“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Відколи триває новітня російсько-українська війна, письменники фіксують окремі епізоди, думки, емоції в творах різних жанрів. І чільне місце належить якраз поезії, що є таким собі миттєвим згустком авторських переживань. У наші дні виходять антології, збірники, індивідуальні збірки, добірки. Зростає значення сторінок у соцмережах. Адже на них поети-воїни, що боронять Україну від ворожої навали, залишають зарубки кривавих днів. Так важливо прочитати їх вчасно.
Олег Бородай – харків’янин родом із Полтавщини, що захищає Україну з 2014 року. Автор атестує себе передовсім поетом. У його доробку дві збірки поезій: “Відлуння окопів” (2018) і “Релаксація душі” (2021). Крім того, О. Бородай взяв на себе функцію літописця, створивши щоденник фронтових подій (“Вогневий вал”, на цей момент – у трьох частинах).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вірші О. Бородая позбавлено зайвих прикрас, кількість епітетів і метафор мінімалізовано. Але кожне слово опиняється на своєму місці, що і дає підстави говорити про поезію, а не тільки про вірші.
Митець слова дає перед очі читача картину, що суміщає два плани однієї реальності – мир і війну. Одна з них постає імпульсом-тлом, а інша опиняється на передньому плані. В тексті, рядок із якого винесено в назву, тлом мирна дійсність (до поезії хист):
До поезії – хист, з автоматом натомість.
Дай не схибити, око, в цей час нелегкий.
Задощило в душі, мов сльоза, чиста совість.
Недоречна тут заповідь Божа: не вбий!
Все зроблю, щоб спинити розлючену зграю –
не здригнеться рука у запеклім бою.
У надії потрапити згодом до раю
однією ногою у пеклі стою.
Війну визначено послідовністю епітетів: нейтральним (нелегкий час), емоційно забарвленими (розлючену зграю, у запеклім бою). Лють уподібнює людей тваринам, звідси – згадка про зграю. Цю метафору поет прикладає винятково до окупантів. Зграї завойовників протистоїть один воїн, натовпу – людина. Ця людина не піддається люті, її мета зберегти холодний розум і чітке бачення (“дай не схибити, око”). Зберегти заради того, щоб спинити ворожу навалу (“все зроблю, щоб спинити”). Втім, не схибити – не тільки влучити в ціль, а і не помилитися, не піти проти сумління. Бо те сумління і ворога на війні бачить першочергово людиною – через те і задощило в душі. Втім, сумління чисте, бо заповідь “Не вбий” у пеклі війни не на часі, ідеться бо про знищення ворогів не через імперські амбіції, а з потреби захисту співгромадян. З потреби охорони українського раю, в якому буде місце поезії та пісням.
Подібну думку винесено в коду вірша О. Бородая “За державу болить… Дим плюндрує блакить”:
Тільки щоб не полон, у нагоді – патрон, –
надивився у вічі вже смерті.
Зверху тисне бетон, зачекає Харон,
а приціл – на 400 метрів.
Он від ворога тінь, зазівався – амінь.
Ну а ти ще зелений хлопчина…
Хай попереду бій, відступати не смій –
бо позаду твоя Батьківщина.
Тут у просторі вірша зійшлися три постаті: воїн із досвідом життєвим і військовим (“надивився у вічі вже смерті”); молодий вояк (“ти ще зелений хлопчина”); ворог (“он від ворога тінь”). В цьому трикутнику блукає смерть, яка загрожує кожному, хто зазівався. Тут “амінь” є не маркером молитовного жанру, а лише синонімом до слова “кінець”. І цей кінець може зачекати, як і античний перевізник у царство мертвих, Харон. Але бій не зачекає. До речі, українського вояка також можна інтерпретувати як античного перевізника підземним царством. Адже він перебуває під звичним світом (зверху – бетон) і відправляє ворогів у засвіти.
Про пекло війни поет оповідає у вірші “А скоро знов гарячий бій”. Війна постає синонімом лютості, хижацтва. Через те, що вона живе за рахунок знищення не тільки людей, а і людського в людях її атестовано найбільшим божевіллям:
Війна – вершина божевілля,
лютує хвилями атак.
Сильніш вгризаюся в траншею,
зростаюсь з отчою землею,
що напилася крові вщерть.
Гроза гримить, війна запекла –
Страшний синонім слова ПЕКЛО.
