“Українська літературна газета”, ч. 5 (361), травень 2024
Якщо в ювілейну пору вам захочеться дізнатися про те, як відзначав Тарас Григорович річниці свого народження, то переконаєтеся, що він особисто залишив лише дві письмові розповіді про це. Перший автограф – лист до Варвари Рєпніної, започаткований якраз 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1848 року і продовжений затим іще чотири дні, тобто 26–29 лютого. Це був перший день народження з десяти, зустрінутих на засланні, і єдиний, описаний Тарасом Шевченком.
Інформативно насичений лист – ідеальний історичний документ, аналіз якого дозволяє виразно зафіксувати тридцять четвертий день народження національного Кобзаря та хоча б коротко розповісти про його тодішні думи й переживання, боління і сподівання…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«ХАЙ ОСІНИТЬ ВАС БЛАГОДАТЬ БОЖА…»
Отже, говорячи по-шевченківськи, «в добрий час почну» – першими рядками листа засланця з Орської фортеці:
«Тринадцятий день уже читаю ваш лист, напам’ять вивчив, а лише сьогодні знайшов час і місце (в казармах) відповісти вам, предобра й найблагородніша Варвара Миколаївна».
Йшлося про лист Варвари Миколаївни з допискою Глафіри Дуніної-Борковської, відправлений із Яготина 13 січня 1848 року. Серед його ключових слів виберу такі: «…Що можу я, бідна, безсильна, для Вас, мій добрий Тарас Григорович – молитися! Так, молитися як можна частіше, як можна тепліше, щоб Бог підкріпив Вас у теперішньому випробуванні… З якою радістю всі Ваші тутешні друзі допомогали би Вам нести хрест… Не сумуйте, несіть хрест, моліться і надійтеся!.. Чи є у Вас Євангеліє?»
Тридцятичотирирічний Тарас Григорович відповідав у день свого народження: «Молитва і ваші щирі листи більше за все допоможуть мені нести хрест мій. Євангеліє я маю…» Нагадаю, що біблійні тексти супроводжували Шевченка все його життя, а в Новому Завіті поетові особливо близькі були саме книги Євангелія. На початку 1850 року засланець писав Рєпніній із Оренбурга: «Єдина втіха моя в даний час – це Євангеліє. Я читаю його… щодня та щогодини…» У листі від 7 березня 1850-го знову наголосив: «Новий Завіт я читаю з благоговійним трепетом».
Очевидно, що Шевченко віддавав особливу шану глибокій релігійності Рєпніної, втім його вдячність княжні, котра одна з перших не побоялася написати йому на заслання, була безмежно щирою. На початку лютого 1848-го засланець гірко заплакав у листі до свого доброго знайомого Андрія Лизогуба – першого, хто листовно відгукнувся на його біду:
«Отак тепер і зо мною сталось, було, на собаку кинь, то влучиш друга. А як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вимерли, крий Боже? Ні, здравствують, та тілько одцурались безталанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості. Так що ж, недогадливі».
Та ж і через рік, уже в Раїмі, засланець скорботно підсумує:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.
Уявімо собі неймовірно гнітючий стан душі Шевченка, який, за його словами, немовби від тяжкого сну просинався, коли зрідка отримував листа «від кого-небудь, хто не відрікся від мене»…
Тож, у той знаменний день – 25 лютого 1848 року – іменинник справді радісно-щасливо зізнався Варварі Рєпніній у найголовнішому: «…Ваш лист переніс мене з похмурих казарм на мою батьківщину – і у ваш прекрасний Яготин, – …в даний час я належу до найщасливіших, я, розмовляючи з вами, святкую 25 лютого. Не шумно, як це було раніше! але тихо, тихо, і так весело, як ніколи не святкував. І за цю велику радість я зобов’язаний вам і Глафірі Іванівні. Хай осінить вас благодать Божа, пишіть до мене так часто, як вам час дозволяє».
