Іван Лисий. «Де батьківщина, там добре»

“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024

Ubi patria, ibi bene

(Парафраз латинізованого вислову Софокла)

Варто наголосити, що і спроби підмінити домівку тимчасовими помешканнями, і радикальні розриви з власною культурою, ідентичністю та Батьківщиною наш сучасник  робить здебільшого із власної волі (щоправда, у другому випадку не без потужного впливу модних віянь з явним ідеологічним забарвленням). А от нинішні масові міграційні процеси («переміщених осіб» з різних країн і з різних причин не злічити) відбуваються під жорстким і жорстоким примусом – не тільки і не стільки під загрозою голодної смерті, а й у нашому випадку перед загрозою винищення цілої нації – українців. Здійснюваний рашистами геноцид триває вже майже десятиріччя. Мер Перемишля оголосив, що 2022 року через його місто виїхали 15 млн українських біженців. Документальних підтверджень цієї приголомшливої цифри нема, але посадова особа не могла брати її «просто зі стелі». А на липень 2023 року тільки в Європі зареєстровано більше шести мільйонів українських біженців, а є вони навіть у Новій Зеландії.

У тих чи інших варіантах обездомлення людини завжди є певна доля драматизму. Для більшості українців нинішнє вимушене полишання великої домівки – Батьківщини обертається духовною трагедією. Люди рятуються від неї звертанням до «внутрішньої» Батьківщини, збереженої у пам’яті та серці, і – більшість – мріями про повернення додому. Як у С. Жадана: «Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись зі згорілого дому?/ Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся!» Адже українці – народ домашній як у сенсі відсутності схильності до експансії та експансіоністської практики в його історії, так і в смислі мінімізованої упродовж цієї історії та завжди вимушеної міграції, зрештою, у розумінні схильності до, так би мовити, садибного способу життя. Для українця Батьківщина – не просто територія, нехай і виокремлена у свідомості чи кордонами, а місце, тобто спільно облаштований, обжитий і пережитий спільнотою у минулому і нині, а тому сакралізований і естетично привабливий, милий, чарівний простір. У такому контексті Алан Блум говорить про щільний зв’язок між гарним і своїм. А Гердер свого часу обгрунтовував наявність внутрішнього інтимного зв’язку  між народами і тією землею, яку вони заселяють, і типом культури, яку вони творять. Щодо України він відзначав, зокрема, щедру природу, тепле підсоння, чорнозем, веселу вдачу народу, що мають гарантувати йому світле майбутнє. Таке майбуття прагне перекреслити рашизм. Навіть коли ми нині змушені у відповідь перетворювати нашу домівку на фортецю, та після перемоги відбудуємо і розбудуємо її мирною та квітучою і знову переконаємось – ніде ліпше, ніж удома.

PATRIA, ПАТРІОТИЗМ І ПАТРІОФОБІЯ СЬОГОДНІ

Патріотизм – це особлива сила

земного тяжіння.

(В. Шкляр)

Поняття патріот, патріотизм спіткала нелегка доля. Поставали вони і спочатку вживалися із суто позитивною семантикою. Та вже у другій половині ХVІІІ ст. англійці користувалися ними, як засвідчують історики, з помітним іронічним відтінком. А Семюел Джонсон прагнув зганьбити ці поняття, закинувши в інтелектуальний обіг ніяк не мотивований та підлий у моральному сенсі афоризм: «Патріотизм – останній притулок негідника». Переніс у майбутнє такий негативізм В. К. Винниченко у «Сонячній машині», проголосивши: «Вищість культур, рас, націй, патріотизм, батьківщина – що це тепер? Смішні архаїчні убрання поганських шаманів, якими вони потрясали перед масами…» Чому  Володимир Кирилович у патріотизмі побачив «вищість культур, рас, націй» і пов’язав надуману «вищість» з поняттям батьківщини, годі з’ясувати: повна сваволя у маніпулюванні словами.

Адже патріотизм – громадянське почуття любові до Батьківщини і відданості своєму народові, готовність діяти в їхніх інтересах і постати на їх захист у разі необхідності. Для патріота своє – гарне, миле, але не обов’язково краще. Своє може бути у чомусь справді кращим, а в чомусь  гіршим, таким, що заслуговує критики, і навіть… нестерпним. За легендою, Сократ перед смертю говорив своєму учневі Критонові: Батьківщина більша за батька й матір; яка не була би вона до нас несправедлива, треба зносити цю несправедливість. Тому-то йдеться про громадянське, а не суто приватне переживання індивідом своєї приналежності до країни та її культури. Але переживання, в якому без інтимного складника і підсвідомого чуття рідного  не обійтися. Про це добре знає Андрій із Гоголевого «Тараса Бульби», кажучи, що Батьківщина те, «чого шукає душа наша, що наймиліше»; але приватне у його душі заважає цим пошукам. І він обурено запитує, хто міг дати йому у вітчизну Україну? Та й чи могли початися пошуки з обурення, а не із замилування, з чуття спільного.