А поруч хижо диха смерть…
Що показово: про масштаб безуму свідчить зміна шрифту в написанні слова “пекло”, а про безмір втрат – скупе окреслення рідної землі як тієї, “що напилася крові вщерть”. А от ставлення поета до Батьківщини передає епітет отчої. Він визначає піднесено-молитовну тональність ліричного персонажа. О. Бородай зіставляє природну стихію зі стихією війни (“грім проріже мертву тишу, гроза гримить”; “лютує хвилями атак”). Крім того, стихія води – злива і хвилі – несподівано зближується зі стихією вогню: хвилі атак, війна запекла, пекла. Так виникає відчуття війни як поєднання непоєднуваного, коли смерть є живою (“диха смерть”), а жива людина уподібнюється мертвій, вгризаючись у траншею. Оксюморон у текстах О. Бородая – спосіб опису війни, коли із двох протилежних понять виростає нове поняття і нове розуміння дійсності.
Серед найсвіжіших віршів поета вчергове звучить тема пекла. Його персонаж вірша “Дрон гуде над головою” ніби “резервує” пекло для нечисті. Біблійне розуміння пекла як місця для ув’язнення духів, які збунтувалися проти Бога, доповнюється трактуванням окупантів як такої-от бісівської за духом нечисті. Попри запеклий бій, пекло не призначене людям – тим, які несуть людське і Боже світло. О. Бородай про це пише, послуговуючись образом скандинавської міфології. Оминаючи згадувати Одіна, покровителя загиблих вояків, бога війни і битви, поет відкликається до Вальгалли – зали Одіна, де спочивають полеглі звитяжці після смерті:
Дрон гуде над головою.
Свій – чужий? А дідько знає!
Та якщо ти справжній воїн,
хай Вальгалла стане раєм.
Занесла ж мене недоля…
Геть подалі, страх підступний!
Нас раби не поневолять.
В пекло, нечисть! Хто – наступний?..
Вальгалла стає раєм для тих, хто діяв попри страх, спиняючи навалу окупантів. І, як можна бачити з творів О. Бородая, поет прагне передавати пережите правдиво (не заперечує страху, показує відвагу як дію всупереч йому). Для митця-воїна важать поняття справжності (“справжній воїн”), волі (“нас раби не поневолять”), віри в справедливість і людяність. Ось як передає свої почуття персонаж іншого вірша О. Бородая:
Серед тисяч зневірених лиць,
ув оточені злості і болю,
не упасти б, зневірившись, ниць,
і не здатись безславно без бою.
Хай все тяжче із часом стає,
в справедливість не втратити віру,
відшукати б, нарешті, своє
й не згинатись від стрічного вітру.
Все важче із часом стає, бо час ніби зупинився. Кожен день видається днем однієї зими, що почалася 24 лютого 2022 року (з повномасштабним вторгненням) і досі триває. Цей мотив звучить у кількох творах автора:
знов цей кровожерний лютий…
Перегорнути б календар!
Знов “бути чи не бути?”
Бути!
Вчергове втримуєм удар.
Дванадцять місяців війни…
Іще так довго до весни…
В “дні криваві і солоні”, перебуваючи “кожен день – грудьми на вістрі”, хоча і “звикаєш до крові, до болю, / із часом – звикаєш до втрат”, але не можеш звикнути, що люди стають нелюдами, нищачи безжально життя інших. Так утривалюється зло, холод ненависті і жахи війни:
Час надлюдських випробувань –
ще зиму треба пережити.
…а ми ступаємо по лезу.
Змілів зажурений Дніпро:
серця людські скувала крига.
Стікає в річку тепла кров…
Коли ж весна? Коли відлига?
О. Бородай анітрохи не прикрашає трагізму війни, послуговуючись для фіксації побаченого і відчутого образами смерті, знаними ще з фольклору і української класики, приміром – з поезії “Косар” Т. Шевченка. В нашого сучасника смерть – косар із автоматом і
Страшні покоси – автоматна черга
кладе на ратне поле крізь приціл.
О. Бородай увиразнює сказане за рахунок нюансування семантики слова: покоси – пора мирних жнив, але страшні покоси – жнива війни, не добрі, а лихі. Косарем є автоматна черга, що приносить смерть (а той, хто дивиться на ворога крізь приціл, опиняється “за кадром”). І це виправдано – кожен із обох боків фронту може стати наступним у черзі страшного косаря, опинитися поза світом живих.
