємо».
Перше, що запитав у нас режисер, чи готові ми одягнути купальники. Сказали, що можна спробувати. Думаю у нас вийшло непогано. Загалом костюми вийшли просто фантастичні. Тетяна Овсійчук – надзвичайна художниця. Всю красу на сцені створювала вона. За це їй велика подяка. Вона підбирала індивідуальний образ кожній героїні, перуки, грим. Навіть фата у кожної своя, вона відповідає внутрішньому стану.
Для мене було приємною несподіванкою, що в Івана Уривського така класна музична інтуїція. Людина, яка раніше працювала над драматичними виставами з перших репетицій все добре зрозуміла.
Спочатку був кастинг – ми співали для режисера, диригента. Самі репетиції розпочалися з першого травня. Вже відбулися перші покази. Завжди є якісь нюанси, щось треба підкорегувати. Але в цілому ми отримали величезне задоволення.
Після вистави до мене підбігла дівчинка, щоб сфотографуватися і сказала: «Ти така. як у тік-току». Хотілося, аби діти не тільки сиділи у тік-току, а й приходили на наші вистави. Щоб через казку звикали до опери, класичної музики. Також хотілося б зазначити, що вся музика звучала в аранжуванні нашого прекрасного Віталія Фізера, який диригував. Все дуже добре підібрано, збалансовано. А Іван Уривський – чудовий режисер, буду рада, якщо ще трапиться нагода з ним попрацювати.
Едуард Овчаренко