У Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» відбулась церемонія присудження звання Почесного Доктора Києво-Могилянської Академії. Цього разу ним стала українська письменниця, прозаїк, драматург і перекладач Віра Остапівна Селянська (літературний псевдонім − Віра Вовк). Пані Віра живе у Бразилії і кожен її приїзд в Україну – подія. У насиченому графіку ми знайшли час, аби запитати письменницю про її життя в еміграції, нью-йоркську групу, творчість та літературу.
Пані Віро, ще раз вітаю Вас із нагородою «Почесний Доктор Києво-Могилянської академії». Для розвитку української літератури за кордоном і її презентації Ви зробили дуже багато. Що для Вас найдорожче, найцінніше?
Поезія. Поезія в широкому розумінні − не тільки лірика, а також драматургія. Це може бути також поезія. Останньою у Львові вийшла моя збірочка «Три поеми». Думаю, що це актуальна книжка для України. Тематика зовсім українська.
Яким чином Вам вдається слідкувати за сучасним літературним процесом в Україні? Що можете сказати про нові твори і нових авторів?
Мало знаю сучасних українських письменників, бо вони не доходять до мене. Можу перечитати тільки те, що є в інтернеті. Деякі молоді поети мене цікавлять, наприклад, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка; Сергій Жадан також має гарні речі. Мені дуже подобався один вірш, який я переклала португальською мовою − про контрабанду. Він добре написав, у стилі Брехта, з гумором. Це оригінальний підхід. Дуже люблю Василя Герасим’юка. З прози − Валерій Шевчук. Є такий молодий Остап Ножак з Чернівців. Цікаві в нього короткі оповідання. Він мені переслав одне, яке називається «Ружа» − це символ України. Прекрасно написано. Талановитий. Тепер живе в Польщі, у Лодзі.
Писати в чужомовному середовищі непросто. Створена нью-йоркська група, до якої Ви теж входили, була і залишається важливим явищем у літературі. Її поява обумовлена рядом причин. Як сьогодні розвивається українська література за океаном?
Юрій Коломієць, Роман Бабовал та Богдан Бойчук померли. Сучасна творчість нью-йоркської групи не доходить до мене. Вона була Групою ще тоді, у 50-60-х роках, а зараз вже як група не існує.
Яка перспектива української літератури в еміграції?
Найактивнішою була нью-йоркська група. Було кілька старших письменників, таких як Євген Маланюк, Богдан Кравців, Вадим Лесич. То була старша ґенерація, відомі поети. Вони приїхали вже скришталізовані з великим літературним багажем. Нью-йоркська група почала писати на Заході і росла на культурно-літературних здобутках Бразилії, Північної Америки та Европи. Нью-йоркська група не є одностайна. Там кожен працював на свій лад і свій спосіб. Одне, що нас в’язало − це було видання нових поезій, де ми перекладали з чужих мов на українську і з української на чужі мови, цікавилися манерою літературного вислову та тематикою інших країн. Властиво, що ми хотіли зробити − поставити українську літературу на рівень світової літератури. Але кожний робив це в інший спосіб. Я, наприклад, нічого не маю спільного з Юрком Тарнавським. Емма Андієвська зовсім інша. Вона взагалі до нью-йоркської групи себе не зараховує, але друкувалася в «Нових поезіях», виступала з нами. Отже, якоюсь мірою все ж-таки до неї належить. Останнім часом я найбільше спілкувалася з Бойчуком. В моїй поезії більше духовних тем, навіть релігійних. У моїх друзів також є духовність, але іншого порядку. У мене вона часто зв’язана з традицією, як і містична Україна. Христові страсті і страсті України в мене часто повторялись.
У поезії веблібр ще утримує свою пальму першості? Чи римована поезія повертає свої позиції і переважає?
Я не тримаюся ніякої системи. Воно в мене виходить спонтанно. Часом верлібром, часом традиційними римами, а часом навіть прозою. Найбільше працюю верлібром. Верлібр − то є те, з чого я почала.
Коли Ви пишете, Ви думаєте про стильову і жанрову ідентифікацію своїх текстів?
Вони виникають спонтанно, підсвідомо. Не я їх вигадую, а вони самі являються, самі напрошуються.
У Вашій творчості можна прочитувати біблійні мотиви?
Біблійні мотиви менше, бо то думається про Старий Завіт.
У християнському ключі?
Добре. Так можна сказати.
Наскільки знають українську літературу в Бразилії?
На жаль, тільки те, що я переклала. Я почала перекладати байки Сковороди, опісля переклала «Сон» («У всякого своя доля») Тараса Шевченка, з великою статтею про Шевченка. Вийшли друком «Мойсей» Франка, пізніше Лесі Українки «Кам’яний господар», 12 оповідань Стефаника, «Маруся» М.Вовчка, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського португальською та німецькою, «Колядник» українською, португальською, німецькою з нотами на три голоси, «Гаївки-Веснянки», «Українські народні казки», ранні поезії Тичини і вибрані поезії Богдана-Ігора Антонича. То був один цикл, який я назвала «Вертеп». Пізніше новий цикл «Писанка», де було 12 видань: Голобородько, Драч, Воробйов, потім нью-йоркська група, потім Симоненко, Світличний, Стус (в одному томі), Калинець, Шевчук, Вінграновський, Ірина Жиленко, Ліда Палій – поетка, яка живе в Канаді, Софія Майданська, Віктор Кордун. Крім того, вийшло 7 антологій української літератури португальською і німецькою мовами.
