“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Тадей Карабович – відомий український поет з Холмщини, перекладач, літературознавець та літературний критик святкує своє 65-річчя і 40-річчя творчої діяльності. Ми ведемо творчу розмову з Ювіляром про життя, літературу та поезію, про війну, Україну та Польщу в період драматичного і трагічного сьогодення. Та спершу передісторія нашого знайомства.
У далекому 2004 році я отримала листа від поета і вченого Люблінського університету ім. Марії-Склодовської Кюрі Тадея Карабовича, в якому він писав, що вражений змістом журналу «Січеслав», який я тоді заснувала, редагувала та була його головним редактором як голова письменницької організації НСПУ в Дніпрі. Мій журнал поетові подарували друзі в Україні. Зав’язалося листування, обмінялися поетичними збірками. І вперше в Україні у 2005 році в часописі «Січеслав» було надруковано добірку поезій Тадея Карабовича під назвою «Я отримував безмежну ласку писати вірші». Сьогодні Карабович є відомим поетом, доктором україністики, шановним гостем Шевченківського та інших літературних свят, перекладачем і модератором міжнародних арт-проектів. А двадцять років тому, як він з вдячністю згадує, його друкували в Україні «тільки Леся Степовичка в «Січеславі» та Григорій Гусейнов у «Кур’єрі Кривбасу». Це звичайно не була правда, бо поет друкувався і був членом редколегії журналу «Світо-вид». А ще був і до сьогодні є також головним редактором щорічника «Український літературний провулок».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мандруючи Україною, поет неодмінно опинявся в наших краях чебрецю і полину, Калитви і калини. Неуникненно зваблений красою степового Приорілля, він писав-медитував верлібрами про доньку стародавнього Данаприса – річку Оріль, яку малював колись Тарас Шевченко. За даними Шевченко малював і гору Гілею. До підніжжя цієї легендарної гори, де збереглися скитський курган і козацькі редути XVII століття, притулилося село Турове. А в нім хутірець мистецької родини Лободів – художників Володимира, Людмили, Соломії, куди охоче навідувалися митці вітчизняні і закордонні. Сюди на гостину вряди-годи приїздив ще донедавна пан Тадей. Інколи мені здається, його, залюбленого в наш степ незнищенний, привів сам Бог. Десь на віртуальному перехресті між Любліном і Січеславом, між Бугом і Дніпром, поміж зір і трав, усі названі напіввіртуально перетнулися і стали за десятиліття добрими друзями, власне, родичами по духу.
Наживо ми познайомилися з Тадеєм лише через п’ятнадцять років після того першого листа, а саме на Міжнародному Шевченківському святі-2019 у Києві. А у вересні того ж року пан Тадей привіз на Міжнародний форум видавців у Львові свою поетичну книжку «Лугини» (Львів, 2019), презентував її у кав’ярнях і подарував примірник мені. Прочитавши її, вважаю, що це – opus magnum Тадея Карабовича. Недаремно книжка згідно одного з рейтингів увійшла в десятку найкращих видань України. В ній головним предметом меланхолійної туги поета постає Україна. Вектором цієї печалі є навіть не сучасність чи майбутнє України, печаль Тадея Карабовича спрямована в минуле, де сталося непоправне й незворотне – відторгнення апокрифічного часу і філософії буття. Його поезія – це оберемок духмяного сіна впереміжку із зелом і квітами, які автор несе у руках, якими надихається і дає дихати іншим. Бо в цих стійких, не вивітрюваних пахощах зберігається дух минувщини, такий любий поетовому серцю. Бо цього зела торкалися ноги предків, занурені у гераклітейський логос. Такому баченню «Лугинів» сприяє в певній мірі і картина Людмили Лободи з квітами, яка вдало і органічно доповнює текстовий зміст та прикрашає обкладинку видання. Варто нагадати, що до цієї книги увійшли твори, які у зворушливий спосіб засвідчують духовний зв’язок автора з рідною землею. У збірці, як ніколи досі, поет лине до кохання, до дискурсу власного життя та топографії свого серця:
Я шукав ключа щоб ним відчинити минуле на пустирі
первинну землю та могили
забуті пісні понад Бугом… (вірш «Напризволяще»)
Богдан Бойчук так писав про творчість холмського поета: «Поезія Тадея Карабовича балянсується між двома розп’яттями: між розп’яттям Христа і розп’яттям двох людей в акті кохання; це своєрідне мораліте Карабовича відбувається найчастіше в глушині його улюбленої Холмщини. Дивлячись з іншої перспективи, це значить, що поезія ця визначається метафорикою та інтроспекцією в буття часове і позачасове».
Я б додала до двох названих розп’ять третє, чи не найголовніше – розп’яття України. Печаль поета закорінена в минуле. А мені, у великій Україні, у прифронтовому місті Дніпрі, і у Польщі, і де б я не була, болить її майбутнє, бо гібридна війна на Донбасі, токсична і повзуча, розповзлася у 2022 році на всю нашу землю. І цей біль за Україною, яка завжди перебуває на межі існування, є для нас усіх спільним болем. Адже правдивому українцю завжди болить Україна, де б він не жив. Чомусь така наша спільна доля, тих, хто живе Україною. Гадаю, багатьом знайомий цей стан, як би нас не називали у різний час – мазепинцями чи петлюрівцями, бандерівцями чи біженцями. Чи мали ми колись те, що можна було б назвати «щасливою Україною»? Окремі миті історії. Окремі тріумфи від отриманих перемог.
Все можна зрозуміти в поезії, твореній без галасу і пафосу, глибинно просякнутій любов’ю до рідної землі, до рідних могил і хрестів, які й далеко і зовсім поруч. Такі поеми поета Тадея Карабовича «Берестечко» та «Небесна сотня». Бо там, де його слово, там Україна. І його голос серед іншомовної поліфонії є дуже важливим. Хоча автор себе самого інколи відчуває заживо похованим серед «безгоміння», як от у однойменному творі:
Моє безгоміння замотане у рани на руках
мої мрії без поцілунків та шепотів досвітніх
і тільки дощ січе та змиває кров з вологої землі
тільки навколо могили в дощі полощені сміхом
і птах пролетів над головою та закричав
озвалися сичі осінні у старезних деревах
прийди одягнена у той одвічний хітон
шовкова як дощ і тільки моя
я тут лежу у домовині і хочу тебе притулити…
Найчастіші лексеми у віршах Тадея Карабовича – «хрести», «могили», «рушники», ці супутники ритуального обряду – вживаються у збірці чи не в кожному тексті як прояв туги, безкінечного жалю за втраченою батьківщиною. Ліричний герой поета знає, що смерть існує, втім, він не боїться її, як от у вірші «Що все промине»:
Ніщо не залишиться
хіба ті давні пісні
що співалися над Бугом…
лишень на давніх шитвах хрести
та на рушниках вишиті рожі
освітлені промінням забутості
наче крижма соборні…
напевне жаль буде цієї дороги
яка вела мене з нікуди.
і нагадувала космічну вишину
де моє життя збігло навмання
все пропало як вигадка…
Поет вчувається у звуки природи, нечутні для багатьох інших, він «відмикає ніч ключем осени», а його «осінь виє на вітрі». Він сам частина тої природи, такий собі Лукаш з «Лісової пісні», що блукає холмським «безгомінням» і зупиняється «на березі весни», де «день летить у прірву», де «небо відчиняється для вітру щоб знову нависати дощовими хмарами». Герой розмірковує про швидкоплинність всього сущого: «вітер провіває сутність і пливе хвилею та змиває життя…» Поет живе снами і передчуттями, які можна було б назвати тривожними, якби їх висловлював хтось ординарний, а не ліричний герой Тадея Карабовича, як от у вірші «Розплата»:
Напевне прийде розплата
з тих хмар у небі
що були печаттю грядущої безвісті
прийде розплата
зі слів неприсутніх
дарованих на вічність
Любовна лірика делікатна. Проте експресивні рядки, які знаходить цей грішний праведник або праведний грішник, щоб описати свої любовні почуття – це як тихі, маленькі гранати, торкнешся, наступиш і можна від захвату підірватися: «Твої слова що світяться на вітрі», «я вискімлював зустрітися і дер нігтями стіну байдужості». Або як у вірші «Я плакав»:
Афродито коханко затворна
ще питимемо це терпке вино
ще лежатимемо у високих травах
ще я прийду до тебе босо
і ти впустиш мене через вікно до своєї вежі…
Віра Вовк, автор передмови до книги «Лугини», писала: «Різноманітні «портрети» його героїнь і самого автора – це вислід багатої уяви любовного Дон-Кіхота». І справді, як говорить Поет наяву, «найголовніше – поезія». Перед нею для Карабовича відступає сама реальна дійсність. Таке вже було в літературі. Франческо Петрарка, який здалеку спостерігав за своєю Мадонною і для якого сонети були ледь не важливішими від реальної Лаури, писав їх протягом двадцяти одного року за її життя і ще довго після смерті жінки, ніби не помітивши її кончини. Дякував їй за те, що її очі освітлюють і по смерті його день. Отож, Поезія – все, реальність – ніщо. Ризикну припустити, що скромний у житті і побуті Поет наділяє мріями і фантазіями свого ліричного героя, і щасливо сублімує, при цьому даруючи світові розкішні вірші. Подякуємо йому за них.
* * *
Сьогодні Тадей Карабович, як вже згадувалося, святкує своє 65-річчя та 40-річчя літературної творчості, і ми ведемо творчу розмову з Ювіляром.
Тадею, мене тоді, у 2004-му вразили твої оригінальні верлібри про нашу найчистішу у Європі річку, пам’ятаю такі твої рядки:
…Ніяк не можу записати
колір води в річці
відбиття свого тіла в руслі Орілі…
Річка Оріль притулила мене своїм ніжним степовим крилом. Я відчув душею, що ми стали для себе рідними. Ми розмовляли, гукали до себе, коли я сидів серед степових козацьких редутів на міфічній горі Гілеї в Туровому. Дивлячись річці у її очі, я отримував ласку писати вірші…
Я відчула, що ти любиш печаль. Вона була розлита у твоїх тихих текстах як молочний серпанок над Оріллю літнього ранку. Меланхолія оповивала усе, чого торкався твій зір:
Напризволяще шуміли мої дерева
та хвилі в річці пливли напризволяще…
та написи покинуті напризволяще…
І захотілося надрукувати їх у «Січеславі».
Так, дякую тобі, Лесю, за цю презентацію моїх віршів у такому важливому на мій погляд виданні. Ми писали про ту саму річку, але по-різному. І мене захопили твої такі інтимні римовані вірші «Колір Орелі», з тим же мотивом колористики. В польському літературному дискурсі вже давно не пишеться римованої поезії:
«Якого кольору Оріль?» –
засперечалися поети.
У кожного свої секрети
освяти певних кольорів:
Хто бачить срібло, хто – сивини,
хто – мед левад, хто – мерхіт сліз,
хто глипа поглядом совиним,
банальну сірість мітить скрізь…
Мені ж Оріль з дитинства синя,
як неба рідного глибінь
у час, коли жура осіння
блаватом бавить голубів…
Якого ж кольору Оріль
І чим правдивіш мій від інших?
Спитайте в степових орлів –
з висот небесних їм видніше…
Козацька річечка тече,
синіє волошковим цвітом –
одвічне свято для очей
не стьмарене буденним світом.
Для мене то рідна річка, над якою я народилася, оспівана багатьма нашими поетами. То ж дорого було відчути таке ж захоплення з твого боку, закордонного українського поета.
Це дійсно було чимось несподіваним для мене. Бути українським поетом із Польщі і не просто українським, а холмським, і побачити таку красу серед материкового степу. Пригадую неймовірну історію. Я був запрошений на сніданок до поета Володимира Лучука у Львові. Увійшов до поетичного помешкання Лучуків і представився Оксані Сенатович: «Найбільший поет Холмщини!» Вони з Володимиром Лучуком так перетнулися поглядами і Оксана Сенатович каже: «А ми думали, що це Володимир Лучук – найбільший поет Холмщини!». Так і тут побачити річку Оріль і написати протягом місяця над її берегами цілу збірку.
От і учора ти надіслав мені нового вірша «Холмщина серед ночі»:
Віко домовини
що стояло навпроти перелазу
січе дощ
дорогу
що вела попід тином
кроки і прощавання
не бійся прийдешнього
ані ластівки
ані вітру
січе дощ розети Нотр-Дам
неначе вишивані серед ночі
рушники
скрині січе
і турнікети
окопи і трупи
серед ранньої весни
Скажи, чому у тебе у цім верлібрі згадано «розети Нотр-Дам»? Це якось пов’язано зі знаменитою іконою Холмської Богородиці? І що таке власне «розети»?
Розети Нотр-Дам знаходяться у паризькому соборі на острові Сіте. Це готичні круглі вікна-вітражі, які нагадують про вічність. Розети Нотр-Дам-де-Парі я пов’язую з мозаїчним образом Оранти в Софійському соборі у Києві. На шляху з Києва до Парижа є мій Холм, де століттями була в Пречистенському соборі чудотворна ікона Холмської Богородиці. У вірші все кам’яніє за ширмою сучасних воєнних подій, хоча, на мій погляд, в поезії час умовний.
Ти народився на Холмщині, закінчив середню школу, університет, відслужив строкову службу в армії. Коли вперше ти дістався на материкову Україну? Кого зустрів, з ким потоваришував? Я знаю, що ти – інтраверт, і тобі нелегко про себе розповідати. Та все ж час розкидати каміння вже проминув, нині час – збирати каміння. Каміння наших думок і вчинків, спогадів і вражень, дорогоцінне каміння наших творчих здобутків і втрат. Розкажи нам, чого ми ще про тебе не знаємо.
Хочу відповісти на це твоє запитання крилатою думкою, бо життя це данина існуванню. Каміння в моєму осередді я би назвав кремінцями. Де б я не був, я завжди уявним кремінцем особистої долі прагнув скресати вогонь ватри. Це в літературних стосунках була ватра дружби, в родинних – любові, в суспільних – пізнання. Україна – це була ватра моєї мрії. Я бачив її обітованою ойкуменою, бо в ній були сенси, які може виразити серце. Початково їздив в Україну до родичів, а потім любив відвідувати Львів, Луцьк, Київ. Мої мандри на Січеславщину, на річку Оріль, відбувалися до мистців Людмили та Володимира Лободів. Це окрема історія великої та довгої дружби. На Орілі уявний кремінець скресав ватру зустрічей зі справжніми людьми і їх мистецьким світом. Тут я пізнав художників Володимира Бублика та Сергія Алієва-Ковику. В Дніпрі мав нагоду розмовляти з мистцем Олександром Нем’ятим. На превеликий жаль, Володимир Лобода помер у грудні 2023 року. Виплекана ним оселя в Туровому, яку я би назвав храмом духовності – осиротіла. Хтось може запитати, чому я як поет спілкувався з художниками, а не літераторами. Це тому, що слово близьке до образу і так насправді поезія і мистецтво споріднені.
Зараз Україна охоплена і загрожена війною. На самому початку широкомасштабної війни ти пішов у волонтери і якийсь час працював на польсько- українському кордоні, допомагав українським біженцям поселятися, тощо. Тоді багато хто думав, що війна ненадовго. Що ти відчуваєш зараз, коли війна триває вже 11-й рік?
Тут мрія і прагнення кожного з нас, щоб закінчилася війна і Україна повернулася до її державних кордонів. Іншої альтернативи я не уявляю. Моє волонтерство не було чимось надзвичайним, я допомагав біженцям, щоб вони, опинившись у чужому середовищі, почали в міру нормально функціонувати. А це для них не було так просто.
Твоя творча діяльність включає багато напрямків (поезія, прозові твори, п’єси). Як ти сам визначаєш стиль, в якому пишеш свої верлібри? Як народжується вірш?
Я є прихильником абстрактної поезії. А як народжується вірш? Це дуже складне запитання! Втім його дарує Муза, якої ми не бачимо.
Як, на Твою думку, розвивається українська поезія в порівнянні з польською? Хто з українських поетів-корифеїв надихав тебе в юності? І хто надихає тепер? Може, київський клуб «Купідон», з відвідувачами якого ти спілкуєшся через фейсбук?
Про українську поезію я високої думки. Вона має паралелі з польською літературою і водночас не має. Взагалі українська література одна з найбільших європейських літератур, яку характеризує свобода творчості. До війни українські поети рівнялися, власне кажучи, до європейської літератури. Тому українська поезія розвивалася, на мій погляд, в напрямку особистісної архетипної творчості. Політична ситуація війни обмежила архетипні вислови. Взагалі війна в Україні обмежила категорії абстрактності поезії. Подивіться, скільки зараз творів про війну. Психологія творчості, яка надавала тон в сторону міфічної розповіді від першої особи, зазнала переосмислення. Хоча частинно літературна молодь, яка збирається на презентаціях своїх віршів в київському «Купідоні», пробує через фейсбук будувати нову українську поезію в період війни. Я перекладав польською мовою поетів «Купідону», які не мали ще літературного дебюту. Втім я додержувався канону – публікації були також на фейсбуці.
Найкраща українська книга 2019 року «Доця» Тамари Горіха Зерня описує воєнні події 2014 року в Донецьку під час російсько-української війни на сході України. Отже вона тематично прив’язана до нинішньої воєнної ситуації і, можливо, в майбутньому стане одним з тих висловів, якими жило воєнне покоління наших українських творців. Бо виявилося, що поети пішли воювати за свою батьківщину, або займаються волонтерством.
Ти переклав з української на польську понад двадцять українських поетів. До цього солідного доробку увійшли поетичні збірки Віри Вовк, Емми Андієвської, Богдана Бойчука, Ігоря Павлюка, Надії Гаврилюк, Лесі Степовички, Василя Куйбіди. Чиї ще? Що для тебе є перекладання, окрім того, що це будівництво літературного мосту між українською і польською культурами?