Структурно вірш поета продуманий: опис війни – рядки 1-ий, 2-ий, 4-ий, 7-ий; вкраплення мирних реалій – рядки 5-ий, 6-ий, 8-ий. І один – сполучає обидві дійсності в єдину, будучи ніби емоційно-буттєвою межею:
О, скільки доль і мрій війна вже стерла!..
Скиртує цвинтар купи рваних тіл.
Як дотик рук, – теплом твоя підтримка,
як вмію, вдячність – віршем передам.
А десь літає куля-невидимка, –
та не дістати серце ворогам!..
Мрії і доля – простір життя, війна – простір обірваних життєвих доль і мрій, яким не судилося зреалізуватися. Трагізм війни в тому, що вона тяжіє до безслідного стирання всього, що нагадує про людину, її сподівання і світ. І знищення, що приносить із собою війна, – масове, тотальне. Воно посягає на цілість людського тіла (“купа рваних тіл”) і на цілість людської душі, бо,
Життя іде, мов мінним полем, –
лишають слід жахкі фронти.
Щоб вціліти, вкрай важливо відчути підтримку тих, кого захищаєш. Оте тепло людської небайдужості дає змогу зберегти серце чуйним і чистим у морі болю, ворожої злоби і власного “гніву пречистого” (В. Стус):
Свист свинцю, наче музика в пеклі,
а в душі так тривожно й болить –
а думки про домівку ще теплі,
і цінуєш в житті кожну мить.
Пройде час і від снігу розтане,
що зима нанесла помелом.
Тільки серце палке, полум’яне –
поділитись бажає теплом
Те тепло для Олега Бородая має єдине джерело – любов до родини і до співвітчизників, яка спонукала його на “найвищий вияв мужності в житті – життя заради йти на смерть свідомо” і, не вбачаючи в собі анітрохи схожості з героєм, з гідністю та наполегливістю боронити рідну домівку:
Нехай лоскоче нерви підлий страх
і хай ти на героя геть не схожий… –
Гніздо борониш – гордий впертий птах –
і ворог пташенят дістать не зможе!
В творах автора зима і весна – більше, ніж пори року. Весна – символ живого і чулого людського серця, а зима – серця, вкритого снігами ненависті. Весна – символ вистражданої перемоги, зима – затяжних страждань лютої війни:
В країні ще й досі лютує зима,
гіркими сльозами умита.
Життя показало, що в світі нема
лихіш московита.
Природа в текстах Олега Бородая – не так пейзажне чи психологічне тло, як оптика, що допомагає відобразити нашу трагічно-героїчну дійсність. І, будучи нагадуванням про мирну дійсність, вона стає знаком парадоксальності нової, воєнної реальності. Засобом для цього є зближення і розподібнення, що в окремих випадках утворюють поєднання непоєднуваного. На рівні лексики його передає оксюморон.
Часом те, що здається оксюмороном (наприклад, хвилі і пекло), стає у вірші поета способом метафоризації дійсності. Так відбувається в поезії “Свинцеве небо зайнялося”, де автор послуговується тактикою зближення природного (грози) і неприродного (війни): свинцеве небо зайнялося (похмуре небо забарвилося від сонячного проміння), оглушний грім (негода). Далі читач стикається з образом фонтан вогню, що тільки на перший погляд є поєднанням непоєднуваного. Бо мовиться про метафору вулкану, що клекоче перед виверженням. Згодом поет перемикає оптику, фіксуючи в переліку об’єкти реальності, знищені війною:
Свинцеве небо зайнялося.
Фонтан вогню, оглушний грім.
Клекоче бою відголосся.
Ударна хвиля трусить дім,
кружляє ураганом попіл.
Кругом руїни, бите скло…
Поета не вабить перелік як такий, він прагне закарбувати вчинки зла і дати простір для роздумів, чому зло стало можливим і де черпати сили для перемоги. В контексті питання “Невже можливо це в Європі?” фраза про попіл віддалено нагадує афоризм із «Легенди про Уленшпігеля» Ш. де Костера – “Попіл Клааса б’є в моє серце”, приховано нагадуючи про обов’язок допомоги в боротьбі.
Регоче гучно вбивче зло.
Загибель жерла шлють ворожі.
Від міста – тільки тлінь і тінь.
Але – тримаймось. Переможем.
Амінь.
На цій ствердно-молитовній ноті хотілося б завершити нотатки про окремі поезії Олега Бородая – воїна, що має хист і до поезії, і до пісенного слова. Закінчити у сподіванні, що війна залишиться у його творах лише відлунням, а повносило звучатиме любовна лірика нашої переможної весни і глибинна філософія українського серця.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.