“Українська літературна газета”, ч. 4 (360), квітень 2024
ПИСЬМЕННИЦЬКА ПОЇЗДКА В КРИВИЙ РІГ. 1989 РІК.
Бурхливий 1989-й: утворення на початку року Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, Народного Руху за перебудову, клекіт і зрушення в суспільстві.
Спілчанське Бюро пропаганди художньої літератури працювало в умовах надзвичайних, під «різнокаліберним біглим вогнем» по самих спілчанах і СПУ загалом, коли в обличчя кореспондентам і письменникам кидали, скажімо, таке: «Вас на площі – та під танки!» Або: «По вас шибениця плаче». А найчастіше під маскою люб’язності робилося все, щоб зустрічі не відбулися… І все ж 24 тис. платних виступів за рік дали СПУ солідний прибуток.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ця поїздка групи письменників – до Кривого Рога. Як член правління Товариства української мови, я мала дати про неї статтю до преси, тож дещо фіксувала у записнику.
25.ІХ, понеділок.
Запізнились на Криворіжсталь – тепер Довгаль утрясає, а ми чекаємо. Профорг – жінка, кричить, що погано працюємо.
Питала С.Довгаля, яких тем можемо торкатись. «Пропагуймо ідеї Горбачова, його національну політику. За кожне українське слово чіпляли націоналізм. Треба пропагувати дружбу народів, прочитати про це вірші». А якщо у мене їх нема?
Лукашенко попередив: страйків торкатись не будемо, то їхнє питання.
З градилень іде пара. Смог закрив сонце. Ветеран заводу, що нас підвозив, хвалить Криворіжсталь: 40 тис. робітників, 65 цехів, 44% всесоюзного металу, а ще ж руда; всі забезпечені квартирами, повертаються до свого міста, якщо виїхали. Але Кривий Ріг брудний, є проблеми з транспортом (ми вчора так потомились, що не стали шукати «Дружбу» і заночувати в «Києві»).
І.Дробний із Золотоноші дав три крб. ветерану – за проїзд.
Чекаємо-утрясаємо, в які цехи йти. Довгаль непунктуальний і зовні неохайний.
«Комсомольская правда» дала гарну статтю про Рух.
Заговорилася з жінками – і зірвала виступ у їдальні. ЗакидАли, особливо дві, про низьку духовність. А причини й не називаємо: тоталітарний режим. «Підіймайте совість, духовність – ви ж інженери душ… Не акцентуйте на мові – не це зараз головне…»
Лукашенко фиркнув: «Ти ж не на лекцію приїхала, а на виступ. Що можна за 10 хв. сказати?» – «А я не хочу віршиком відбувАтися». – «Ну, тоді будеш усе зривати…»
Солоухін пише, що культура – це державна справа. І екологія теж. Не ентузіастів, а держави, партії. А в нас чомусь цим займаються окремі фанати. А потім усі дивуються: звідки бездуховність?
В місті є українські школи – кілька.
26.ІХ, вівторок.
Не дай Бог захворіти. А вже щось тече з носа, стає душно. П’ю посилено чай.
Учора – виступ у гуртожитку. Там – злочинці і всякі, як сказали, «відходи». Слухали. А Лукашенко знову – про Ірпінь і війну. Йому лиш би заробити гроші, – ось і вся пропаганда слова й культури. Хлопець, що сидів збоку, сказав: «Заснути можна». Виявилося, болгарин. Сиділи – чекали фільму по телевізору, а ми думали – нас так дружно вітали. Люди злі: де мило? де харчі? І т.ін.
А я мила з дому не взяла – думала, є в готелі. Тепер нема чим помити руки…
Начальник цеху: «Я б усіх, хто ходить із борідкою і закликає до Руху, – в Сибір: хай там походять 5 років і подумають…» (це як ми лиш прийшли).
Виступ у ЖКО відмінили. Примчав Олександр Віталійович (закінчив ун-т марксизму-ленінізму у Дніпропетровську, із профкому, культурна комісія + Лариса Яківна) і сказав: «Говоріть про свою творчість. Ні слова про українську мову. Ви порушуєте умови контракту. Це збурює людей. Тільки про свою творчість! Інакше – розірвемо контракт».
«Та поясніть, у чому річ? Що поганого ми робимо? Звідки це йде?»
