“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
Він покинув цей світ наприкінці листопада минулого року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
22 числа на мою електронну пошту надійшла добірка його віршів, до якої він просив написати передмову. Через день зателефонував: «Пане Василю, прошу у вірші «Згадка» вставити таку присвяту: У вічність дружині Валі». Через два дні душа поета полинула до душі його половини.
Володимир Олексійович Палажченко. Син українського письменника. Поет. Журналіст. І хоч був дитям міста, мова його поетичних творів правдива, щира, природня, наповнена словотворами, які сприймаються легко й невимушено.
В останні два роки ми часто спілкувалися по телефону. Ділились думками про сучасну поезію, згадували спільних знайомих, друзів. Володимир пишався тим, що до нього як поета прихильно поставився Володимир Базилевський.
Пропоную вашій увазі добірку віршів, яку встиг надіслати мені автор за кілька днів до відходу у вічність.
Василь КЛІЧАК
ЖИТТЮ
Скільки нас таких на світі є?
Стільки, як і світу нам стає!
Високолітнє ти моє!
Хіба скінчу свою війну?
Онуків серцем бороню!
Озлоб нам ворог додає,
Аби кривавій кацапні
Стинали голови дурні.
Шевченко знав, що по війні
Уже не буде москальні ,
А буде мати, буде син
І будуть люде, як один,
Моксєль карати за похід
Орди на Велесовий рід.
Високолітнє ти моє!
Ніяк не вберегтися від
Загибелі, страждань і бід.
Христос Воскрес! Тому Він Є!
Почав би з Нього світотвор,
Життя давати уповтор!
Коли геть вистигле віття
Світ рятував під заквіття,
Він так затяг весну творить –
Я мав її прожити вмить,
І літа протіні пройма
Зеленовійна півзима.
Хай серцю помагає світ
Улюблений бузок розвить.
Хай Олісневич, добрий друг,
І кожен любий мій онук
Діждуть повторення весни,
А не москальської війни!
ЗГАДКА
У вічність дружині Валі
Кожна згадка – мов загадка:
І чого воно згадалось?
Ліпше хай позабуваю,
Ніж колись дорозгадаю,
Чом жилось не так, як малось?
Нерозгадана загадка
Стиглим болем відступилась,
Та мені про тебе згадка
Залишилась.
КОРІННЯ
Володимиру Базилевському
В упертих пошуках землі,
Яку видощує злосвіт,
Усохноголі жертви бід
Найшли таки спасенний хід
І в русла давніх злив пішли,
Де вже з новими бережуть
Під невгамовну громолють
Од розмивань земну могуть.
З таким корінням завсігди
Із кручі дереву рости
У самості – не в самоті –
На безобвальній висоті.
І кручі буде снаготи
Скраєчку дерево нести,
Його коріння стійкоту
На безобвальну світлоту!
РІДНИЙ КЛЕН
над рідною могилою
Як за вами тужно,
То стою під ним –
Заститись одужно
Дивом листяним.
Кленив землю сниву
Листом золотим,
Нібито на диво
Небіти пустим.
Тишу клена силю
Думанням одним:
Не було б могили,
Хто стояв би з ним?
ДеВеРЗешним- зловерзешним
Де не бачиш москалів,
там не чуєш матюків
Нафарбована голівка
Затужила, що не дівка.
Чим тебе розрадить, Олю,
За твою безрадну долю,
Проматюкану байдужим
До краси кацапомужем.
Наставляє хама біс:
На сусіда матюкнись –
І все буде «за…шибісь».
Та сусід як вишня сфера
Украсловнями без хера
Запохерив матюкера.
Хай визбирує усе
Матюкіння з ДеВеРЗе
І в кацапію везе!
Ой, запізно радить Олі –
Не шукайте з тими долі,
Хто чужий і вітру в полі.
РОДОВІД ІСУСА
За книгою Юрія Канигіна «Шлях Аріїв»
Прийшли лемки у крисанях
І принесли місяць круглий.
Народився Бог на санях
В лемківськім містечку Дуклі.
Богдан-Ігор Антонич
Знову правдою тією,
Що в Антонича, проймусь.
Хай не брешуть нам юдеї,
Ніби їхнім був Ісус.
Оріянин з Галілеї
В Україну Русь вернувсь,
Як народжений для неї
Вишній захист – УкраРус!
ХВОРІСТЬ
За те, що цілий день
із дому не виходив,
лише вночі у сні
мені вдалося вийти –
уже відтіль, куди
ніколи й не заходив.
Непроглядність
Як сьогодні не прожити без учора,
То чи завтра
Стане жити без позавтра?
ОНУКАМ
Щодня в усі мої роки
Світ бачиться інакшим.
А вам продовжиться таким,
Якого я не бачив.
ВЕСНЯНІ ДОСВІТКИ
Над чуттєвостями саду
Змісячів би квіт ясний,
Та наспів із ночепаду
Встати висвітень земний.
Кращою за молодість
Є старість – лише в дерев
Дерева, хоч і древні, а зелені,
Як перволист хитливих
деревцят.
На старості ведусь у глиб
алеї,
Де змалку молодим, мов
давній сад.
СВІТЛО ДЕРЕВ
Однокласниці Наталі Дайниченко
Великі дерева, ого
як витягнулись у небо.
Отак повнолисто його
притягувати до себе.
Вітри повидніли того,
що в небі суціль зеленім
відкрили опору його
на світло дерев таємне.
Відлунням високих життів
у січні скресав гайочок,
як тільки на крок шелестів
опалий торік листочок.
ГЛУХІВСЬКИМ ЛІСАМ
Улюблені дерева,
ні стовбурів, ні листя,
і дівчина в зеленому
під лісом так оголена,
що геть ні платтячка, ні тіла.
Улюблені дерева,
ні стовбурів, ні листя,
ані прозорого повітря,
якого вже не добачаю,
задивлений на ліс.
Улюблені дерева,
за далями задавнені
всіма, хто, край покинувши,
допрагнули високої землі –
тож навіть неба не стає мені,
ліси, вернутися до вас.
Улюблені дерева,
за далями задавнені,
могли повік ми жити разом,
якби за лісом не було землі.
УСПЕНСЬКОМУ СОБОРУ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ
Ти неосяжний, храме, як повітря,
коли до серця не вертаєш болю.
Ти невідмовний, храме, як і серце,
коли для подиху забракне висі.
Хіба від болю порятує рана,
ба, навіть залікована глибоко,
вона, мов тріщинка, скріпляє грані
святого каменя з давен руїни.
Високий храме і далекий храме,
я не стоятиму задовше тебе,
але болітиму завище тебе,
але страждатиму задалі тебе –
у небі, не спустошеному людом,
і на землі, віднайденій життями.
Соборе мій! Гора моя Печерська,
збережена Господніми хрестами!
Найкращий день, який моїм не стане, хай буде з вами –
від землі до неба!
МИНУЩІСТЬ
У вічність батькові –
Олексію Палажченку,
Матері – Ганні Олексіївні
У рідному києвосвіті
нічого мого не лишилось –
воно ж бо в літах загубилось,
та силюсь і далі тут жити.
До мене посходились діти
вернутися у пережите.
Дай, Боже, їм те повторити,
що внуками буде прожите.
ЗАБУТА ОСЕЛЯ
Цвітуть сади на Глухівщині,
моєї юності сади!
Розцвів садок – і вже не сиротинка,
і ти вже не покинута, хатинко,
і все живе позводилося жити
під рідні стіни, під високі віти.
Пора цвітінь! Ти яблуню веселу
рядила не родить пусту оселю!
Слідами всіх, кого вело далеко,
я знов ішов туди, і знов нелегко,
відкіль тебе ждать нікому, лелеко.
Пора плодів! А що вродило тут?
Пощо тоді мені садки цвітуть?
Аби додому звіявся, мабуть!…
ЖИТТЄПАМ’ЯТЬ
Як просто згадувать померлих –
вони й собі запам’ятались
такими ж, як і нам, живими.
Частіше згадуймо живих –
вони чимдалі забувають
самі себе на цьому світі.
Люби свої швидкі літа –
кому таких було справіку
замного для життя
земного,
щоб забувать їх радість
вічну.
МИКОЛА ЛУКАШ
Без нього не була б земля горою –
хіба що дном калюжки дощової.
Без нього не була б вода рікою –
лише струмочком, що з гори стікає.
Глибокодумний був, як гори
небесносяжної святої Лаври.
Високодухий 6ув, як води
джерельнодайного Дніпра-Славути.
Він був таким, що після нього
ріка не всохла і гора не впала.
ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ
Вони плакали,
не бачачи, куди
течуть їхні сльози:
так усихали ріки –
з водою,
але без берегів!
Вони дивились,
не бачачи власних очей:
так умирали люди –
з очима,
але без погляду!
ГОСТІ НЕБЕСНІ
У вічність Михайлові Медуниці
Пограйтесь, гості безборонні,
У захистку на підвіконні.
А ми намислимо чимдуж
Рятівників і тіл, і душ.
Війнули крилами легкими
І здаленіли нечужими.
А недомислений устиг
Розвіять пір’ячко по них.
Вертайтесь, гості незрадливі.
Довіку будемо лякливі,
А ще – для москаля вразливі,
Як не згадаємо нараз,
Хто украми намріяв нас,
І хто в собі ту мрію спас!
ВІКНО У САД …
…у цьому домі, повному досад,
я не людина, я – вікно у сад.
Ірина Жиленко
Доглянутий старим
пустим будинком,
заквів у парі з ним
садок на згірку.
Хтось був щасливим тут
лише для того,
аби лишився дух
вікна старого.
ВІКНО У МІСТО
Коли обридне бачити з вікна
шматки асфальту, вирвані з життя,
від полісності в парку оживеш,
любити небо київських небес.
НЕЗІРВАНА КВІТКА
Хотів зачарувать букетом,
аби в руках її чутливих
розкрилася подібно цвіту
прихована любов до неї –
святиня трепетного серця.
О святість – найтихіша радість…
Коли на самоті з букетом
замовчував розчарування,
озвалось диво – дівоквітка
вгадала серце новиною,
мовляв, за мною перев’яне,
як не сподобаю зірвати.
За крок від ніжності до віри
хитке життя в руках у мене
аж так сахнулось дівоквітки,
що вмить палкий букет розпався,
тож я довіритись боявся
моєму трепетному серцю.
Пішов і навіть не подумав,
хіба вона цвістиме далі,
без того трепетного серця,
яке домежно відчувало,
за ким тоді незрадні квіти
передрекли йому тужити.
Відтак мені бездольні квіти
заповіли повік любити
невіднайденну вже на світі,
але не втрачену… Вона
чимраз не тільки новина,
бо тільки серцем зірвана.
ЗЕЛЕНІ ГОЛОВИ ДЕРЕВ
Деревам хай буде голів
на вільне м’яке шумовиння
стійкої зеленої зливи,
яка промиває для світла
геть пересотворену землю,
помутнену тою ж водою –
прозорою в долі коріння
та в пам’яті вишніх небес.
А потім воложить гілками
безводню погожої сині
калюжам недавньої зливи
прожита людиною радість
найпершого листя весни!
Деревам хай буде голів
укритись на ярому сонці
красою страждального листя
і вкрити собою людину,
достойну такого коріння,
яке переземлює в радість
нам пам’ять про нас від небес!
Деревам хай буде голів
отак захищати листочки,
нам пам’ять про нас – небесам,
як Слово Живе – українцям,
коли зворохобили зелень
розвіяні густо вітрами
доторки Простору,
збавленого Пустоти!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.