Ви дуже багатогранна особистість. Окрім літературної діяльності (переклад, викладання в університетах) Ви займалися малюванням.
Я колись малювала. Цьому не вчилася. Моя посестра, мисткиня Зоя Лісовська казала, що, якби я вчилася, то могла би бути маляркою. Але я тільки принагідно займалася малярством. То була забавка для мене. Більше займалася музикою. Музика мені дуже важлива. Зараз не граю, бо не бачу клавіатури, втратила зір. Приходить час, коли людина починає все втрачати: і зір, і слух, і моторну самостійність − все це дуже утруднює життя. Але я ще можу бачити екран комп’ютера і це мені дозволяє переживати творчо день. Щороку видаю принаймні одну книжку.
У чому джерело Вашого творчого оптимізму?
Запитайтеся там, на горі, в небі (Сміється). На це немає відповіді, то вроджена потреба.
З 2009 року Ви перестали перекладати.
Так, я написала заяву до «Літературної України». Перестала перекладати, щоби суцільно присвятитися власній літературній діяльності. Я не була перекладачем з покликання, тільки з потреби. З Божої ласки я поет. То вже багато, правда? Університет забирав у мене страшенно багато часу. Я працювала у трьох училищах. Дванадцять років поверталася додому в суботу пізно вночі з факультету в Кабо-Фріо, який за 250 кілометрів від Ріо, а у понеділок знову поверталася до праці. Це був період, коли я не мала часу на власну творчість. Тепер я маю час на себе і, справді, викладаю на папір те, що в мені лежало довгі роки.
Як Ви ставитесь до критиків?
Я про них мало знаю. І не дуже цікавлюся критикою про мої твори. Київський кандидат наук Ольга Смольницька пише докторську працю про мене. Пише, й пише і видзьобує якісь речі, які я сама вже позабувала. Кожен критик бачить у творі щось інше. Її цікавить особливо моя релігійність, містично навіяні образи. Вона шукає споріднення з іншими літературами. То дуже цікаво, але я не знаю, чи воно щось говорить про вартість твору, чи тільки про тематику.
Яким сьогодні є життя українців у Бразилії?
Українці переважно живуть у південних штатах, себто Ріо-Гранди-до-Сул, Санта-Катаріна та частина Сан-Паулу. В Ріо-де-Жанейро українців на пальцях можна порахувати і їх не знаю, бо ті, яких я знала, вже виїхали. Колись у Ріо був Консулят. Велика частина українців у Бразилії – емігранти. Їхні діти пішли до бразилійських шкіл і, очевидно, португальська мова їм утворила світ. Однак, вони усі горді свого українського походження. Але, на жаль, їхні інтереси залишаються в українському фольклорі: танець, хор, спів, вечорниці, вареники… У поезії ніхто нічого не творить. Високі жанри нашого мистецтва не розвинені серед еміграції. Маємо в Бразилії два українські журнали, українською та португальською: «Праця» − з парафіяльними та «Хлібороб» з політичними новинами. Бразилія має найбільшу еміграцію в світі.
Як Ви не перейшли на чужий терен?
Я маю дуже еклектичну культуру. Моя перша школа була польською. В Кутах, на Гуцульщині, де до війни жила моя родина, не було української школи. Маю всього один рік української гімназії у Львові, опісля – чотири роки німецької гімназії в Дрездені, чотири роки університету в Тюбінгені, а потім португальськомовні студії в Бразилії. Ми вдома завжди говорили українською і ніякою іншою, окрім того була лектура – виходили українські книжки в Мюнхені. Я була ознайомлена з українською літературою, принаймні з класичною, потім намагалася довідатися також про сучасну літературу і працювала над мовою. Мову треба любити. Коли полюбити мову, тоді все стає доступним. Українська мова є і завжди буде мовою мого серця.
Яке головне переживання для Вас?
Моє дитинство в Карпатах. Я там дістала основні поняття про свій край і його звичаї. Це була найщасливіша частина мого життя.
З відстані часу і кілометрів Ви бачите, як змінюється Україна. Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям, аби перемогти у війні, що розгорнулася на сході України?
Будова власної особи. Це найважніше. Якби українці були такими патріотами, як, скажімо, еспанці, ми не боялися б ніякого ворога. Українці дуже часто цікавляться матеріальними справами, не дооцінюють самі себе, замало національної гордості.
Над чим зараз працюєте?
Працюю над продовженням своїх спогадів «Бабине літо» і вже думаю про нову книжку поезії. Але не буду про неї говорити, бо не люблю говорити про те, що ще не скришталізовано.
Спілкувалася Ніна Скочко
№9 (197) 5 травня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал