Всяке релігійне “дійство” (пожертва) супроводжується молитвою – словом. Це дві складові повного ритуалу, два способи доторкнутися до світу божого. Українська назва “слов’яни” детермінована прадавньою індоєвропейською традицією: “спочатку було слово” – молитва. Слово “молитва ” споріднене з хеттським “maltai” (жадати) у назві острова “Мальта”, у Гомера – “Хриса”. І саме так – “Хриса” – греки називали Україну. Без сумніву, що антів Йордана можна назвати “слов’янами”, бо грецьке”αντη” у цій назві означає “молитва” – слово. Значення “молитва” має також грецьке “αρα” у назві “аріани”, що на латині передається словом “ora” у назві “оріяни”. В одному синонімічному ряду знаходиться назва “християни” (грецьке χρηςω – жадати, воліти).
У Геродота люди, які моляться, названі “авхати” від грецького слова “αυχεω” – словити, казати слово, думати, надіятися, обіцяти; “χατεω” – хотіти, воліти, жадати, бажати, В топоніміці України слова з відповідним значенням вжиті у назвах “Хотінь”, “Волинь”, “Жадани”, “Анталовці” (композит грецьких слів “αντη” – молитва, “λω”, “λαω” – бажати, надіятися), “Лемки” (грецьке “λημα”, “λημ” – бажання, відвага), “Іква” (грецьке “ικω” – уклінно прохати), “Літин” (від “Λιτα” – молитва) та багато інших. По суті, молитва розумілася як “воля людини”, висловлена у молитві (у слові до бога). У своїй молитві люди були “слов’янами” – “авхатами”, “хатами”, ім’я вождя яких у Страбона “Укромир” – Ουκρομιρον (Ucromirus). У Геродота глава роду авхатів має ім’я Ліпоксай (від аттичного іонійського “λιπ”, ”λιπα”, “λιπαρος” – наполегливо просити).
Старовинна назва “слов’яни” має первісне значення, пов’язане з “молитвою- словом”, що засвідчує також латинь “prosa” – промова, слово, латинь “oratus” – молячий, “oratio” – молитва, слово, промова. Таким чином, назва “авхати” у Геродота це пояснення вже існуючої місцевої (української) назви “слов’яни”, яких Йордан назвав “антами” від грецького “αντη” – молитва. Значно раніше (наприкінці II сторіччя н. д.) в хронографах виникла назва “гунни”, утворена на основі старонімецької лексики: “unnan”, “gi-unnan”, “gunnen“, „ge-unnen”, “gönnen“ – “прохати без заздрості”. Себто, “гунни” це повторення назви, яку вжив Геродот (“авхати”), назви “венеди”, яку вжив Пліній Старший але вже на основі санскриту “vena” – прохаючий, жадаючий (у молитві). При тому, санскрит “vene” має значення “любити” і нагадує нам про назви “Любляна” і “Люблін”. Ці дві назви пояснюють виникнення назви “любимичі” у Влесовій книзі.
Потрібно розуміти, що в роки християнізації доступні нам літописні тексти редагувались в монастирях і в них вносились правки. Що стосується назв “Любляна” і “Словенія”, то вони дуже давні і, мабуть, існували ще у період прибуття сюди троянців Енея, про що згадано в “Енеїді” Вергілія, де про це мовиться так: “людям тубільним ім’я залишивши” – населенню Патавії.
Прикметно, що й у “Слові о полку Ігоревім” Дніпро має назву “Словутець”. Та й мова руська (українська) раніше називалася мовою словенською, або ж, слов’янською, що й було засвідчено літописцем в “Повісті временних літ”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але, у Влесовій Книзі є такі слова – “Ми своїх богів не просимо, а славимо”. Аналогічно й Пліній Старший назвав Україну іменем “Славія” – “Aeningia”, скориставшись для цього грецьким словом “αїνη” – похвала, слава (Αινειας – Еней, син Анхіса, “Енеїда” – “Славія”). Чи завжди воно так? Адже у молитві Ярославни присутні не тільки славлення, а й прикрі докори, тобто, аріанство (назва утворена від грецького слова “αρα” – молитва з докорами (“аркучи” – докоряючи). Отож, чи справедливе означення “слав’яни” (як славці Бога) у відношенні тих, хто сьогодні нехтує заповідями Божими, як це відбувається нині з боку агресора? Відповідь тут може бути одна: “Хто сказав, що в ордах агресора є християни?”
Як назви великих рік в Україні присвячені богам-покровителям, так само й назви трьох земель України (і всієї України) присвячені небесній Покрові. Не гоже приміряти до імені України побутові значення. В “Історії” Геродота (V – VI сторіччя до Р. Х.) записані дві назви земель: “Ексампаіс” (Роденська земля) і “Геррос” (Полки), а Пліній Старший засвідчив третю назву земель України – “Енінгія” (Aeningia) – Славія. Чому на теренах України-Скіфії було три територіальні назви?
В “Історії” Геродота (книга IV “Мельпомена”, §§ 6, 7) записано, що першим правителем Скіфії став Колаксай, який поділив велику країну на троє царств і посадив там своїх синів. Хоча раніше (§ 5) мовиться про двох старших братів Колаксая – Ліпоксая і Арпоксая, які віддали владу наймолодшому з них, тому що він оволодів дарунком небесної богині – бердишем (меч), плугом, ярмом-вітрилом і чашею, кожен з яких символізував суспільні функції. А ще й тому, що символіка цих трьох назв земель України відповідає символам елементів герба України, яких теж три: середнє вістря символізує Землю-Роду і народ – родимичі, ліворуч – вістря Богині молитви (Місяця – Луни і, звісно, Церкви) праворуч – вістря богині Провідної зорі (Державної Богоматері і Держави).
Наслідком тої прадавньої традиції було існування в середньовічній Україні трьох золотом кованих столів – Київського, Галицького і Чернігівського – як це засвідчено в “Слові о полку Ігоревім”. Себто, йдеться про спорідненність населення України, спільну самоназву яких Геродот пояснив на основі латині “colo” – “сколотами”, зауваживши при цьому, що “скіфами їх нарекли греки”, а Прокопій Кесарійський нагадав, що давня “спільна назва антів і склавинів – “родимичi” (в тексті “спори” – від грецького “σπορα” – рід, народ, генерація чи покоління, діти та онуки).
Паралельно маємо підтвердження. Так, сучасне містечко Базалія попередньо мало назву “Руська Базилея”, а цей факт важливо брати до уваги, оскільки “базилевс” (βασιλευς) здійснював магічно-релігійні функції, мабуть, первісно спричинені трьохфункціональною структурою суспільства: жерці, землероби, воїни. Символом влади базилевса був скіпетр, по суті, бук, палиця, дорожній бич вісника, який знаменував певні владні функції. Така роль належала брату Колаксая “Агафірсу” (носію дорожнього бича – патериці, що й засвідчує його ім’я). Вірно буде сказати, що Галицький Осмомисл виконував певні релігійні функції, у той час як Чернігівський “багатовойний брат – князь” опікувався воїнськими полками (у Геродота – “Геррос”), а вся повнота влади в країні належала Великому Київському князю Святославу. Записана Геродотом від самих “скіфів” легенда про трьох братів (Ліпоксай – жрець, Арпоксай – воїн, Колаксай – землеврядник; грецький варіант – Агафірс – жрець, Скіф – земле- врядник, Гелон – воєводний), як і київська легенда про Щека-Корибута, Кия-землеврядника, Хоріва-Стадника цілком вірно передають роль братів у житті порідненої України-Скіфії.
Відень, Австрія