«А КНИГИ, ПРО ЯКІ ПРОСИВ ВАС, ПРИШЛІТЬ…»
Після всього цього, написаного, сказати б, в емфатичному стані, Шевченко, здається, несподівано-практично завершив: «а книги, про які я просив вас, пришліть…» Ішлося про те, що ще в листі до Рєпніної від 24 жовтня 1847 року, тобто чотири місяці тому, Тарас Григорович просив її надіслати «Выбранные места из переписки с друзьями» Миколи Гоголя та редаговані Осипом Бодянським «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских». А ще й додав «прислати, ради Бога» книгу католицького богослова Фоми Кемпійського «О подражании Христу», до речі, це прохання він повторив і на початку 1850-го. Не забув Тарас Григорович і приписати, щоб Варвара Рєпніна нагадала Андрію Лизогубу, «про що я його просив». А просив засланець у листі від 1 лютого 1848 року надіслати йому «поезії святої ради» твори Михайла Лермонтова й Олексія Кольцова. Всі ці прохання Тарас Шевченко мотивував коротко й переконливо: «Один порятунок від одеревіння – книги».
Невідомо, чи Лизогуб виконав Шевченкове замовлення, а Рєпніна в листі від 19 березня 1848 року повідомила йому про відправку книги Гоголя, пояснивши, що другу книгу не надіслала «не від забудькуватості, а від того, що краще так». Справа в тому, що в 1848 році Бодянський був відсторонений від видання «Чтений», які, за розпорядженням самого царя, підлягали загальній цензурі. Лист Рєпніної до Шевченка від 19 березня 1848 року був останнім, адже шеф корпусу жандармів і начальник III відділу, граф Олексій Орлов жорстко застеріг її від спілкування з засланцем.
У контексті цього незабутнього Шевченкового інтересу до книжкових видань не промину зафіксувати, що справді багато наукових книг і літописів надіслав Тарасу Шевченку саме його друг Осип Бодянський, в якого була, за словами поета, «запорозька душа». У листі з Новопетровського укріплення від 1 листопада 1854 року засланець щиро дякував йому: «Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!»
Та ж як у цьому дивовижно-духовному просторі не згадати про Шевченків подячний лист Андрію Лизогубу, написаний 7 березня 1848 року, з якого випливає, що невдовзі після дня народження поет одержав од нього замовлені ще наприкінці 1847-го твори Уільяма Шекспіра – всі 13 випусків у перекладі Миколи Кетчера (Шевченко познайомився з ним у березні 1858 року), переплетені для зручності в двох книгах. І не тільки! Читаємо у Тараса Григоровича:
«Сьогодня неділя, на муштру – не поведуть. Цілісінький день буду переглядать твій подарунок, щирий, мій єдиний друже, переглядать і молитись, щоб Бог послав на довгі дні тобі такую радість, як послав він мені через тебе. Перелічив, передививсь, все, все до крихотки ціле. І Шекспір, і папери, і фарби, і цизорик, і карандаші, і пензлі – все цілісіньке…
Недавно з Яготина прийшов лист до мене. Спасибі їй, добрій Варварі Ніколаєвні, що не забуває мене, хоче мені, як сама достане, прислать книжок…»
А через два місяці – 9 травня 1848-го – в листі до Лизогуба тепло згадав про Рєпніну: «Як будеш писать до неї, подякуй за книжку Гоголя».
У цьому рідкісному випадку зворушливо переплелися Шевченкові глибокі почуття подяки, шаноби до двох його справжніх друзів – Андрія Лизогуба і Варвари Рєпніної…
Хочу також обов’язково привернути увагу до того, що протиставив Шевченко одурманюючій казармі, націленій на його духовне знищення, одерев’яніння, знелюднення. Найперше – книги! Символічне значення має дорогоцінний спогад Шевченкового знайомого Микити Савичева, який відвідавши засланця у травні 1852 року в казармі Новопетровського укріплення, зафіксував, що той лежав на нарах, «заглибившись у книгу»…
І, звісно, прагнення до власної творчості! Отримавши від Андрія Лизогуба вже згаданий «подарунок», Тарас Шевченко, за його словами, «цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав по-тричі, цілуючи всяку фарбочку. І як її не цілувать…»
Тому щиро й природно досі звучить його осяяння: «Боже мій! Боже мій!… Благий і дивний єси, Господи!».
«АЙДА В КАЗАРМИ! АЙДА В НЕВОЛЮ!»
Та повернемося до Шевченкового листа Варварі Рєпніній подібно до того, як поет зробив це наступного після дня народження 26 лютого 1848 року. Найперше засланець написав:
«Вчора я не міг закінчити листа, тому що товариші солдати закінчили вчення, почалися розповіді, кого били, кого обіцялися бити, шум, крик, балалайка вигнали мене з казарм…»
Як економно-листовно змалював іменинник атмосферу ненависної солдатської казарми! Вривається у пам’ять вірш «А. О. Козачковському», написаний якраз в Орській фортеці й недавно зовсім, – орієнтовно в другій половині 1847 року:
О доле моя! Моя країно!
