“Українська літературна газета”, ч. 2 (358), лютий 2024
Ubi patria, ibi bene
(Парафраз латинізованого вислову Софокла)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Є слова, які належить і, що не менш важливо, хочеться писати з великої літери. Мама. Хліб. Небо. А в нестерпну смертельну спрагу і воду написав би так само… До цієї недовгої низки слів безумовно належить і Батьківщина. І то незалежно від будь-яких обставин тут і тепер. Просто теперішні критичні обставини воєнного лихоліття цю безумовність посилюють всоте.
ОСТРІВ ПЕВНОСТІ В ОКЕАНІ НЕПЕВНОСТІ
Куди ведеш нас, віку невмолимий, –
Сліпий водій чи зрячий лиходій?
(Є. Маланюк)
Посилюють не лише через смертельну загрозу рідній землі та всім нам на ній сущим, а й через глобальну атмосферу екзистенційної непевності в цьому збуреному світі, де нові явища, щойно поставши й не набувши ще сталості, вже здаються застарілими. Тімоті Снайдер бачить ХХІ століття як вік зростання непевності. Зигмунд Бауман стверджує, що в сучасному «плинному світі постійні лише зміни». Ситуація глобальної невизначеності усугубилась неспровокованою війною росії проти України, яка ще не видужала від колоніальних травм. Намагання сучасного фюрера знищити велику європейську націю зруйнувало існуючий після другої світової війни світопорядок, що тривалі роки був стійким каркасом суспільства, ламає загальноприйняті правила і принципи, приводячи до кризи міжнародного права. У світі порушено, за словами Г. Кісінджера, баланс між легітимністю і силою.
У такій атмосфері глобального хаосу не тільки котрий рік точиться ця страхітлива війна, а й уможливлюються дивовижні сумніви щодо того, чи часом не чинить ця нація суїцид, влаштовуючи катастрофу на Каховській греблі або й обстрілюючи з найсучаснішої зброї домівки власних мирних громадян. Саме з такого кшталту фейками з робленим обуренням звертається до затуманеного світу диктатор імперії, яка спопеляє вогневим валом мирні села й міста з їхніми мешканцями, затоплює каховською водою тисячі гектарів українського чорнозему, шантажує світ то ядерною загрозою, то масовим голодом. Давним давно Гердер переконливо показав, що багатонаціональні імперії є державами зіпсутими, розтлінними. Наче знають про це у цивілізованому світі. І тим не менше напускне обурення, що виходить із цього осередку розтління, знаходить відлуння в багатьох куточках нинішнього збитого з пантелику світу, в тому числі в куточках найцивілізованіших. Донині політичний естеблішмент світу не знає (не хоче знати?), хто влаштував вибух на Каховській греблі. Таким є ефект тотальної непевності.
У бурхливому океані плинного світу для українського люду островом певності й упевненості є Батьківщина. Як би не хиталися світові устої, як би не біснувався у геноцидній злобі агресор, яке б пекельне полум’я не спопеляло міста і села України, які б випробування щоденно не випадали українській людині, у неї зберігається упевненість у співвітчизниках, які вільно обрали та облаштували цю землю, і в собі, що вільно приєдналася до них, і у своїй перемозі. Війна неабияк прискорила українізацію населення країни, яка до того розгорталася дуже мляво. Зараз вона повільно охоплює і міста, дуже тривалий час чужі для українців. А ті ще ніколи не були такими єдиними у патріотичному пориві, як сьогодні.
Це небуденне слово – Батьківщина – і в буденній мові, тим більше в поезії чи пісні постає у поєднанні із займенником мій – моя Батьківщина. І це не намагання привласнити/присвоїти, а радше протилежний акт – віддачі себе через екзистенційну причетність, душевну чи й задушевну прив’язаність до великого та могутнього – своєї спільноти та її культури. То задоволення глибоко людської, особистісної потреби в належності (Гердер) та самоідентифікації через таку належність, яка охоплює людину цілком, тобто через любов. Адже «Тільки в душі тих, хто любить, – стверджував Г.-Г. Гадамер, – живе справді жива спільнота». Її «всетворящая любов» (Т. Шевченко) здатна одуховнювати заселену нею землю, опоетизовувати все їй належне, зокрема перетворювати природу у милі серцю національні ландшафти. І ще у цієї живої спільноти, за Ж. Ренаном, спільна слава в минулому (ще Симонід Кеоський знав, що для щастя людини треба мати славну Батьківщину), спільна воля в теперішньому, згадка про великі справи у минулому і готовність до них, а попереду – спільна програма дій. Тож моє в цьому випадку є водночас нашим, спільним. Адже любов до своєї країни– це любов до спільноти, до якої звертаємось на ми (Н. Еліас). І спільне, прийняте екзистенційно, не піддається відторгненню.
