Кришталь душі і слова Тетяни Майданович

 
Штрихи до літературного портрета поетеси: до 60-річчя від дня народження
 
Валерій ГЕРАСИМЧУК
 
«…Бог є Любов!»  (1 Ів. 4:8 )
Над полем давнім лютий вітер віє –
Знов зрада, і безчестя, і брехня.
Любов сама – без Віри і Надії
Потроху жито Боже жне щодня.
 
Вкінець втомились Віра і Надія,
Вернулись в Отчий дім за небокрай.
Лише Любов збирає, як уміє,
Й високий, і полеглий урожай.
 
З веселієм у серці Бога кличе,
Все трудиться, наскільки сил стає.
Зерно Господнє, вічне й сьогорічне,
В простягнуті долоні подає.
 
Любов мовчить – бо що ж комусь казати,
Як і Надія, й Віра відійшли?
…Хіба вони ще вернуться коли?
От – слава Богу – радість! – є що жати
В палючі дні зневаги і хули.
 
Цей хвилюючий вірш із назвою «Жнива» належить перу української поетеси Тетяни Майданович, яка нині відзначає свій ювілей. І саме ці поетичні рядки є найкращим заспівом до її літературного портрета, бо це ж і вона все життя трудиться на літературній ниві наскільки стає сил, а часто і через силу. Результатом цієї невтомної праці стали збірки поезій «Голубий кришталь» (1980), «Завжди зі мною» (1983), «Насіння диких трав» (1985), «Золотий пісок» (1988), «Покаянна молитва» (1999, 2000), «Христос і Прометей» (1999); книги віршів, пісень та казок для дітей «Квітневий дощ» (1985), «Калина цвіте пізно» (1990), «Калиновий птах» із музикою Л. Левченко (Бутуханової) (2006), «Охоронниця Слова. Казки і казкові історії» (2013), «Країна Українія» (2016), а також дослідження з історії української літературної мови, численні літературознавчі, публіцистичні та богословські статті, багатогранна (понад сто видань) редакторська діяльність у видавництві «Криниця» (1999 – 2017)… Особливо значимі для неї підготовлені, а деякі і спільно укладені зі схимонахинею Єкатериною (Київською) збірники «Духовні бесіди за словами святих отців Православія» (1999), «Духовна скарбниця. Святе Письмо про сучасність і майбутнє світу» (2004), «Відверта розмова. Духовна правда про людську душу» (2012, в перекладі російською – 2014).
Народилася Тетяна Василівна Майданович 18 квітня 1957 року в селі Андрієвичі Ємільчинського району на Житомирщині в селянській родині. Закінчила філологічний факультет (заочне відділення) Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1990). Працювала оптиком на заводі «Арсенал», вихователем дитячого садка «Сонечко» Дніпровського району міста Києва, літконсультантом газети «Молода гвардія». Навчалася в аспірантурі Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні Національної академії наук України (1991-94), тривалий час була науковим співробітником Інституту української мови НАНУ. У 2001 – заступник головного редактора, у 2002–2016 роках – головний редактор, заступник директора видавництва «Криниця». Лауреат літературно-мистецької премії «Осіннє золото» імені Дмитра Луценка (2012).
Членом Спілки письменників України поетеса стала у 1983 році і відтоді, як і до того, чесно і справді гідно несе високе письменницьке звання, не поступаючись власними принципами і сумлінням.
Її входження в літературу було стрімким, яскравим і беззаперечним. Не випадково ж рекомендації до Спілки письменників давали їй вже визнані на той час майстри слова Володимир Забаштанський, Платон Воронько і Тамара Коломієць. У своїй рекомендації В. Забаштанський, зокрема, писав: «Протягом останніх років уважно стежу за публікаціями в періодичній пресі талановитої молодої поетеси Тетяни Майданович. Щирі, емоційно напружені, життєво правдиві поезії цієї авторки помітно вирізняють її серед літературного покоління наймолодшого призову».
Платон Воронько також наголошував, що «Тетяна Майданович – яскраво обдарована молода поетеса. Перша її збірка поезій «Голубий кришталь» говорить про те, що в нашу літературу вступає людина, якій широко відкритий довколишній світ, своєрідне бачення того світу вона майстерно передає в поетичних образах з глибоким емоційним підтекстом». А Тамара Коломієць про збірку дебютантки відгукувалася так: «З цією тепер уже книжечкою я була знайома, коли це ще був рукопис… До віршів, зібраних там, я з великим задоволенням писала передмову. Привабив мене доробок молодої авторки саме реальністю відтвореного світу, напрочуд прозорими і теплими рядками… Маємо всі підстави чекати від неї нових, свіжих, значимих творів».
Звичайно ж, ті «нові, свіжі, значимі твори» були ще попереду. Але відома поетеса мала всі підстави сподіватися на їхню появу, бо Тетяна Майданович входила в літературу свідома свого призначення і тих великих завдань, які чекають на кожного, хто волею Божою опиняється на цьому шляху…
 
