Вчора відбулася важлива в моєму житті подія. Я не особливо «балувана» такою увагою до себе. Стільки емоцій, від яких учора ще не могла оговтатися. Тільки сьогодні, після повернення в Теплик, пробую вгамувати почуття й проаналізувати все, чим насичений був минулий вівторок. Можливо, від хвилювання я забувала потрібні слова, комусь не встигла приділити належної й заслуженої уваги – прошу мене зрозуміти й вибачити. Зате я по вінця душі наповнилася відчуттям, що я серед своїх – своя, у великій дружній родині. Ведучим заходу був професор, керівник Черкаської обласної організації НСПУ Володимир Поліщук, співорганізатором – відома українська письменниця, голова авторитетного конкурсного журі з премії імені Т.Осьмачки Валентина Коваленко, присутніми – широке коло письменників та журналістів, місцеві жителі. Звучала поезія Т.Осьмачки та лірика у виконанні авторів. Її атмосфера витала серед весняного буйноцвіття, перепітаючись з пахощами акацій, переливалася в серця, здіймалася до небес. Здавалося, зворушені щирими почуттями, Вищі Небесні Сили, як добрий знак, послали нам пару лебедів, що проячала над нашими головами в хвилину мовчання на вшанування загиблих наших захисників.
Олена Герасименко
Село Куцівка – земля, скроплена потом і кров’ю моїх предків (далеких і не дуже). На місцевому цвинтарі вони знайшли вічний спокій. Тут народився й виріс мій батько. Дитяча пам’ять зберегла небагато: щоліта нас із сестрою по черзі відвозив батько мотоциклом до своєї матері Ялени. Пригадую, що вона жила в центрі, через дорогу від колгоспного господарства. Пекла великі білі паляниці, застеляла возика білою тканиною, вкладала на неї той запашний хліб, накривала білою скатертиною й ми удвох відвозили його в колгоспну комору. Я була надзвичайно горда з того. Баба була віруюча: щодня, стоячи біля столу, читала «Псалтиря». Часом вона брала мене за руку й ми йшли на Висоту (так звалася вулиця, де жив батьків брат Андрей). Там було цікавіше, бо в нього було дві доньки. Мені дуже бракувало в Куцівці сестрички і я скучала додому.
Якось ми гостювали в баби Ялени удвох із сестрою. Ставок був неподалік і нам дозволено піти туди. Швидко, як це буває в дитячому віці, роззнайомилися з дітьми. Одна дівчинка визвалася бути моїм тренером з плавання (мушу сказати, що став був для мене мало не океаном, було мені в ту пору років шість-сім), а моєму самозваному «тренеру» років дев’ять-десять. На щастя, все сталося на очах у дорослих рибалок, інакше все б закінчилося трагічно. Про е той випадок батьки так і не дізналися – ми виявилися ще тими «партизанами». Але відтоді мене переслідує страх води, здолати якого я так і не змогла навіть в дорослому віці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пригадую ще деяких родичів – ото і все. Згодом бабусю Ялену забрали до себе, доживала свого віку й похована вона в Носачеві. Відтоді я не бувала в Куцівці. Виросла, закінчила Чернігівський юридичний технікум, була направлена в Теплик на Вінниччину, аби стати спеціалістом в системі соціального захисту населення, де й відпрацювала понад тридцять років. В шлюбі народила дві доньки і тільки іноді згадувала Куцівку.
Якось трапився зі мною в дитячому віці (років десять-дванадцять мала за плечима) такий випадок. Написала віршика й кинулася, звісно, з ним до батька, чекаючи на похвалу. Натомість почула: «Не пиши, дитино, тих віршів». «Чому, тату?» – крізь сльози. «Не приносять вони щастя добрим людям», – почула у відповідь. І повідав про якогось чоловіка, що жив у його селі – розумний був, все з «чемоданчиком» ходив, а в «чемоданчику» – книги, й, казали люди, «Кобзар» був там. То він писав вірші правдиві, а за те його переслідувала міліція й влада, навіть забороняли людям пускати до хати під страхом конфіскації житла й майна. От він і поневірявся: все переховувався по напіврозвалених клунях, ночував у скиртах та по бур’янах… Люди поважали чоловіка, хоч і не розуміли, чому він прирік себе на таку долю – підгодовували, допомагали, хто чим міг». Не стала я тоді розпитувати нічого – дитяча образа взяла гору. Про те довідалася аж тоді, коли донька стала вчити в школі творчість Тодося Осьмачки. Отримала ствердну відповідь. Батько сам погано пам’ятав письменника через малолітній вік – швидше всього, йому більше запам’яталися розмови дорослих.
