“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Уже з порога пахло ветхими металевими інструментами, а поряд лежали газети і стосики списаного. І я малою бігла туди просити в дідуся-поета чисті аркуші, яких постійно бракло… «— Дідусь де? — Та в майстерні, де ще ж йому бути!» Син його — коваль, теж раз-по-раз пише. Натхненним був той дзвін… дзвін творчих ідей.
Коли метал розплавлений, готовий для відлиття — ось-ось буде витвір. Так і автор формує свої ідеї в те, що відобразить якнайкраще його задум митця. Матеріал піддається різним обробкам: тепло й вогонь для зміни форми та структури. У літератора ж це редагування. Гартуванням, «зміцненням» тексту є бетавідгуки. Формується стиль, унікальний підхід до роботи, як у кожного майстра.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Письменник, бува, може слово викувати такезне! Недарма це стало терміном.
«Ковані слова» — ті, які вигадані письменниками, здебільшого в тих випадках, коли в тодішній українській мові бракувало слова для позначення того чи іншого явища. Цей вираз вживався з 1870-х рр., початково в осудливому значенні: критики народницького напряму намагались обмежити нашу мову лише селянською лексикою.
Негативно сприймав це явище Микола Костомаров — історик і літератор. Закликав не вдаватися до «насильницького кування» в статті «Задачи украинофильства» (1882), мотивуючи це вузькими завданнями української літературної мови бути знаряддям культурної обслуги «простолюдинів». Хоч ставив ці рамки сам, ще й нагадував створювати нове лише за умови, що народ уведе їх у вжиток. А передаючи в Академію наук гроші на премію за словник української, він поставив спеціальний пункт, щоб туди «увійшли слова з української літератури не пізніше 70 років».
Іван Нечуй-Левицький ставився обережно: він допускав можливість «змінювати суфікси, приставляти їх до кореня народного язика». Проте заразом він радив «не дуже квапитись та силкуватись утворювати неологізми часом невдатні, часом помилчані й непотрібні і з тієї причини часом смішні, як от імовірний (вероятний), майбутній, але цим добродіям уявляється, що воно значиться і справді будущий» (цитати зі статті «Сьогочасне літературне прямування» і «Граматики українського язика. Частина І»).
Марко Вовчок підійшла до такого теж зі старими мірками. Кажучи про нові переклади українською мовою, вона нарікає на попсованість літературного стилю, на тодішню «жахливу мову»: «Є і зараз немало письменників і перекладачів, які немислимо перекручують гарну українську мову й бездумно самі створюють слова: виходить таке неподобство, що серце болить» (пер. з рос. — О.З.).
Позитивно оцінювали явище «кування» як засіб збагачення лексики Іван Франко, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський та багато інших.
А ті неологізми нерідко потрапляли в тогочасні словники. Уже 1861 року в журналі «Основа» М. Левченко в статті «Замітки про русинську термінологію» запропонував створювати наукові терміни в дусі народної мови, щоб їх міг сприймати народ. У доданому до статті словнику було наведено два десятки лексем, створених самим автором (численниця як «математика», винець як «алкоголь» тощо). Чимало «кованих» слів подається в «Російсько-українському словнику» за ред. Агатангела Кримського (1924–1933).
Але ось перше видання словника Ф. Піскунова 1873 року зазнало гострої критики. Борис Грінченко звинуватив автора в тому, що його праця складається «з випадково відкілясь насмиканих слів, із додатком сили слів роботи самого Піскунова або когось іншого, а також із невідомо нащо позичених з інших мов; джерел ніде ніяких не зазначено». У другому виданні (1882 року) критичний рецензент К. Шейковський виявив 330 форм, що їх Піскунов нібито сфабрикував сам.
Та найгірше перепало на горіхи Михайлу Старицькому, що сам продукував силу-силенну нових виразів. Ось Франко, який хоч узагалі був не проти запровадження в українській літературній мові неологізмів, казав про Старицького, що він «силкується украсити її [українську мову] штучними клейнотами, нагинає, а іноді й насилує на свої шаблони». Пише й М. Драгоманов у листі до В. Навроцького 1873 р.: «Не знаю, чи ви бачили новий перевод казок Андерсена Старицького. Він мені справив болість на три дні своїм самовільно й безграмотно кованим язиком. Господи! Яких слов не видумав, що не покалічив! Я написав сердиту рецензію, котру пошлю в “Правду”…». Художник П. Мартинович намалював і поширив карикатуру Старицького з отакою картиною і підписом: «Мов Борвій по хвилях тризубцем бурхає / Отак моє слово з ковадла злітає».