Як ми колись – рядочок до рядка,
Їх зараз вчить чиясь ласкава дівчинка –
І Лесю Українку, і Васильченка,
І Глібова, й Шевченка, і Франка.
 
Десятиліття промайнуть. І от
Прийдешні покоління недаремно
Усіх нас разом зватимуть – народ,
Бо нас від них не можна відокремить.
 
Іще та сама рута і пісні,
І чобітки з підборами, і вбрання.
В ті самі строки осідає сніг,
І соняхи висаджують зарання.
 
Здається, що із ними заодно
Зозуль учора у гаю гукали…
Вони жили не так уже й давно,
Ми йдем туди, де їхні зорі впали.
 
Цей вірш Тетяни Майданович із її другої збірки «Завжди зі мною», виданої у далекому 1983 році, яскраво демонструє, що поетеса з самого початку збиралася йти слідами наших великих попередників. А те, що вірш увійшов до книги «Країна Українія», яка вийшла у 2016 році, свідчить про незмінність творчого курсу авторки і про непохитність її основних пріоритетів.
Вона розвивалася творчо, підкоряла собі найрізноманітніші поетичні форми і літературні жанри, розширювала тематику своїх творів і поглиблювала їхній зміст, але при цьому завжди залишалася незмінною у своїх переконаннях і почуттях. Із самого початку Тетяна Майданович проявила себе непримиренною противницею будь-якої фальші, і саме ця риса характеру забезпечила ту кришталеву чистоту її поетичного голосу, який надає її віршам водночас і високого, і хвилюючого, і надзвичайно щирого звучання, яке можна зустріти далеко не в багатьох…
Я досі пам’ятаю, яке сильне враження справив на мене вірш Тетяни Майданович «Ликера» із її третьої книжки «Насіння диких трав». Адже це вірш не просто про Шевченкову зрадливу наречену: він – про фальш! Про те огидне «малювання перед публікою» після явної зради, що для самої авторки ні в житті, ні в літературі просто недопустиме. Тому тут такий біль і щем, і співчуття обманутому Поетові, і широке несподіване узагальнення – уже не тільки для таких от Ликер, а для всіх…
 
Ликера
Вона прийшла до нього на могилу
І принесла пучечок теплих трав…
Чи то ж так само усміхалась мило
В той день, як він самотній умирав?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
В столиці й при столиці красувалась.
…А може ж, не згадають, що казав:
«Душі для неї не жалів, а зараз
І мідної копієчки б не дав».
 
Не до вподоби стала чи невірна, –
Та хто візьметься розбирати знов!
Вона ж така лукава й лицемірна,
Що й після смерті грається в любов.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хіба і ми це зможемо простити?
Хіба він сам прощав усім і все?
А хто свій борг зібрався заплатити,
Той не лише квітки йому несе…
 
Сама Тетяна Майданович ніколи не «гралася в любов». Усе, що вона писала і пише, овіяне щирим, невдаваним і безмірним почуттям любові, без якої написати такий вірш, як «Білі пелюстки» просто неможливо:
 
В холодну пору ще й в годину пізню
В твоєму серці зацвіли сади…
Та можу я просити тільки пісню,
Щоб знову привела мене сюди.
 