Ми, сучасники, успадкували цю країну від попередніх поколінь, аби зміцнювати, збагачувати й модернізувати. І захищати, оберігати у смертельному двобої. Бо Батьківщина – це не лише сьогоднішнє, але й прийдешнє і не меншою мірою минуле. Точніше – спадок, спадщина. Загляньмо до книги книг – словника і переконаємося, що це слово має два тісно споріднені значення: одне, загальнознане – рідний край, країна предків, моє місце народження, країна, що належить певному народові. Коли слово батьківщина вимовляємо, наголошуючи перший його склад, воно оприявнює інше, первинне своє значення, а з ним і свою етимологію, корені – успадковане дітьми від батька/батьків і заповідане їм майно. Коли йдеться про передану попередніми поколіннями духовну спадщину, то кажуть передусім про культурну традицію. М. Семчишин у фундаментальній праці з історії української культури показує, що «в деяких моментах нашої історії саме культура та її традиції були єдиною зброєю, єдиним захистом перед загрозою національного маразму».
Сучасні антитрадиціоналісти розташовують традицію у минулому, яке разом із нею розвінчують заради беззастережного утвердження теперішнього. Та належить визнати рацію за глибокою думкою М. Гайдегера про те, що традиція щоразу здійснюється заново. Тобто традиція формується й існує не в минулому, а в тому процесі її конституювання тут і тепер, який ми звичайно мислимо як прийняття й використання спадщини при творенні нової культури. Щодо культурної спадщини, то люди, як влучно зауважив М. Волцер, можуть бути або нащадками, або спадкоємцями. Модус нащадка притаманний етнічній спільноті, у якій домінують культурні зв’язки, а модус спадкоємця – нації, опертій на державу. Позиція нащадків – це певною мірою пасивна здатність сприйняття і прийняття. Нащадки дорожать спадком, оберігають його, бояться згубити його за будь-яких змін та перетворень і тому тримаються досягнутого, надто часто озираються назад. А спадкоємцям притаманний хист перетворювати успадковане і творити нове, небувале на його фундаменті, не боячись при потребі навіть його ревізувати, коли та ревізія його утривалює. Українською свідомістю цей хист у себе зауважено давно. Ще 1873 року редакція львівського журналу «Правда» (між іншим, критикована М. Драгомановим за народовський консерватизм і ретроградство) писала: «Нашому народові не досить, щоби охоронював свою окремішню індивідуальність, треба ще, щоби він розвивався. Розвиватися ж він може тільки в згоді з духом часу, з ідеями віку, приноровленими до єго національних властивостей…». Наче нині сформульовано! Таке успадкування збагачує націю, зміцнює її соціокультурний грунт. Сучасні українці, формуючись у політичну націю, плекають необхідну для розвитку спільноти діяльну, творчу здібність.
Ось один з її нинішніх виявів. Здавалось би, що може бути стабільнішим, непорушним у державі, як конституція – закон законів, що належить до підвалин державної споруди. Саме він надає їй певності в сенсі надійності та міцності. Та історична творчість нації виносить суспільство на якісно новий виток його буття, до нових, небувалих викликів. Ще недавно маргіналізоване, без чітко окреслених спільних цінностей, воно сьогодні набуває небувалої ідейної єдності та усвідомлення цих викликів. Але наявні інституції, особливо правові і судові, їм перестають відповідати. Перестає задовольняти існуючий формат спілкування влади з громадою, практично зведений до зондування, яке нерідко обертається маніпулюванням. На перше місце виходить оборонна роль держави, а з нею зростає питома вага армії в державному організмі. Набуває ваги в Україні громадянське суспільство, змінюються його стосунки з державними структурами. Розгортається потужний волонтерський рух. Зрештою, нації доводиться переглядати традиційні стосунки з іншими народами, перевизначати місце України у радикально збаламученому світі. Адже сьогодні національні держави змушені ділити міжнародну сцену не тільки між собою, а й із глобальними агентами на кшталт мультинаціональних корпорацій, неурядових організацій тощо. Тим самим перед нами постає завдання (і правознавча еліта нації вже почала його усвідомлювати) готувати узгоджені з духом часу зміни в суспільній угоді – договорі між суспільством і державою. А може, як вважає Р. Кечур, у непрогнозованому світі це буде договір про чесний намір домовлятися щоразу заново, виходячи із духу наших попередніх продуктивних домовленостей. Так чи інакше, але доводиться змінювати успадковане, навіть здавалось би незмінне, щоби розвиватися і забезпечити розвій своїх громадян, щоби набувати певності й упевненості у національному триванні, щоби у Батьківщині її громадам і громадянам було справді добре.