Коли я вирвусь з ції пустині?
Чи може, крий Боже,
Тут і загину.
І почорніє червоне поле…
– Айда в казарми! Айда в неволю –
Неначе крикне хто надо мною.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отак я, друже мій, святкую
Отут неділеньку святую.
Неминуче згадується малюнок сепією «Казарма», який у «Шевченківській енциклопедії» (Т. 3) датується 1847 роком, тобто, виконаним в Орській фортеці, а в Повному зібранні творів Тараса Шевченка (Т. 10) – часом від листопада 1856 і до липня 1857-го, тобто, створеним у Новопетровському укріпленні. Це недопустимо в енциклопедичній царині, втім у межах даної статті нестикування не має принципового значення, бо йдеться про незмінно моторошну, задушливу обстановку солдатської казарми, зображену засланцем Шевченком навіки-віків. Особливу притягувальність «художницьки зробленому малюнку» (Олександр Кониський) надає неймовірний спалах по-рембрандтівськи торжествуючого світла, що розриває невідрадний імперсько-казармовий морок…
До речі, продовжуючи лист 27 лютого, Шевченко довірливо зауважив:
«Тепер найтихіший і зручний час – одинадцята година ночі. Все спить, казарми освічені однією свічкою, біля якої тільки я один сиджу і закінчую нескладний лист мій, – чи не правда, картина в стилі Рембрандта?»
Тарас Григорович міг собі дозволити саме таке звернення до справді високоосвіченої Варвари Миколаївни, тож і мені хочеться нагадати читачеві, що Шевченко своєрідно сприймав манеру великого голландця, не копіював, не повторював, а поглиблював, нюансував, розвивав, збагачував її. Шевченків знайомий Броніслав Залеський точно виснував, що він «дуже високо цінив Рембрандта й у своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення на взір голландського майстра».
«НЕВЖЕ Й МЕНІ СУДИЛОСЯ БУТИ ТАКИМ? СТРАШНО!»
Довелося призупинити листовну розповідь Тараса Григоровича тієї миті, коли він змушений був залишити вкрай обридлу казарму. Куди він пішов? Цитую: «…Я пішов на квартиру до офіцера (мене, спасибі їм, всі приймають як товариша). І ледве влаштувався закінчити листа, й уявіть мою муку, гірше казарм, а, ці люди (хай простить і їм Бог) з великою претензією на освіченість і знання правил пристойності… Боже мій! Невже й мені судилося бути таким? Страшно! Пишіть мені й надсилайте книги».
На цьому засланець вимушений був обірвати свою розповідь того дня, навіть не пояснивши Варварі Рєпніній причини. Здається, найзагадковіший момент у листі. Проте насправді здогадатися не важко – в офіцерській квартирі розпочиналася звичайнісінька чергова пиятика. Певно Тарас Григорович не чекав, що у хвилюючий процес написання листа втрутиться ще й така неприємна подія, але фактично він емоційно започаткував тему, говорячи його словами, «солдатського нежитія», вражаюче розгорнуту в Щоденнику, розпочатому через десять років у червні 1857-го.
Скажімо, вже на третій день – 14 червня рядовий Оренбурзького батальйону Шевченко буденно занотував, що в гарнізон привезли жалування й офіцери відразу почали «кутити, або, точніше, пиячити. Завтра видадуть жалування солдатам, і солдати також почнуть кутити, тобто пиячити. І це триватиме кілька днів підряд. І закінчиться як солдатська, так і офіцерська пиятика бійкою…»
У Щоденнику засланець писав про солдатів імперії, як «найбідніший, найжалюгідніший стан» і жорстко викрив «справжні дозвілля лінійних, армійських і навіть гвардійських молодих офіцерів»… Ще Михайло Грушевський відзначив, що Тарас Шевченко був «засуджений на товариство темних спроневірених або здеморалізованих жовнірів, на повну залежність від гарнізонних “бурбонів” – звичайно розпусників і пияків, здичілих в киргизьким степу підофіцерів і офіцерів».
Якось Шевченко простогнав наодинці з собою: «Чи дочекаюсь я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї випарується це моральне неподобство?» Утім ішлося лише про пам’ять. Про свою чисту душу Тарас Григорович залишив унікальне зізнання-свідчення: «Все це несповідиме горе, всі види приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду не залишили по собі… Мені здається, що я точно той же, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася». Можна сказати Шевченковими словами й значно коротше: «У незабутній день оголошення мені конфірмації, я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили».
Це – одні з найважливіших Шевченкових самовиразів у Щоденнику. Хто у них проникне, той сприйме не лише розумом, а й серцем емоційні рядки засланця в листі до Варвари Рєпніної.
«СПАЛИВ СВІЙ ЩОДЕННИК
НА ДОГОРАЮЧІЙ СВІЧЦІ»?
Найцікавішим моментом окремої частини Шевченкового листа, написаної 27 лютого, є повідомлення про те, що з часу прибуття в Орську фортецю, тобто з червня 1847 року, він вів щоденник, а в той день розгорнув зошит і, злякавшись «одноманітної тужності» записів, «спалив мій щоденник на догораючій свічці». Впродовж десятиліть це не ставилося в шевченкознавстві під сумнів, скажімо, Сергій Єфремов авторитетно заявив: «Можемо тільки пожалкувати, що… не зберігся той щоденник з Орської кріпости». На початку 1930-х років Сергій Шестериков наполягав, що, «роблячи запис у новому Щоденнику, Шевченко геть забув про існування свого раннього досвіду». Павло Зайцев так само категорично писав, що «…Шевченка зрадила пам’ять…»
Але всерйоз ми не можемо закидати поетові таке безпам’ятство. Бо ж як пояснити те, що Тарас Григорович більше ніде й ніколи не згадував про той орський щоденник, нікому й ніколи не говорив про нотатки в ньому, не залишив іншого письмового свідчення? Адже не було жодного сенсу приховувати це, принаймні, від самого себе та друзів, яким і призначався Щоденник, заведений 1857 року в Новопетровському укріпленні. Навпаки, розпочинаючи його, доречно було б згадати попередню спробу, але Шевченко впевнено зафіксував інше: «Мені слід було почати свій журнал з часу посвячення мого в солдатський сан, сиріч із 1847 року».
Таким чином, якщо й було кілька несистемних записів (хіба що кілька сторінок і можна спалити на догораючій свічці), то й сам Шевченко не вважав їх уже Щоденником, бо ще раз, ніби спеціально для тих, які його не зрозуміють, наголосив: «Згадуючи ці минулі сумні десять років, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді блага думка обзавестися записним зошитом». Ця чітка й однозначна Шевченкова заява, зроблена у червні 1857 року, переконливо переважує його хвилюючі рядки в листі до Варвари Рєпніної у лютому 1848-го, і посилатися нині на поетове нібито забуття не варто.
Певно, тоді, 1848 року, у листі до близької йому Варвари Миколаївни поет хотів особливо наголосити нестерпно тяжке й одноманітно-тужне життя на засланні, настільки нестерпне, що, він, усвідомивши це в ту мить, і «сам злякався…» Це надсильне почуття своєї самотності у тяжкій неволі, неможливість порятуватися від одиноцтва навіть у Щоденнику Шевченко хотів передати раніше закоханій у нього жінці, вказавши на виняткову, життєву важливість її листів у ситуації, коли немає з ким душевно поговорити: «Ваші щирі листи більше всього допоможуть мені нести хрест мій».
«І ТАК РАДІСНО, ЧИСТО МОЛИВСЯ…»
Всю ніч із 27 на 28 лютого Шевченко просидів у казармі, за його свідченням не міг зібратися з думками, щоб закінчити лист… А потім пішов до заутрені: «І так радісно, чисто молився, як, може бути, ніколи раніше. Я тепер говію і сьогодні прилучався до святих таїн – бажав би щоб усе життя моє було таким чистим і прекрасним, як сьогоднішній день!»
Навіть уже наступні рядки, написані через хвилину, свідчать, що той день очевидячки не видавався засланцеві суцільно прекрасним, але він щиро вловив яскраві миті своєї чистої, радісної молитви й істинно передав дорогій жінці, котра самовіддано й наполегливо вмовляла його: «Не зневіряйтеся, носіть хрест, моліться і надійтеся!» Про це переконливо свідчить, як, дозволивши собі торкнутися того, що його «печалить» або «лякає», скажімо хвороба, Шевченко відразу зауважує: «Та замінимо зневіру надією і молитвою».