Таке чуття, до речі, часто пробуджується знаками національного коду, зокрема національним одягом, музикою, інструментами. 1902 року, під час чергового Етнографічного з’їзду в Харкові, губернатор заборонив виступ кобзарів під орудою Гната Хоткевича, бо він, мовляв, «викличе надмірний ентузіазм (читай – почуття  патріотизму або принаймні етнічне піднесення – І. Л.) серед публічності». Щоби запобігти подібному ентузіазмові, українофоб колись і зараз намагається дискредитувати все етнічне, ганьбити символи етнічної культури, тавруючи їх словечком «шароварщина», іронізуючи над «збереженням звичаєвих форм за всяку ціну», позбавляючи їх мобілізуючого впливу. Звернуся ще раз до історії. Київський поліцмейстер Гюбенет у 70-ті роки ХІХ ст. примусив усіх проституток одягати український національний костюм, відбираючи у нього позитивну ауру, перетворюючи його на прикмету розпусти; тим самим він провокував приймати усіх, хто носить такий одяг, за жінок легкої поведінки і робити їм відповідні пропозиції. Більше того, агентам поліції був наданий спеціальний припис приставати до інтелігентних дівчат (студенток, курсисток) у такому одязі. Чи не нагадати нині про цей досвід українофоба сучасним претендентам на світове громадянство, іронічно чи просто зверхньо налаштованим до всього етнічного, зокрема вишиванки, щоби ті перевдягали відомих усім «злодіїв-у-законі» у …шаровари. До речі, коли словом «шаровари» (а Б. Рубчак пропонував синонімом до слова «шароварництво» – ще й «бандурення») принижують будь-який елемент етнічної культури, особливо коли той набуває широкої популярності, то забувають про те, як японці шанують свою народну культуру, як уся південна Європа і навіть всуціль урбанізована Німеччина одягає на свята етнічний одяг, як виглядають прибалти на своїх співочих полях. Справжнім патріотам за публічний вияв свого патріотизму не соромно. Не так давно 27 відсотків опитаних вітчизняним масмедіа на питання, з чим у вас асоціюється уявлення про Батьківщину, відповіли: народні звичаї, одяг, пісні. Чи варто нехтувати цією обставиною?

У політичній нації (а це, за Ю. Габермасом, нація громадян держави) не всі громадяни налаштовані на патріотичний лад, не всім притаманна «мужність бути частиною» (П. Тіліх). Є серед них і ті, у кого почуття причетності в раціоналізованій суспільній атмосфері заміщається усвідомленням обов’язку бути лояльним до загальноприйнятих цінностей. Коли таку позицію не просто декларують, а послідовно реалізують, до того ж із явно державницьких настанов, то вона може вважатися не найгіршим субститутом патріотизму; це також своєрідний варіант «мужності бути собою» (П. Тіліх). Щоправда, домінування у цій позиції раціо певною мірою знеособлює її носія, тоді як патріотизм, органічно сполучаючи спільнотне з індивідуальним, не знеособлює, а єднає. Батьківщина – не тільки самоусвідомлювана, а й відчута єдність. Патріотичне почуття є живильним джерелом для творчої волі індивіда як учасника історичного процесу. Такого джерела позбавлений  обиватель з нічийної землі, духовний люмпен (О. Забужко), який обирає в загрозливі для країни часи стратегію вислизання, ухиляння, втечі. Варто принагідно нагадати, що в античній Греції людей, які ухилялися від організації громадського життя і відповідальності за його якість, називали ідіотами.

Та окрім цих трьох – патріотів, лоялістів, «ухилянтів» – є і сьогодні ще одна категорія населення – споживацьки налаштовані тутешні, які не відчувають потреби у національно-етнічному самовизначенні, яким «всьо равно». Серед них багато людей «знетямлених» (О. Забужко), апатичних, переконаних у тому, що від них ніщо не залежить або залежить мало що. Прикро це констатувати, але тут високий відсоток занедбаної молоді та підлітків. Із цього широченного зденаціоналізованого середовища невизначених на окупованих територіях України рашисти  збирають голоси на псевдореферендумах і вербують колаборантів, а серед наших переселенців у Польщі – навіть агентів ФСБ. Але з того ж таки середовища вибиваються у верхні верстви нашого суспільства (бізнесмени, службовці та урядовці, освітяни, інтелектуали й учені) «видатні» корупціонери, що займаються приватизацією доходів при націоналізації витрат, та екзистенційно чужі Україні діячі.