ДОМІВКА, БЕЗДОМНІСТЬ, БАТЬКІВЩИНА
Дурний той лелека, якому рідне гніздо не миле
(Народна творчість)
У цивілізованих людей упевнена життєва позиція пов’язана передусім з уявленням про наявність своєї домівки. Та може бути дуже різною: будинок чи квартира, сільська хата або міський барак, навіть намет чи з льоду збудоване житло. Домівкою може бути і певна територія – у кочових народів це рівнина, переважно степ, по якій/якому вони кочують, обживаючи його своєрідним чином. Територія часто вважається домівкою у переносному значенні цього слова: у європейця, який опинився в Австралії, нею буде Європа. Коли він повернеться до Європи, то домівкою вважатиме європейську країну – велику або маленьку – байдуже, але тільки свою, але тільки тоді, коли вона – Батьківщина. (До речі, промовистою є та обставина, що у хорватській мові нашій батьківщині відповідає однокореневе з домівкою слово domovina, а відповідне йому англійське Homeland буквально означає земля, де є дім). Звісно, уявлення про домівку можна й далі інтимнізувати: від міста чи села і аж до кімнати у родинному помешканні. Але, знову ж таки, коли ми будемо небайдужими щодо них, коли вони вирізнятимуться нам певним смисловим наповненням. Тоді людина перебуває у ціннісному відношенні до них, тоді через те відношення відкриває у них для себе глибинні смисли. Як не згадати Шевченкове: «В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля!» Саме у пошуках людиною смислів розкривається її духовність, формується поруч із тілесним духовний пласт її буття.
У контексті віднаходження смислів постає проблема т. зв. малої батьківщини як чогось дуже близького, інтимного. Вона актуалізується для тих людей, кому пощастило здобути велику Батьківщину. А у неї такі смисли особливі. Адже за кімнату чи вулицю не воюють, а спільну домівку Батьківщину захищають до останнього подиху. Бо це вища екзистенційна цінність. Тож її не просто набувають, а здобувають. Чи то долаючи власну байдужість до землі предків або «рабську залежність своєї свідомості від злоби дня» (О. Забужко). Чи то відстоюючи зі зброєю в руках її державний суверенітет і гідне місце у світовому політичному порядку, перетворюючи домівку-прихист на фортецю – захищений, хоч і відкритий світові Дім національного буття.
У нинішньому непевному транзитному світі наш сучасник опиняється перед загрозою втрати домівки. Справді, з одного боку, у добу мобільності він безмір часу проводить у дорозі – в літаках, поїздах, кораблях, автобусах, автомобілях; у місцях тимчасової осілості на кшталт готелів, портів, аеропортів чи вокзалів, які наче мають замінити традиційну домівку. Кожний сьомий землянин сьогодні подорожує іншими країнами. Буття-в-дорозі починає домінувати над звичним колись буттям-у-межах. «В реальності, як у минулому, так і нині – стверджує С. Грінблат, – всюди більше кочівників, аніж туземців». Здійснюється реванш кочового способу життя. І ось один із так званих «нових кочівників» (Ж. Аталі) англо-карибський літератор К. Філіпс проголошує: моя оселя – аеропорт.
