Blow up Олексія Жупанського

 
Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО
 
Роман «Чорний генсек» Олексія Жупанського можна назвати гідною відповіддю постмодерніста, якщо вже говорити про контексти, в яких ми досі живемо.
Адже український постмодернізм ранньої доби, який цілком законно дратував своєю невиправданою вседозволеністю, насправді не помер, а перекинувся на інші жанри нашого письменства. Саме там, у кондових нішах з кімнатами, залами і коморами національного сенсу, він розчинився в мороці серйозності. Адже сьогодні у нас навіть еротичні романи не можуть писатися без огляду на чайку-небогу, українку-покритку і клятих москалів, які підманули і т.д.
Натомість у Жупанського все навпаки, і його клубок колізій не змотується, а розмотується безліччю  жанрових стежок, які не ведуть, а відводять від  скам’янілих у своїй хрестоматійності стилістичних блоків. Так, наприклад, коли класична схема нагнітання ситуації в того ж Володимира Сорокіна передбачає абсурдний перехід від звичного говоріння до мовної абракадабри і розпаду слів на звуки, як в оповіданнях «Норми» з листами до Мартіна Олексійовича, які закінчуються кількома сторінками, заповненими самою лише розпачливою літерою «а», то в Жупанського триває вирівнювання штампу. У нього первісне белькотання люмпен-персонажа так само на кількох сторінках розвивається в лекторську стрункість і завершується мало не декламуванням газетної передовиці.
Або, наприклад, тема Донбасу. Останнім часом у нас вийшло чимало книжок про цей забутий донедавна регіон, і кожен з авторів по-своєму працював з тамтешніми кліше. Олексій Чупа у «Бомжах Донбасу», Володимир Рафеєнко у «Демоні Декарта» і «Довгих часах», Дмитро Савочкін у «Марку Шейдері», який взагалі поклав донецьку специфіку на мотив голлівудського кіно, створивши ремікс «Бійцівського клубу». Найближче до проблеми ідентифікації підійшов, мабуть, згаданий Рафеєнко, у нього історію Донбасу рухають міфологічні істоти, шахтарські боги та інші езотеричні сили. Так можна описувати що завгодно і де завгодно – автор в результаті не пристав ані до ідеології фронту, ані до літератури факту, звідси й відповідна доля іммігранта.
Що ж до «Чорного генсека» Жупанського, то хтось скаже, що десь тут заритий Лавкрафт (можливо, тому що книжки цього великого і жахливого автора виходили у цьому ж видавництві). Комусь ввижатиметься Жадан (певно, через те, що авторська оповідь надміру «печальна»). Дехто порівнюватиме із Подерв’янським (очевидно, через засилля матюків і суржику). Але все це – лише для зубожілого у своєму вітчизняному ostмодерні споживача псевдопатріотичної балянди сучукрліту, натомість для більш обізнаного з бунтарської кухнею одинака скинеться це читво на авангардні фільми Бунюеля, Годара, Антоніоні. Пригадуєте, як в «Blow up» у фінальній сцені все довкола вибухає і вибухає в уяві героя, але так до пуття й не може вибухнути? Так от, «підривна» суть цього роману, виконаного в жанрі альтернативної історії, в тому, що він, наче згаданий Сорокін, послідовно «знищує» стилістику вищезгаданих авторів, яких, як усім видасться, наслідує, а, по-друге, остаточно руйнує міф про нескінченність духу і матерії тоталітарного часу.
Мовляв, писати не переписати на цю тему можна романів з повістями. І як ми вмирали, а сурми грали комусь іншому, і як баба дівкою була, а замість комсомольця Василька в нашій прозі тепер повсюдно гуляють як не гайдамаки чи січові стрільці, то упівці вже точно. Так от, відходом убік метафізичного реалізму в дусі не стільки Лавкрафта, скільки Павла Пепперштейна та інших маркшейдерів «незалежної» епохи на зразок так само згадуваного Савочкіна чи навіть Дмітрія Глухівського автор «Чорного Генсека» взагалі виходить за межі калинового дискурсу, створюючи власну казку про українського Голема. Насправді це ніякий не мутант, а правдиве божество, що жере своїх дітей, щоб їх ненароджені онуки не мучилися в школі, вивчаючи Жадана і Подерв’янського, як класиків ненаписаної літератури.

bukvoid.com.ua

№11 (199) 2 червня 2017