Звісно, що в першу чергу я будував літературні мости, але це також є й тонка лінія перевірки себе в царині знання мови. Зараз література займається питанням війни. В Україні та Польші дуже багато перекладів з обох літератур. Я би назвав це – феноменом дружби. Література – це пульс нації, тому мій заклик до всіх, хто читатиме нашу розмову, «Бережіть слово!», «Захищайте біополе української літератури та мови!», «Бережіть феномен дружби!»
Останнім часом ти став пробувати сили в прозі. Над чим працюєш зараз?
Останнім часом я відновив жанр прози, яким займався у школі. Я писав тоді оповідання, але їх не друкував. Війна в Україні відновила внутрішню жагу знову писати прозові твори. В період війни я написав три оповідання. Це «Золотарник», «Студент» і «Кіт». Змістом першого є прощання солдата з коханою. Він ранком їде на передову і вони проводять останню ніч разом. Це оповідання сподобалося різним знайомим, в тому числі військовим ЗСУ. Я його розсилав на пошту до різних людей. Твори «Студент» та «Кіт» – це оповідання про складне життя біженців в Любліні. Зміст творів «Золотарник» та «Студент» був позитивно розцінений головою НСПУ Михайлом Сидоржевським і він включив їх до Антології творів про війну, тому вони доступні для ознайомлення. В оповіданні «Кіт» героєм є справжній кіт, власниця якого з охопленого фронтом Бахмута перевозить його до Любліна. І власне в оповіданні дійсність біженки описана очима самого кота. На першому етапі їхньої мандрівки вони довго подорожують рейсовим автобусом в сторону кордону. Потім польські митні служби не хочуть впустити кота до Польщі, бо він не має ветеринарних оформлень з Бахмута. Вони згоріли разом з квартирою його власниці. Митники хочуть передати кота до притулку для тварин. Тільки сльози власниці пом’якшують закам’янілі серця польської митної служби.
Вже в Любліні кіт довідується, що власниця має незнайомого йому партнера. Цього він психічно не витримує і стрибає з відчиненого вікна, залишаючи власницю, до того ж він не знає чужого йому міста, ані польської мови. Бо українською і польською мовами по-іншому кличеться котів. Моїми воєнними оповіданнями зацікавився літературознавець Іван Немченко з Херсонського університету і пише про них наукову статтю.
Як науковець ти дослідив творчість і написав монографію «Міфопоетика Нью-Йоркської групи» (Київ, 2017), по якій захистив докторську дисертацію у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Корифеї групи потроху відходять у засвіти. Не стало Віри Вовк, Жені Васильківської, Патриції Килини, Богдана Рубчака. Чи ще спілкуєшся сьогодні з кимось із них? І хто тобі згадується з українських наукових діячів тої пори?
Тут треба би дати пояснення, що моє знайомство з Нью-Йоркською групою почалося від перекладів їх творів польською мовою. Зараз з учасників групи спілкуюся з Юрієм Тарнавським, Еммою Андієвською та Марією Ревакович. Феномен групи стає дедалі більше історією української літератури. Невблаганний плин часу забирає найкращих і Харон відвозить їх на стрімкий берег потойбіччя. Про творчість групи я найдовше спілкувався з покійним нині моїм науковим консультантом по докторській дисертації професором Олександром Григоровичем Астаф’євим. Професор приватно любив розмовляти зі мною про поетів групи. Він був в науковому українському середовищі найбільшим знавцем її феномену. Підготував першу в Україні антологію «Поети Нью-Йоркської групи» (Харків, 2003).
Про що мрієш найдужче?
В першу чергу мрію, щоб в Україні настав мир. В літературному сенсі мрію здійснити переклад на українську мову дослідження з ХІХ ст. про мою рідну Холмщину – відомого польського етнографа Оскара Кольберга «Холмське» (Chełmskie, Краків 1890, репрінтне видання Вроцлав, 1964). В цьому дослідженні вчений зібрав український та пісенний фольклор Холмщини. Сьогодні для українського читача це дослідження зовсім нечитабельне, бо українська спадщина Холмщини подана Оскаром Кольбергом латинською абеткою. Друга мрія – це видати окремою книгою мої переклади з української літератури, розпорошені по журналах.
Бажаю тобі, Тадею, щоб твої мрії стали реальністю. Що побажаєш ти українцям в Україні і поза материком?
Українцям в Україні і поза материком хотів би перш за все побажати Перемоги і миру…
Дякую за розмову.
Польща, Люблін, березень 2024.
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань на адресу Тадея Карабовича з нагоди його 65-ліття! З роси і води, шановний друже Тадею!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.