“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
У перші дні фашистської окупації з’явилася надія на можливість здобуття і побудови самостійної української держави. У місті Володимирі перед міським магістратом на височенній 40-метровій щоглі майорів національний жовто-блакитний прапор. Усі урядові установи вели діловодство українською мовою; порядок у місті охороняла озброєна українська поліція; відновили функціонування «Просвіта», «Рідна Хата», український театр, фільми в кінотеатрах демонстрували українською мовою; діяли заборонені ще за Польщі і репресовані при совєтах партії молодіжні та громадські організації; була випущена в обіг і функціонувала грошова одиниця – карбованець, яку обмінювали в співвідношенні 1:10 до німецької марки. З нового навчального, 1941, року в місті відкрито українську гімназію. Ось як розповідає про навчання в ній Святослав Панасевич у книзі «Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Десь у другій половині серпня прибіг до мене Коля Сакевич і сказав, що в місті відкривається гімназія і що вони з батьком зараз понесуть заяву. Я і мама попросили, щоб і я пішов з ними. До гімназії ми пішли, зібравши всіх наших друзів – Бориса М’ясковського, Кольку і Женьку Вітковських, Юрку Липницького. Всім нам батько Колі Саковича понаписував заяви, і ми з острахом переступили поріг будинку, який для нас, українців, за Польщі був недосяжний і заборонений. За царя і за Польщі тут була гімназія. Зайшли в кабінет директора. Підтягнутий, стрункий, красивий молодий чоловік років 25–30, син старого місцевого вчителя Сергія Комаревича – Ярема Комаревич. Він привітався за руку з Миколиним батьком:
– Привів Вам гімназистів, бачите, які козаки, – сказав Сакевич.
Директор взяв усі наші заяви і сказав прийти разом з батьками 28 серпня на 9-ту годину ранку для формування класів. Ми всі прийшли в білих сорочках, намащених черевиках. На вході сказали йти на 2-ий поверх, в актовий зал. Тут вже було чимало людей з дітьми, а до дев’ятої години зал був заповнений вщерть, люди також стояли в коридорі і на східцях. Директор вийшов на сцену, яка вже була кимось пограбована і на ній не було ні завіс, ні штор, і виголосив коротку промову.
– У нас сьогодні велике свято! Свято не тільки початку нового навчального року, а й свято відкриття вперше за всю історію нашого міста української гімназії, – він зупинився на історії. – У цьому Палаці знань за царя навчали російською мовою, за Польщі тут була державна гімназія, куди вступ українців взагалі був заборонений, совєти хоч і ніби всім відкрили дорогу до знань, але ці знання зводилися до любові не до нашої рідної неньки України, а любові до Леніна і Сталіна, Карла Маркса і Фрідріха Енгельса та Комуністичної партії. Зараз вперше, – сказав він урочисто, – ми всі переступили цей поріг, щоб здобути правдиві знання про свій край, про свій народ і бути гідними синами і дочками, вірними його оборонцями.
Потім зачитали списки класів і сказали, де і на якому поверсі вони знаходяться. Проспівали молитву, яку ми знали ще за Польщі: «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!», потім молитву Господню «Отче наш!». Пролунав дзвоник, і ми з батьками розійшлися по класах. Незабаром прийшов учитель Ярмолюк, привітався і сказав, що він буде патроном нашого класу. Побажав батькам щастя, успіху і знань – нам, дітям, і попросив рідних залишити нас. Так я став гімназистом V класу «Української гімназії у Володимирі».