О, як мені цим щастям вік світитись?
І як мені від нього відійти?
Удруге не зустрінеться на світі
Такий, як ти…
 
Весна зорала чорні перелоги
Попід горою, де розцвів твій сад.
Прослало сонце золоті дороги,
Та ввечері забрало всі назад.
 
Твоя душа як маєво зелене
За вітром сипле білі пелюстки.
Летять вони до всіх – не лиш до мене.
Та я одна тулю їх до щоки.
 
О, як мені цим щастям не світитись!
І як мені від нього відійти!
Удруге не зустрінеться на світі
Такий, як ти, – такий, як ти.
 
Нехай у щедрім літі достигають
Душі твоєї радісні дива.
До тебе легко всім шляхи лягають,
А я послати можу лиш слова.
 
О, як мені цим щастям вік світитись,
І як мені від нього відійти…
Удруге не зустрінеться на світі
Такий – як ти. Такий, як ти…
 
І це стосується не лише любові до коханого. Якщо говорити про любов у найширшому значенні цього слова, то таким же щирим і безмірним почуттям любові проникнуті усі твори Тетяни Майданович – і до природи, й до людей, і до Бога. А як потрібно інтерпретувати поетичні рядки: «А хто свій борг зібрався заплатити, Той не лише квітки йому несе…» поетеса продемонструвала власним прикладом, бо, сплачуючи борг нашому спільному духовному батькові Тарасові Шевченку, все життя несла йому й українській літературі і тепло своєї душі, і свій подвижницький труд. Причому часто у не зовсім сприятливих умовах, не зважаючи на незгоди, нездоров’я, нелегкі для свого народу і для самої себе часи. І ніщо не могло вибити її з колії, навіть роботу у видавництві «Криниця» вона не полишала, бо як сказала якось у інтерв’ю письменнику й журналісту Володимиру Коскіну: «Я не мала права кидати видавництво, потрібно було видати багато важливих книг чудових авторів, я – філолог, моє покликання – слово».
Щоправда, був у поетеси і певний період творчого «мовчання» у другій половині 1990-х років. Проте, як дуже слушно зауважила Наталія Рибак, яка писала звіт про літературний вечір Тетяни Майданович у Львівській Богословській Академії восени 2000-го року, це були роки «мовчання, однак навчання, сповненого творчих пошуків і акумуляції духовної енергії, глибокого «іспиту совісті». Сама поетеса сказала на тому вечорі, що їй потрібна була ця пауза, щоби вийти з неї оновленою душевно, хоча дуже боляче було мовчати, не маючи співрозмовника. Підсумком цього періоду став вірш «Мовчання»:
 
Мовчи… Кого благати і спиняти?
Вже розійшлися грішні і святі.
Лишився Іоан… Скорботна Мати…
І сам Господь, що стражде на Хресті.
До Нього тільки можеш затужити,
Він скаже Сам і добрим всім, і злим.
Тобі нема з ким говорити й жити!
Найближчі
Мовчки страждуть разом з Ним.
 