«Ви самі розумієте. Ще раз прошу – лише про свою творчість. А йде – від мене, і хай вам цього буде досить. Я за паспортом – українець». І єхидно усміхнувся. Говорить – російською.
Після виступу в цеху – жінка: «Це добре, що ви приїхали. Бо москалі взяли верх…»
Начальник цеху: «Та я вот понімаю украінскій язик, мнє всьо равно, на каком язике говоріт чєловєк, ліш би дєлал, что надо».
Лукашенко – мені: «Вас тут ображають? Ні. От і добре».
У нас із ним вийшла перепАлка: «Я за те, щоб українець знав російську, молдавську, – але щоб і росіянин знав українську».
«І погодимось, і будемо робити те, що треба. Бо хто платить – той і музику замовляє».
«Та це ж принизливо!»
«Нічого принизливого. В тебе прекрасна лірика».
«Ми ж маріонетки. Слухняні поетики. І це гидко».
«Ти глянь на мене – червоне обличчя, тиск піднявся. Я ж весь час біля тебе в напрузі. Знайшлась Віра Засулич, захотіла пробити цей кам’яний мішок… У Києві виступай, під крилом Павличка, ставай громадською діячкою… А тут роби людям приємність».
«Перед смертю роби приємність… Я читала людям, і їм це потрібно».
«У Калуші тебе б на руках носили, а тут – помовчуй. Лише здоров’я надірвемо. Я тебе на колінах прошу: давай довиступаємо і з чистою совістю повернемось, і доведемо Лагуті, що змогли, пройшли, – хай єхидно не усміхається».
«Та ж ми знову – слухняні. І нічого контрреволюційного не робили».
«Для них це – ще контрреволюція. Полишав Ватченко своїх учнів. А я тебе послухав, став про них говорити, і про «Собор»… Тут твоїм маненьким лобом не проб’єш. Мертве місто, камінний мішок. Усе – як було. Тож ще не час. А нам треба гроші заробити… Я тебе благаю – читай лірику».
«Та ж людям треба живе слово принести, вони справді чекають».
«А ті придурки, – бачила? – дзвонять і галас здіймають… Он Іван виступає і у вус не дує…»
27.ІХ, середа
Учора виступали в гуртожитках. Я нічого не казала про мову, бо там були в основному дівчата. Тільки про мораль і любов.
Довгаль телефонував у міськком партії, там нібито правильно розуміють ситуацію, обіцяли вгомонити заводчан. У всякому разі нас і далі приймають, хоча сьогодні автобуса вже не дали, йдемо на 11.00 пішечки. Ходить за нами назирці кадебістик-профорг Саша і весь час питає: «Чому ж досі мовчали?»
«Ви нас сьогодні не слухаєте, а раніше – тим паче. А коли слухали, то зразу ж забирали, щоб уже не повернути».
«А якщо мене направлять в Казахстан, то як я без російської?»
«Не направлять. Цього не повинно бути».
«От я б і говорив, та багато русизмів».
«Русизми самі не зникнуть – потрібна практика розмови…»
Йдемо сьогодні знов на завод. Вчора в гуртожитку пили чай у Світлани й Наталі. І застав нас дощ. Я собі вирішила: говоритиму про духовність, яка підрубана; про українського поета, якого скоро не буде кому читати; про інтернаціоналізм – оцю обгортку від цукерочки, в якій – камінець…
Лукашенко: «Не зривай виступів». Йому – аби гроші заробити. А може, й правильно?..
28.ІХ, четвер.
З операторами. Надія Сергіївна: «Я українка, але державність української мови – це крок назад. Я категорично проти».
І ті самі аргументи: «Треба думати, ЩО їсти, а не про українську мову… І як же нам, технарям, переучуватись?..»
З робітниками. Запитали про Рух. Зовсім дезінформовані неправдою. Хочуть програми Руху. Читали «Комсомольскую правду», кажуть, стаття цікава. Питаю: «Що, вас уже підбурили?» – «Ні, просто ми чули, що тут ходять рухівці, хочемо знати, ЩО там у вас у Києві…»
Отак і почали – ніби знехотя: «А що там у вас у Києві?»
Лукашенко: «Нічого, спокійно. Рух працює. Хочемо надрукувати все. Рух – за національну культуру, за те, щоб слово не розходилося з ділом…»
Жінка опісля: «Спасибі за теплИночку, яку ви принесли. Приїжджайте!..»