І це не тільки сьогодні, бо на аналогічну ситуацію нарікав свого часу ще М. Грушевський. Він був свідком того, як у Центральній Раді проти самостійності України голосував його однопартієць – депутат від соціал-демократів, вже тоді відомий інтелектуал Дмитро Чижевський; додам, що нині його визнаним світом науковим і філософським спадком пишається Україна. Його сучасник професор Київського університету ім. Св. Володимира  С. С. Гогоцький прославився не тільки першим в Російській імперії великим філософським словником, а й брошурою-доносом «О зарождающейся т. наз. малороссийской литературе» (1862), що прислужилася до підготовки горезвісного Валуєвського циркуляру. Ця ганебна справа так сподобалася київському інтелектуалу, що через 12 років він доніс українофобові Юзефовичу на власну дружину Авдотью Іванівну за те, що вона зв’язалася з «неблагонадійними» людьми. Та, будучи редакторкою «Кіевского Телеграфа», дозволила використовувати його шпальти для публікації статей київських «громадівців», за що й поплатилася. І. Франко мав усі підстави запитувати у «Мойсеї» з болем душі: «І чом відступників у нас так много? І чом для них відступство не страшне?»

Спадкоємці тих відступників сьогодні подвизаються разом з рашистськими пропагандистами та авторами концепції «оборонительного упреждающего ядерного удара» на їхніх телеканалах, або проектують створення чергової проросійської партії, яка мала би здобути на найближчих виборах статус парламентської, або продовжують нарощувати за рахунок украй скромного державного бюджету й фінансових вливань зарубіжних партнерів свої розбухлі капітали. Це про них Кобзареві слова – «…свої діти її розпинають». Їхні імена не гідні вписуватися в історію на шпальтах газети навіть під рубрикою «Ганьба!», місце їм – у поліцейських протоколах та вироках кримінальних судів. Гірко констатувати, що це місце вони заслужили задовго до рашистського вторгнення, яке не дуже й крадучись готували. Але тоді для правової системи держави вони були невидимками. Дехто з них такими залишаються і нині, коли вже який рік точиться спрямована на геноцид української нації війна. Патріотично налаштовані громадські діячі, публічні інтелектуали, публіцисти, журналісти-пошукачі, волонтери намагаються робити їх видимими для влади. Проте інституційно слабка поки держава не здатна ні адекватно реагувати на такого роду «підказки», ні самотужки виявляти діяльних українофобів і припиняти їхню діяльність. Тому держава, її інституції та їхні керівники стають предметом нещадної критики з боку патріотичних сил.

Така критика розгортається цілком природно, бо, по-перше, тривалий час патріоти мусіли принципово опонувати державі – не просто чужій, а ворожій українству. По-друге, і після здобуття незалежності біля керма влади опинялися екзистенційно чужі Україні особи, гідні безпощадної критики. Зрештою, добре відомо, що розвиток західної цивілізації будувався на конструктивній, але тотальній критиці. Тому-то традиція критики влади, що склалася ще у надрах бездержавного народу і утверджувалася упродовж нашого державного тридцятиріччя, стає надійною платформою для сучасних патріотів. Та можна почути голоси за те, що у загроженій країні треба припинити критику, спрямовану всередину неї; мовляв, своє любити треба, а не критикувати. Австрійський соціолог А. Шюц  навіть стверджував, що критичність можлива лише з позиції чужинця. Та більше правди за Х. Ортегою-і-Гасетом, котрий один із розділів своєї праці про Сервантеса назвав «Критика як патріотизм». Як не погодитися і з К. А. Апіа: «Патріот – це той, хто першим страдає від сорому за свою країну». Наче поділяючи цю тезу, С. Петлюра свою статтю до 40-літнього ювілею І. Франка влучно назвав «Іван Франко як поет національної честі і сорому».  Франка пік сором за «дріб’яз­ко­вість, вузький егоїзм, двоєдушність і пиху» багатьох його співвітчизників. А скільки болю у жахливому звинуваченні, з яким Леся Українка устами Міріам із «Одержимої» звертається до своєї спільноти: «А я не вірю, що Він воскрес, бо ви того не варті».