Тут одразу потрібно уточнити – підсумком цього десятиліття стали одразу дві книги: збірка надзвичайно хвилюючих поезій під назвою «Покаянна молитва», видана у 1999 році і перевидана через рік, а також лірична поема «Христос і Прометей» – монументальний філософський твір, несподіваний у трактуванні вже добре усталеного в літературі образу Прометея. Сама ж форма поеми не стала несподіванкою у творчості Тетяни Майданович, бо в цьому жанрі поетеса працює з перших своїх кроків у літературі – ще Тамара Коломієць у передмові до її першої збірки писала, що «авторка опанувала поетичну форму, вільно володіє верлібром і римованим віршем, даючи зразки і поетичної мініатюри, і сонета, і сюжетної поеми, за яку так несміло беруться молоді». Тож у її творчому доробку вже були поеми «Біля витоків», «Поема танцю», «Тисяча відьом і тисяча журавлів», «Фіалки і дерева», «Золотий пісок», «Білі лелеки» та ін.
«Покаянна молитва» і «Христос і Прометей» відразу були помічені критикою. Про першу із цих книг Микола Славинський тоді написав у статті «Збирання роси на житньому полі»: «У книжці майже немає «думок нарозхрист» (Павло Загребельний), але є «емоції нарозхрист», шквал почуттів, сплески, вибухи потужної духовної енергії. …Авторка публіцистично, навіть прямолінійно наголошує: «Те, що ти бачиш, юрмище і тління. Запам’ятай: це ще не Україна». Ось чому від першої й до останньої сторінки домінує будівниче, творче начало. Лірична героїня не розкидає каміння, а затято збирає його – зносить звідусіль, теше, шліфує, аж ніби огранює (достоту це діаманти!) й неквапливо, але ненастанно вивершує свій храм, свою будову чи радше світобудову, …в усьому сповідує гармонію, вибагливе, тонке, навіть витончене суголосся, зігріте внутрішнім теплом душевності й окрилене духовністю».
На цій особливості духовної лірики Тетяни Майданович наголосив на згаданому вечорі у Львові і Мирослав Маринович (нині співробітник Українського Католицького Університету, як було перейменовано ЛБА), звернувшись до поетеси зі словами: «Приємно, що Ваша творчість повертає нас до богословствування – не академічного, наукового богослов’я, а того, що я назвав би «любомудріє ума і серця»… У Вашій поезії, як у жодній іншій, присутнє оте відчуття недостатності людини і відкритість до Бога як вираз тої малості і недостатності» («Арка», листопад, 2000).
А священик Андрій Власенко у грудні 1999-го, на презентації книг «Покаянна молитва» і «Христос і Прометей» у київському Будинку вчителя, зізнався: «Я ще ніколи не тримав у руках таке багатогранне, рідкісне – водночас поетичне і догматичне – дослідження християнського віросповідання та української душі, яке здійснила Тетяна Майданович. Це справжній катехізис Православної віри в художньому слові».
На ці дві високі своєю духовністю книги було багато відгуків.
Микола Горбаль, зокрема, писав: «Тетяна Майданович відкрила у собі дар освячувати те, що видається нам невиразним і звичним. У тому й справжність поета – бачити світ не очима обивателя, а очима Творця» («Наша віра», листопад, 1999). Станіслав Шевченко, вже й через десятиліття вкотре звертаючись до «Покаянної молитви», також зауважував, що «дуже важливі в цій книжці духовні вірші, які торкаються тем релігійних і які були традиційними в українській літературі, а зараз наче відновлюються на новому ґрунті. І Бог постає не суворим караючим суддею, а добрим, щирим, сердечним, справедливим Отцем…»
Сама ж поетеса в одному з інтерв’ю так пояснює цю важливу тему у своїй творчості: «Коли я писала поему «Христос і Прометей», то хотіла заповнити прогалину, заживити ерозійну антихристиянську рану в сучасній українській літературі, у світогляді українців. Я прагнула розкрити феномен України християнської і феномен сучасної жінки-християнки, душа якої переходить від зовнішньої неправди і гіркоти життя – у Повноту Буття, у радість Любові до Бога, до ближніх… Моя героїня і я, авторка, – духовні сестри. Ми – живе зерно в долонях України Христової. І трагічні, і щасливі колізії наших доль не у всьому збігаються. Спільний у нас, як і в усіх українців постчорнобильської епохи, досвід переборення тілесної і духовної смерті, і так само спільний – досвід духовного і тілесного воскресіння».
Зверніть увагу на те, скільки разів Тетяна Майданович вживає у своєму коментарі слова «Україна», «український», «українці»… Її духовна лірика і її українська душа – нероздільні! Тож у своїй ліричній поемі «Христос і Прометей» поетеса часто акцентує не тільки на релігійному аспекті, а й на національному, як от, наприклад, у цих глибоко афористичних рядках:
 
Не падаймо на коліна,
Зробивши з держави тельця, –
Така буде нам Україна,
Які у нас будуть серця.
 