Життя гімназії йшло весело, по-дитячому шумно і цікаво. Вчились ми математики, української, німецької і латинської мов, ботаніки по старих радянських книжках, де деякі терміни нам сказали викреслити і замінити іншими. Так, слово «колгоспники» було виправлено на «селяни», «колгосп» – на «ферма» і т. д. Видали нам і нові книжки, яких було дуже мало. Це «Історія України» Михайла Грушевського, «Географія рідного краю» і «Курс літератури». Надруковані вони були у Кракові та Лейпцигу. Співали на уроках співів пісень, яких до цього і не чули: «Ой у лузі червона калина», «Подай, дівчино, руку на прощання», «Їхав стрілець у далеку сторонку» і багато-багато інших стрілецьких, народних та козацьких пісень. Учитель співів Сотничук знав їх безліч. Ми записували ці пісні в зошити, які здебільшого були в нас з конторських і бухгалтерських книг, розлініювали на них нотні лінії, записували ноти і співали під акомпанемент його скрипки. (Як шкода, що цей зошит у мене не зберігся…). Крім цього, священник Яковкевич один раз на тиждень пояснював нам Старий, а потім Новий Заповіт. Кожної неділі о 8-ій ранку ми збирались на подвір’ї гімназії і йшли похідним кроком на заутреню в Собор.
Так минуло перших два місяці навчання. На третій місяць, не пам’ятаю числа, була це п’ятниця, ми провчились два уроки. На третій урок нам сказали зібратися в актовому залі. Директор Комаревич піднявся на сцену схвильований і блідий.
Діти, – сказав він, – у зв’язку з тим, що йде війна, наша гімназія одержала вказівку вищої німецької влади припинити навчання на невизначений час. Всі ви мали отримати квитки гімназиста. Вже вони виготовлені для вас. Кожен протягом наступного тижня зможе їх одержати. І сказав, коли який клас повинен прийти…
На очах його стояли сльози. Він побажав нам бути чемними, слухати старших і батьків, бути вірними Богу, Церкві і Батьківщині…
Ще довго, десь до початку 50-х років, у мене зберігався цей квиток гімназиста. З цупкого, сіруватого паперу, на лицьовій обкладинці був тризуб і чорним чітким шрифтом було написано «Українська гімназія у Володимирі».
Поки будуть жити українці – вони невмирущі. Серед сучасних українських книг історичного змісту винятково важливими є твори, написані очевидцями подій та епох – вони дихають живим життям, без огляду на судження дослідників та істориків-мудрагелів, які в минулі часи, особливо радянські, постійно озиралися на запити ідеології. Над багатьма висіли хмари страху чи остраху, тому до читачів доходила півправда або не вся правда.
Книжка Святослава Панасевича «Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих» належить до видань, які вражають правдою очевидних свідчень. Вона з’явилася друком через багато літ після того, як автор пішов у засвіти, залишивши родині цілу низку товстих зошитів, густо помережених записами. Рукописні книги, в яких дрібним авторським почерком були записані правдиві розповіді про побут, спосіб життя, звичаї і традиції, міжнаціональні стосунки, про терпіння й боротьбу волинян, дочекалися свого часу – сьогодні вони одна за одною доповнюють книжкову поличку, де оживає народна пам’ять. Жваво написані, ідейно й тематично актуальні, вони неодмінно послужать зміцненню національного духу, упевнять українців у справедливих цілях і діях.
Що рухало рукою автора, коли в епоху неправд і півправд, у час пошуку істин ретельно записував усе, чим жив він, його родина, односельці-краяни, коли фіксував усе, що бачив, знав, про що чув і дізнавався, що вражало й хвилювало? Як зізнається сам, була ненастанна потреба передати нащадкам «писаний документ», щоб знали вони про рід і своє коріння. Та чи думав про те, що ці родинні історії, розповіді та розмисли, адресовані онукам та правнукам, стануть важливими свідченнями історичної правди для волинян, для всього українства? Мабуть, не думав. Писав одверто, детально, по-родинному щиро й емоційно. Писав з потреби душі, не усвідомлюючи сутності свого письменницького таланту, бо ж був людиною цілком реальної, зрозумілої професії – інженер електрозв’язку, син хлібороба, батько родини…
Коли розгортаю книжку, то перед очима постає й образ самого Святослава Володимировича в його батьківській хаті – високого, приязного, з теплими очима і м’яким голосом. Бо ж в оселі моєї однокурсниці та подруги всього життя, а тепер знаної мовознавиці Ірини Гнатюк зупинялася в роки студентства кілька разів по дорозі з Луцька до свого села. Тепер вдячна Ірині Святославівні за велику редакторську працю й видавничі турботи. Кропітка письменницька праця її батька стала джерелом пізнання істини.
А вона вражає… Зі сторінок книг С. В. Панасевича постають картини, які зворушують, гріють душу теплом родини, чарівністю мальовничих народних свят, зацікавлюють авторськими розповідями про події життя, вражають описами про виживання українців під владою чужинців, поневіряння в лихі й тривожні часи воєн, що катком прокотилися по рідній Володимирщині та Україні із Заходу на Схід і навпаки… Книга охоплює великий часовий відтинок життя волинян – 1930–1949 роки, демонструє впевнено чітку, безкомпромісну позицію українця, який не сумнівається в тому, де друг, а де ворог – усе і всіх аргументовано називає на ім’я!
Проте є тут сторінки, до яких повертаєшся знову і знову, щоб закарбувати у свідомості. Жахлива правда про прихід совєтів у 1939 році, що обернувся трагедією для тисяч волинян… Розорення господарств, арешти й ув’язнення інакодумців, виселення цілих родин до Сибіру, розстріли енкаведистами десятків безвинних, активних і свідомих українців. «За необачно сказане слово можна було потрапити за ґрати і на Сибір»… Духовне безкультур’я, насильство, відвертий грабіж селянства… Читаючи, думала: це ж як потрібно було допекти народові, щоб він виглядав німців як визволителів… ( пригадаймо, як однобоко це трактувалося радянщиною!). Проте і «життя при німецькій окупації мало чим відрізнялося від попереднього совєтського раю», – пише автор. Примітно, що на Волині приміряли фашизм до комунізму, а не навпаки: «Населення Західної України… через рік німецької окупації пересвідчилося, що фашизм нічим не відрізняється від комунізму» (С. Панасевич) Не менші жахи принесли і «другі совєти» – ті, що повернулися, переслідуючи конаючу гітлерівську армію: «Жалітись не було кому. Такі вони були, наші визволителі – бандити, злодії, грабіжники і ґвалтівники».
Автор не міг обійти стороною трагедії українсько-польських стосунків – описав, як було, як чув і бачив. Коли тільки з’являлися припущення щодо того, як перевдягнені совєти здійснювали провокації, розпалюючи ненависть поміж українцями та поляками, С. В. Панасевич розповідав про них у своїй книзі.
Чимало сторінок присвятив осмисленню національного пориву і діяльності УПА. «Наші» – це вояки української армії, це повстанці – оборонці від різних зайд… Усе це – в контексті життя власної родини, через долі, емоції й події з життя рідних людей, ровесників, знайомих, односельців… У впізнаваних місцях, документально зафіксованих селах, вулицях, школах, нивах, лісах!
Жоден підручник не дасть стільки переконливого фактажу для розуміння історії не лише рідного краю, а й усієї України. Такі книги – на вагу золота. Автор зберіг нам лексику, мовний стиль володимирців у регіональному і часовому зрізі, перлинки усної народної творчості, національний дух, у якому зростав і формувався. Історичні екскурси свідчать, що він дуже добре знав історію, був глибоко освіченою людиною, мав свою позицію з багатьох питань.
Цілком очевидно, що наш краянин Святослав Панасевич мав не просто потребу зафіксувати час, події, образи близьких – він володів неабияким письменницьким талантом, завдяки якому його слово хвилює і западає в душі читачів. Книги, написані ним, вияснюють справдешню нашу історію, примножують любов до України, утверджують у думці, за що і проти кого українці борються сьогодні.
У важкий час нещадної війни з нащадками наших найзапекліших ворогів автор посилає до небес пророчі слова свого юнацького переконання: «Поки будуть жити українці – вони невмирущі, як і невмирущий народ!»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.