Правда за мудрецем, для якого справжні гіркі істини можна висловити  тільки зсередини, з досвіду причетності, у запалі несамовитої, вимогливої любові. Саме в такому душевному стані вилились на папір гіркі Лесині рядки:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду

Ніколи світла-сонця не видав.

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводирів віддав.

Опираючись на такий самий досвід, Каменяр розкривав «громадські болячки» тогочасної України й кидав ув обличчя своїй нації звинувачення в «обважнілості, незграбності, сентиментальності, позбавленні гарту й сили волі»; вона «так мало здатна до політичного життя на власному смітнику, а така плідна на перевертнів найрізноріднішого сорту». Франко тим самим не перекреслював майбутнє своєї спільноти, бо бачив свій народ – «хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів». Це надихає Франка, який наче керується заповітом Аврелія Августина «Люби, і тоді роби, що хочеш!», з почуттям «собачого обов’язку» працювати «по змозі й силі своїй» (а вони були справді богатирськими!) для майбутнього свого народу. У Франка патріотизм не був «празничою одежиною».

До речі, коли сьогодні зустрічаються з намаганням віднайти в народі те, що складає підстави для його історичних перспектив, таврують це як квазінародницьку віру в «мудрість народу». Колись дотепник Є. Гофман напівжартома зауважив: «Народ не такий мудрий, як ми про це говоримо, але й не такий дурний, як ми про це думаємо». Та коли бачити в народі суверена, діяльне самосвідоме осердя етнічної спільноти, осердя, що утверджує себе як майданними струсами, так і – ще переконливіше – стійким опором рашистській агресії; коли пам’ятати Гердерове «Народ – не вулична чернь. Чернь ніколи не співає і не творить поезію, вона лише горланить і перекручує», – тоді і безкритичне ставлення до нього, і зверхній погляд на нього як інертну масу виявляться невиправданими крайнощами. Згадуються розважливі слова Г. Сковороди: «Мудрують – простий народ спить – нехай і спить, і сном кріпким, богатирським, але всякий сон пробудний; як виспиться, так і прокинеться». Ми свідки того, як сповнюється пророцтво мудреця.

Предметом патріотичної критики стає дуже часто чуже, що маскується під своє, але й те у своєму, що виявляється чужим або й ворожим. Останнє давно зауважив, проникливо озираючись у нашу історію, М. Гоголь. Його Данило зі «Страшної помсти» нарікає: «Немає ладу в Україні: полковники й осавули гризуться між собою, як собаки. Нема старшої голови (голів, уточнив би нинішній демократ. – І. Л.) над усіма». Стародавні незбутні українські «болячки». Ними гостро «переболіло» молоде покоління часів відновлення нашої незалежності, в культурі репрезентоване  передусім «бубабістами». Нехтуючи традицією, не дуже (хіба що сердито) озираючись  на недавніх та давніших попередників, вони не набули ту платформу критики власного чужого, на яку опиралися Франко або Леся. Відтак один із них в інтерв’ю «Всеукраинским ведомостям» гордився тим, що у своєму романі наніс «добре виважений… удар наповал, смертельний чи принаймні у найвразливіше місце… в українську ямку (соняшне сплетіння. – І. Л.)», відоме, звісно, тільки своїм. Чи був той роман справді ударом? Але те, чим пишався його автор, не могло не дивувати. Несподівано відчувши певну незручність від проголошеного, письменник уточнив, що удар не тільки в українську, не збагнувши, що «всесвітньої ямки» не буває, а коли б була, то чи могла би вона бути «своєю»? Таким «рубанням навідліг», не замислюючись, куди летять при цьому «тріски», слушно обурювалася свого часу М. Коцюбинська. Її пересторогу варто нагадувати й нинішнім «рубачам».

* * *

Україна, як і в довженківські часи, нині в огні. Горять від рашистських ракет, бомб і снарядів міста, села й ліси, ідуть з димом пшеничні й житні ниви, палають порти і залізничні станції, заводи та елеватори, школи й університети, музеї та театри… Біснуватий диктатор недоімперії намірився винищити нашу націю до останнього українця, перетворити нашу квітучу Батьківщину у випалену землю-пустиню. Тож палахкотить у серцях співвітчизників вогонь ненависті до загарбників, а ще вище пломеніє незгасна любов до Вітчизни її захисників – мужніх, вмілих, стійких і незламних. Портрети багатьох із них тепер на Алеї героїв. Але втомлений, та не виснажений і не виснажуваний війною народ довірив їм своє майбуття. 97 відсотків опитаних соціологами влітку 2023 року громадян вірять у перемогу України. Наша Батьківщина – неопалима купина.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.