Тривалий час я не писала – так склалося життя, та й часи – було не до творчості. Проте 2003 рік круто змінив мою долю і мене, так би мовити, «прорвало». Надіслала всього кілька своїх творів до обласної газети, зустрілася з відомим українським письменником Іваном Волошенюком і його категоричне: «Маєш видати книгу» – зіграло свою роль. Були сумніви, нерішучість… Згодом зустріла ще одного письменника, неперевершеного лірика Михайла Каменюка, який став моєю потужною підтримкою, наставником і старшим товаришем в літературному процесі. У 2011 році я стала членом Національної спілки письменників України.
Фото на згадку біля Будинку культури в с. Куцівка біля Меморіальної Дошки Т.Осьмачці
Та ще раніше, у 2009 році, мої земляки з Черкащини запросили на презентацію книги «Клекіт-1», де серед інших була вміщена добірка моїх творів. Тоді я вперше побувала на місці батьківської хати Тодося Осьмачки в батьковому рідному селі Куцівка. Що я могла відчувати, стоячи на високому пагорбі біля пам’ятного знаку відомому письменнику, звідкіля відкривалися рідні серцю прекрасні краєвиди, де знизу голубим своїм оком у зеленій паволоці верб світив голубим своїм оком невеличкий ставок? Поруч ходив Микола Негода, видивляючи щось у траві. Підняв якусь билинку, розтер у пальцях, понюхав, із насолодою прикривши очі віями. Простягнув мені: «Понюхайте, як рідно пахне євшан-зілля…» Я понюхала. Здавалася, якась потужна хвиля невідомої мені родинної пам’яті вдарила в груди. Такого я не відчувала ніколи раніше. Мимоволі пригадалася легенда про цю траву, яку прочитала колись у Миколи Вороного. Коротко повідаю її.
Київський князь Володимир Мономах під час походу проти половців захопив у полон малого сина половецького хана. Хлопчина був дуже вродливим, воєвода тримав його як окрасу при своєму дворі. Юнак зростав у розкошах, оточений увагою. Забувався йому отчий край і отчий дім, а чужина стала рідною.
Хан тяжко переживав втрату сина, сумував за ним. Аби повернути його, звелів гінцю відшукати сина, співати йому пісень про безкраї степи, розповідати ті історії та події, які могли б пробудити пам’ять. Коли ж і це не допоможе, дати йому євшан-зілля, запах якого навіє давні спогади.
Три дні і три ночі був посланець в дорозі. На четвертий день прийшов до Києва і знайшов ханського сина у княжих палатах. Почав розказувати йому про батька, про родину, співав пісень про походи половецькі та безкраї степи квітучі, колискові, які співала йому мати. Коли й це не допомогло, ханський посланець дістав євшан-зілля й дав понюхати юнакові. Тому враз “стисло серце, сперло груди”… Все пригадав. Долаючи перешкоди, посланець повернув ханового сина до рідної домівки.
На кінець Микола Вороний задає риторичне питання, яке є актуальним для українського люду у всі переломні епохи:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту?!
Напевне, в ту мить я відчула, що все не випадково. Ця зустріч із письменниками, знайомство з Миколою Негодою, Миколою Шапошником (то був останній рік їхніх земних доріг), Олексою Резніченком, Володимиром Ткаченком, Василем П’ятун-Дібровою, Анатолієм Горбівненком (який, до речі, вчора теж пригадав історію ту давню історію, свідком якої був, коли М. Негода з євшан-зіллям)… А звів нас усіх Тодось Осьмачка.
До Теплика я везла неймовірний скарб: дві книги видатного українського письменника-земляка «План до двору», видану за сприяння Міськрайонного благодійного фонду «Тодось Осьмачка» (книга закінчується спогадами земляків-очевидців, серед яких я знайшла прізвище свого двоюрідного дядька Олександра Горобця). Читала всю дорогу безвідривно, уява малювала не образ головного героя Івана Нерадька, а самого автора. Другою книгою був роман у віршах «Із-під світу», виданий у Нью-Йорку 1954 року. В обох книгах згадуються рідні місцевості, знайомі назви. Та навіть не це мене вразило: на одному цвинтарі в Бавнд-Бруку поховані Тодось Осьмачка й Галина Домбровська (Журба)- відома українська письменниця, яка народилася й виросла на Тепличчині. Стало прикро: в нас навіть мало хто чув її ім’я, хоча емігранти захоплювалися її творчістю. Письменниця, у венах якої текла україно-польська кров, яка палко любила Україну, її селянство, яка змушена була емігрувати за океан тому, що не її душа не прийняла радянської влади… Вона також заслуговувала на гідне вшанування пам’яті!