Леонід Андрієвський, народний художник України, лауреат Шевченківської премії, видавець і журналіст за освітою, пишучи післямову до поеми «Христос і Прометей»,так і назвав свою статтю-дослідження – «Така буде нам Україна, які у нас будуть серця». А в самій післямові підкреслив: «Любіть Україну – це зараз говорити не тільки легко, але стало офіційною політикою та ідеологією. І вже не «любити чи не любити», а як нам її любити – ось в чому питання. Бо справжня любов потребує безкорисливої праці, відданості, терпіння, духовної мужності і навіть жертовності, а ці якості найсильніше сконденсовані в християнстві, – і це вагомо і відповідально стверджує Тетяна Майданович у своїй поемі «Христос і Прометей».
Це правда. Усі духовно-релігійні твори Тетяни Майданович спроектовані на українську душу. І це поєднання релігійного і національного у творчості поетеси настільки органічне, що навіть у віршах для дітей ця єдність залишається нерозривною.
 
Біла сорочка душі
Л. А.
Вишивка з-під Полтави,
Біло-небесні трави –
Мати вдягає синочку
Першу маленьку сорочечку…
На ту, що Господь йому зшив,
На білу льолю душі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ти в куртці чи в кунтуші,
А всюди з тобою доля –
Біла сорочка душі,
З небесного льону льоля.
 
Її ні продать, ні зносить,
Ні зняти, ні вкрасти не можна!
В ній – твої муки всі,
В ній – тобі милість Божа…
 
Такими духовними одкровеннями наповнені усі останні книги Тетяни Майданович, у тому числі і нещодавно видана лірична збірка для дітей «Країна Українія». Це взагалі «дитячий гімн України», як влучно і точно назвав свою передмову до книги Леонід Андрієвський. І однойменний вірш, талановито покладений на музику композитором Людмилою Левченко (Бутухановою), яка написала багато пісень на вірші нашої ювілярки, підтверджує це якнайкраще.
 
Є така країна – Українія.
Вся вона обсаджена калиною.
Не звичайна, а немов казкова:
Скрізь лунає українська мова.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Не шукайте, не питайте: «Де ж це?»
Ось вона прийшла у ваше серце.
 
Що можна до цього додати? У своїй повісті «Симфонія Петриківського лісу» Петро Сорока колись написав: «Людина росте – і її очі віддаляються від землі. І вже вона не може дивитися з таким зачудуванням на трави, квіти і кущі, як у дитячі роки, вже не помічає, що коїться у неї під ногами…» Так от, Тетяна Майданович завжди, відколи я її пам’ятаю, із зачудуванням дивиться і на людей, і на трави, й на квіти, як у дитячі роки. Її душа зберегла ту дитячу чистоту чи навіть чисту дитинність, яку так важко зберегти у цьому жорстокому світі. Тому такими кришталево чистими і світлими є її вірші, і все вона досі помічає – і «що коїться у неї під ногами», і що коїться в нашій державі, і що коїться у кожній людській душі… Тож і народжуються в її серці такі вірші, як «Дітям Світла», що його читали і в богословській академії, і в Будинку вчителя, і на Майдані… І ще довго всюди читатимуть, бо він написаний поетесою, яка переливає у вагомий кришталь повнозвучних слів «кришталеві роси» свого серця, – Охоронницею Світла і Слова.
 
Дітям Світла
Свічу ласкаву – істини заради –
Світіть в нещастях. Знайте: Я воздам.
Було страхітним полум’я неправди,
Коли вона присвічувала вам.
 
Сама до вас прийде. Напоїть гнівом,
І виверне всі біди до рубця.
І до розправи підштовхне хапливо,
Неситий жар нагорне у серця.
 
Закричите: це гріє, це нам світить,
Це справжня правда, бо вона болить!
А Я кажу: якщо Мої ви діти,
То ці вогні пекельні – обминіть.
 
Свічу ласкаву істини заради
У кожну руку подаю з небес.
Щоб з ворожнечі, братовбивства, зради
Рід український – так, як Я – воскрес.
 
Редакція «Української літературної газети» долучається до привітань, які надходять на адресу Тетяни Майданович з нагоди її ювілею.
З роси і води, шановна пані Тетяно!