10 червня день пам’яті Катерини Білокур – самобутньої української художниці, справжнього генія (1900-1961).
ФАНТАСТИЧНИЙ СВІТ КАРТИН
Її ім’я входить до переліку найвідоміших жінок України. Фантастичний світ її картин заворожує. Вони вразили навіть одного з найвизначніших художників XX століття Пабло Пікассо, який про творчість сучасників відгукувався переважно зі зневагою, а про Білокур – із захопленням.
Катерині Білокур випало жити в українському селі в один з найстрашніших періодів історії срср. Вона творила в жахливих умовах, зневаживши погрози батьків, всупереч анахронічному світогляду свого оточення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Величезний внесок у справу збереження, дослідження та популяризації творчості Катерини Білокур зробив відомий український мистецтвознавець, дослідник біографій видатних діячів української культури Микола Кагарлицький. Саме завдяки йому світ заново відкрив для себе не лише геніальну художницю Катерину Білокур, а й занурився у світ її епістолярної спадщини, не менш талановитої, ніж живопис.
Пряма мова
“На сороковий рік по смерті Шевченка, на зорі “феміністичного” 20-го століття (ознаменованого “великим цивілізаційним проривом” жіноцтва в усі сфери суспільної діяльності, доти для жінок закриті), історія поставила в Україні повторний експеримент: цим разом геній, народжений у селянській хаті, прийшов на світ дівчинкою. І цілий свідомий вік генія припав на час найбільшої в новітній історії Катастрофи його ( перепрошую –її!) народу – такої, перед якою блякнуть усі жахіття, спортретовані в «Кобзарі». Катастрофи, якій упродовж трьох поколінь приречено було залишатись німою – і для решти світу невидимою. І так само невидимим приречений був залишатися геній.
В результаті вийшла одна з найстрашніших митецьких біографій століття. Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі – значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось – і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти.
“ХОРОШЕ ЧОРНОБРОВЕ ДІВЧАТКО”
У цій біографії, на поверхневий погляд, майже не було чудес, якими доля завжди, за логікою міфу, полегшує шлях геніям (і без того, за визначенням, хресний, хоч би в яких зовні благополучних умовах їм випадало здійснити свою місію). Ніхто не вивіз “хороше чорноброве дівчатко” з села до столиці, де нього чекала би першокласна мистецька освіта, та що там мистецька – навіть “до п’яного дяка в науку” ніхто не відвів: навпаки, били по руках, коли ті тяглися до книжки, і змалечку “забороняли писати й малювати” (по суті, повторювалась доля іншої Катерини – Шевченко-Красицької, за свідченнями односельців, від роду не менш художньо обдарованої од свого славетного брата, – з тою різницею, що ця “нова” Катерина проти вготованої їй “вічної жіноцької долі”, де її дар міг проявится хіба за розмальовуванням припічка у вільну годину, збунтувалась так, як і в сні не приснилось би французьким екзистенціалістам, – і ціле життя прожила в режимі перманентної війни з нинішнім світом – за свою територію, за оспіваний приблизно в ті самі роки Вірджинією Вулф, про яку ніколи не чула, як і та про неї, “власний простір”…), – Оксана Забужко.
(з есею “Катерина, або Філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії” зі збірки есеїв “Планета Полин” видавництва “Комора”, 2020).