З іншого боку, спостерігається складніший і гірший варіант сучасного обездомлення – духовного. Це космополітичні мандрівки різними культурами після зречення власної, бо, та, мовляв, неволить. Х. Арендт бачила у «позбавленні коренів… прокляття сучасних мас». І уточняла: «Бути знекоріненим – означає не мати місця у світі, визнаного і гарантованого іншими». Вражаюча пошесть знекорінення з утвердженням нині маргінальної, «одномірної» людини з «бездомною свідомістю» набуває глобальних масштабів. Для неї культурні мандри стають способом життя. Героїня роману «Тезка» американської письменниці індійського походження Джампи Лагірі інтелектуалка Моушума вирішила порвати як із Індією – батьківщиною її предків, так і з власною батьківщиною Америкою, бо вони, мовляв, можуть мати до неї «батьківщинні» претензії («неволити»). Вибір її поки зупинився на Франції, бо та нині не має до неї таких претензій. Але чи надовго? Адже Моушума – тип сучасної людини-номада, готової будь-що відстоювати право індивіда не належати жодній культурі та – відповідно – батьківщині. Безбатченком у цьому сенсі є не людина з пробірки і не людина без батька чи місця народження, а індивід без відчуття і почуття Батьківщини як домівки. Втративши таке відчуття, він стає бездушним манкуртом. Для нього немає могил предків у землі, яку так легко полишає, а проблема закорінення або обездомлення стає предметом рафінованої іронії чи й витонченого сарказму. Один з піонерів космополітизму французький публіцист Фужере де Монброн так декларував свою позицію: «…мій свавільний дух не визнає ніяких правил, він, наче білка, перестрибує з гілки на гілку, на жодній з них не затримуючись». Втрата належності й місця оцінюється (а не переживається) космополітом не як екзистенційна ущербність, а життєве досягнення. Коли у «плинні часи» такий суб’єкт взагалі заперечує сенс поняття місце, утверджуючи «місце ніде» (Ульріх Бек), то хочеться запитати: що можна побачити нізвідки? На противагу такій абсурдній позиції інтелектуальних бомжів скульптор-баск
Е. Чільїда, запитаний про його націоналізм, відповів: «Просто я дивлюся на світ із Сан-Себастьяна», тобто назвав рідне місто як своє місце і визначену цим місцем точку зору.
Івано-франківський літератор В. Єшкілєв стверджує, що творча самобутність людини «народжується лише зі священної внутрішньої… наскрізної й бадьорої (!) бездомності творця, відірваного від родини, клану, традиції, епохи й тої купи сміття, яку в нас досі вперто називають культурою». Коли слово культура беруть в іронічні лапки чи називають «купою сміття», а «вільний дух» сучасних кочівників буяє «між культурами», то він дуже ризикує перетворитися у «дух» поза культурою загалом. Підложжям навмисної бездомності Єшкілєва є не тільки бажання автора будь-що епатувати читача, а прийнята ним ідея світового громадянства, яку іроніки схильні інтерпретувати як розширення батьківщини до всесвітніх масштабів. «Поза-домівковість» (Г. Баба) або «зручна анонімність» (Л. Колаковскі) Моушуми чи Єшкілєва обстоює і теоретично обгрунтовує культуролог Г. Шігі, вводячи поняття «дар рухливих коренів». Та це не про закорінення, не про інкорпорацію свого в емоційну, підсвідому чи й архетипову сферу людини, а про знекорінення у час ошалілих індивідуалізмів (О. Забужко).
Впливова французька інтелектуалка Юлія Кристева, звертаючись до проблеми бездомності, стверджує, що безбатченків, яким вона явно симпатизує, відкидає «національна замкнутість». Насправді йдеться не про замкнутість, а про причетність, відданість – не про модус пасивності, а про свобідний вибір. А втечі з «кайданів» питомої культури є водночас розривами із уже сформованою ідентичністю і, на думку іспанського культуролога М. Гібернау, завдають серйозної шкоди чуттю власної гідності людини, бо вимагають від неї відмови від власного Я, від його ціннісного якоря. Справді, питома духовна культура – це передусім ті вищі смисли, осягання яких перетворює для нас край нашого народження у Батьківщину. Але це акт не поневолення, а окрилення, вивільнення творчих здібностей через екзистенційну причетність до неї. «Народ має свою землю, – писав С. Гросбі, – а земля має свій народ». Ще Гердер показав, що і особа, і спільнота, будучи самобутніми, мають бути вірними собі, своїй культурі. Відкритість людини, продовжував німецький мислитель, не в її духовній бездомності, тобто у відсутності своєї культури, а у відкритості самої цієї національної культури, у заломленості у ній вершинних здобутків світового духа. До речі, своє – не подарунок долі чи випадку, а те, що ми освоїли чи освоюємо, докладаючи неабияких зусиль розуму і – чи не насамперед – серця.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.