Я не просто відчула зв’язок між цим подіями – відчула власну відповідальність. Коли оббивання мною порогів районного керівництва не увінчалося успіхами, на загальних зборах письменників я звернулася до них за допомогою. Ідею швидко підхопили Михайло Каменюк (на той час очільник обласної організації НСПУ на Вінниччині) та Михайло Вдовцов. Невдовзі за сприяння обласної держадміністрації світ побачила автобіографічна повість Галини Журби «Далекий світ». Слідом так само, як і пам’ятний знак Тодосеві Осьмачці, на високому пагорбі «виріс» меморіальний комплекс видатній українській письменниці Галині Домбровській (Журбі) – дубовий слуп із меморіальною дошкою, імпровізований, витесаний в дереві робочий стіл та стілець. Звісно, не сам виріс – завдяки клопотанню письменників, при безпосередній участі та сприяння Теплицької райдержадміністрації, лісгоспу, силами працівників лісового господарства та працівників відділу культури Теплицької РДА.
Так що й тут велична постать Тодося Осьмачки зіграло свою роль.
Ну ось і переповіла вам історію, яка мене тісно пов’язує з іменем відомого українського письменника Тодося Осьмачки.
В моїй книзі «Ватра на двох» є вірш- роздуми «Понад життя».
«Справжня Україна в наших серцях», Т. Осьмачка, 2010 рік.
Живе в душі оте, що від землі,
споконвіків повите євшан-зіллям
і чебрецем, що в спеку розімлів,
і вічним духом роду – для спасіння.
Вся тугострунна – вибухнуть боюсь
від почуттів, що груди напинають.
Родинній пам’яті уклінно поклонюсь,
вдихну вітрів Осьмаччиного краю.
Була тут хата – хати вже нема,
лиш унизу чаклують верби в тиші.
Побожно обрій каменя трима
з Осьмаччиним портретом на узвишші.
Устами часу думи надпива
холодний камінь, ставши окрай неба.
Скажіть, Тодосю, де знайти слова?
Вкажіть нам шлях, котрим іти нам треба!
На пагорбі, під небом, аж до хмар…
З чужих країв крізь час до нас вернувшись,
на батьківщину, де серед примар
встають живі, воскреслі із минувшин…
Життя неспокоєм терзало з юних літ,
і ваше зброєю ставало слово кожне –
глибинне – не перейдеш серцем вбрід,
ні ув’язнить, ні стратити не можна…
Живе донині, й буря зріє в нім
за Україну гнівом «із-під світу».
Лиш до пори мовчить священний гнів,
як вказівник усім, хто йтиме слідом.
«Усе життя, усе життя для грат
оцінував страшний державний кат!»
Вам дорого дісталось те знаття!
Ішли в глибінь і не шукали броду.
Тому й вертаєтеся з пекла, забуття,
що вибрали не рабство, а свободу.
Блаженні ті, хто з потаємних ніш
підніме день на скреснувші хорали.
Блага любов, нагострена, як ніж
і борозна, що предки розорали.
Стою на пагорбі. На камені – Тодось.
Тут українці – справжні, небайдужі.
Нема забутості, бо євшан-зілля ось,
пробудження, пролите словом в душі.
Гіркотних, їх не зітреш, не засклиш,
як сподівань, що висвячені болем.
Мій роде український, ну коли ж
чолом піднімеш сонце над собою?
Такий вірш з незначними правками був написаний мною в 2009 році. Особливо дорога мені нинішня літературна відзнака, тому, що я відчуваю зв’язок між подіями, які супроводжують мою долю, причетність до пам’яті про людину, яка вистраждала, виборола своє право продовження життя в нащадках, тобто, в нас з вами. Сьогодні йому було б 129 літ.
Тодося Осьмачку мало читати очима – варто серцем!
Олена Герасименко