У межах цієї статті немає можливості та й потреби занурюватися в тему релігійності Шевченка. Наголошу лише, що суспільний лад імперської Росії поет вважав спотворенням моральних заповідей Ісуса, а православ’я в імперсько-російському варіанті – перекрученням Христового вчення, говорячи словами Івана Дзюби «цинічним низведенням Бога до ролі стратегічного покровителя російського деспотизму». Відвідавши в березні 1858 року Великодню службу в Кремлі, Шевченко з огидою і презирством занотував у Щоденнику: «І доки триватиме ця японська комедія?» Поет не відчув у фарисейській «візантійсько-старовірській службі» в Москві справжнього Бога, того Бога, в якого глибоко вірив – ця віра була частиною Шевченкового генетичного коду.
Ще у поемі «Сон» (Комедія), написаній у липні 1844 року, тобто невдовзі після першого відвідання Москви, тридцятирічний український Кобзар висловив найголовніше:
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп’ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Шевченко не визнавав посередників між Богом і собою. Він напряму спілкувався з ним із вічними запитаннями, говорячи словами Івана Дзюби, «про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…»
Поетові вимогливі звернення до Бога завжди виростали з жертовної любові до України. Згадаймо «Давидові псалми» (19 грудня 1845 року), в яких Шевченко, подібно до біблійного Давида, буквально вимагав:
…Встань же, Боже,
Вскую будеш спати,
Од сльоз наших одвертатись,
Скорби забувати!
Смирилася душа наша,
Жить тяжко в оковах!
Встань же, Боже, поможи нам
Встать на ката знову.
Український народ встав на російського ката пліч-о-пліч з Тарасом Шевченком і з допомогою Господа…
«НЕВЖЕ ВІДЧУТТЯ ПРЕКРАСНОГО ВТРАЧЕНО НАВІКИ?»
Особливим, сказати б, унікальним підтвердженням того, що Тарас Григорович аж ніяк не зміг умиротворитися після заутрені й говіння, служить ось це щире листовне зізнання Рєпніній того ж 28 лютого:
«… Раніше, бувало, я дивився на природу живу і неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер ніби очі перемінилися: ні ліній, ні кольорів, нічого не бачу. Невже це відчуття прекрасного втрачено навіки? а я так дорожив ним! так плекав його! Ні, я, мабуть, тяжко згрішив перед Богом, якщо так страшно караюсь!»
Якщо сприймати буквально, то це справді катастрофа! Звісно, Шевченко тяжко переживав, що практично не мав можливості малювати – в Орській фортеці він зробив лише кілька начерків і створив Автопортрет (1847) – миколаївський солдат у мундирі й каштеті, «битий тугою», про що писав Андрію Лизогубу в грудні 1847-го: «Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! – та ще й у казармах». Але художник, який не бачив «ні ліній, ні кольорів», і не радів би так істинно шалено пензлям, олівцям, не цілував би «всяку фарбочку». Нагадаю, що вже у травні 1848-го засланця було включено до складу Аральської описової експедиції, з якої він привіз восени наступного року понад 150 малярських творів. Отже, виплеснувся в листі до Рєпніної скоріш емоційний стан страдницької душі, бо відчуття прекрасного насправді не було втрачено… Та найголовніше, що згаданий тужливий Автопортрет за часом співпадає з історично непроминальними словами Тараса Шевченка: «Караюсь, мучуся…але не каюсь!..»
ПІСЛЯСЛОВО
Тарас Григорович завершив свій іменинний лист на п’ятий день – 29 лютого, не забувши відзначити, що йдеться про високосний рік. Цього разу, вкотре перечитавши лист Варвари Миколаївни, завірив її: «…Буду пам’ятати вас, доки завгодно буде Богу залишити в мені хоч іскру почуття доброго».
Шевченко тепло згадав сім’ю Рєпніних, інших знайомих по Яготину, подякував усім, «хто не забув мене». І наприкінці раптом попросив надіслати вірш яготинської знайомої, поетеси Олександри Псьол, імені якої не назвав, «Свячена вода». Зізнався, що саме «вона зросить моє серце, що в’яне»…
Я бачила – святу воду
В річку виливали,
Щоб свяченої ногами
Люди не топтали
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У Господа небесного
Ласки ціле море,
То я в його, як ту воду
Виллю своє горе.
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.