«З М. П. Старицьким, як головним ковалем тих нових слів, він нібито змагався та, очевидно, не подолівши в словесній боротьбі, намалював карикатуру. Ця карикатура зосталась тоді в когось із киян. Не пригадаю, чи сам Мартинович зі своєї ініціятиви зробив ту карикатуру, чи може із чиєїсь намови. Бідолашному Старицькому дошкуляли тоді з усіх боків», — пригадує О.Сластьон, художник і товариш Мартиновича.
А позиція самого М. Старицького була така: «Моїм головним завданням було передати всі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами… — ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі».
Пише Микола Зеров у своєму історичному нарисі «Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка» про М. Старицького: «В листі до Мордовцева він писав, що “зумисне ніхто не зважиться видумувати непутящі слова”, і гаряче полемізував із думкою Костомарова, що українські переклади нікому не потрібні”. (…) До “новаторства в мові” він “ставився дуже обережно, уважно зважуючи право на існування кожного нового слова, неодмінно ґрунтуючи його на народом закладених підвалинах”; а його репутація безцеремонного “коваля” була однією з тих репутацій, які формуються і живуть незалежно від їх носіїв і які звичайні в лінивому громадянстві, що любить ліпити “ярлички”, боронячись ними від обов’язку думати та перевіряти».
Разом з Оленою Пчілкою вони були найнаполегливішими в новотвореннях, пізніше доєднався і Павло Тичина. Устами однієї зі своїх героїнь О. Пчілка заперечує тим, хто хотів би обмежитися на незмінюваній народній мові. Переконує: «Понижати свою народну гадку, обрікавши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать, — ні музики, нічого, — нехай буде все тільки на ступні первісно-народному; значить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісентниця якась! З таким націоналізмом можна тільки закиснути на місці!.. Ну, бери елементи народні, не цурайся їх, але утворюй із них яко мога ширшу, кращу будову — і се піде на користь тому ж самому народові!»
Не оминемо висновку літературознавця Василь Чапленка з «Історії нової української літературної мови XVII ст. — 1933 р.» (1970): «Проте, як не є, а саме цей метод, попри всі його хиби, дав чи не найбільше для розвитку української літературної мови, сприяв піднесенню її до рівня повноцінного знаряддя і літературної творчости, і наукового мислення. Якщо порівняти сучасну українську літературну мову з мовою письменників другої половини ХІХ в., то можна легко спостерегти, що якраз мова “ковалів”, їхній стиль, особливо О. Пчілки, у її оповіданнях із міського, інтелігентського життя, і є прототип бабатьох наших сучасних слів, висловів та й усього стилістичного “обличчя” мови».
Усі ці неологізми мають такі види:
— неолексеми — нові слова;
— неофраземи — нові фразеологічні утворення (як от «сміх крізь сльози» М. Гоголя);
— неосемеми — нові значення старих слів.
Наукова назва останнього звучить складнувато… Але всі такі речі народжуються як результат письменницького пошуку найбільш влучної та експресивно виразнішої, порівняно із загальновживаною лексикою, форми вираження думок, настроїв, почуттів. Викрешуються такі поетичні іскри на основі старого мовного матеріалу: отже, у кожному неологізмі є і нове, і старе.
Неологізми належать до пасивної лексики, поки незвичними є позначувані ними поняття — сприймаються як нові. Деякі залишаються там, для чого й були вигадані (того ж і звуться ще оказіоналізмами). Інші — стають загальномовними, витісняючи застаріле, або зникають з ужитку. Можуть позначати якусь реалію, нести смислову новизну чи бути синонімом, існувати в певний момент часу в тому чи іншому просторі.
Появою новотворів незмінно особливо характерні є і будуть періоди докорінних змін у житті суспільства (як технологічний поступ чи політичні, соціально-економічні перетворення). Такими поштовхами до словотворчості в історії сучасного українського лексикону стали події Помаранчевої революції та Революції Гідності (тітушки, укропи, ватники тощо), військові дії на Донбасі (сепари, укрофашисти, кіборги, кримнаш і т.д.), повномасштабне вторгнення росії проти України, яка розпочалася в лютому 2022 року…
Література продовжується, незважаючи на трагічні, однак невідворотні події. Вдалий неологізм переживає свого автора. А, на прикладі перерахованих далі, уже через сто років із гаком важко повірити в те, що звичне поняття додано у фоліант української мови конкретною людиною. Хоча точно довести авторство того чи іншого неологізму, що став загальновживаним, надзвичайно складно. Достеменно відомо, що кожне із зазначених слів уперше фіксується саме у творах згаданих нижче письменників, проте були і продукти «колективної творчості».
Не буде несподіванкою, що в названого неодноразово Михайла Старицького — українського письменника, перекладача й театрального діяча — колекція нововведень не має собі рівних. Подавати все — до сьомого поту.