Усе всі розуміють, лиш нема кому оформити. Висновок робітника, який партійний і дуже хоче програми Руху, аби об’єктивно розібратися: «Політична освіта у нас – на нулі».
Нас уже не возять. За нами – пильне око з ідеологічного відділу: аби не казали «єресі», а якщо кажемо – то розірвати контракт.
Лукашенко: «Я вже їхав би в Київ. Стомився – хай йому грець, і цьому повітрю, і цим начальникам!»
Але все ж годить, грає коміка, бо треба заробити гроші – собі й Спілці. Такий же і в поезії; але є щось і живе… Просто він – «у рамках»: розуміє – і хоче жити. Як і інші наші.
Жовті Води, педучилище: готують вчителів для Азербайджану і Молдови. Чому???
Надія Сергіївна: «Я сама – з Рівного». – «А мати?» – «І мати тут». – «А сестри?» – «Всі тут». – «Ну, ви, напевно, не віддасте дочку в українську школу?» – «Ні, звісно. А навіщо вона, та мова? Я ось мучусь із термінологією, то хай вона не мучиться, а зразу вчить російською… І чому це ви на тому так званому з’їзді говорили від народу? А ось Кривий Ріг, Херсон, Дніпропетровськ, Крим ніколи української не приймуть…»
29.ІХ, п’ятниця.
Поснідала. Похолодало. Падає листя з дерев, і вітер крутить ним.
Маємо телефонувати в заводоуправління. Знову йтимемо пішки?
Львів’яни дають гарний концерт по телебаченню, але це ніби з якогось іншого світу.
Лабораторія. Одна жінка, росіянка: «Навіщо переходити на українську технарям? Навіщо зайві витрати на переклади статей? Мова науки – російська. Хай усе інше буде українською, хай вчать, але наука – інтернаціональна».
Їй заперечують: було ж інакше, було й по-українськи. Та й чому – не по-українськи? Вона що – гірша?..
Питали про Рух – і з позитивним ставленням, і з ось таким: «А що зробите, коли вам дозволять робити все, що хочете?..»
Цікавий факт: із кожного карбованця комбінатові залишається 13 коп.
Ще одна жінка питала, де взяти програму Руху та як до нього вступити. «Ми вас підтримуємо. Ми – за українську». І голова цехкому – «за». Її дочка – в педінституті, ще 6 років тому там усе було по-українськи, а тепер – усе російською.
О 19-й клуб школярів «Гайдар»: 3-й, 8-й і 10-й класи. Гостра упередженість, зневага і глузливість до самої мови. Я схотіла пробити цю броню. Говорила про яничар, манкуртів і Калнишевського, про криворізьку козацьку землю, історію якої вони почали вивчати аж у 8 класі. А любити, не знаючи, – не можна!.. Говорила про українців за кордоном і про Канів, де якось зустріла стару українку з Канади. Бабуся стояла на колінах біля Кобзаря і плакала. Вона вперше приїхала поклонитись рідній землі і привезла з собою онуку… Говорила про Солоухіна, про слово «сударь» і «добродій». Ці діти в Каневі не були… А закінчила тим, що, може, колись у Каневі зустрінемось… Читала Л.Кисельова й В.Шовкошитного і свій вірш »Матінка, матусенька, матуся».
Спочатку демонстрували своє нехтування, байдужість. А згодом погляди стали уважніші, з’явилась цікавість… Отже, пробити – можна.
Раїса Яківна, вихователька: «Якби всі вчителі української мови ось так говорили…» Вона єврейка, трохи знає мову. Звісно, служить заводу та ідеї інтернаціоналізму. Припускаю, що (бо вже досить пильно дивились її очі) розгледіла у мені не такого вже й слабкого суперника.
Тож за ці дні ми побачили робітниче місто, робітничу масу трошки зсередини. Мертво. Хоч є й живі проблиски. Та до них нас не пустили, злякались.
Духовна мертвота, аж моторошно. Але щось же треба робити. І не вмію я ставати перед людські очі й фальшивити та брехати. А ми нині мали заробити гроші. Лукашенко каже: «Ось зробиш 500 виступів – і будеш інакша». Не знаю…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.