Він подарував нам такі слова, як «мрія» (у звичному її значенні), «майбутнє», «завзяття», «приємність», «чарівливий», «знадливий», «пестливий», «привабливий», «стуманілий», «сутінь», «темрява», «противага», «загарт», «бойовище», «незагойний», «потужний» «провинність», «млявий» та багато-багато інших.
І Тарас Шевченко плідно складав нову лексику. Його «передмовою» і «післямовою» щодень користуються книгоукладачі та прочитують книголюби. Також невіддільні від сучасного словника й «високочолий», «вогняний», «мордуватися», «почимчикувати», «фортеця».
Одна з родоначальниць української дитячої літератури, Олена Пчілка, започаткувала тоді новотвори «мистецтво», «переможець», «променистий», «палкий», «нестяма» тощо. Її донька, Леся Українка, створила «провесну», «промінь», «невідборонно».
От вір чи не вір, а «отвір» придумав Іван Франко. Та ще «недвижно», «невпинний», «чинник», «припис», «пречудовий», «проблиск», «прямовисно», «свідоцтво».
Павло Тичина склав понад 600 слів, до цього невідомих. Наприклад, «всніжити», «дріботінь», «заколиска», «весніти», «брунькоцвіт», і навіть, недоречне сюди, «гидь».
Пантелеймон Куліш увів у обіг «обставину», «вабити», «зграю», «несвідомого», «покору», «послугу», «почуття», «рівність».
Класик українського красного письменства Іван Нечуй-Левицький теж творив і застосовував неологізмів: «байдужість», «самосвідомість», «світогляд», «прямування», «стосунок», «перепона», «квітник», «вигукування», «сміливість». У Панаса Мирного «простомова», «поспів’я» (вірші). І Нечуй-Левицький, і П. Мирний були мовочистами: творили неологізми, відкидаючи так іноземні слова.
Агатангел Кримський — історик, перекладач-поліглот, який знав понад 60 мов, і письменник — винайшов доречне його діяльності поняття «зміст».
Г. Квітка-Основ’яненко теж не був осторонь, і з’явилися «буденний» та «перемагати». А завдяки байкареві Леоніду Глібову: «бурмотати», «пожовкнути», «соромно».
Слова Марка Вовчка (хоч яка й була противницею новотворень) «красень», «легкодухий», «намір», «питання», «струмінь» увійшли до вкраїнського мовного фонду.
Іван Котляревський в «Енеїді» вперше вжив «несамовитий», «приміта», «розтовкти», «угамуватися».
Найзапеклішим експериментатором був ще футурист Михайль Семенко (автор «Осте сте бі бо бу…», від якого точно й досі дивуються учні в школах). Ще й казав:
Я хочу кожен день
все слів нових.
Нових пісень
ідей нових.
На його рахунку понад 700 одиниць. Зокрема «сантименталить», «помпезний», «екстазний», «розмовний» (говіркий) та інші, більша частина з них, користуючись Семенковим виразом, «мертвопетлює» — до живої мови так і не ввійшли.
У колі неокласиків Максима Рильського вважають автором слів «буйнокрилий», «розкрилювати», «розбрататися».
Можна напозичатися стількома оказіоналізмами, якими є нагода урізнобарвнити повсякдення!
Василь Барка ось — майстер психологічного зображення. Частина іменникових неологізмів у його «Жовтому князі» характеризує внутрішній світ, настрій персонажів: понурик, скаженець. Серед абстрактних у нього — назви дій, рухів, процесів: стерплення, барвлення, нагадка, всилення, стоянина та ін. Є і такі слова як «ростиння», «огіреччя».
Авангардист Валер’ян Поліщук має таке почуттєве, як «мовчаль»: поєднання мовчання і печалі.
От Михайло Стельмах нерідко укладає свої неолексеми в цілі синонімічні ряди, наприклад: «Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник». І ще один негативно-експресивний опис: «Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив».
Інноваційні прикметники, виявлені в малій прозі Миколи Вінграновського, характеризують зовнішній вигляд (портрет): оберемкуватий, важкорукий, важкобровий, швидкорукий. І вдало описаний інтер’єр: кутешній столик, крапелясте вікно.
«Мова росте елементарно, разом із душею народу». Ці слова Івана Франка нагадують нам про важливість дбайливого ставлення до мови, її збереження, розвитку. Адже вона є не лише засобом спілкування, а й невід’ємною частиною національної ідентичності, історії та культурного доробку.
Тож, щодо «кованих слів» вибір за вами, де поставити кому. «Вживати, не варто уникати» чи «Вживати не варто, уникати»?
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.